2. Світ білий...

Клим Поліщук

З’явився на світ білий перед самим сходом сонця. Казала мати, що мав бути щасливий, бо в «сорочці родився». Тільки сталося так, що та сорочка пропала, бо баба, яка доглядала породільниці, поклала її на припічок сушитися, а вона якось попала в піч і згоріла там.

Потім його охрестили й назвали Данилом. Купали в конюшині, щоб «здоровий був».

Згодом, як на світ з’явився малий брат Олекса, про Данильця перестали турбуватися і він став сам собі рости. З перших же днів свідомості своєї став черпати мудрість мужицького життя і вчився працювати, як працювали його мати Оксана й батько Степан, як працювало все село.

Чудний якийсь був він: завжди сумний, замислений, поважний, наче старий. Не любив він тих забав, якими бавилися його ровесники. Було забереться десь у коноплі, насипле там невеличку могилку, поставить на ній маленького хрестика з лободи і молиться до нього.

Раз мати взяла його за руку і сказала;

– Що ти робиш, дитино?

Він злякано відповів:

– Голгофу, мамо!

Мати розповіла це батькові, а той розсердився і накричав на малого:

– Як ти, шибенику, хоч ще раз будеш так бавитися, то я тобі вуха пообриваю!

Нічого не сказав на це батькові малий Данильцьо, бо знав добре, яка важка рука в батька. Вже не раз закоштував він її під час голодних днів та п’яних сварок у хаті. Батько Данильця хоч був і трудящий, але часами цілими неділями пив і тоді в їх маленькій хаті робилося холодно й голодно. Якби так не старанок матері, то, напевне, давно все пішло б прахом. Дивився Данильцьо своїми малими оченятами на світ білий і не міг збагнути, через що в мами такі великі синяки під очима і чого вона так гірко плаче, коли колише його меншого братіка. Знав одно, що коли він просив їсти, то мати плакала й нарікала гірко:

– І доки так буде, Боже?!

Тоді він уже й не казав нічого, а залазив куди-небудь у темний куточок і починав там щось своє думати. І те, що він думав, заколисувало його і він так солодко засипляв там, що потім мати не могла добудитися.

Одного разу прийшла до його матері та сама баба, що колись спалила щасливу сорочку, і сказала:

– Чогось ваш Данильцьо людських дітей цурається. Завжди собі сам, як бур’ян дикий.

Мати в той час поралася коло печі і, не підводячи своєї голови, сказала:

– Йому й так добре! Чого це ви так турбуєтеся?

– Бачите, – заговорила баба, – якщо ви його й далі триматимете так у хаті, то він довго не проживе на білому світі.

– Не ваше діло! – відрубала гостро Данильцьова мати. – Кожний хай своє знає і до чужого не втручається.

Бідна! Вона ніяк не могла простити їй того, що та спалила в печі сорочку старшенького сина. Відчувала й баба провину, але нічого вже було робити, хіба що помагала Оксані важко зітхати та нарікати. Стала вона зітхати і на цей раз, але слова малого Данильця, які він сказав тоді, заставили її забутися за свої зітхання і вона тільки руками сплеснула:

– Перший раз чую, щоб мала дитина таке говорила.

А малий Данильцьо говорив про те, як він «вилосте» і стане «левиким», то піде на «лоботу», заробить там багато грошей і купить за них стільки хліба, що його за цілий рік не зможе ніхто з’їсти.

– А ви, бабо, не дивуйтеся! – сердито сказала Оксана. – Краще вже й не говорили б нічого, коли самі знищили дитяче щастя!

– Яке щастя? – пробувала було сперечатися баба, але Оксана так сердито кинула в коцюбник коцюбою, що та зараз же поспішилася вийти з хати.

– Не дай Боже, щоб бідний мав розум, бо тоді сам Бог стане ворогом! – говорила сама до себе Оксана, витираючи крадьком сльози, щоб «часом Данильцьо не побачив».

А малий Данильцьо все бачив і розумів. Його молоденький мозок, розпираючи ще слабкі кості черепа, напружено думав про те, чому так мало хліба в світі, а так багато праці? Звідки беруться сльози, коли не хочеться плакати і що таке за люди, оті вороги?

