5. Жахливий сон Гната

Улас Самчук

На осінь хата Марії мала знов вікна і двері, а над головою стріху. Правда, все це не виглядало так, як до цього часу, але жити можна було. На полі зародило, люди допомогли зібрати. Сад також допоміг і сипнув овочами. Писала також про своє нещастя Корнієві, і той прислав двадцять п’ять карбованців. «Висилаю тібє, дорогая жена, двадцять п’ять рублєй, – писав він. – Вислав би і больше, да не могу. Не піл, не куріл, по копійці складал… Купи дітям что нібудь і сама не простудісь. За нєкотороє время пришлю їщо»…

І дійсно за «нєкотороє время» прислав ще десять карбованців та повідомив, що «в скорості надіюсь увідітся в чом остаюсь жів і здоров»… Марія не так тішилася присланими карбованцями, як тим, що скоро побачить свого далекого Корнія.

А Гнат жив удома. Сидів у шопі, стругав бондарку або читав товсті книги. Скільки він того перечитав. Колись ходив по святих місцях: до Києва, Почаєва, кожний раз приносив з собою багато книг і вечорами перечитував. Люди казали, що «чорну магію» вивчає…

Раз зустрів Марію. Зупинив її, дивиться й сміється. Що за дивовижний сміх? Марія зніяковіла.

– Чого лякаєшся, Маріє?.. – питає.

– А що ж ти так смієшся?

– Сміюся… А що ж… Що маю робити, Маріє?..

– Ну?..

– Ти не гніваєшся на мене?

– За що?

Як же за що? А он говорять… Слухай, Маріє… Знаю, що ти тепер потребуєш… Хотів би тобі допомогти… у мене…

– Ні, ні, Гнате!.. Дуже дякую, але ж я нічого не потребую… Я все маю… Ти ж сам знаєш, що я все маю. Я і так не знаю, чим дякувати тобі за колишню поміч… Ти вже досить допомагав мені. А мені треба йти… Стільки тієї праці…

– Постій, Маріє… Ти думаєш, що підпалив я… Правда? Думаєш, хитрий який… Підпалив, а тепер з допомогою лізе… Ні, Маріє, – розірвав на грудях сорочку. – Ось тут хрест, клянусь і цілую його… Не я, Маріє, підпалив…

Марія остовпіла. Витріщила очі і позирає то на хрест, то на Гната. А він нічого. Дивиться певно і рівно. Чоло зібралося зморшками.

– Не ти, Гнате? Ти кажеш правду?

– Правду, Маріє… – вимовив твердо.

– Вірю. Я рада, Гнате. Мені хотілося, щоб це не ти підпалив. Я вірила, що це не ти… Так і слідчому сказала.

– Знаю. Ти добре сказала. Ти сказала велику правду. Ти правдива, Маріє, а тому хотів би допомогти тобі. Ніхто не буде знати. Ніхто. Чуєш? Ніхто, крім нас двох. І я ніколи не покажуся тобі на очі. Ти ж спасла мене від тяжкої і незаслуженої кари… Ти дала мені можливість ще жити і ще сподіватися… Може, я ще буду потрібний на цьому світі. Можливо, навіть тобі буду потрібний… Хто знає. Хто, дійсно, може знати… Мені снився, Маріє, дивний сон… Снилося, ніби бачу великий темний льох, зовсім темний, так що й навіть дивувався, як я міг у ньому щось бачити. І бачив я в ньому, у тій густій темряві, твого середнього сина… Середнього, кажу… Мабуть, у тебе буде ще тільки один син… Так мені снилося… Бачу, значить, твого сина Максима… Він чогось стоїть витягнутий, як вояк, в темряві і зовсім голий, а в руці в нього сокира. Одна тільки сокира. Тримає її, як зброю яку… І думаю собі: шо-то тут робиш, сину? Чого тут стоїш?.. Нащо та темрява навколо, і чому не вийдеш на світ Божий? А він, Маріє, стоїть, майже непорушно стоїть і дивиться в одну точку перед себе. Що, думаю, він там бачить? Дивлюся, а там ще одні, ледь помітні залізні двері… На дверях багато поржавілих замків, різних – великих і малих – одні подібні до людських кулаків, інші до куснів каменю. Але я знаю, що то замки… Ага, думаю собі: там хтось за тими дверима сидить і карається… То він когось вартує… А снилося мені це у в’язниці, коли сидів за підпал твоєї хати…

Гнат на хвилинку перервав мову. Марія пильно дивиться на нього широко розплющеними очима…

– Слухаєш ти, Маріє?

