2. Родинне щастя Марії
Улас Самчук
На осінь клуня наповнилася пшеницею, житом, вівсом і ячменем. Зверху накрилась грубою стріхою. Корній ходить навколо і тішиться. Багато, але не досить. Більше треба. Більше, далеко більше. Стільки, як у Кухарчука, як у Трихона. Не гірший він від них. Потягне більше, ось тільки заждіть, хай випростається. З’являється снага ширитися. Щастя в рості, в перегонах…
І Корній довів, що він не гірший. Зібрав, що мав, яблук, слив, посортував і знайшов купця. Змурував кам’яний льох. Сам каменю набив, льох просторий, як стайня. Обабіч засіки, а в них золоті ренети, пахучі червонобокі тирольки, зорі, виноградки. Хай полежать, набираються запахів і ціни. Половину продав з осені, а другу лишив на зиму.
Марія подбала про вишнівки, слив’янки. У льоху, на полиці, лавою бокаті бутлі. Стоять, повипинали блискучі животи й приманюють. Корній не доторкнеться до них. Бувало, не видержав би, все до краплини вихльостав би, тепер не те. Хай стоять. Оказія трапиться, а тоді й на них черга прийде. Викотить на стіл перед гостями і, – дивіться, яка моя жінка… Корній вище підіймає голову.
Завелися в Корнія дві коняки. Гніда й булана. За двадцять карбованців з ярмарку приволік, а все-таки поорав і посіяв своїми. На зиму сіна досить, овес також знайдеться, виложить ребра стервам і матиме коні. Воза тим часом дерев’яного роздобув. На залізняка не вистарчило. Все в свій час.
По молотінці знов до каменю. Приходить черга на хату. Побудує хату на ввесь куток. На фундамент потрібно каменю, стіни виведе з цегли. На друге літо задумує зробити маленьку цегельню і вже стягав поволі різні комердяки на випадку.
А Демко ріс, грубшав. На Різдво готовилося свіжину. Веприк уже ледь піднімається. Марія вміє годувати веприків. Будуть ковбаски, сало. Перед святами напечено гори повних паляниць, книшів. Хату прибрала паперовими квітами та рушниками. Купила шматок шпалера і також приліпила під образами. Корній наготував дров, добрих, грабових. Не будуть мерзнути…
Подумав також і про Марію. До цього часу вона нічого не купувала собі. Доношувала все те, що принесла з собою від Гната. Тепер же Корній поїхав до міста і, вернувшись, ніяково, соромлячись свого вчинку, виклав перед Марією барвисту на спідницю матерію і нову хустку. Матерія нічого собою не являла, але Марія не могла натішитися. Вона в житті ще не дістала кращої спідниці. Це ж купив він, той, який ще ніколи нічого не купував. Кинулася йому на шию.
– Дякую тобі, любий мій! – цілує палко, а Корній пручається, повертає неголеною бородою і зніяковіло муркоче: – Ну, ну, ну, Маріє… Нічого не сталося… Буде, досить… Але Корній переживав не менше вдоволення, як і вона. Навіть і не догадувався, як приємно робити щось, що приносить людині втіху.
Тихий морозний вечір. Корнієва хатина напівзанесена снігом. У маленьких віконцях горить червонаве світло. З великого, прикритого стрішкою, комина двома вусами виходить і підіймається дим.
Місяць ще не зійшов, але підбарвлення рожево-бузковими барвами сходу заповідає наперед його врочисте піднесення.
На вулицях тихо і врочисто. У морозному повітрі розлито спокій і святість. Рідко проходить запізнілий селянин, поскрипуючи замерзлими чобітьми. У глибокому сталевої барви небі горять ядерні зорі.
Марія не світила сьогодні лампи. Ні, Марія засвітила лампадку, маленьку, з червоного скла лампадку перед образами. У хаті півтемно, тепло, повно запахів печеного хліба, різних страв. У передньому куті стіл, на нім посипано зерно, сіно і застелено білим доморобним настільником. На покуті жменя сіна, у сіні горщик куті, горщик овочевого узвару, покриті житніми книшами. Над усім поставлений дідух, зв’язаний з різного збіжжя.
Корній упорав уже все надворі. Там більше немає роботи. Надходить велике свято. Як заспівають перші півні, треба вставати і поспішати на всеночну.
Корній, Марія і стара мати сідають до заставленого стравами столу. Все тут є. Бери, що хоч, чого забажається. Все це добре, все своє, зароблене працею і терпеливістю. Бери, людино, святий хліб, переломлюй і їж. М’який, пахучий, смаковитий. Перехрести своє чоло і скажи: – Дякую тобі, Боже, що сподобив мене ласки своєї і дав змогу лити піт свій на ниві моїй, щоб їсти цей смачний хліб. Переломи і їж. Їж хліб, капусту, вареники. Їж голубці і смажену рибу. Їж кутю зернисту і поливай її соками овочів саду твого. Запий усе медом, зібраним з квітів краю твого.
