3. Корній на японській війні
Улас Самчук
В ті дні трапилася війна. «Гапонець» на «руского царя» задумав, клятий, піти. Забрали декого, потягли й Корнія. Марія готує торбу печива і від сліз не бачить власних дітей.
– І на кого ж ти нас покидаєш? І що ми без тебе почнемо, як будемо? Тільки що на ноги звелися і одразу, матінко моя, отаке нещастя!..
Голосить Марія, ночі не спить. Не легко і Корнієві дім свій покидати. Куди не глянь – праця. Все твоє, до всього приклав рук і не мало пролив тут поту свого. Хто знає, чи вернеться назад. Іде на війну, а там убивають, це ж знає кожний. Війна ніколи не жартує.
Відходив, усіх дітей цілував, цілував Марію. Всі сусіди посходилися і з ними сердечно – раз, другий і третій – прощався. – Простіть мені, люди! Може кого зобидив, кому терпке слово вимовив, на кого прикру думку мав…
– Хай тобі, Корнію, Бог простить, а ми не маємо чого прощати. Кращої людини не було. Хай тебе Пречиста Мати і всі святі шанують… І Корній від’їхав. Сусіди далеко за село провели, а Марія аж на вокзал… Прощалися… – Бий мене Бог, коли я хоч раз на своєму житті пустив одну сльозу, але тоді не видержав!.. – хвалився опісля Корній. Гірко з домою та землею рідною прощатися. Краще смерть…
Вернулася Марія півжива. Діти мамають.
– Де, мамо, тато? Де тато?
– Ах, діти, діти!..
По деякому часі прийшов лист. Приніс сам староста. Понесла до сусідів прочитати. Малий школяр Марко відкрив і поволі читає: «Дорогая і любезна жона! Во первих строках мойого письма спішу увідомить, що я, слава Богу, жив і здоров і чого тобі від Господа Бога жилаю. Кланяюся тобі низьким поклоном, а також дорогій мамаші Оксенії і жилаю вам, дорогії мамаша, від Господа Бога доброго здоров’я. І кланяюся низьким поклоном сестрі Феодосії і малим діткам і жилаю від Господа Бога доброго здоров’я. Передайте також поклін усім сусідам малим і старим, знаючим і незнаючим, і ще как ти, дорога жена, поживаєш, чи кормиш на Великдень веприка чи свинку і чи дуже кашляють мама, не забувай про коні, корми їх добре, як не хватить вівса, вари картоплі і обмішуй січку грисом та чистою водою напувай. Надія і Максим певно вже підросли, а як згине сніг, не забудь поволочити боронами озимину, там напевно заляже сніг і може випріти. Як випріє, засій ячмінь. За цим словом бувай з дітками здорова, цілую тебе безчисленно і жилаю від Господа Бога щастя, здоров’я та многа літа. Твій муж Корнілій Перепутька».
Марія слухала, і кожне слово ранило її в серце. Пішла зараз до «лавки», купила паперу, синього конверта і сусідському школяреві гостинця, щоб відписав «отвіт».
Сусідський школяр, гордий, що до нього звертаються в такій важливій справі, розсівся за столом, Марія наказала дітворі мовчати, і, вмачаючи кілька разів перо, школяр розпочав священнодіяння.
«Розлюбезной наш муж і папаша.
Ми получили твойо письмо котороє ти писав 25 февраля 1905 года за котороє очінь тібя благодарим і дякуємо. Повідомляєм що ми всі живі і здорові чого і тобі жилаємо від Господа Бога. Кланяється низьким поклоном твоя жена Марія і бажає тобі від Господа Бога доброго здоров’я. Кланяються також твоя рідна матушка Оксенія сестра Федосія і малия дітки Демко Максим і Надія та жилають тобі від Господа Бога доброго здоров’я. І їщо ми просимо што ти нам нічого про своє не написав хотілосяб знати про твою вояцьку жизню бо жена твоя плачіт горюїт і дожедається кінця…»
Далі хлопець-школяр не знає, що писати. Марія диктує: – Пиши, що на Великдень годую веприка, бо свиночка нічого вдалася, і думаю пустити до кнура. Напиши йому, що мама поправляються і що теличка наша рябенька спускає зуби і дуже похудала. Не їсть нічого твердого, і мушу підгрівати їй воду. Дітиська, пиши, ростуть, але так без тебе розпустилися, що вже видержати не можна. Нема кому старшого попругою потягнути, бо ж він всьому привід. Напиши, що сніг трохи згинув, і може Бог святий не допустить, щоб випріло. Не забудь написати, що я день і ніч тяжко за тобой горюю і гірко плачу слізьми. За цим словом приїжджай якнайскоріше, цілую тебе безліч разів, твоя законна жена Марія Перепутько…
Школяр написав «Марія Перепутько», дописав своє «жду отвіта, як птичка літа» і за неграмотну Марію Перепутько власноручно розписався Марк Закаблук.
– Ах, Марку! Я й забула. А коні! Пиши! – Про коні не журися. Будуть брикати. Не можу сама впоратися і певно прийдеться взяти хлопця. Напиши нам, де ти є і що робиш. Напиши нам, яка то війна, і не дуже лізь, куди не треба. Я молюся за тебе, і хай Бог схоронить тебе від усього кепського. Приїжджай якнайскоріше! Борги за хату поволі сплачую і, може, по жнивах виплачу зовсім.