– Слухаю, Гнате. Кажи…

– Так, думаю, це там когось ув’язнено… А льох страшний, стіни грубечі, двері залізні, замки тяжкі-тяжкі… Над дверима вимальоване велике страшне чорне око. Дивиться воно вперто на твого сина, а вираз у нього сатанський. Так, думаю, Сатана дивиться. І чому його ніхто не прохромить…

У той час страшні залізні двері самі від себе починають поволі рухатися. Сатанське око і твій син зворушуються також і виявляють неспокій. Син твій усе вище і вище підіймає свою сокиру… А двері сіпаються, тріщать замки, відпадають деякі з них на землю. Згодом двері трошечки відхилися, і зі щілини висунулися, спочатку чиїсь пальці, опісля довга, суха і струджена рука. Вона все більше й більше просувається в щілину, облапує пальцями замки, але в той час син твій поворухнувся і тихо навшпиньках злодійським ходом почав наближатися до дверей. І коли рука почала з дивовижною легкістю, ніби які відпадки, відривати замки залізних дверей, як твій син розмахнувся сокирою і сікнув по руці… Рука хруснула і відпала на землю. В той час двері зненацька відчиняються, і в них бачу бліду виморену жінку… Так, Маріє. Бачу жінку, яка тримає перед собою втяту руку, а з неї не біжить, лише повільно капає кров… І пізнав я в тій жінці, знаєш, кого?.. – Гнат уперто дивиться на Марію. Марія швидко питає:

– Кого, Гнате?

– Тебе! Це була ти…

Марія здригнулася.

– Гнате, не кажи, не можу… Що ти кажеш!..

– Слухай, Маріє, далі!.. – майже наказував Гнат. – Це ж тільки сон. Я не видумав, це снилося мені… Снилося, коли сидів у в’язниці… У дверях, значить, стоїш ти з відрубаною правицею і жалібно дивишся на свого сина і на його окривавлену сокиру. Окривавлену? Аджеж з руки майже не йшла кров… Так. Але сокира була окривавлена. На ній було багато кривавих слідів. І бачу я, що десь з’явився і твій чоловік Корній. Він увійшов, спокійно відняв від сина сокиру і розкроїв нею йому черепа…

– О Боже, о Боже!.. Що ти говориш?.. Гнате, отямся!..

Але Гнат уже мовчить. Спустив голову і дивиться в землю.

– У тебе, – каже по деякому часі, – порвані чоботи. Не мерзнуть ноги? Скоро ж зима… Марія приходить до себе…

– Чи ж то первина, – каже вона.

– Не первина… Але нащо, щоб мерзли… У тебе ж діти. Для дітей маєш шанувати здоров’я… Виростуть діти, годуватимуть, може, з них і люди вийдуть… Мої померли… Хай хоч твої ростуть… У мене, знаєш, є зайвих двісті карбованців… Візьми їх від мене, Маріє… Чуєш? Візьми! Ніхто ж не знатиме, ось заприсягаюсь Богом… Хотів би тобі хоч чимсь віддячитися за твою велику справедливість… Візьми, Маріє…

Марія мовчить і ніби зовсім його не чує…

– Ти, здається, не слухаєш мене… Маріє!

– Га!

– Ти не слухала мене?.. Марія мовчить.

– Ніколи, ніколи ніхто не буде знати, коли ти візьмеш від мене той дріб’язок. І клянусь тобі, що ніхто не буде знати, що я з тобою сьогодні розмовляв тут так довго, а також ніколи не покажуся тобі на очі… Ну?.. Візьмеш? Ось тут і гроші при мені… – сягнув рукою за пазуху…

– Ні, ні, ні! Ні, Гнате!.. Прошу тебе, не треба! Не візьму твоїх грошей… Я й так вдячна тобі за твою добру думку про мене… Не знаю… Нічого не знаю… Було б добре, щоб ми, Гнате, ніколи не зустрічалися. Ми не будемо зустрічатися… Правда – ні? Ну. Так!.. Я нічого злого не думаю про тебе… Повір мені… Але гроші… Гроші, Гнате, треба віддавати. Не можна так, взяти і забути… Ні, ні… Так не годиться.

– Так не візьмеш?..

– Ні, Гнате. Не можу…

– Не можеш… Добре… Добре, Маріє… Так ми вже більше не будемо бачитися. Я піду собі, а ти підеш також… І не спитаю я, куди ти підеш і ти не спитаєш, куди я піду. Підемо різними далекими шляхами і чи зійдемося ще коли?.. Хто знає… А може. А може й ні… Ти, знаю, підеш до своїх діток, сядеш коло них і подивишся на кожне. Не дивися на них сумно. Може, доля вимагає від них веселого погляду, бо життя буде тяжке, дуже й дуже тяжке, Маріє… Бувай здорова… Бувай, Маріє, здорова…

Примітки

Подається за виданням: Улас Самчук. Марія: хроніка одного життя. – Буенос-Айрес: Видавництво Миколи Денисюка, 1952 р., с. 144 – 150.