Про те, як малий Данильцьо говорив з бабою, мати якось розповіла батькові, а той вирішив, що його пора вже вчити читати й писати, «щоб не марнувавсь даремне».

Батько малого Данильця був чоловік письменний і колись мріяв бути справжнім дяком. Ото він і став учити свого сина: аз, буки, віди, глагол і різка після кожної букви.

– Нехай б’ють, – думав про себе малий Данильцьо, – але кричати проте не буду!

– Залізо якесь, а не хлопчисько! – сердито казав батько, кидаючи в куток різку.

– Як буду ливикий, – думав Данильцьо свої думки далі, – то я тоді все пригадаю.

Однаково, до того зоставалося довго ждати і малий Данильцьо за якогось півроку вже читав часословця і псалтиря. Дорого, дуже дорого далася Данильцьові ця наука, але вже до року знав напам’ять не тільки «Помилуй мя Боже», але й «Вскую шаташася людіє». Останній псалом дуже подобався батькові і коли він приходив до дому п’яний, то зараз же заставляв його проказувати собі і, тоді, як Данильцьо проказував цей жалібний псалом, батько журно хитав головою і плакав, а мати дивилася й думала про себе:

– Ой, не проживе ця дитина на світі, не проживе! Отак і помре від кору або скарлатини.

Однаково, як прийшли в село пошесті всякі, то Данильцьо щасливо переніс не тільки що кір та скарлатину, але й самий дифтерит. Було це тоді, як умирав батько. Через це саме Данильцьо мало що й пам’ятав його смерть. Знав тільки, як приходили в хату якійсь люди, як відчиняли настіж двері, коли виносили труну і як від того було зимно на гарячій печі, де лежав Данильцьо і його менший брат Олекса. Пригадував ще, як потім плакала над ними мама і як приказувала:

– Діточки мої любі, діточки мої милі, що ж я тепер робитиму з вами?

Весною мама показала на цвинтарі батькову могилу з великим дубовим хрестом, але вже не плакала й не зітхала. Вона вже встигла призвичаїтися бути самою і почувала себе навіть краще, бо не було кому сваритися й розганятися з кулаками…

Покійний, крім довгів та злиднів, залишив після себе невеличку скриньочку з різними казочками та житіями святих, яка перейшла до розпорядимості Данильця. Звідси він довідався про «Соловія Розбійника», який свистав «на дванадцять миль», про могутнього Самсона, якому хитра Даліла обрізала волосся і взнав багато дечого іншого, від чого солодко замирало й радісно тремтіло його маленьке серце. За цю скриньочку з казками він охоче простив батькові всю його суворість та жорстокість і з вдячністю згадував той час, коли той учив його трудного «аз, буки, віди».

З виду свого Данильцьо нагадував батька, але вдачу мав своєї матері. Русява головка з розумними сірими очима часто хилилася на груди і так марила бути могутнім Самсоном, який не чуючи ніякої болі від ворожих ударів, сміливо йде широким полем назустріч ворогам, що тьмою тьмущою насунули на Трипілля.

Згодом, як йому було вже десять літ і він став пасти сільську череду, ці мрії змінилися. Сидячи в степу на могилі, він дивився на широкий битий шлях, що тягнувся аж до самого Києва і думав про те, як колись покине своє село і піде разом з якимись прочанами до святого Печерського монастиря і зробиться там великим преподобником, до якого звідусіль будуть іти за порадами бідні люди і як він ні в чому не буде відмовляти їм.

В довгі зимові вечорі він сидів і в стосотий раз перечитував про Самсона, або слухав, як розказувала мати.

А мати багато дечого знала ще від свого діда, батько якого наклав головою у Кодні за те, що ходив колись в присягати Залізнякові. Іноді вона й співала і то так чуло, що Данильцьо ховав лице в долоні і крадькома плакав, почуваючи в своїй душі невідоме майбутнє, яке вже таїлося по темних кутках їх убогої хатини й заздрісно чигало на нього… Особливо зворушувала його оця пісня:

Ой, гай мати! Ой, гай мати!

