8. Демко потрапив у полон до німців

Улас Самчук

На полях хвилюють тверді тяжкі колоски золотої пшениці і срібного жита. Ще вчора ми жали на полі. Ще вчора натомилися, вернулися додому і спокійно відпочивали.

Сьогодні йдуть з полів дівчата. На головах обжинкові вінки. Поле вкрите довгими, рядами півкіл. Літають урадовані птахи і крячуть. На ці дні припало велике сонячне затемнення. Сонце не захотіло світити і почорніло, а люди дивилися здивовано, і пророкували бородачі, що настане брань велика і поллється скрізь, як широка земля, людська кров.

Стояв незабутній 1914-й. Засурмили в сурми, задзвонили в дзвони. Заіржали коні, заплакали матері й наречені.

Матері! Чого ви плачете, матері? Шкода вам ваших синів? Не плачте. Їх мільйони, в Росії.

Жінки! Невже не обійдетесь без ваших чоловіків? Загинуть? Не журіться… Росія дасть вам інших!

Дівчата! Утріть ваші ясні гарячі з кохання очі і смійтеся. Ваші кохані пішли на герць і вернуться героями!

Ідуть, ідуть численні сини, чоловіки й кохані. Їх проводять батьки, матері з дітьми та дівчата. На полях парадують півкопи, а дорогами коні іржать і тисячі мужицьких ніг збивають хмари куряви.

Ідуть обози, батареї. Ідуть козаки і висвистують. – Прощайте, матері, жита, півкопи і дівчата!

Пішет, пііішет цар гермааанской,

Пішет рууускому царюууу…

Я Расєєєю заваююую,

Сам в Расєєєю жіть пайдуу!

Рвуться виспіви під небо, топчуть мужицькі ноги куряні дороги, іржать коні й виблискають на сонці багнети. Тяжкі батареї двигтять і насуплено повзуть під напором шести слонокопитих коней.

Проти сонця, на пригірках за селом, стоять матері, батьки і дівчата. Приклавши долоні над очі, напружено пускають понад стернями та півколами свій зір туди, де йдуть, хвилюють і співають мужицькі полки й батареї.

У церкві служать панахиди. Кадильний дим і тужний спів. Диякон у чорній ризі підіймає правицю і звучним голосом проголошує: – Єще молімся о на полі брані убієнному христолюбивому воїну, за віру, царя і отєчество життя своє віддавшому, Діоніду, і подаждь Господи рабу твоєму вічную пам’ять!

– Віііічную пааам’ять… Вііічную пам’ять… – розливається під високим склепінням церкви. Люди вклякають. Зліва, біля колони, перед великим образом припала до кам’яних плит Марія. її ридання, урівні і різкі, торкають інших матерів христолюбивих воїнів. Звуки «вічноїпам’яті» заглушують материнний плач. Клубки кадильного диму повільно здіймаються, сягають склепіння бані і розпливаються.

На правому крилосі в довгому чорному одязі сухенький старий чернець тонкими устами швидко нашіптує молитву. Він не бачить ридаючої Марії. Ні, він не бачить її, але він знає, за кого моляться сьогодні, і знає також, що Марія є тут і що Марія плаче. Чому ж чернець не підійде до тієї, що плаче, і не скаже:

– Маріє! Встань. Згадай велику Матір, що стояла під хрестом розп’ятого Сина і чекала Його смерті…

Чому чернець не нагадає Марії цих слів? Він же пам’ятає їх. Не забув.

Чернець не може піти до Марії, не може сказати їй слів потіхи. Он стоїть також Корній. Уже не той, що тоді. Ні. Не той. Дебелий з сивиною чоловік. У його великих утомлених очах повно смутку. На чолі його багато глибоких рис.

Це роки і праця вирізьбили їх…

Хтось вернувся з німецького фронту і оповідав, що бачив на власні очі, як під Варшавою німці захопили руську батарею і як великий німець у шпичастій шапці прохромив Демка «штихом». Марія не могла лишатися сама в темноті. Перед нею ставав образ, як німець пробиває штихом її сина. Одного разу пішла у льох по капусту. Зверху ще не було темно, але в льоху була півсутінь. І, коли Марія спустилася по сходах униз, Корній, що був саме в кухні, почув з льоху сильний і різкий крик. Побіг туди і знайшов на долівці непритомну Марію. Мов дикий звір закричав, кинувся до неї, схопив на руки і виніс наверх. Холодною водою і розтиранням пульсу привернули Марії свідомість. – Маріє!.. Боже, Маріє! Що тобі сталося?

