1

Марко Вовчок

Звався він Тиміш Іванович і був дяком у нашій церкві. До нас тоді його надано, як у Макухах спразнили церкву, то звідти він переведений.

Не знаю от, як вам доводилось – яких бачити дяків по селах, а мені то все траплялося, що як дяк, то й приземок, і сухобразий, і посліпий: сперву загнате у тій семінарії, а там нестатки ймуть, та ще як який піп нагодиться або й попадя, що од його з церкви, а од її з хати гуляй, – то ні з чого дякові підцвітать. А сей Тиміш Іванович не такий, – і трохи на їх не походив: се був чоловік зросту і сили ставень, і на вроду не згірший, і на вдачу. Дивлюся я на його, то от неначе б межи гуси сірі орел сизокрилий вивівсь. Стоїть у церкві, то за всіх головою вищий, а гласів зведе, дак і стіни церквові гудуть. Ішовши по селу, кивне кому головою, – з усіх голів шапки так і поспадають; чи всміхнеться, чи заговоре, – йому і мова і сміх знімуться, як вітер, одусіль.

Усі його в нас любили; балакливий був чоловік, веселий, громадський. В господі він, здається, що обідав тільки та вечеряв, а то було усе коло чиїхсь воріт із люлькою сидить та говорить-розказує, а коло його тичба людей – і чоловіки, і парубки, і діти, і молодиці цікаві з коромислом на плечах зостановляться та й слухають. А робочої доби, що людей нікого в селі немає, – він сам собі ходить-проходжа на води, на діброви – шукав би, не знайти.

Було хазяйствечко там якесь в його, та не дуже він за його дбав. Дячиха господарювала і усьому лад давала. Невсипуща з неї хазяйка була; цілісенький вона день було тупає-порається коло господи, її і в хаті і надворі, її на городі і коло загороди – скрізь її повно. Жінка в його була молода і з себе гарна, прудка й моторна, як соколиця.

Люди укмічали, що якась несогласка в дяка у хаті… Що ж його зробиш! «Щастя, – примовляв сам він, – як трясця: кого схоче, того трусить. А в чуже ніхто не втручайся, бо не поможеш». Мовчали люди. Жалували дяка, дячисі низенько кланялися, стрівши.

Тоді моя пасіка була у березничку, що за селом гайок, – шкода мені й досі тієї пасіки, що я її спродав! Така пасічка, що святий би не засмутивсь, живши в ній. Там я уперше з дяком признакомився. Блукаючи, та й забрів він… Вклонились та й розговорилися. Він мою пасіку похвалив: «Славний ви господар який!» – каже; а я знов його спів похвалив.

– Ну, – каже мені дяк, – тепер ви мене похвалили, а я вас, – сядьмо ж, сусід своїх посудьмо-погудьмо абощо.

Засміявсь та й сів коло мене. З ним гомонячи, і час було не змигнеться. Як він глаголав, як він розказував, знав він якого, боже мій, боже! Я старий, а слухаю було, як дитина.

– Добре вам, вченим! – кажу йому; – всього ви довідались, а ми темні люди, – то як у лісі.

– Ге! – одкаже мені, – та й я, дружбо, як у лісі; тільки, бач, багато вже ходив, блукав, дороги хоть не знайшов, та деякі стежиночки натрапив.

– Ой здорово ви усього знаєте!..

– Та так – наче от аза до буки дещо й знаю.

Зайшов він і вдруге і втретє та й став до мене ходити. Було прийде, сядемо. Вітерець листом шешелить, бджола гуде та пурх по кущах – пташки перелітають, то воно й балакається – точиться розмова, точиться.

Одного ранку, ще до сонця, по білій росі, завідав він мене у пасіці.

– Еге! – кажу, – не переспали, мабуть!

– Здається! Та ще вам похвалюсь: ніхто так зарані з хати, як я, а з двору – як сусідині гуси!..

– Оце! – кажу, – ви та гуси… Чого б то так заразом?

– Бо моїй дячисі дав господь голос дзвінкий – так усіх здіймає…

Що його тут казать!

– Трапляється, – кажу, – усього трапляється у житті.

