1. Марія виходить заміж за Корнія

Улас Самчук

Корнієва хата край села на пагорбку. Сюди ясно світить сонце і вільно дмуть вітри. Майже під порогом пліт і межа. За межею братове, а за плотом літом цвітуть соняшники і чорна рожа, зимою лежить величезна замета. За хатою кілька груш, дві високі старі черешні й одна короната лугова вишня. На ній рідко родили великі, прозорі і соковиті ягоди.

Поля в Корнія мало. Сад і город окремо, без заїзду. Треба було ходити через братове, і, коли тому щось не подобалося, він відмовляв Корнієві приступу до власного городу. Скошували сіна, отаву і носили ряднами на плечах. Складали коло хати в копички. Клуні Корній не мав.

Марія забрала від Гната свої дві десятини і забрала також корову з теличкою. Корову зараз мусіла продати, бо треба було віддати жидові борг. Лишилася теличка, що стояла в городженій з ліскового хворосту причепі. Більше нічого Корній не мав.

Правда, мав Корній добру витяжну гармонію, матроське «кльоші» і кілька, з викладаними комірами, сорочок. У неділю і свято одягне кльош, візьме гармонію, залоскоче на її зубах пальцями… Марія з побожністю слухала його гру. Приходили дівчата, парубки і вибивали танці.

Ішли дні. Згодом довелось відкласти гармонію. Довелось відкласти й кльош. З руки зняв годинник і повісив його в хаті на цвяшку під образами.

Так само довелось розлучитися з московською мовою. Залишив собі «ка, вєрно, напримєр». Решта по-людськи було. Так тепліше. В господарстві, що крок – праця. Руки почорніли, набрались селянської цінної шорсткості.

Марія гнулася перед ним лозою. Кпини, лайки, стусани, а плакати не смій. Чого ж їй плакати? Не для того рвалася, не того шукала. Сама винна, обіцяла і забула обіцянку, не чекала. Не вірила в любов, захотіла багатства. Покутуй.

А хіба він вірним був? Дотримував обіцянки? В гурті парубків оповідав про чорних муринок, як у Гамбурзі з «медьхен» гуляв. У Петербурзі справляв «афинські ночі».

Нічого, Маріє. Весна несе працю. Пригорнеться, пестить, просить: – Любий, хороший! Позичимо зерна, обсіємо поля, заворушиться, захвилює наша праця… Ну? Не добре буде?..

Сам бачив. Куди не кинь – порожньо. Минулися макарони, риж, порції. А їсти треба. Марія зготовити потрапить, аби з чого… Почав ворушитися. На службу до Мартина ніяково тепер. Треба чіплятися за своє. Задумав поставити клуню і поліз у скелю. Кам’яні стовпи міцніші. Одягнувся в лахміття, озброївся ломом, молотом. Марія тішиться. Марії подобається він у лахмітті з молотом. Вернеться від праці, нагодує, покладе спати. Присипляти не треба. Не встигла докінчити «отченаш», і праця приспала його. Спи, Маріє, і ти. Не дармувала також цілий день.

Початок зроблено. Корній усе більше й більше втягався в працю. Ледача Корнієва сестра не стерпіла нових порядків Марії, пересварилася і пішла до жидів у найми. Вже одним ротом менше. Свекруха постогнувала і нарікала, але Марія не зважала на це.

Навесні обсіяли поля, взялися до мурування клуні. Марія знов почула вагітність. Операція не пошкодила. Тішилася, але боялася сказати Корнієві. А що, коли знов пошле до тієї страшної баби. Сказала. Обійшлося ліпше. Вислухав, махнув рукою і сплюнув.

До цього часу жили «на віру». Тепер же сам виявив бажання «обкрутитися». Приніс кошик «шкаліків», зачавив порося, скликав сусідів і загуляв «свадьбу». Хомиха божилася, що Марія ледь стояла під вінцем, такий уже в неї живіт, але це не так важно. Досить, що Марія впертою працею, самовідреченням добилася нарешті права бути законною власністю свого чоловіка. Не відчувала меж радості. Увесь час хотілося кликати це ім’я – Корній. Заходить сонце. Виграють і дзеленчать мушки і комарі. Марія йде з долини і несе на коромислі повні відра води. Засапується, стає, перекладає коромисло на друге плече, відсапується. Приносить воду, біжить на вигін і, приклавши до чола долоню, дивиться в сторону заходу сонця. Звідти має прийти напасяна її теличка. Сонце б’є по зелених садах, обливає в долині стоси білого вапняку, мінливі хвилі жита на протилежному схилі.

Марія стоїть з прикладеною до чола долонею, на обличчі чекання, живіт вип’явся. Вітерець повіває з заходу, здуває спідницю і більше округлює Марії живіт. Хай. Не думає над тим, чи це комусь подобається. Он іде з паші її будуча корівка. Напаслася і додому. На, на, на! Ходи, ходи, красулю!

