9. Революція 1917-го року

Улас Самчук

Поволі, непомітно підкрадався 1917-й… Зима непевна. Метелиці, відлиги. Розтає сніг, заливає водою яри, луги. Вдарить мороз і знов замерзає все. В окопах сиділи ранені й переранені. В окопах молоденькі хлопчики в постолах. Ідуть у наступ і гукають на допомогу маму.

На села натискали все нові й нові вимоги. Приходили каліки, оповідали, кляли, рвали з грудей відзнаки геройства і топтали каліченими ногами. Тихий люд щетинився, набирався люті, розправляв пазури. З-під непорушних, забутих сіл вилазив жорстокий звір.

Березень. У церкві дзвонять. Чому в церкві дзвонять? Дядьки надягають «шинелі» (хто тоді не мав шинелі) і квапляться до церкви. Виходить на амвон піп і проповідує:

– Брати і сестри! Наш цар-імператор усеросійський, Микола II, зрікся царського престола. Віднині наша держава буде зватися республікою!..

Народ шумів, як ліс під натиском бурі. Коло церкви з’явився ранений «унтерцер». У нього на білому перев’язі прикріплена до шиї рука, на чолі великий червоний свіжий рубець. Вилазить на церковну огорожу, і з його уст уперше зривається: – Товариші!..

Люд здригнувся. Цього слова ще ніколи не було чути. Так не говорив ніхто. «Цар наш, імператор усеросійський, не відрікся від свого престола. Його скинули з нього. Нами правили всякиї буржуї і капіталісти. Три роки лили ми кров на фронті. Далой війну! Далой буржуазію! Далой поміщиків! Вся земля, за яку наші брати три роки ллють свою кров, складають свої голови по всіх фронтах, вертаються додому вічними каліками, та земля мусить належати нам! Чуєте? Нам, селянам, тим, хто на ній працює!..»

– Правильно! – гукнув народ. Гукнув з глибини, з переконання…

– Тепер настає новий час. Починається свобода…

– Правильно! – гукає народ. – Свободи! Давай свободи!..

Бігли на дзвіницю, били в дзвони, гукали: – Хай живе революція!.. Попи виголошували свободолюбиві проповіді, виклинали кровопійців-царів. Ченці стали революціонерами. Хто не чув у словах, що та земля, за яку три роки лили ми на всіх фронтах кров, має належати тим, хто на ній працює, – великої неухильної правди? Кому не промовляло до серця – геть криваву війну? Миру дайте! Бажаємо миру!.. Усім.

Не було контрреволюції. Всі – революція. Під селянськими стріхами гуторили на всі лади про землю. Земля, земля, земля. Дайте нам землі! Той, хто дасть селянам землю, той здобуде душу народу! Треба землі, мало землі, народ не може без землі? За що ж тоді воюєм? За що? Нащо взагалі ціле життя, ціла та імперія, яка має безліч землі, а селянин тиснеться на клаптику поля, де не має місця поставити порядний будинок?

Революція! Робіть революцію! Землііі! Землііі!..

І стала небувала ще революція. Літо минуло, осінь. Надходить зима. Сонце свободи яскраво горить над усією імперією. Нащо ж фронт? Доки фронт? Зима і фронт. Досить!.. І рухнув фронт. Рухнув раптом, мов крига велетенської ріки весною. Мільйони сірих, обурених, з зачовганими окопною грязюкою обличчями, людей рухнули в запілля і розпочали шалений герць по розторощеній імперії. У селі обоз «третього розряду». Спокійні, бородаті обозники варили чай, кашу, лаялися і слухняно виконували свої обов’язки. Блиснуло сонце свободи. Бородаті обозники, піднялися, нашорошились, рвали на собі «пагони», рвали «кокарди» з сірих зім’ятих кашкетиків.

Сотня возів, дві сотні вибраних киргизьких коней. Збруя, майно. Далой війну! Додому. Кинули вози, коні. Вибрали комітет і почали грабувати село. Бородаті дядьки! Ви, що ви робите?

Новий Рік. Церква наповнена людом. У монастирській церкві на самому переді в шапках два матроси під час служби курять цигарки. Курять і посміхаються. Свобода ж! Коли, як не тепер устругнув би чоловік таку штуку ?

Люди дивляться, тошніють. Їх охоплює жах. Чому ж не проваляться в землю ті страшні грішники, ті блюзніри? Чому не спаде з неба вогонь і не пожере їх?

