7. Діти Корнія й Марії
Улас Самчук
І далі пішли дні рівною довгою чергою, вкладаючись у місяці й роки. Які це були гарні, повні, округлі роки. Кожний схід сонця приносив працю, захід – відпочинок. Ростуть діти. Прибуває потроху землі. За хатою засадився новий садок, і молоденькі щепки щовесни вкриваються ніжним усміхненим цвітом. Минуло п’ять років, і Корній господар. Корній з широкою бородою, Корній почесний чоловік у громаді.
Недільним ранком по весняній сівбі, коли підростає і починає хвилювати жито й пшениця, Корній іде в поле. Для нього тут повно Бога. Стань навколішки й молися. Сонце величне і вічне, сонце поля і села, звелося з-за далеких обріїв і підноситься у височінь. Широкою твердою ходою йде Корній польовою доріжкою поміж пашнями, дивиться на повільні, ніби котячі, сіро-зелені хвилювання розлогих піль, слухає невтомні видзвони жартівливих сонячних птахів над собою, сильними мужицькими грудьми вдихає міцне, кришталевопрозоре і пахуче повітря. Нема тут кінця. Немає краю. Вітер, теплий і м’який, пливе і топчеться по ланах, білі хмаринки, ніби лілеї блакитного велетенського ставу, підбарвлені легко сонцем, пливуть і десь там западають за чорну стіну далекого дубового лісу.
І як не йти в таку годину в поле? Як не любити його? Скільки тих колосків… Боже, скільки їх тут!.. Більше, ніж зір у небі… І хто дав їм життя? Он іде Корній з твердим поглядом і шорсткою долонею. Це він сіяв зерно. Це він дав йому змогу розумно торкнутися землі, пустити ссавчики в м’якоту великої планети і вирости в ніжне, увінчане колосом стебло.
Честь тобі, Корнію! Сам Бог з тобою нерозлучно тут на полях з вітром, з просторами неба, з сонцем! Сам Бог!.. І скільки разів буває, що Корній без ніякої причини стає, знімає новий недільний кашкет і хреститься. Чого Корній хреститься? До кого? Ах, Корній не скаже, чому він хреститься… Хочеться і вже… Відчуває радість, відчуває велич, відчуває присутність вищої, вічної сили…
Вертається додому і почуває себе, як по молитві: легко, радісно. Он женуть худобу «з роси»… Чиї-то корови он ідуть? – Корнієві. Шість їх, розкішних, повільних тварин, ідуть і несуть тобі, Корнію, пахуче молоко. За ними йде Корнієва дочка Надія.
Зрівнявся з Надією.
– Напаслись? – питає.
– Хіба не бачите, тату? Не напаслися. Паші нема…
– Приженеш додому і даси їм конюшини… У Корнія не тільки корови. У Корнія коні випасені, блискучі. У Корнія господарство. Він уже давно забув ті часи, коли-то на гармонії грав та тягнув у Мартина поденщину. Минулися ті часи, хоча Марія не раз про них згадує.
Дома обід. Марія була в церкві і оповідає, про що люди гуторять. Кажуть, що має бути війна, що ніби німець задумав на «нашого» воювати. Корній і Марія обмірковують ті чутки і приходять до переконання, що варт насипати тому німцеві – хай не лізе…
Демко вже парубочиться. Тільки пообідав і одразу до дзеркала… Чеше свого чуба, на музики збирається. – Ти, Демку, не дуже-то там того… – каже Корній. – Ще нагуляєшся. Менше за чуба, а більше за господарку дбай… Куди збираєшся?
– Куди ж вийду… От вийду в село. Не буду ж увесь час на печі сидіти.
– А хто-то виведе на пашу коні?
– А Максим. Що він має робити… Тільки те й робить, що ганяє по вигоні з хлопцями…
– Максим ще кращий робітник, ніж ти… Ой, сини. Дивіться мені. Не дбатимете, не будете мати… Само до рота не прийде… Це вже повірте мені.
– Який розумний, – відгризається Максим. – Сам іде на музики, а я маю коні пасти.
– А що ж ти маєш робити? Тільки й роботи. Я вже своє відпас. Не заставляють тебе косити чи орати, – каже Демко.
– Ну, ну, ну! Ще посваріться. Ти, Демку, ніде не волочися, виведеш йому коні, напоїш, і хай пасе. Мусиш, Максиме, пасти. Гляди мені, як застану тебе, як недавно з хлопцями, а коні в шкоді…
Демко вдоволений розпорядком батька, зате, Максимові це зовсім не до вподоби. Він звик щодня бігти на вулицю, назбирати юрбу хлопчиськів і гасати з ними по вигоні та садах. Видерти кубло птаха, обірвати чужу яблуню чи грушу, зробити якусь капость… О, на це Максим перший майстер. Корнієві не раз доводилося вислухувати від сусідів за Максимові вчинки, але опісля діставалося й самому справникові досить. Корній не попускав віжок. Усяка провина мусить бути відповідно вирівняна.
