11. Максим більшовицьким агітатором
Улас Самчук
Архип Паньків навідувався до Корнія частенько… Одночасно підробляв самогон. Видно, до чого то хилиться. Лаврін вів з Архипом завзяті бої за козаччину і за совєтську владу. Обидва однаково вірили, лише в різні справи. Корній ні туди ні сюди. У нього поле, а решта його не цікавить. Про нього, хай чорт приходить, аби влада як слід була та можна було працювати. Лаврін же домагався абсолютної самостійності України. Читав про козаків і твердо вірив, що, як тільки буде Україна, відразу стане козаком.
Нарешті Архип посватав Надію. Спочатку хотів одружитися без попа, але Марія й чути не хотіла про те. – Всьо равно, – махнув Архип рукою. – З попом, так з попом… І обвінчалися в церкві.
Самогону було досить, і весілля випало на славу. В той час із сходу погрюкували вже гармати. Дядьки шепотіли, що йде «настояща» селянська власть. На весілля прибув звідкись Максим, випив добре і розпочав промову.
Почав з «релігії, що є опіумом народу» і перейшов на подружжя. «Соціалізм несе нам нове життя. Жінка не буде більше рабинею чоловіка. З ким захоче, з тим буде спати. Вінчатися не потрібно. Все-то забобони, видумані попами… Любва всяка і тому подобне не існує. Є тільки задоволення полових потреб…»
– Що він там торочить? – шепче дядько на вухо другому.
– А чорти його знають. От п’яний меле. Навчився.
А Максим жарить далі. Від полових потреб перейшов на господарку. «Марксизм дасть людям змогу менше працювати, а більше мати. Замість коня і вола, прийде трактор, зоре поле, потягне молотілку, вироблятиме електрику…»
– Розжує і сам у рот покладе, – перебив якийсь дядько. Всі зареготали. Максим перервав свою промову і злісно зиркнув на дядька. А той, червоний і веселий, раптом устає і шкварить: – Все-то, Максиме, непочом… Все-то панська видумка. У нас кажуть: як постелишся, так і виспишся. Як робитимеш, так і будеш мати. Земля, хлопче, така річ, що коли на ній не працюватимеш і коли не любитимеш її, не поможуть тобі ніякі трактори. На землі перший трахтор – людина. Так. Щоб ти й знав, що так. Знаємо, який з тебе був господар, і знаємо, скільки ти на тому розумієшся. Ходив, шлявся, а тепер прийшов нас учити. А щодо жінки, то як ти хоч, можеш класти її, з ким тобі захочеться, але я краще вмру, ніж захочу мати з такою, пробачте, лярвою, щось до діла. Той твій сіцілізм, чи як там його звеш, назви ліпше ледарством і розпустою. Це буде ліпше…
– Правильно!.. Вєрно!.. – загомоніли дядьки. – Родити і жерти, звініть за вираженія, потрапить і свиня. Тій усе одно. Шлюбу нема, родин нема, мерлин нема. Здохла і закопали в землю. Але подозвольте. Як-не-як чоловік є чоловіком. Створено його по образу і подобію Божію.
– А хіба вони вже знають Бога? – виривається третій дядько. – Для них всьо як єсть природа. А хто-то, різун його мамі, створив природу?..
– Ото-то. А коли б то, Корнію, так сказав мій син, я б його викинув одразу за двері. То тільки дурень може таке казати. Чесна й розумна людина такого не вимовить… Шмаркач він є. Дурень!.. І я більше не хочу на такім весіллі бути…
Дядько так розкричався, що всі гості збурилися, музики перестали грати, дівчата зовсім замовкли.
– І в кого воно, Господоньку святий, вдалося! – тошніла Марія. – Ото так завади. Скільки я вже з ним не намучилась, не наплакалась. Нічого не помагає. Вродиться такий виродок…
Корній далі не видержав, підійшов до Максима. – Слухай-но ти, мудрагелю! Коли ти мені зараз не виберешся до чортової матері, то я кликну людей, щоб викинули тебе за двері. Геть мені з моєї хати! Бач, шмаркач найшовся! Вчити задумав!
Максим почервонів, кричав, але бачачи, що знаходить між дядьками мало співчуття, плюнув, вилаявся матюком і вийшов з хати. Весілля йшло далі, але дядьки ще довго гуторили про порушені тут справи.
Бацил розкладу родини натрапив на свій ґрунт. Настав початок кінця. Дні Марії скінчилися. Сонце так само сходило і заходило. Але знаки на сході все більш і більш указували наближення. Ішов, ступав і перемагав жорстокий дух руїни і не було йому спину, бо ані Корній, ні Марія, ні сотні, тисячі Корніїв і Марій не знали і не могли знати, що наближається їх занепад, їх кінець…
Примітки
Подається за виданням: Улас Самчук. Марія: хроніка одного життя. – Буенос-Айрес: Видавництво Миколи Денисюка, 1952 р., с. 186 – 189.