Ой, гай зелененький,

Помандрував із Трипілля

Хлопець молоденький!…

Помандрував, шапочку зняв,

Низенько вклонився:

– Прощай, прощай вся громадо,

Якщо з ким сварився!…

Чи сварився, не сварився,

Так, може, змагався,

Гей, простіте, трипільчане,

Щоб гай не цурався!..

Скінчить мати і гляне на Данильця, а він сидить як камінний, тільки очі дивляться чудно так, наче він нічого вже й не бачить перед собою. Міцно стискає в руках пошарпану книжечку з Самсоном і не знає – де він і що з ним.

– Що з тобою, Данильцю, може голова болить? – спитається мати, а він тільки гляне на неї:

– Ні, мамо!

– Може б ти води приніс, а то вранці й не дотовпитися за людьми коло тієї криниці?

Данильцьо вставав, накладав батькову шапку, брав відро і йшов по воду. Мати сумно дивилася йому в слід і думала:

– Ой, непевна дитина, непевна!

Серце матері передчувало весь жах майбутнього і боліло в німій тривозі, якої не могла зрозуміти своїм пригнобленим недолею мозком і, щоб хоч на хвилину не думати про це, переводила очі на свого меншого сина і довго дивилася на його біляву головку, як вона радісно клопоталася коло своєї нової забавки, – саночок, які йому змайстрував Данильцьо.

– Підмети хату, Олексо! Не все ж Данильцьові робити, – казала вона до дитини і та бігом кидалася до коцюбника, де стояв віник. Але в хату входив Данильцьо і забирав від Олекси віника.

– Нащо ви його заставляєте замітати, як він ще такий маленький? – казав він до матері і замітав сам.

Діти жили дружно і ніколи не сварилися між собою. Смерть батька, який помер з білої гарячки, зробила глибоке враження не тільки на Оксану, але й на дітей і вони інстинктивно охороняли той спокій, який прийшов до них після всіх голодних сварок та побоїв. Часами тільки розпочинав кричати маленький Олекса, який був «вилитим батьком», як казала Оксана, але він раптово затихав, коли тілько до нього приходив Данильцьо і починав з ним лагідну розмову.

Згодом маленький Олекса почав ходити до школи, а Данильцьо мусив сидіти вдома, бо треба було матері допомагати. І допомагав він не абияк. Навіть не треба було Оксані й молотника наймати, бо все те збіжжя, що діставалося їм з їх півтора морга поля, Данильцьо сам перемолочував і перемелював.

Дивлячись на Данильця, як він працює, Оксана цілком заспокоювалася й думала, що «якби так забрати від нього ті всі книжки, так нічого такого й не сталося б». Але малий Данильцьо став чим далі, тим більше кохатися в книжках і добував їх, де тільки міг. Ходив він за ними до вчителів і де тільки міг, скрізь діставав їх цілими оберемками. Просиджував над ними весь свій вільний час і цілі ночі, а на ранок ставав до роботи з блідим лицем і великими синяками під очима.

– Покинув би ти, Данильцю, оті книжки! Ти з них хліба не будеш їсти, – скаже іноді Оксана, а в самої серце так і затремтить чогось.

– Але ж у нас, мамо, ще хліб є! – відповість на те Данило і знову йде за книжками, коли не до вчителя, то до попа.

Сусіди близькі бачили це все й не раз казали Оксані:

– Ви, Оксано, напевно думаєте панією стати?

– Чого ж то так? – питалася здивовано Оксана.

– Один синок до школи ходить, а другий вдома з книжками ледащіє.

– Чого він ледащіє? – починала вже сперечатися Оксана. – Аджеж він по вулиці не шляється і шкоди нікому не робить ніякої!

– Еге ж, по вулиці не шляється, але й пастухом не хоче бути, – казали їй на те «добрі» сусіди.

А Данильцьо й справді вже не захотів пасти череди, бо задумав сам господарювати, а це було не до сподоби тим, що обробляли «наспіл» їх землю.

