10. Соломон

Запис С.Руданського

Повненька була Соломонова мати, як приходить до неї їдна пані і проситься сховати від пана. Цариця сховала, а тут незабаром приходить і пан та й питає цариці:

– Чи не було, – каже, – мої жінки у ясної цариці?

– Ні, не було! – каже цариця. А з неї Соломон і промовляє:

– Не слухай, – каже, – мої мами; бо і мама така сама, як і твоя жінка!

Такий-то був Соломон іще бог знає де.

А як родився на світ, то йому іще і трьох літ не було, а він уже важив жіночий розум. Зробив ваги, повішав на брамі, кладе на їдну шайку мамин чепець, а на другу женського клоччя [127] та й реготить, аж качається, що клоччя перетягає.

Аж приходить мама.

– А чого, – питає, – смієшся так, сину?

– Та як же не сміятись? – каже Соломон, – коли жіночий розум не варт і жмені клоччя!

Закипіла мама. «Почекай же, – каже, – погане песеня: я ж тебе затрачу!» І сейчас казала слугам завести його в ліс, убити, а їй на знак принести його серце і мізинний палець.

Взяли його слуги та й ведуть до лісу, а Соломон і почав слугам говорити:

– Не вбивайте, – каже, – мене, добрії слуги! Дайте мені хоч трохи ще пожити на білому світі! Відріжте палець, без него я обійдуся, а серце вийміть у собаки та й занесіть до мами! Вона не пізнає!

Ото слуги і послухали Соломона: врізали йому мізинний палець, а серце взяли у собаки та й понесли до цариці, а Соломона пустили жити.

Але що вже то помагало Соломонові, коли йому і так назначено було тілько три роки жити?

Сів бідний Соломон та й плаче, а святі з неба дивляться та й собі плачуть: «Де то вже такій розумній дитині та й не дати жити!» От вони і просять бога, щоб бог позволив йому хоч трохи ще прожити. Ублагався господь та й каже до святих:

– Коли вам так хочеться, щоб Соломон прожив іще на світі, то ідіть ви на землю та просіть людей, щоб йому своїх літ уділили!

Ото святії і зійшли на землю. Ходять, просять, – ніхто не уступає, аж приходять до їдної старої баби, що вже сто літ прожила, а ще сто літ прожити мала.

– Бабуню, – кажуть, – змилуйся над Соломоном, уділи йому хоч півкопи своїх літ.

Ото баба послухала їх та й уділила, а Соломон зачав жити бабиними літами.

Підріс уже Соломон порядно та й думає поїхати в гості до цариці. Вибрав такий час, що царя не було вдома, нарядився купцем та й їде до цариці.

Приїжджає, показує товари, але, майбути, він сам цариці подобався, бо щойно тілько покаже, все то цариці до сподоби. Ото вона й питає:

– А що хочеш, купче молодий, за тії товари?

– Та нічого, царице, – каже купець, – хіба дівчину на нічку.

– Добре, купчику! – каже цариця. – Зоставайся ж ночувати!

Ото спить собі купець на царській перині, а цариця й посилає йому дівчину. Купець оглянув, відсилає назад та й каже: «Велика!» Цариця посилає другу, купець подивився і ту відсилає: каже, що маленька! От цариця йде сама та й лягає коло него. Догадався купець, кладе руку на груди та й говорить:

– Се тії дуди, що я в нії грав! – Потім на природу, та й промовив: – А се тії брами, що я ними виходив!

Більше для Соломона не треба було нічого. І тілько мати заснула, він устав та й виписав на стіні: «Правда, що жіночий розум не варт і жмені клоччя, коли рідная мати з своїм сином спала» [128],

Написав – та й поїхав.

А тим часом приїхав і цар; прочитав та й пізнав, що то вже Соломонова справка, та задумує його відпитати.

Ото робить він золотого плуга та й посилає його возити по всім світі і записувати, скілько хто буде за того плуга давати.

Повезли слуги того плуга, возили та й возили, ніхто не цінив менше тисячі червоних. Ото вже вони повертаються додому, аж здибають пастуха; пастух сидить собі та й жвакує хліб. От вони його насмішки й запитали:

– Як думаєш, парубче, чи багато варт отсей плужок?

А парубок устав, подивився на того плуга та й каже:

– Гнівайтесь не гнівайтесь, а я вам правду скажу, що як в маю не буде ні краплі дощу, то він не варт і сего куска хліба, що я доїдаю!

Записали вони і сеє та й поїхали додому. Цар їх і питає:

– А що, люди: як там цінили мого плуга?