– Таку правду кажете, що я й чував.

– Усякому бува горе, усякому бува і добре.

– Чув я й се, та не зрадувавсь…

– Мені, – кажу на себе, – і пожилося, і пожурилося; за те спасибі, і за те не змагаюсь…

– Добра душа – п’є й з ковша! – сміється.

І такеньки, куди – на яку стежечку не набреду, він усе остючками коле…

– Бодай вас! – на його, – де ви такі родилися, де ви й хрестилися!

– У Савлуківці, – каже.

– Не чув я, що се таке за Савлуківка; добрі десь людове, савлучане.

– Як бачите.

– Авжеж, хоч і зайшлі родителі, та духу нам іще замоглись.

– І родителі не зайшлі, а таки з щирої Савлуківки. Я, – явіть, – не попович, а з козаків.

– Як! Як же ви вийшли на дяки?

– А самі ж кажете, що на віку усього трапляється, – трапилося й мені.

– Та у дяки як би то вам попасти?..

– А так: мене, бачте, поставили на дяка нишком – як жидівську контрабанду. Та вам як розказать своє житіє усе, то буде на ввесь день казки!

Батька мого, – каже, – звали Іваном Савлуком. У нашому селі за Савлуками світу не видно: що хата, то й Савлук. Кажуть, що колись-то, колись, за царя Гороха, як людей було троха, та й ті урозтіч розбігалися, блукав наш предкопращур козак Савлук по горах, по долинах, по усяких українах, шукаючи – чого, я не знаю, та, може, і сам козак Савлук не знав. От, той козак Савлук ходив, ходив – і набрів оцей низкоділ, де тепер село; та чи він уподобав, чи то вже ноги одходив, оселився тут. По йому і село зветься Савлуківкою, з його усі ті і Савлуки пішли по світу.

Батька я не зазнаю свого: я народивсь, а він хутчій вмирати заходився; кажуть – ніби з переляку, що бог сина дав… кажуть-то так, а на певність – не знаю. Зостався я з матір’ю – на втіху, мовляла, єдину їй. З свого віку дитячого поперед усього пам’ятаю нашу хату білу та матусині сльози тихі, а ще – дзвона церковного – тонкого, жалібного.

Ріс я та ріс; мати плакала та плакала надо мною, та ще й побивалася.

– Ой сину, мій сину! Який же ти вдався на виріст і на вроду – та важка недоля твоя буде!

І що рік мені прибуде, то мати гірш мною вбивається, а я таки гоню, мов верба лугова.

– Чого, мамо, журитеся?.. – було звідовуюсь.

– Годі, дитино моя мила, годі! – одкаже, – тобі ще рано!

Да так славно пригорне, укриє тебе, що й послухаєш, втихнеш.

Ну, а що бачу, того не забуваю і за теє думаю. Було оце узимку, зимними узденьми, надворі мороз лускає, сиджу з мамою, зоря вечірня розгорілася, – то й кажеш собі: що се на світі за лихо таке? Що се за журба така буває? Признакомлюватись і мені з нею, бачиться! І як мені з нею буде? Чи вже таки не розважусь я й тоді, як куплю собі коника строкатого? Ні, – думка була, – якось я да втечу того смутку! Та було й засну в матері на руках… і присниться коник строкатий. Як правду вам сказавши, то й досі строкаті коники ще сняться, – не знаю, як іншим.

В нашому селі був священиком старушок древній дуже, а в його жінка в недузі лежала. Лежала вона вже кілька літ на ліжку та стогнала, а часом так їй трудно доходилось, що наймичка прийде було вже на неї плащмечко [Плащмо – покривало, яким вкривають покійників] міряє, і усе вже давно було їй на смерть наготоване – тільки вмирать. А вона не вмирала, сохла; дак те споряджене плащмо і лежить дурно. Приміряють – широке, ушиють; їй полегшає, то і знов сховають. Наймичка тая да було й насуравиться за се: «Оце ж! Нащо ж я з скрині дістаю та вшиваю! Скільки ниток марно іде… Лучче б лежали!»