Корній, Марія і стара мати сидять коло столу і їдять Святу Вечерю. Їм весело і радісно. На обличчях спокій, видно сяйво щастя – короткого і проходячого, але все-таки щастя. – Ми, – кажуть Марині очі, – не вимагаємо багато щастя. Щастя наше в повноті існування; але кілька разів на рік ми скупчимо його в одно велике видиме щастя, щастя, яке промінює з наших очей, з наших уст, з наших душ.
Ніч іде. Велика свята ніч. Спати в таку ніч не хочеться. Балакають про минуле літо, про працю, згадують кожну пролиту краплю поту. Корній оповідав Марії про краї далекі, де сонце просто над головою і де тепер літо.
– Літо на Різдво? – Так, Маріє. Є такі краї. Різдво, мав би пекти мороз, а воно смажить сонце, цвітуть дерева і співають птахи.
– Боже, який дивний і великий світ! – А ти думала, малий? Світ дуже великий. У світі дерева різні. У нас дуби, яблуні, липи. Там пальми, банани. Люди там чорні. Є, Маріє, різні люди, а там чорні. Дикі звірі там страшніші від наших. Там жиє лев, жиє великий гад, там птахи барвисті і великі. От які є, Маріє, країни…
Марія думає. – А море? Страшне, мабуть?
– Море? О Маріє! Море страшне, але гарне. Сонце заходить, і бачиш чітко його злиття з водою. Вітер повіє, підійме хвилю, жбурне нею в просторі і покотить до самого краю. На березі – скелі з граніту. Високі скелі, сильні. Вдарить хвиля об скелю і розсиплеться, вдарить ще і знов розсиплеться. Хвилі ж, як наша гора…
– Ох, Боженьку!..
– Так. А ще є краї холодні, льодові. Бував і там. Сонце так низько пливе над землею, завжди червоне і завжди сердите. А прийде зима, і зовсім сховається…
– На одну ніч, Корнію?..
– Ні, Маріє. Не на одну, а на багато ночей і на багато днів.
– А як же є?
– Хм… Як є? Темно. Темно на землі, а присвічує інше світло. Там мудрий Бог поставив інше світло, барвне, як веселка, і воно світить…
– І там також люди?
– І там люди. Скрізь люди. Б’ють дикого водяного звіря, вдягаються в шкіри. Там гори з льоду. Море, вода, а на воді пливе гора… Такої в нас немає. Висока гора…
– Як у Межигір’ї?
– Де там. Вища.
– Як у Стовпці?
– Більша. У нас нема таких гір… Вони плавають по воді, сходяться і розходяться. Часом вітер попхне одну на другу, вдаряться і розіб’ються.
– Ті гори?
– Певно. А що ж.
– Корнію! Ти все те бачив? А я, знаєш, догадувалася. Догадувалася, що ти стільки бачив. От і моя правда. Бач. Іноді людина не розуміє чогось, а серце каже:
– Роби так і так. Ідеш і робиш. Коли б ти знав, як я любила тебе. От цього ніяк правдиво не розкажеш. Що не скажи, мало. Не можна, Корнію, розказати любові!
– Понімаю. Думаєш, я не любив?
– І ти любив? Корнію? Любив ти? Я думала, що ти любив. Думала так, їйбогу, думала. Раз прийшов ти на відпустку, ішов переді мною, не оглядався, дівчина з тобою… Іду ззаду, болію і думаю: – А все-таки ти мене любиш. Коли б ти був добрим…
– Матрос не сміє бути добрим. Не сміє, Маріє. От-що…
– А ти ж?.. Ти ж матрос.
– Я землероб. Понімаєш? Земля ніжить, а море гартує. Це вогонь і вода. От як воно. У морі гинуть люди на кожному кроці. На кожному кроці море каже тобі: – Ти є ніщо, людино, в порівнянні зі мною. Стань тільки на поверхню мою і погрузнеш… А подивися – земля. Чим сильніше станеш, тим певніший… Земля і море… Так воно…
– І ти любив мене?
– Зрозуміло. Як звір. Іноді думав: піду і задушу. Тебе і його. Думав: гад він, знищ. Ах, їдять його комарі, думаєш. Уб’єш – на Сибір. Пустяк вніманія. І так терпів, поки матросом чувся, поки море в очах мерехтіло. Товариші твої зійдуться і реготять, оповідають про бабів. І думав я: така й Марія. Сьогодні моя, завтра чортова.
– І тепер ще думаєш, Корнію?
– Дівчина від землі не може бути така. Не знав. Дівчина від землі – це віра. Дівчина моря – зрада.
– Діти, – засовалася в запічку стара, – спати пора. Заспіває півень і на всюночну. Спіть…
Марія прокидається. Коло неї в колисці її дитина. Марія всміхається. Стара сказала їм «діти», а вона ж мати і він батько. А може й справді діти?
– Будемо спати.
Умостилися й замовкли. Лампадка перед образами горить далі. У таку ніч не можна гасити світла. Всі казки розповіли і вислухали, а надворі твориться друга казка. Зійшов місяць, зійшов великий і ясний, зупинився серед неба і дивиться на сонне село.