А ввечері над селом бамкає великий дзвін. Завтра неділя. Марія не може йти на вечірню. Годі їй туди йти. Вона ж уже не дівчина. Стане в своїй убогій хатині перед образами, он Мати Божа – спомин минулого, згорне на грудях руки і молиться. Вона вдячна Богові за сонячний день, за радість стояти з прикладеною до чола долонею і захищатися від променя, за очікування своєї телички і нарешті за свій великий живіт.

Корній приходить з праці, гострить бритву і голиться назавтра. У нього вже досить довга і досить колюча щетина. Любив нею поколоти свою половину, а та задоволена з такого жарту. Тепер Корній намилює підборіддя. Кількома помахами бритви він поверне себе на кілька років назад, а це має також свою приємність.

Народився синок. Марія хотіла назвати по-своєму. Але Корній спротивився. Мав у флоті найкращого приятеля Демка. Охрестили Демком. Марії це ім’я не зовсім подобається, але раз хоче батько… Що може вона проти батька?

Коли Демко перший раз закричав, Корній підійшов, подивився і всміхнувся в ус. – Ротатий вийшов. Гуде порядошно…

Марія переконана, що батько захоплений Демком. Інакше й не може бути… Пригортає до себе сина, годує грудьми, шкода – молока мало, кепські харчі. Але хай-но зберуть з полів. От-от уже зберуть. Марія просить: – Корнію, любий. Маєш карбованця, купи маленьке поросятко. Вигодуємо і на Різдво ковбаска буде.

Пішов на ярмарок і приніс у мішку порося. Марія, чим має, годує його і за пару неділь уже підсвинок. Он доспіває ячмінь, росте картопля.

Настали жнива. Корнієві поля не особливо вродили. Запущені, дерном зарослі. Зате, на Маріїних яка пшениця! Ці вироблені. На них Гнатові сліди ще не затопталися.

Марія жне жито, пшеницю. У снопах кувіче Демко. Відірветься на хвилинку від праці, нагодує, втихомирить і жне далі. Пшениця, як ліс. Тяжке, золоте колосся гнеться уклоном сходові. Жахкотить сліпуче сонце і смажить зігнуту спину. По загорілому обличчі біжить піт.

– Не бійся, як була в Гната, не тягнула стільки, – гомонять сусіди. Не розуміють вони Марії. Але їй байдуже.

Сонце сповзає, ховається. Марія жне і жне. Сідає роса. Марія не в’яже снопів, а розкладає нажаті жмені по стерні – пов’яже завтра, як висохне. Треба спішити. Дожне своє, піде на заробітки, жатиме наспіл «на десятий сніп».

Зійшов велетенський урочистий місяць. Демко спить у снопах, загорнутий у теплу пелюшку. Марія дожинає, бере сонного Демка і несе поволі свої тягарі та болі додому.

Корній не дармує також. Ніяково дармувати, коли жінка рве з останніх сил. Не наймит же він тут, а господар. На світанку зводиться, клепає косу, набиває грабки і тягне на косянку. Покосив своє, ходив косити на заробітки. Щодня дев’яносто копійок, на осінь мусить конята роздобути. Клуньчину звів, ось тільки змолотить жито, наробить снопків і пошиє. Поки що світить ребрами.

Все більше пізнається смак і радість праці. Відходять і забуваються босяцько-пролетарські звички. Земля втягає в своє нутро і наповняє жили, розум і все єство твердими звичками. Корній відчуває вже це. Матроство забувається, і він стає людиною. Поволі забуває матюки, переходить на рідну мову, яка вертає йому родинний утулок. Пізно вертається з праці Марія. Корній не кричить, не вимагає тупцяти коло нього.

– Йди, Маріє, відпочинь. Я вже повечеряв, а мати опорали самі підсвинка. Я

он і дров назавтра приготовив… Ні. Марія ще не піде відпочивати. Вона знайде, за що взятися, але праця їй тепер не тяжка. Ті кілька добрих слів відняли всю її втому. А Марія має ще досить і без підсвинка праці. Он малий Демко. Треба покупати, нагодувати і приспати…

Марія бігає, руки мліють від утоми, але лагідна усмішка не сходить з її уст.

– Не голодний ти, Корнію? Натягнувся досить? Боже, Боже… Коли б нам скоріше доробитися чого!..

– Ну, ну, досить. Не суши голови. Лягай і відпочинь. Як той крикун? Верещить?

– О, ні. Він у мене молодець.

– Хай росте, – підійшов до сина, подивився і зморщив широку усмішку.

– Спить, – сказав на останок і не добавив, як звичайно, «сукин син». Не повернувся язик.

Украдені на сон години Марія просипляє каменем. З світанком підіймається і наново бадьора. Корній уже набиває грабки, стара жене теличку пасти. Машина праці пускається в рух. На полях рядами півкопи. Тяжкі зернисті снопи. Край золотий, край праці і хліба. Сонце любить його, опікає, огріває. Навколо сонячно і блакитно…

Примітки

Подається за виданням: Улас Самчук. Марія: хроніка одного життя. – Буенос-Айрес: Видавництво Миколи Денисюка, 1952 р., с. 109 – 116.