Була ся наймичка людина розсудливая: все обміркує, усе виважить; а не боялася нічого – ні корів лихих борикання, ні непогоди, ні хвороби: не знала і не дивилась. Сама була висока з себе, огрядна; брови мала чорні, широкі та густі, як з сукна; очі карі, – і дивилася на кожного так, буцім добирала, що з його треба виробити – чи садовину, чи городину? Звали її Явдохою, а по чоловіку – удовою Павлютихою. Жила вже Павлютиха кілька років у попаді, усім заправляючи господарством: шила і мила і білила, ткала і пряла, пекла і варила, – хіба неділею, святним днем, до церкви піде. Як її на очі зоглядаю: вийде і йде було, не хапаючись, а постигне саме в пору – у свойому червоному очіпку з чорним окрайцем, у білій намітці… Вона і до церкви йшла, як до доброго батька і господаря, бо як чого не скінчить у тиждень, що вже казала собі скінчити, то не йметься і до церкви – така! Та й сього припадало дуже порідку; а то ще було і одпочине суботнього вечора на неділю. Одробившися зовсім, уступить до недужої господині і на низесенькому ослінчику собі сяде.

Мати моя часто було до попаді йдуть, аби трохи по вигоді їм випало, а в неділю і мене брали з собою.

Прийдем було у кімнаточку, душну таку, ліками пахущу. На високій кроваті, у подушках, лежить недужа – жовта, як з воску, і тихо слабі очі дивляться; у кутку тліє свічечка перед матір’ю божою уквітчаною; під божничком стіл, застеляний скатіркою білою. Коло ліжка сидить моя мати з журботою своєю; а подаль од ліжка Павлютиха процвітає, червоновида, ополиста, поважна. Мати моя зітхає важенько, хора тихенько стогне. Із часу до часу прочиняються двері ошатненько, вигляне ласкаве, невпокійне обличчя з білою бородою, або й сам піп старий уступить; подивиться – постоїть, і, як увійшов, так нечутно і вийде. Довго і довго мовчки сидимо, доки аж Павлютиха не зачне розповідати про які дива господарські, а мати їй на одказ зітхати стане, а попадя стогнать.

– Чого зітхаєте раз у раз? – тоді Павлютиха запита одважно.

– Боже, боже! Як мені вже не зітхнути, не пожуритись – то й кому! – каже мати моя.

– Кожному, хто веселився, треба колись посмутувати! А то ж як! Покоштував солодкого, споживляйсь гірким!

– Трудно мені! – простогне попадя стиха.

– Авжеж трудно, як здоровля нема! То що вдіяти! Відома річ, що недуги не тішать. Здужали і ви колись, теперки хорієте: світове так всеє переходя живе.

– Трудно мені! Бога гнівлю… смерті бажаю!

– Оце! чого ж бажать! коли й так сама прийде!

– Ой, удово, удово! Такої уваги не має мій жаль, як ти радиш! – каже мати,

– Коли терпиш – страждаєш, сльози сиплються нелічені, небого!.. – подасть мову попадя.

– Хто у чім зван, у тім і пробувай! – одкаже повагом наймичка.

Розказували, мовби мати Явдошина, як поховала чоловіка, сиділа увечері пізно в своїй хаті – пряла, плачучи, – коли у двері щось стук-стук! Одчинила: чумачило-кремез перед нею стоїть і питає: «Чи дома ваш чоловік Йосип?» – «Вмер Йосип», – ледве одмовила йому з переляку. – «Вмер? Бач, і не дождав мене! Та всі там будемо!.. Ну зоставайтеся ж здорові!» – та й пішов до воза, і чуть було, як на воли загукав: начебто Йосип, його не заждавши, на весілля сам пішов абощо. Переполошилася дуже жінка, і дочка в неї уродилася схожа, – як у око впала, – на того чумака-кремеза, що ото її батька покійного питав.

От як тая Павлютиха покине нас самих, то мати з попадею за плач мерщій, і добре, у смак, наплачуться собі.

Тужать та тужать, – мати, розважаючи попадю, а тая – жалкуючись. Розважаючи ж другого, не можна, щоб і своєї туги не оповістити. От мати їй частенько нагадують про мене та мою долю приплакують.