Марія дивиться на людей, що зібралися навколо неї. Дивиться, щось пригадує і починає плакати. Аж згодом, коли їй вернулася мова, розповідала: – Входжу, знаєте, у льох, нічого собі не думала. Там ще трохи яблук загнилося, і думала – переберу їх та повідкидаю гнилі. Вступила, чуєте, аж у тому другому льотку раптом переді мною мигнув Демко. Блідий, страшний. Його нагнав величезний німець і втемидив йому… Боже, Боже!.. Не можу цього казати. Не можу, люди мої. Не маю сили… Я крикнула і впала.

Минуло багато чорних днів, уложених у міру тижнів. Одного разу приносять Корнієві листівку. Читає…

Маріє! Маріє!.. Демко живий!.. Біжить Марія. – Де? Корнію! Де він? тремтить Марія, рве від Корнія папірець…

– Де, Корнію? Тут? Тут це написано? О очі! Чому ви не виллєтесь, коли не можете навіть бачити того, що там написано!.. Читай! «Дорогії папаша і мамаша. Жив, здоров, кланяюся низьким до самої землі поклоном і цілую ваші світлії очі, сахарнії уста і білії руки. Знаходжуся в пліну у німців. Пришліте, як можете, житніх сухарів».

– О сину мій! Житніх сухарів! Ой Боже, Боже! Де ж видано, де ж чувано, щоб було так уже скрутно. Житніх сухарів. Та чи я жалуватиму тобі пшеничних і чого тільки захоч. Та я тобі хурою на край світа завезу. Ой людоньки мої! Чуєте, як страждають наші сини?

Марія плаче. Корній витирає «світлі очі». Сусіди тошніють. Як же то мусить бути, коли вже люди навіть житніх сухарів не мають. Як це мусить бути!..

– А ми за нього вже й панахиду відправили, оплакали, як покійника.

– Не дай Бог, щоб десь там з голоду згинув. Краще вже хай від кульки, ніж від голоду…

– О, то правда. Найстрашніша смерть – це смерть від голоду. Не дай Бог ворогові вмирати такою смертю…

Після того Марія напекла сухих коржиків на маслі, вложила в скриньку, поклала туди ковбасу і підвезла на пошту. Там зважили і сказали, що тільки третина того, що вона привезла, може бути переслана, а ковбасу доведеться зовсім викинути.

– Але ж, люди добрі. Це ж для мого сина.

– Ми знаємо. Але це нічого не значить. Не можна.

– Та я для нього цілу хуру можу послати. Слава Богу, є досить, а він голодує. Ми маємо, скільки хочете. У нас хліба ще ніколи, поки стоїть світ, не бракнуло, а там же голод. Ви ж знаєте, що там голод… Люди не мають чого їсти. Мій син сидить і чекає, сидить і ввесь час сподівається, що ми вишлемо йому, що ми допоможемо, а ви тут не допускаєте, не хочете, щоб я помогла своєму синові.

Поштовий службовець не міг роз’яснити Марії, чому вона не сміє, скільки хоче вислати синові хліба. Війна. Дві держави б’ються. Не можна висилати туди хліба, не сміємо їх піддержувати…

– Але ж там і наші сини… – твердить Марія. Обкраєна, маленька посилка пішла. За декілька днів Марія вислала другу посилку. Прийшла листівка, і в ній не говорилося нічого, чи одержав він ті посилки. Було знов те саме: «Вишліть мені житніх сухарів».

Марія ломала у відчаю руки. Вона ж висилає. Де ті посилки? Куди вони діваються?

Марія посилала далі. Посилала і чекала відповіді. Чекала довго, вперто. Щодня виглядала пошту, ходила сама до старости, до волості. Немає.

Ішла велика війна. Забирали все нових новобранців. Ішли молоденькі хлопчики, старі батьки. Середній син Марії пішов добровольцем і вештався десь при обозах. Прийшов додому у відпустку. Але від Демка ніяких вісток.

У селі тиша і смуток. Замовкли співи, ніхто не жениться, рідко хрестини. Лише деколи хтось умирав, але панахиди правилися щодня. Вмирали не дома. Вмирали десь далеко, і там їх хоронили. Не було притому кому плакати і кому втішати.

Примітки

Подається за виданням: Улас Самчук. Марія: хроніка одного життя. – Буенос-Айрес: Видавництво Миколи Денисюка, 1952 р., с. 162 – 169.