10. Гетьман і Петлюра

Улас Самчук

Твердою, вправною рукою вів Корній розхитане своє господарство. Вигнав кілька кубів самогону, але скоріше на брагу для худоби, ніж собі. Весна наближається. Поле знов тягне. А Максим не лишився дома. Посварився з Марією і Корнієм, назвав їх контрреволюцією і подався. Лаврін ходить до школи і вечорами читає вголос Кащенка. Корній слухає і втирає сльозу. – Так жалісно написано, що Господи. Ах, коли б тепер козаки…

Надія давно дівка. Вернувся з війська додому славний одинак-матрос, Архип Паньків. Побачив Надію і заходив. Він не простий парубок. Бачив світ, Кронштадт, Аврору, самого Леніна чув. Останнє, правда, сумнівне, бо вернувся перед «Октябрем», але хто буде перечити.

Надходить весна. – Ах, коли б уже яка тверда власть прийшла, – зауважує Корній. – Сіяти он треба, вони кожний день мітинги і мітинги… Україну якусь видумують…

– Тату, – кричить Лаврін. – Але ж ми козаки. Москва зруйнувала нашу Січ. Україна поверне козаччину…

– Сіяти треба, хлопче… Козаки козаками, але поле не чекає. А відділитися від Расєї не жилаю. То значить, що і Сибір не наша буде. Захоч куди поїхати, а тут тобі границя. Ні, сину… Не жилаю такого…

– Сибір! Сибір! На чорта нам та Сибір!

– Земля там добра і багато…

– Каторга там добра, не земля. Колись, може, ще москалі і нас поженуть туди, як гнали в старі часи козаків…

– Всьо ето чепуха і єрунда, – заявляє Архип. Настайот новая власть, власть рабочих і крестьян. Нікакіх москалів і нікакіх козаків. Все равни, все братья. Что за Україна такая взялася. Пять лєт на флоте прослужіл, з товаріщамі с адново катєлка єл, братом називал, а тепер дєліться…

– Москаль нам ніколи не був брат, – сперечається Лаврін. – Вони знищили наше козацтво, московський князь Андрій Боголюбський і тисячу…

– А єрунда! тепер нікакіх тобі князєй. Все равни.

– Ну, що до все равни, – вставляє своє Корній, – то вже, Архипе, пробач. Тут уже не те… Бо, як скажемо, який-небудь там свинар може рівнятися з таким генералом чи що… Абсурд… По-моєму вже досить тої революції. Треба б до діла. От би тверду власть завели, а то чорт знає що. Кожний день нові оголошення та оголошення, а власті ніякої. Що хоч, то й роби… Якусь там центральну раду завели і тільки знай – радять. Де власть? Де, гарантується, власть? От саме главне. Коли хочуть селянам дати землю – правильно. Не перечу. Селянам надо землі, потому вони безпартійні хлібороби. А далі закройсь і кінець.

І нарешті «тверда влада». Настав гетьман. Покликали дядьків до волості і «потребували» вернути все, що забрали в пана. А як його тепер повернеш? Хіба ж Гапка чи Пріська може вернути оті перини, які вже давно попорола і поробила з них своїм дочкам подушки на придане? Хіба ж Сидір у стані повернути «картопляна», коли він давно не існує на світі? Стояв, стояв у шопі, заважав, а нарешті: – І на якого бісового батька притягнув оте доробало! От не було кому мене бити!.. Взяв сокиру – трах, трах! і з «картопляна» трісочки. А тепер поверни…

– Воно панятно… Плохо було, када всьо мойо-твойо. Розтащили, розбили, а тепер нема. Але хіба людина все може знати. Нащо ж тоді давали свободу? От тобі й свобода. Дали, а тепер ти, селянине, відвічай! Несправедливо. Далой!..

Чагарниками, ярами, з обрізами, «кольтами» та поржавленими «максимами» повзуть повстанські тіні, тримаються землі, наслухують. Ніч. Тиша. Станція он. Видно, приїхав поїзд, гуде свисток і хрусталіють вогні.

– Хто там, сукин син, закурив! – шипить ватаг. – Замри!..

Чорні тіні припадають до землі, завмирають. Станція – як на долоні. По рейках маневрує поїзд. Під великими ліхтарями повільними кроками сюди й назад ступає чорна постать у шоломі з наїженим багнетом. Повстанським обрізом бере її на ціль. Навколо тьма, а ліхтар світить. Обережно!.. – Бах!.. Блиснула і ревнула темнота. Чорна в шоломі постать згорбилася, мов кишеньовий ніж, і припала до землі. Повстанці біжать. З-за залізничного валу брязнув «кольт», загаркали обрізи, трахнуло кілька бомб. Ми не шукаєм параграфів, ми самі творимо закон… Ті там заметушилися, сиплють з поїзда і розсипаються в пітьмі. На ранок лишилися вони розсипані по нерівному бруку, мов потоптані лантухи. Сталеві шоломи впираються об камінь і закривають очі.