Ні, вогонь не спаде і не пожере. На крилосі «во Христа крестітіся» співають, а з натовпу людей мужньо і певно виривається Корній Перепутька і зупиняється коло матросів.

– Просимо, товариші, вийдіть з церкви…

– А ти кто такой?

– От, сукин ти син, хто я такий! Маєш! – і матрос звалився з окривавленою пикою на поміст. Товариш його вихопив револьвера. Ба-ах!.. Гримнув постріл. Куля посвистіла вгору і пробила крилатого херувимчика на склепінні церкви. Рейвах, крик, але служба не переривається.

Матросів ногами виштовхують з церкви. А надворі бігають озброєні бородаті обозники, розбивають двері монастирських льохів, викочують бочки сушених слив, виносять з магазинів муку і все, що там є.

З церкви рине народ. Селяни вжахаються видовищем надворі, але одночасно їм стає шкода. Як так! Хто сміє грабувати те, що належиться їм. Гей, фронтовики! Де ви?

Є. Тут ми!.. Фронтовики кидаються на магазини, на льохи. Дядько в шинелі силкується завдати на плечі мішок з борошном. Підіймає, кричить, мішок розв’язується, і борошно засипає дядькові голову, очі. Кидає все і лається.

Долиною розлилася пожежа. Палахкотить у ранкових святочних туманах монастирська клуня, напхана немолоченим збіжжям. Люди оточують пожежу, дивляться. Їм робиться навіть весело. Вогонь, дим. Рвуться навколо ручні гранати, стріляють старі обозники. Це ж свято, це новий, перший революційний рік. Справляють свято революції. Чому ж не тішитися? Як не радіти? Навіть ще мало. Більше треба.

Ми весь, ми старий мір разрушим

до аснованья, а патом

ми наш, ми новий мір пастроїм,

кто бил нічем, тот будєт всєм…

– виспівують, фронтовики. Так треба. Цього ще мало. Більше давай! Спалити все, що нагадує спокій, добробут. Революція!..

Обозники йшли селом, вибирали слив’янки, вишнівки, напивалися, стрілялися. А за селом, по безкраїх снігових полях снувалися кістяки вибраних, киргизьких коней. Ніхто ними тепер не цікавився. Всі забули за них. Це ж не війна. Це революція. Не треба коней. Зайві ви тепер, спокійні, терпеливі, з воєнними таврами створіння. Ви пройшли крізь гори Карпати, ви вивозили нас через мазурські багна. Ви все йшли, ішли, – у дощ, слоту, метелицю. Ви не нарікали, не скаржилися, не робили революції… А за те ви, милі, спокійні створіння, викинуті тепер за село, на чисте поле. Вам навіть недозволено наближатися до села. Ви ходите по снігових завіях, шукаєте сухих стебел билин, огризаєте, як знайдете, якісь дерева. Ви голодні, і кожний день наближає вас до страшного безславного кінця.

Он село, і там ви бачите скирти сіна, соломи. Ви зупиняєтесь серед снігу і метелиці, витягаєте довгі шиї і боляче домагаєтесь у людей їжі. Ваші голоси ріжуть застигле, заморозене повітря, і не долітають до вух людей. Тоді ви поволі самі наближаєтесь до села, думаєте, що вас так само, як не почули, не помітять. Думаєте, знайдете хоч якусь стеблину, зайву, викинену на гній, і зі смаком з’їсте її. Ні, коні. Ви помилилися. Ви ще не встигли наблизитися до людських будівель, як там уже вас помітили озлоблені вашою настирливістю до їжі люди. Вони вибігають з кілками і без найменшого співчуття гатять по ваших випнутих ребрах. То ж вас болить. Ви гостро відчуваєте страшну несправедливість і думаєте, які жорстокі і які нерозумні ви, о люди! Ви женете нас на виразну смерть, а хто як не ви завинив, що ми мусимо вмирати тут на ваших полях?..

І коні: карі, гніді (переважно, гніді) розходяться на всі сторони, тремтять від холоду, витягають шиї. Он іде чудовий примірник киргизького рисака.

Колись за ним ходив бородатий тамбовець, годував його вівсом, крав у мирних жінок сіно і давав йому. Кликав його лагідно Ваською і чистив згреблом та щіткою.