А попадя одного разу й каже на мою матір:

– Став ти його, – каже, – на дяки!

– Як же його ставляти у світі божому! Не приймуть!

– Приймуть! Я старого проситиму! Завітай лишень його до мене.

Зараз і старого покликали; зачинилися з ним, а зачинившися, стали прохати, – попадя словами, а мати моя сльозами.

Се був чоловік прибитий ще на цвіту, плохий, похилий.

– Як же се мені його приймати! жадного права! – одпрохуватись став.

– Прийми! Прийми!

– От нахаба! Буде лихо ще мені! – одмагається, – та й погодився.

Він одусіль собі біди та лиха сподівавсь – і проти того вже не йшов він, а так тільки скаже: «лихо», як от зітхне наче. Як же я довідавсь од матері, що мені така ласка та шаноба простелена, то я, не довго думавши, зараз навтіки, куди очі зирнули, а ноги понесли. Не знав я й сам, чого злякавсь, а було страшно дуже. Так якось мені здавалося, що хоч я не зв’язаний буду, а вискочити таки не вискочу з дяківської науки. Протинявсь я по пущах та по ярах таких день, – не заласно щось. Чорний терен красувавсь з-під зеленого листу, а покоштував, такий-то вже кислий прийшовся! Став я обмишляти і надумався так, що лучче поспитаюся я перш того співу. Може, буде вгодніше співати, як зайцем стрибати по нетрях, а буде гірше, то я ізнов утечу. У таких добрих думках прийшов я додому. Мати, дорікавши мене, на руки схопила та, сварившись, добре нагодувала. Потім, попоплакавши обоє, узяла мене за руку та й повела за собою до пана Лукаша.

Сей пан Лукаш та доводився нашому старому попу братом у-других і був за дяка у нашій церкві. Чоловічок лисенький зовсім, – як диня голова була, тихий та ласкавий і співав тоненько, як у волосок. Жив тин-у-тин із братом, у своїй хаті з однісеньким віконечком. Садочок собі зростив; в тому садкові понасаджував агрусу та порічок на грядках, груш зо дві та яблуньок викохав і, мабуть, над усе в світі любив і жалував ті деревця і кущики свої.

У тому садку я почав і гласів учитись і, хоч не хутко навчивсь, а горобців одшугав; як загуду-задзеленчу, дак пополохаю так, поуз перелітають садок наш. Пан Лукаш мене улюбив і жалував. Чи було навчуся псалтира, чи не навчусь, він таки все по головці мене погладить. Тільки як навчуся, то й яблучко ще дасть, а ні, то запитає: «А яблучка хоч?» – та й простягає те яблучко до мене і дивиться на мене пильно. «Не хочу!» – було одказую; а він потихеньку засміється і знов по головці погладить…

Як згадаю, то невеселі гості Лукашеві бували, і небагато: мати моя та старий піп. Цей завсігди мов терниною повитий ходив; гомоніти не гомонів, – зітхав більш. Мати ж моя заспліш плакали і плакали слізьми якимись спокійними, собою не насурочуючись богу або людям. Лукаш було приступить до брата, приступить до матері, постоїть, кашляне – та й одійшов: стоїть оддалеки. Наполягає було на мене добра нудьга, і сон якийсь змагає. Хіба нахватиться Павлютиха рум’яна, жвава, – то мов розбуркає мене, і мені привиджується щось веселе десь, наче за удовою слідком поринули і коло неї шумують дерева зелені, бистрі хвилі річкові, якась юрма весела десь грає – жиє… Схоплюсь було, вибіжу з садка, біжу левадами, полем, оболонням – не знать і куди й що: весело стане!..

Поки я гласів доходив тощо, вмерла попадя. В останній раз вже приміряла Павлютиха плащмо на неї і гарненько зашила; та й поховали небогу.

Старий сам ховав і добре слізьми вмивався, хоч і приказував собі: «Добре, коли господь приняв: перестала жити вона, то й терпіти перестала». А сльози ринули. Ще нижче він похилився, і як при небіжчиці на пальцях ходив та говорив шептом, щоб її не порунтати, та вже й до смерті своєї крався і шептав.