Марія в таких випадках мовчала. Їй усі рівні, усі добрі. Не робила різниці між дітьми, не заважала батькові давати їм накази, але й не боронила нічого дітям. Надто не боронила Демкові ходити на гулянку. – Підріс, хай погуляє, – казала вона. – Прийде час, і покине. Молодість є молодість…
Найулюбленішою дитиною обох Перепутьків була Надія. Слухняна, весела, гарна. Встає разом з матір’ю, допомагає їй, ніколи не ухиляється від праці. Вийде на город, копає, поле, а притому весело виспівує. – У матір вдалася, – казали старші люди. – Це й вона такою співачкою була.
– Краще було б, коли б у батька. Не буде мати щастя…
– Ет, забобон…
І все йшло, ніби машина, своїм порядком. Коли можна було, Демко йшов на музики. У нього навіть ус не висипався, але дівчатка вже задивляються на стрункого чорноокого парубчака. Максим мусів пасти коні. Корній ішов на сходини громади, увесь час возився з купівлею землі. Марія сиділа дома, приходили сусідки, і розпочинався сейм. Обговорювали неприсутню сусідку Химку, з Химки переходили на господарські справи, далі про сватання та весілля розмова, і так до вечора.
Малий Лаврін, жвавий, з іскристими оченятами стрибун, гасає десь, Бог його знає де, прилетить увечері додому і мамає їсти. Марія любила свого мізинчика, пестила і шанувала. Корній також нічого проти не казав. У школі йде добре. Очі має бистрі. – Будуть люди. Треба буде на школи послати. Хай хоч один вийде яким дохтором.
А мине свято, знов праця. Село цвіло, родило овочі, відпочивало і знов цвіло. Вже кілька років обминали пошесть і неврожай. Люди піднялися, багатіли і ширилися. Росли муровані хати, заводили хмельниці, купували машини.
За пару років прийшло до Корнія перше горе. Демко підріс на рекрута і мусить іти виконувати свої обов’язки перед царем. Прийняли його до гармати і завезли на далекий Кавказ. Марія гірко оплакувала сина, нарихтувала йому торбу коржів, ковбас та всякої всячини. Корнієві прикро також. Позбувається найліпшого помічника в господарстві. Він ось купив, було, жниварку, і Демко сам з нею дуже добре вправлявся. На жнива стільки праці. Там робітники, там свої. Скрізь треба доглянути, скрізь встигнути завчасно. Не доглянеш, то й не будеш мати. На Максима Корній не міг сполягти.
– Не буде з нього господаря, – казав кожному. – Тільки й знає вечорниці, гульню та карти.
Виріс перший син, як і коли, того цар не знав. Цар знає тільки тоді, коли йому треба, мого сина, – розважала Марія. – Прийде війна, потягнуть бідачиська, і хто знає, чи вернеться. Цар не знає, скільки сліз, скільки горя, скільки страху коштував мій син. Ні. Цар того не знає. І йому не треба знати. Нащо йому.
По відході Демка, коли на Максима припало більше праці, він зовсім відмовився «служити батькові». – То ти, паршивцю, думаєш, що то мені служиш! Думаєш, що то я все для себе? Блазню ти вироджений!
Пересварилися, і Максим покинув дому. Пішов шукати легкого хліба. Подався до міста і там дістав місце лакея при дворянському клубі. Корній мусів найняти чужого парубка до роботи.
А навкруги тиша і спокій. Гнат у монастирі виспівує тужливі ірмоси, читає «часи», Марія ходить до церкви, як і раніш, стане десь збоку і молиться за здоров’я свого сина. Часом бачить Гната, Гнат бачить Марію. Не сходилися і не говорили. Про що говорити? Старе поволі забувається, а нового не варт зачепати. Тихо і хай так буде. Доля спить, не цікавиться. Чи зла, чи добра – все одно. Не кричіть, не будіть її, ходіть на пальцях…
Село мовчить, село тихо працює, село чекає… На дзвіниці воркують зграї голубів. Світить ясно сонце, цвірінькають горобці. Увечері, коли западає сонце і надходить сутінь, капає і розливається над селом лагідний дзвін. Сходить великий місяць, по землі стеляться густі тіні від каштанів, яблунь і волоських горіхів… Перед заґратованим вікном Гнатової келії цвіте великий кущ рожі. Від куща падає тінь і розсіваються приємні запахи. Світиться гасова лампочка. Зігнувшись, сидить при світлі Гнат і читає… Місяць світить…
Примітки
Подається за виданням: Улас Самчук. Марія: хроніка одного життя. – Буенос-Айрес: Видавництво Миколи Денисюка, 1952 р., с. 155 – 162.