Опісля й чекала, як «птичка» літа, відповіді. Селяни тільки й мають гуторки, що про війну. Ніхто не уявляв собі ні тієї війни, ні «гапонця», що все те, капосний, розпочав. Манджурія, Владивосток, Сахалін – ці слова часто вимовлялися, але, де ті місцевості знаходяться, ніхто не знав. – Велика, я вам кажу, наша Расєя! Рік пройшов, не зайшов би! Поїздом, чуєте, цілий місяць їдь. А «гапонець», кажуть, як наша губерня, і то, різало його матері, осмілиться… Тож наші його заплюють…
А Марія ночей не спала – виглядала і сподівалася. Молилася і сльози сипала. Поїхав, прислав листочка – нема й нема. Де вештається? Живе? Не живе? Діти самі, не допусти, Боже, щоб сиротами зосталися!
Одного разу зустріла Гната. Давно його не бачила. Уникала зустрічі. Краще далі від спомину й гріха. Він не женився, пристав знов до Михайла і так коротав дні. Тепер сам перейшов дорогу.
– Давно тебе не бачив. Сумуєш за чоловіком?
– Ще б ні… Діти, господарство, хоч розірвися.
– А пише?
– Коли б то писав. Написав одну вістку і мовчить. Може, борони Боже, що сталося. Сама не знаю й не відаю. До церкви ходила, давала на молебень. А тут весна йде, сівба…
– А не хотіла б, щоб поміг?..
– Поміг. Що ти мені поможеш? Упораюся, Гнате… Якось упораюся… На сівбу візьму хлопця… Але бувай здоров. Побіжу!..
– Чого, Маріє, такі поспіхи? – хотів ще щось додати, але де вже вона. Хіба вженешся?
Надходить Великдень. На останньому тижні Марія говіє і сповідається. – Воно-то, людоньки, як подумаєш – гріх отак відкладати на останок, але ж бачите… Ні одної вільної хвилинки.
– Нічого, Маріє. Бог бачить і простить. Гнат також не мав, видно, часу і також на останньому тижні говіє. Щовечора вертаються з церкви, і Гнат коло Марії. Хоч-не-хоч, а йдуть разом. Не плюне ж людина у вічі, йдуть мовчки. Марія вже не та, не колишня. Клопоти, праця зім’яли її молодість і красу. Під гору йдуть тяжко. Гнат шкутильгає і голосно дихає. У займиську тихо і нікого немає. Гнат так підозріло позирає на неї, що робиться моторошно. Але виходять на гору і нічого. Розходяться.
– Чи не дозволила б, Маріє, зайти до тебе?
– Ото, Гнате, зайдеш, а ти ж знаєш людей: язики в кожного без кості… Краще ні…
– Маріє!.. – говорить він. – Коли б ти тільки знала… – і вриває.
Марія ніяковіє. Боже, як вона мало має часу. Зовсім забула. Там же дітвора сама…
– Постій, Маріє… Не вичавлю, чуєш, справжнього слова… А люблю всетаки тебе. Так чуєш, Маріє, люблю! От…
– Мовчи ліпше з такими речами… Ніяково. У мене ж діти, господарство…
– Діти… господарство… У мене… А коли б, значить…
Перебила. – Не гніви, Гнате, Бога. Оженися і будеш, як і всі люди, жити. Треба, Гнате, жити… А то вбив собі в голову. Не можу ж я… Знаєш, що не можу…
Марія сказала – добраніч і пішла. Пішла швидко і зараз зникла в темряві.
Гнат лишився зовсім сам. Весняно і тихо. Пахне земля міцними випарами. Кущі і дерева вбралися бруньками. Тиша. Приморозок. На небі рясно зір. Гнат постояв і, замість повернути через перелаз до себе, пішов стежкою попід плотом за Марією.
Стежка м’яка, кроків майже не чути. Навколо рідкі сливові дерева, а далі дві розлогі яблуні-тирольки. Під ними купкою гною примостилася стареча горожена клуньчина Корнієвого брата Конона. Гнат зупиняється коло клуні, стоїть і наслухує. Після дістає куриво, вибиває кресалом вогню і закурює. Курить довго, затягається міцним бакуновим димом.
А Гнат жив дома. Сидів у шопі, стругав. Он хтось у темряві йде, наближається, рівняється з Гнатом. – Добрий вечір! – Гапка Хомиха.
– Дайбо здоров’я! – відповідає Гнат.
– Це ти? Що тут робиш?
– Хіба бачиш? От стою… Йшов з вечірні…
– Пізненько ти, чуєш, вертаєшся з вечірні. Далебі, голубе, зблукав… Не туди твої стежки… Хі-хі-хі! А чи не тягне тебе часом Марія? Знаю, знаю… Молодиця як тур… І грім її не візьме.
– Ти, Гапко, не того… Чого розпустила свою широку?..
– Хі-хі-хі! А що хіба? Не твою ж беру, чужу. Вона на тебе і задом не дивиться… А гладка, як кобила… Хоч, щоб допомогла?
– Який нечистий тебе, бабо, приніс? Хто тебе просить допомагати? – само собою вирвалося в Гната.
Гапка заскреготала сміхом. – Не бійся, коли б вона опинилася з своїми бахурами без нічого, згадала б і про тебе…
– Йди, Гапко, своєю дорогою… – і одвернувся. Він сьогодні сповідався і причащався. Він навіть плюнути не сміє, бо виплює святе Христове тіло. На думку лізе лайка, і чути погане дихання Сатани. Жорстоке і палюче. Повернувся і швидко пошкутильгав до свого перелазу, навпростець, без стежки. Гапка погупоніла в долину…
Примітки
Подається за виданням: Улас Самчук. Марія: хроніка одного життя. – Буенос-Айрес: Видавництво Миколи Денисюка, 1952 р., с. 128 – 136.