І моя мати не прожила копу літ. Скоро то дала мене у науку дяківську, та пан Лукаш, вивіривши мене, сказав, що дасть мені науку усю, як сам уміє, то й стала ладнатись на той світ. «Що ж, – каже було Лукашеві, – нащо я житиму два віки! Хіба я що Тимошеві придбаю? Я тільки громадський хліб святий дурно заїдатиму! Ні до чого вже я! Жалко дитину кидати; та ви його, добродію мій, не лишите, ви його на добро навчите, – а мені вже пора: час вже мені спочити!»

Пан Лукаш тільки морга було, слухаючи, та яблуками, грушками шанує. А я й собі з-під матернього плеча на ті плоди позираю, – що які ті яблучка та грушки добрі, думаю, – і нащо тим людям старіти і нащо їм помирати! І так у моїх думках переймається: то тихі могили поза церквою з похилими хрестами та з хустками білими на хрестах, серед глухого зілля, що там буявіє на волі, – то яблуко червонобоке, що так, здається, сама рука до його простягається.

– Я вмирати не хочу! – скажу було проти Лукаша.

– Нащо вмирати! Ще не пожив! Малий ще!

– Я й великим вмирати не хочу!

– Борони, боже! Молодому весело жити; життя миле – молоде!

– Та я б, – кажу, – усе жив, усе жив – і ніколи не вмирав!

Він тихесенько засміється і погладить по головці, а сам візьме ходить по садку та дивитись древа, грядок, – то на небо погляне і знову ходить і потиху всміхається собі…

– А я вмирати не хочу! – знов згукну.

– Перш поживи! – одкаже з тим-таки всміхом тихим та добрим.

Одного дня уранці, при ясному сонці, співав я у садку з Лукашем гласів, коли увійшла Павлютиха, кличе мене: «Тиміш, додому! Мати вмирає!»

– Іди, іди! – каже на мене тихо Лукаш.

Узяла мене за руку й повела. Бачу, од нашої хати старий піп з дарами йде; бачу, коло нашого порогу тичба жінок, усі заразом гомонять потиху, голови на руку посхиляли. Уходжу в хату – мати у білій сорочці, додільній, білою хусткою зав’язана, лежить на лавці, а в головах жовта воскова свічечка горить жарко. Я таки зараз як убачив – подумав: «Се вже не моя мати, а моя буде та могилка тиха десь поза церквою».

– Тимоше! Тимоше! – кличе мене, – не лякайся, дитино! Ходи, попрощайся зо мною!

Я приступив; а вона мене перехрестила, заплакала, обнявши цілувала, та й каже:

– Тиміш! Оце тобі ключ від комори. У коморі дві скрині. У маленькій – одежа там твоя, візьми з собою; а у великій усе добро моє: пошле бог дружину тобі, то нехай зносить на здоровля. На кілку твого батька покійного кирея і кожух, і дві шапки; у куточку чоботи його: доростеш – зносиш. Тепереньки, як ти мене поховаєш, то усе позамикай, а ключ Лукашеві оддай – ще загубиш. У твоїй скриньці я усе тобі спорядила, усі сорочки поскладала і одежинку – буде з тебе на роки. Будеш ти вже у Лукаша зовсім жити: обіщавсь мені, що прийме. А ти усе до своєї хати довідуйсь, не забувай; як тепло, як сонце – ти відчиняй двері; у дворі теж опоряджай: коли вітер що обворушить або знесе, то зараз полагодить треба…

Я слухаю, ключ приймаю… Тоді знов вона цілувати стала: «Не лякайсь, – вмовляє, – не лякайся, моя дитино, й не журися. Шануй Лукаша, красно слухай його… Може, тобі прилучиться трудно… Хоч буде горе, приймай за добре… Не лякайсь, сину, не сумуй!» Чую – хочуть мене одвести од неї… Вона рукою ледве вже, ледве придержала мене, ще раз глянула, ще раз зітхнула.

