4. Пожежа Маріїної хати

Улас Самчук

На Великдень церкви у вогнях. На монастирській дзвіниці барвисті вогні. Від вечора до ранку висять ліхтарі і зоріють. Зоріє також небо і також усі вікна хат. У Марії, як і в усіх людей, горить під образами лампадка, накритий білим стіл, на нім кіш на посвячене готовий. Заспіває другий півень, устанеш і підеш до залитої вогнями церкви.

Але в Марії на душі суга. Тяжка і чорна суга. Снився дивний сон: дістала листа від Корнія. «Жив і здоров, але додому скоро не сподівайся». Чому, любий? Чому, далекий? Адже тут весна, Великдень. Поле і діти чекають…

Спати такої ночі не годиться. Сон силоміць рветься, але хіба ви не знаєте, що нечистий цілу ніч над землею літає і спокушує: – Засни трошки, ляж і засни.

Ні, нечиста сило! Не засну. Чекай, за хвилину райські двері відчиняться, вирветься на цілому світі і на небі, і навіть у пеклі – Христос Воскрес! – і ти, чорний демоне, упадеш перед обличчям великого воскресіння.

Марія не спить. Стара Оксенька також не спить. Лампадка червоним тріпотливим сяйвом освічує суворий лик Бога-Саваофа. Рівні насуплені брови. Мудрі глибокі очі. Довга біла борода. Бог!.. Марія дивиться на нього, щоб не заснути. Страшно заснути в найбільшу святу ніч. Страшно проспати хвилину, коли воскрес син отого Саваофа.

Коли б ти знала, Маріє, чого болить твоє серце. От заспівав півень. Перший раз чи другий? Вибігає надвір. Темно і зоряно. Далеко на монастирській дзвіниці барвисті вогні. Ні, це перший півень. Тихо ще. Люди не рухнули. Чекають. Марія вертається до хати.

На постелі сплять малята. – Так ви, мамо, глядіть їх. Не задрімайте. Прийду зі свяченим, розговіємося, а тоді і ви підете до церкви…

– Йди, йди, Маріє. Не бійся нічого…

Заспівав другий півень. Марія бере кіш з паскою, ще раз дивиться на дітей і виходить. Люди вже рухаються. Всіма стежками з пригірків, ярів ідуть навантажені пасками жінки, чоловіки, чути легкий гармидер. Час від часу монастирська дзвіниця освітлюється, ніби блискавкою, виразно на хвильку вирине з темноти і сховається знов, а в темно-зоряне небо вривається і розсипається на безліч барвних вогнів довжелезна ракета.

Чути величне свято. Тіло проймає тремтіння. Над землею сталося щось надзвичайне.

Прибігла ще завчасу. Коло церкви вогні, веселі, натхненні люди. У церкві тіснота. Марія пробилася в середину, хотіла купити свічку, але не могла пробитися в старостинець. Стала і молиться і, коли відчинилися царські ворота, а з хорів зненацька вирвалося – «Христос Воскрес із мертвих» – Марія не втримала сліз, згадала Корнія і гірко заплакала.

Скільки радості і вогнів. Марія бачить вогні, відчуває радість, але не може стриматися від плачу. Це не її радість. Її ще не прийшла. У неї лише смуток… Наприкінці служби Марія вийшла з церкви: навколо на цвинтарі люди з пасками, горять свічі. Марія й собі примостилася. Коли посвятили, до неї підбігають засапані сусіди.

– Маріє! Нещастя! Біжи мерщій додому. Хата твоя згоріла.

Марія остовпіла. Не вірить. Язик у роті захолов.

– Скорше, Маріє! Там діти!..

Як стояла, кинула все і побігла. За паску забула, її забрали чужі люди. Біжить, йойкає, землі не чує. Під ногами пливучі крижини, і Марія от-от спіткнеться, втратить рівновагу і впаде. З грудей випирає дух, серце рветься. Під гору вже не мала сили і її майже винесли чужі люди.

Коли прибула до свого місця, все було скінчене. Клуні вже зовсім не було, одні кам’яні стовпи лишилися. Хата догоряла, дотлівали крокви, платви, бальки. Все забрав вогонь. Не лишилося ні одного будиночка. Сусіди ледь вирятували попечених дітей. Двері були сильно замкнені, і довелося виносити дітей і стару вікнами.

Стара непритомна. Гріх найшов на неї і заснула. Сатана не поминув її. Не відомо, звідки виник вогонь. Горіло все нараз. Чи Марія замикала двері? Хіба ж вона пам’ятає. Здається, замкнула. У причепі свині зовсім попеклися. Коні покалічені також. Корова мучиться. Не було завчасу кому рятувати. Всі ж у таку пору в церкві. Згоріло все до останньої пилинки, до останньої соломинки. Далося вирятувати лише кілька образів, які стояли коло будинків Конона і мали охороняти їх. Вирятувано і Маріїне благословення – Матір Божу Млекопитальницю.

Марія не могла ходити і лежала з обв’язаною головою. Діти плачуть. Їх розібрали сусіди. Стара, можливо, й не виживе. Все одно їй не хочеться жити. – Такий гріх! Такий гріх! Заснути, чуєте, у таку велику ніч і то старій людині; тоді, коли в церкві паску святять. Часом, чуєте, людина цілу ніч без сну качається, а то як на те… Господоньку, Господоньку!.. і за що така кара?