Іван Казмірень дбайливо обмацує трупа, шукає «часів» і лається поганим словом, що сволоч не має. Вже хтось витягнув.

– Іван! – гукає його товариш Середа Хоть. – Оберни його. У нього ще й на с… кишеня… Іван обернув. Дарма. Там книжечка і збірка фотографій. Розсипав їх, сплюнув і покрив матюком.

Минула тверда влада і настала знов м’яка. На мурах оголошення. «Вся влада, український народе, у твоїх руках. Виконай свій святий обов’язок, стань у ряди народної армії», – скиглить плакат. Український народ гуртується під плакатом. – Знов оголошення, підсвідчення та постачання. Ану, читай, Петре… Знов шиються чортові буржуї під мужика.

Петро поволі читає, а український народ за кожним словом заходиться реготом. – Який йому дурень піде сповнювати обов’язок, в’язало б його до банти. Цар, як хотів брати, не просив, а брав.

– Та й то не йшли, – добавляє другий.

– Табакою засипав очі, а не йшов, а ха-ха-ха!..

– Кажуть, якийсь памєщік Петлюра знайшовся. Двадцять п’ять тисяч десятин на Полтавщині має… Звєсно чого хоче…

– А Грушевський, думаєш, що? Капіталіст. У Києві миловарний завод. Сам у ньому работав.

– Звєсно, чортова буржуазія. Сидів дома, випасав черево, ти лив на фронті кров, а тепер починай знов. О, то вже дудки. Не підведеш.

Село Гнилороби захотіло сповнити свій обов’язок: дало «наряд» і повезло своїх героїв у ряди народної армії. Повітове місто сорок верстов. Приїхали. – Де тут приймають у войсько? До українського ніби войська голосимося. Де тут присуствія?

Показали. Там бігають жижлики в галіфе з цигарками в зубах. – Товариші селяни! Наша влада поки що не має зброї, а тому не може вас прийняти, їдьте назад…

– От тобі і влада. Поки була власть, то, можна сказати, була. А то тьху! – не власть. Влада якась…

– А то ми що? Собаки? Дурити нас? Що, у нас дома нема роботи? Хоч би, різун йому в ребра, в зуби заглянув та папіра якого дав… Знав би бодай, що на комісії був…

З’явився чужий матрос – і мітинг. Виліз. – Товаріщі! Куда ви приїхали? Повертайтесь назад, беріть аружіє і гоніте проч всякіє влади. Помєщікі, капіталісти! Там з сєвера наступаєт настаящая власть, каторая нєсьот на своїх красних знамйонах велікій лозунг – земля і свобода без ограніченія! Управлять вамі будут ваші савєти, котория ви самі із сєбя виберете. Нікакіх Петлюр, ні Грушевських. Нашімі вождами єсть борци за пролетаріат, товаріщ Ленін і товаращ Троцкій. Оні нєсут вам велікую ідею – марксізм. Ето значіт – вся власть рабочему і крєстьянскому трудовому класу. Вся памєщицкая земля, все фабріки і заводи, все зємниє і нєбєсниє багацтва – всьо ето прінадлєжіт вам, ви должни єво получіть. Совєцкая власть всьо ето вам даст. І когда настанєт марксізм, когда совєцкая власть укрєпіться і вибросіт із нашей Расєї всю буржуазную сволоч, тагда только наступіт настаящій на земле рабоче-крестьянскій рай. Тагда только загасподствують нє гаспада Петлюри, нє Гетмани, нє Грушевськіє – вся ета контрреволюційная банда, а загосподствуєте ви, крестьянє. Тогда не будєт іной власті, кромє вашєй власті, і будете делать всьо, что вам буде угодна… Да здраствуєт рабоче-крестьянская власть! Да здрасствуєт марксізм і єво велікій насітєль товаріщ Ленін!..

Скінчив. – А говорить, сукин син, добре, – гуторять дядьки. – А може й справді. Хто його знає. Вернулися дядьки до села більшовиками. А де ж українська влада? Що робили жижлики в галіфе з цигарками в зубах? Стояли, придивлялися мітингові і боялися порушити демократичні засади нової влади…

Примітки

Подається за виданням: Улас Самчук. Марія: хроніка одного життя. – Буенос-Айрес: Видавництво Миколи Денисюка, 1952 р., с. 179 – 186.