Натовпилось у хату людей; гомін, голосьба… Мене вхопили двоє молодиць попід руки – тільки мигнула в очах воскова свічечка; замчали мене кудись на кінець села межи діти… Хто мені горішків, а хто бубличок… Дивляться діти на мене та доумуються, за що мені такий талан! Сей день я наче отуманів, наче неживий і сам… В силу що пам’ятаю. Чув розмову невгавущу, бачив купок дітей шумливих, бачив двох копачів з заступами, високі, у червоних поясах ішли… Чи хто мені сказав, чи то я сам догадався, тільки я знав, куди вони простують… Молодиці не давали мені обміркуватися гаразд, усе жалували, усе цокотали.

Та ще після того з півроку, хто з молодиць не попаде мене, зараз до себе провадить: годує, миє, чеше; доводилось, так інколи, що я раз із десять на день пообідаю і вмиюся… От згадується мені одна молодиця, – з усього села була вона задирлива і зарічана. Було ще не світ, вона до дня з хати удає, на бізі і хустку зав’язує. «Ото поспішається з кимсь завестись», – було говорять. Ся було, аби мене зобачила – за мною! Зловить та до себе й веде-провадить улицею, та під кожне вікно підбіжить – лає: «От! От люди живуть! Сирота йде, сироту не привітають! Сироті доброго слова від них нема! А щоб же ви й самі посиротіли навіки! Щоб і вам добра не було!» Як же почне мене годувати, то геть своїх дітей розжене з застілля: «В сироти радніші хліба шматок однять!» То тії голодні мусять одійти, а я, нагодований – їсти, бо сирота!

От Павлютиха, то й крішки на моє сирітство не власкавилась. Правда, обпирала мене й обшивала, «бо нікому більш, мовляла, того зробить, а я можу, то й роблю». Так, як за покійної матері, вона було пиріжком у неділю наділить, а надломиш у садку вишню, то за чуприну посмиче – так само.

Жити мені у його, Лукаша, було добре. У неділю ми, переспівавши у церкві, ходили до моєї хати, оглядали господарство моє; а цілий тиждень, як улітку, то в саду вчимось, балакаєм, чи що сієм, садимо. Взимку в хаті вчимось, – а ні, перед віконцем сидимо; пашні – пшениці, ячменю пригорщ висиплем під вікном: синиці, шпаки поназлітаються, голуб волохатий спуститься, припурхне горобчик поживиться. Було не дишемо – дивимось, щоб не сполохать.

– Дядьку, – поспитав я раз у Лукаша, – у вас хто вмирав?

– Як?

– Мати вмерла, батько…

– Ні, я їх не пам’ятаю, малим був. А жінка в мене вмерла.

– Як вмирала, що вона вам сказала?

– Нічого, сину, нічого вона мені не сказала. Одвернулася од мене.

– Як? Нащо?

– Не любила мене, сину, от що! Тому й нічого не сказала. Що ж казати?

– За що не любила?

– Якби за що, а то ні за що! Тут вже нічого діяти! Руки склади та й сядь. Її зневолили за мене отець-мати, а я одружився – того не знав.

– Що ж, – довідуюсь, – недобре ви жили? Сварилися з нею?

– Ні, ніколи в світі. Я було сам собі сиджу, а вона сама собі.

– Так і нудилися обійга! Чом було вам не заговорити, не приступити до неї? Я б приступив! Усе б було веселіш; або б з хати пішов..

– Мене, сину, ноги не несли, – каже, – ані до неї, ані від неї.

– Як же се ви жили такечки, дядьку, чудно! Дуже вона вас не любила, мабуть, що й не озивалася ніколи?

– Ні, раз вона до мене з уст своїх вимовила: «Добрий ви чоловік, каже, – а мені жадається вмерти. Ой коли б же я хутче вмерла!»

– А ви що?

– Я нічого – що ж я?

– І вмерла?

– І вмерла.

– Скучали за нею?

– Скучав…

– Отець-мати її усе знали?

– Я їх після весілля ніколи не бачив – далеко живуть.

Примітки

Подається за виданням: Марко Вовчок Твори в семи томах. – К.: Наукова думка, 1964 р., т. 1, с. 316 – 326.