– Та всі добре, богу дякувати! Їден тілько, – кажуть, – убогий пастух не цінив його і за кавалок хліба, як тілько в маю дощу не буде.

– Правду ж він казав, добрії люди, і то не пастух: то син мій, Соломон… Шукайте його!

Пішли слуги шукати; шукали, шукали та й не найшли.

Видумує Давид другу штуку. Видає баль і спрошує людей з цілого світу. Ото й позбирались люде, посідали за столи; страва то усе такая добірная, тілько б поживати, а тут не можна, бо у каждого ложка на два локті [129].

Сидять гості над тою стравою та й куняють. Вже й цареві докучило дивитися на них, і пішов він на часок до цариці, аж показався Соломон:

– А чом, – каже, – люде, не їсте?

– Та як же ж тут їсти, – заговорили люди, – коли ложки такії прокляті?

– То годуйтесь, як діти, ложками через стіл!

Послухали люди та й стали годуватись. Приходить цар, – усі їдять. Розпитався, – йому й кажуть, що так і так було. За Соломоном, – але його поминай як звали!

То так і умер Давид, а не відпитав Соломона. І як умер Давид, то Соломон став на його царство; і як став на царство, то і задумав ізміряти небо.

Зробив собі такого круга [130] та й став підійматись до неба.

Ото вже піднявся у самую хмару, аж св. Петро [131] и ходить у хмарі та й до него каже:

– Стань, Соломоне, тут твоя границя! а то далі як підеш, то й не вернешся [132]. Повертайся назад та дивися добре! під тобою буде синєє поле і чорнеє пятно; не спускайся на синє, а спускайся на чорне: чорне – то земля, а синє – то море!

Спустився Соломон та й думає собі: «Не зміряв я неба, – хоч зміряю море!» І ото зробив шкляную хату, сів у нюю та й казав себе на мірянім ланцюгу опускати в море. Ото вже його спускають та й спускають, аж лізе морський рак: а морські раки такі-такі здорові, що два чоловіка на собі потягнуть. Ото і каже він до Соломона:

– Соломоне, Соломоне! не зміряєш ти моря! Двадцять літ шукав я колись дна та й то не найшов, а тобі, Соломоне, його не видати! Повертайся ти назад, бо й то може бути, що який-небудь молодий рак клешнями тобі ланцюг перетне!

Послухав Соломон та й вийшов із моря. А тут йому уже й небагато жити оставалось.

Ото і думає Соломон, як би йому утекти від смерті. Дочувся він, що десь то є на білім світі безсмертная гора, та й став до неї доставатись.

А під тою горою жили черці та монастирі будували. Ото господь і каже тим черцям:

– Покидайте живо всю роботу та робіте гріб і домовину! До вас іде премудрий Соломон умирати!

Ото вони й роблять і гріб, і домовину, аж надходить Соломон:

– А що ви, люди, робите? – питає.

А вони і кажуть:

– Гріб на Соломона.

Почув Соломон, – крути не верти, а треба вмерти.

– А маєте ж ви міру? – питає їх.

– Ні, не маєм! – кажуть черці.

– То беріть міру з мене: він такий, як я, – каже Соломон.

Взяли черці з него міру, збили домовину, по домовині припустили й гріб, а Соломон і каже:

– Ану чекайте, я зміряю домовину!

Положився в домовину…

– Ну! – каже, – до міри!., а впустіть в яму!

Впустили в яму.

– Тепер засипайте, – каже Соломон, – а Соломона вам не треба ждати, бо я сам Соломон [133]…

Примітки С. Руданського

127. Тут я змінив Вакулині слова, бо дуже були твердії.

128. Сяя пригода щось ніби подібна до пригоди Авесалома з Давидовими жінками.

129. Говорять декотрі, що нібито й король, чули вони, робив колись такую штуку козакам, але не знати, хто у кого вчився: чи король у Давида, чи Давид у короля.

130. Бог його знає, що то за круг. Чи не нагадка то за наші клубольоти?

131. В співах я замінив св. Петра голубом. Нічого не шкодить, що голуб говорить, як чоловік, бо далі почуєм, що і раки говорять з Соломоном. Може бути, що народ наш має Соломона за такого премудрого, що для него звісна й нелюдська мова.

132. Чи ж не пригадують нам сії слова тої земної грані, за которою земля тратить свою силу тяготіння?

133. Смерть Соломонова так розумно змишлена народом, що, видиться, для такого розумного, як Соломон, і не могло уже бути луччої смерті, як такая.

Подається за виданням: Степан Руданський. Твори в 3-х тт. – К.: Наукова думка, 1973 р., т. 2, с. 345 – 348.