Пожежа в такий надзвичайний час наробила в селі гармидеру. Люди юрбами йшли до Марії. – Христос Воскрес, Маріє! Не плач, голубко. Ось тут принесла дітям. Це крашанки, паска, а тут скоромне. Не побивайся! Бог дав, Бог і взяв. Будеш працювати, і Бог не лишить тебе. Не плач, Маріє. Всі поможемо, люди добрі поможуть. Знають тебе, Маріє, не дадуть загинути з малими дітьми.

Люди відразу утворили сходини і вирішили допомогти Марії. Всі мають зсипати на насіння зерна і обсіяти поля. Також гуртом мають допомогти їй звести на хаті стріху і покрити її бодай соломою.

В скорім часі по селу почали ширитися чутки… Шепотіли сусідки коло криниць, на перелазах і на колодках, що запалив Марію Гнат.

– То-то він, людоньки, так пізно прийшов до церкви. А прибіг – упрілий, задиханий, а як, чуєте, оглядався. Очі так і бігають, так і бігають.

– А чи чули ви, куманю, що ніби-то пізнали на стежці його сліди? На Кононовому, на стежці. Один з підбором і підковою, другий без підбора. У кого ж ще є такі сліди? Ну, посудіть самі…

– То-то-то! А я, людоньки мої, – співає Гапка, – одного вечора перед самим Великоднем, на плащаницю таки, бо саме роботи мала безліч… Думаю, спечу дещо, щоб на суботу лишилося менше тупотні… Дітиська порозходилися, а я замісила тісто… Коли, чуєте, зробилося так темно, що мусіла засвітити блимавку. Засвітила – не горить. Що за чудо, прости Господи! Заглянула до неї, а воно гасу нема. Боженьку святий! А тут і послати нема кого. Взяла, чуєте, пляшку і до Гершка аж на Шинківці. Біжу, знаєте, а коло Кононової клуні в темряві бачу: стоїть якась погибель. Підходжу – добривечір! – Добривечір. То ти, кажу? А що тут робиш у таку пору? То був Гнат. Стоїть, курить. У мене і стрельнула думка, чи не до Марії часом він. Молодиця сама, хто його знає… Ой, кажу йому, гляди. Як вернеться Корній, не буде жартів… Сплюнув, чуєте, і просто через сад подався до свого саду. А я побігла в долину.

– Отаке, чуєте! І хто б сподівався. Такий господар, така чесна людина. Кажуть, усю біблію перечитав.

Сусідки і куми так довго шепотіли, поки одного разу не приїхали до Кухарчуків урядник і стражники та почали Гната допитувати. На всі питання Гнат не відповідав. Усе або відмовчувався, або казав: – Не знаю.

Покликали свідків. Ті мнуться, плутають. І так зле, і так не добре. Не хочеться копати на Гната, але всі пересвідчені в його вині. Покликали й Марію. Розпитали її, як вона думає: міг Гнат це зробити? Подумала і сказала: – Ні…

– Ну, а як же це могло статися?

– Не знаю. Може, від лампадки. Світилася лампадка…

– Але ж люди кажуть, що почало горіти одночасно скрізь. Не могла ж загорітися від лампадки клуня, яка до того досить далеко віддалена від хати.

Марія мовчить. Ні, вона все-таки не обвинувачує його. Вона нікого не обвинувачує. Їй, дяка Богу, люди допомогли… Поля вже обсіяні, а хату покривають…

Урядник не повірив Марії. Щось тут не те. Забрав з собою Гната, а по деякому часі прибув до села слідчий. Рана Марії вже заживала. Діти гоїлись, мати ще стогнала, але була надія, що виздоровіє. Худібка вичухалась…

При допиті слідчого Марія ввесь час твердила, що пожежа виникла від лампадки або від комина. Перед святом багато палилося, комин був дуже гарячий, а на горищі сіно. Хто знає, чи не тріснув комин і від нього не загорілося сіно.

– А чому ви думаєте, що не зробив цього Кухарчук? Проти нього стільки правдоподібних свідчень… Він же раніш з вами жив? Так? Кажуть, що він вас дуже любив і що ви його все-таки покинули… Опісля ви розійшлися. Він уже не женився вдруге і ввесь час не спускав очей з вас. Хто знає, які думи вертілися в його голові. А тепер надійшов добрий час помститися. Чоловіка вашого немає дома. Ви без захисту. Думав, знищить вас, і ви попросите самі в нього допомоги. Може, він вам сам думав допомогти, а, можливо, він ще вам запропонує допомогу. Люди кажуть, що до церкви прийшов дуже пізно. Де він був тоді? Заспав? Але ж його братова проговорилася, що встав від перших півнів, а спочатку твердила, що зовсім тієї ночі не спав, а читав якусь книгу. Що все це значить?.. Також на стежці, коло клуні брата вашого чоловіка, багато його слідів. Це доведено. Чого він там тупцював? Кого шукав?..

Марія не знає, кого й чого шукав. Вона лише знає Гната, знає, як він її любив, і не може повірити, щоб до його голови міг прийти такий звірячий намір. Ні, ні… Вона не вірить, вона не може вірити.

А Гнат мовчав і ні в чому не признавався. Тримали у в’язьбі, допитували, але через два місяці довелося випустити за браком безпосередніх доказів. Не знаходилося ні одного свідка, який би засвідчив Гнатову вину. І Гнат вернувся до села.

Примітки

Подається за виданням: Улас Самчук. Марія: хроніка одного життя. – Буенос-Айрес: Видавництво Миколи Денисюка, 1952 р., с. 136 – 144.