Одного разу після такої розмови з «добрими» сусідами Оксана прийшла до дому, розпалила в печі «як на хліб» і вкинула в огонь всі його книжки, навіть із батьківською скринькою. Робила це похапцем, боючись, щоб не надійшов Данильцьо, який у той час був у клуні. Мішала їх в огні коцюбою, щоб «швидше зітліли». Коли ж від книжок зосталася купка блискучого попелу, який з виду нагадував гадюче лушпиння, вона сіла на лаву і гірко заплакала.

Прийшов Данильцьо і стривожено кинувся до неї:

– Чого плачете, мамусю?!

Ще гірше заридала і, тяжко хлипаючи, сказала:

– Книжки твої спалила, он що!

Прожогом кинувся до печі, а там тільки попіл. Схопився і став таким, яким не був ніколи. Кулаки стиснув, випростався, а очі так і горять. Не сказав, а заревів:

– У-у-у… прокляті!

Ніколи ще вона не бачила його таким, і ніколи ще не чула від нього таких слів, а через те й не зогляділася, як вхопила залізну коцюбу і вдарила його просто в зуби. Він тільки похитнувся, але не впав, а закривши рукою окривавленого рота, помалу, гордо так, вийшов з хати і пішов кудись.

Розлючена Оксана заметушилась по хаті, не знаючи, що робити; їй було не то соромно, не то жаль, що вона його так ударила, але, разом з тим, була вражена його словами і сама до себе обурено говорила:

– Правду казали люди, що це до добра не приведе! От, так воно й є! Не приведе!

Метнулася до печі й стала розбивати попіл, щоб і сліду не лишилось ніякого. Довго розбивала і аж на порошок стерла його. Забрудилася, стомилася й ослабла. Вийшла в сіни, сіла на порозі і стала ждати Данильця. Ждала так до полудня, – не прийшов. Після полудня посилала малого Олексу шукати його, – не знайшов. Вечором злякалася вже і сама шукала, але дарма.

Тільки вже аж на другий день він сам прийшов до дому. Лагідний і тихий, підійшов до матері, поцілував її в руку і сказав:

– Вибачайте, мамо! Я не про вас, а про них сказав так!

Показав рукою на вікно і сумно всміхнувся. І коли всміхався, то Оксана побачила, що в нього нема одного зуба.

– Дитино моя! – заплакала вона. – Хіба ж я винна?

Малий Олекса, який у той час стояв коло порога дивлячись на матір з-під лоба, понуро сказав:

– Мама завжди спершу роблять збитки, а потім плачуть. Добре вам було, як вас татко били?

– Ой, дітки мої, дітки, – тільки й сказала Оксана.

Затихла…

І стало тихо в хаті. Тихо, аж сумно. І ця надзвичайна тиша тривожила серце Оксани до того, що вона не могла навіть спати вночі. Тривожилася, що не знала, де був тоді Данильцьо, як пішов з дому і тільки вже від людей довідалася, що він ходив до Дніпра і цілу ніч блукав по берегах. Хтось з рибалок чув навіть, як він говорив сам до себе:

– Тільки й зістається, що світ білий… що світ білий!

Для когось іншого це нічого не означало б, але для Оксани, яка стільки вже передумала про його чудну вдачу, цього було досить, щоб стратити сон. Відчувала й знала, що це безслідно не минеться, тим більше, що тепер Данильцьо став зовсім інший, чужий наче, якого вона навіть стала не то боятися, не то поважати. І це чудне почуття вже не кидало її ні на одну хвилину, навіть тоді, коли Данильцьо став тим Данилом, якого всі вважали за найщирішу і найдобрішу людину в селі. Вона відчула, що перервалася та ніжна нитка, яка досі так міцно зв’язувала почування матері з почуваннями сина. Тепер син став чужим для матері і вона це примічала з того, як він ходив до клуні читати ті книжки, які невідомо звідки діставав і як він сидів і думав щось про себе, з таким чудним лицем, як то було в нього тоді, коли вона співала – «Ой, гай мати!»

Розуміла, що син став чужим для неї і що він колись подасться в світ слідом за своїми думками і з тривогою в серці чекала того часу.

Примітки

Подається за виданням: Поліщук К. Отаман Зелений. – Львів-Київ: Русалка, 1922 р., с. 6 – 12.