Сплять засипані снігом хати. Тихо сплять і дивляться очима, щоб не проспати всеночної.
Перший день, другий і третій. Усе це свята. Тиша минула. Загулялося і полилася пісня, коляда. Минули дні. Новий Рік. Ще дні – і Водохрищі. По селу колодки справляють, Корній не останній. Скликав людей і викотились на стіл наливки. Радості було, сміху, музики. По довгій мовчанці заговорила знов Корнієва гармонія. Молодиці приплескували в долоні і дрібно вибивали танці.
Дні йдуть далі. Ніхто не спиняє, ніхто не перечить. Місяць міняє місяць, і коли настав осінній, Марія одного вечора сказала: – Корнію, матимемо знов…
– Малого? Не добре тобі?
Знизнула плечима. – Ні, Корнію. Мені добре. Але праця надходить, знов не могтиму досить робити… А в нас же стільки праці…
– Що й кажеш, умерти не буде часу?
– Смійся. Вилічила дні, і виходить якраз на жнива…
– Ну, і що ж? Усе тоді родить – земля і ти. Чого ж дивуєшся?.. Нічого, жінко. Валяй і далі так. Земля наша велика… Заселяй, засипай людьми. Аби лише люди були, аби лише не потвори…
Весна принесла працю. У Корнія вже коні. Теличка отелилася і дістала повищення. Тепер вона корова і має свою теличку. Скінчилася сівба, і Корній приступив до цегельні. Вибрав на вигоні під пагорбком сонячне місце і викопав піч. Глина на місці. Воза свого дерев’яного на водовозку переробив, купив оселедянку і возив з криничини воду. Марія не зважає на свою вагітність. Підіткнувши високо спідницю, місить ногами глину, викладає заступом на стіл, а Корній формує цеглу і розставляє по току. До жнив виробили кілька стосів дзвінкої червоної цегли. На друге літо можна чекати хати.
І так кожний день закріпляв у Корнієві певність у свої сили і здібності. Марія виросла на господиню і матір. Жала, пекла хліб, родила. Он бігають обмурзані підсвинки, скавічать. Он обдерлася хатина, опала глина, і визирають погнилі кругляки. Там малий Демко заліз у кропиву, попікся і верещить. Марія все бачить, усе чує, скрізь прикладає свої руки.
Наприкінці жнив Марія «розсипалася». Прибавилося аж двійко нових крикунів. Корній сказав, що, коли так щороку піде, у них виросте ціле плем’я. Але це ж жарти, Маріє. Нічого, нічого.
Марія й не думає журитися. Не мала часу дмухати на них, тупцювати коло них, але вони й самі росли. Корній їде до міста і бере вже з собою старшенького. Хай привчається, подивиться на жидів і на возі посидить. За те дістане булку за цілі три копійки і великого на виріст кашкета або черевики.
А дні невпинною чергою пливуть. Настав і такий, коли Марія наварила й напекла не лише для своєї родини, а й для шістьох чужих людей. Сьогодні закладщина. Закладається фундамент нової хати. Нелегка це річ. Треба гроша, а де його взяти? Треба сили, треба людей. Конята, які купив кістяками і виправив, продав знов, а купив дешевші. Продав годовану льоху, на осінь сподівається врожаю овочів. І так з усіх боків стягалося, що тільки можна, і будувалося, творилося нове, оновлялося життя.
Місце, де має стати Корніїв дім, ніби навмисно для цього приготовлене. Рівне, проти сонця. Не те, що там, під братовим порогом, де лише не ступиш, на чуже попадеш… Тепер і подвір’я розгорнути можна і квітник людський завести. Далі до дебрі кусень поля під молодий садок відрізав. Засадить і хай росте – не собі, то дітям.
І мури все росли, все вищали. Вікниська широкі, високі. Корній між людьми був і бачив, які в чужих краях роблять хати. Стріху вивів широку і покрив черепицею. Нарешті прийшов той день, коли Марія переносила свої пожитки з маленької старосвітської хатини до нової просторої хати. Кухня, світлиця.
Заговориш – луна йде. Приходили сусіди… Марія, підтикана і боса, з дитиною на руках, показує свої покої. Коло неї Демко, у колисці маленький Максимцьо, на руках Надійка.
– Отут, людоньки, поставлю ще нові лави, отут будуть ліжка. На вікна треба б кілька кращих вазонів, якісь завісочки…
– То-то-то! Знаєте, як маєш поряднішу хатину, то й хочеться все порядніше.
– Коли ж немає сили нараз. Усього, як-то кажуть, не подужаєш…
На Різдво Корній задав гульню. Навмисне посвячення хати на велике свято відклав. І часу більше і приготуватися як слід устигнеш. Сусіди пили і виспівували «многая літа» дому сьому. Корній тут пан, Марія пані…
Примітки
Подається за виданням: Улас Самчук. Марія: хроніка одного життя. – Буенос-Айрес: Видавництво Миколи Денисюка, 1952 р., с. 116 – 128.