Тепер немає тамбовця. Кинув усе, бо почув революцію. А кінь ходить по полі. Три дні не вдалося йому нічого дістати до свого невибагливого шлунку, а на третю ніч, серед морозу й метелиці, загрузши одною ногою в снігову намету, так довго пручався, намагаючись визволити ногу, що знесилився, впав і, розігрівши рештками свого тепла сніг до самої землі, більше не встав. До ранку сніг замів Ваську. Лишився невеличкий сніговий горбик. Один, другий, багато горбиків. То лежать і спочивають вічним сном незнані воїни великої війни.

А Корніїв Сірко, коли ночі морозяні і прозорі, коли світить гострим поглядом великий набубнявілий місяць, а по деревах нервово осідають і їжаться випари працьовитої вертухи землі, коли сад обертається в коралевий чагарник і стоїть непорушно, зачаровано, залитий мідяним зором неба, тоді старий Сірко вилазить зі своєї нори, волоче за собою кострубату тінь, протикаючи м’якими лапами сніговий цільник, виходить на край коралевого гаю і тут, увіткнувши пащеку в місяць, заходиться довгим і пронизливим виттям.

З долини, там, де колись били камінь, викочується та розкладається по снігу димовий валун. Час від часу виприскує в небо і знов зникає подратована вогняна пляма. Низько над землею розливається хвиля самогонного випару.

У кудлатих, притрушених інієм, папахах сидять на каменюках дядьки і вичікують перваку. Перед ними двигтить і буриться череватий куб. У його холодильнику люлюкає передвісник дядьківських мрій. Їх чола напинаються, очі втикаються в одну точку, ніздрі нервово виграють. З печі прискає вогняне сяйво, б’є по залізних носах, по міцних вичовганих вилицях та непорушних олов’яних очах. Дядьки чекають перваку. Перші ударники революції. Перші з останніх, яких не розторощив фронт, які загусли, закам’яніли, злилися всі в лаву вулканічного вибуху гніву, обурення і нечуваної мерзоти.

Френчі, чоботи й галіфе. Мов Кракатао, потрясає планетою російський мужик. Земля України дуднить від тупоту орд революції. Крицевими дорогами вдалечінь несуться поїзди. За обріями моргають заграви пожеж і розливаються сердиті рокоти гарматних передгромів.

Демко, син Марії, трупом ліг. Чекала, видивлялася… Горіли й виливалися старі очі. Даремно.

Зате вернувся Максим. Серед очей гранатних і кулеметних білих зубів убирався молодий селюк у більшовицьку шкуру. З тупоту вояцьких чобіт, з випарів фронтових мітингів, вирвався й шубовснув він, з гранчастим чолом, у розхрістаний шалений тан.

На ньому френч і галіфе. Цегляної барви обличчя покрите шорсткою щетиною. Під носом колюча пляма рудуватих вусиків. У кишені шестибійний наган.

І що йому Бог-Саваоф і вся небесна канцелярія. Звів нагана, бацнув раз, і дутий київський образ розсипався на скалки. Скам’яніла Марія, не поверне язиком.

– Ну, что ж, мать? Чево таращіш глаза? Ідола твоєво разстрєлял, – і додав мерзотну лайку.

Марія не знайшла слова. Вийшла в темні сіни і там плакала. Здавалося, не образа, а її розстріляв Максим. – Ох, які в нього очі! Дитино, дитино! Які в тебе очі! Червоні, а в батька твого сині були.

Корнія не було дома. Марія зібрала скалки образа, заліпила ранене місце стіни і заставила похапцем іншим образом. – Хай він не знає. Хай краще не знає…

І Корній не знав. – А все-таки воно так не пройде. Бог не прийде києм карати, – думає Марія. І від того дня носила в собі страх. Від того дня більше вклякала перед образами, тепліше молилася. Ходила навшпиньках, боязко. Голос тихшав, а очі таїли неспокій. Був це рік дев’ятнадцятий… Кудлаті каштани, ялинні шуми корилися сокирам. Розбитими догоряли кістяки розтягнутих дворів.

– Ей, Сидоре! Куди «картопляна» тягнеш?

– Тр-р-у!.. Що ка? – і зсовує з чола шапку на потилицю. Пітно під нею.

– Куди, кажу, оте волочиш?

– Хай йому кат, поки вложив. Ото-то намучився. От привезу… Досить в буржуазії настоявся. Хай ще постоїть і в мене… Вйо, булана!..

Примітки

Подається за виданням: Улас Самчук. Марія: хроніка одного життя. – Буенос-Айрес: Видавництво Миколи Денисюка, 1952 р., с. 169 – 179.