6

Марко Вовчок

Повернувся я знов у свою хату. Нудно, пусто, трудно мені, одинокому і самотньому. Самотність тая часом бува не заласна добрим людям, бо часом не велико-то їм думок догідливих подає, коли голова на плечах свіжа.

Тоді з великого свого нуду почав я по ярмарках блукати, по чужих селах тинятись. Піп на мене гнівався за таке гуляння і за те, що я йому з богомілля просвирку не приніс, а його попадя не хотіла на мене і дивитися.

На одному ярмарку на Петра я стрів макухинського попа; за попом і попадя йшла, за попадею попівни, аж шість, усі тричі рябенькі.

Я попу уклонився – він мене пізнав.

– А що? – пита мене піп.

– Та нічого, – одказую.

Піп задумався. Попадя на мене подивилася пильно. Попівни скупчилися за матір’ю – тільки їх чорні брови мигтіли із-за неї.

– А що діти наші? Чи здорові? Чому не приїхали у ярмарок?.. – пита в мене попадя.

– Не знаю, – кажу, – чому вони се не приїхали – ярмарок славний.

– Тільки усе дорого – правлять за все, як за батька. А ви де се досі пропадали? По що ходили у К.? Де се ви пропадали?

– А хіба мене хто шукав? – питаю.

– Та місце єсть на дяка… Пожалуйте до нас, то й поговоримо, а поки що ходім по ярмарку вкупі. Торг красний. Ходім! Ідіть! – каже на попа і на дочок. – Усі за нею пішли.

Попадя усе до мене говорить та й говорить – така стала добра, хоч її до рани приклади – тільки мене одпустила, душу на покаяння, як ми попали між крамниці. Попівни налітали на ті крамниці, як горобці на рясну вишню; попадя усе до дна перевертала, усім перебирала, крамарів богом лякала і розв’язувала калитку важку з параф’янськими грошима – весільними, хрестинними і похоронними. А ми з попом за ними услід, говорячи об тім, об сім, а більше ні об чім.

Пізненько вже повернулись додому, і мене попадя за собою привела у кімнату, попросила садитись. Сів я; сів проти мене піп; посідали попівни у рядок, як верби на великім шляху. Сидимо. Попадя пішла господарювати, каже, бо господь гостя налучив приятного.

А приятний гість свої мислі має, дивиться на тих дівчат рум’яних, білих, як з сахару зліплених; дивиться на той двір, де нова комора стоїть, та бачить другеє: другий двір, де тепер по тихому тому двору чужі люди ходять, де чужі люди господарюють, де колись молода і кохана господиня походжала… куди вже дорога заросла і затратилась…

Знов попадя увійшла. Наймичка за нею унесла вечерю.

– А ви якого краму собі придбали у ярмарку? – пита в мене попадя.

– А ніякого, добродійко, – кажу їй.

– І правда, для кого вам купувати? Ще не жонаті. Да що ж ви досі думаєте?

– Та ще, мабуть, не пора…

– А на дяка хочете стати? Без жінки дяком не будете!

Піп дивиться собі у бороду. Попівни почервоніли усі, як гарячі уголля.

– Та що, – кажу, – я проживу собі й так, не дякувавши.

– Проживете! Та як проживете!? Що то за життя нудне без сім’ї, без дружини, та й без совіту і без помочі! З поміччю й ріки течуть!

– Або течуть, або в землю входять, – кажу їй.

Вона того не слухає, а править своє. Вечеря на столі –просить вечеряти. Посідали вечеряти.

– Наливай гостю наливочки! – каже попадя, – піп став мені наливати. Шанування іде собою, а мова собою. В голові в мене забриніло вже, а на серці заскребли такі миші, що, здається, зроду ще так не скребли. Гірка пам’ять вчепилася в мене, як хороба в тіло, в кров, в жили. Я тільки головою мотаю.

– Одречіться ви од всякої недоброї думки, – говорить попадя. – Оженіться! Добре буде! Спокійно буде! Гарно буде!

Я хотів би і сам оджахнути остатню пам’ятку по булому, остатню тугу по тому, що буде. Я глянув пильніш на чорнобрових попівен: чи нема такої, щоб мої мислі поняла собою? Усі, бачу, вони хороші, і одна в вічі мені дивиться. А тут попадя над ухом моїм усе верещить: «Пора люба, та пора мила, та спокій». Годі мутиться мені, справді! Прихилюся хоч до кохання, аби одпочити.

– А що, – кажу, – се ви так говорите, наче вже маєте для мене яку пару на прикметі?

– Чому ні? – одказує попадя. – Ось у нас ціла грядка ягідок, – вибирайте!

Та й показує на саму велику. Піп зараз встав і одкинув рукава назад, начебто мене в’язати зараз треба.

– Я б з сієї грядки обрав від правої руки, – кажу. Тільки що я вимовив ті слова, як вже коло мене вона опинилася, руки наші зложили, іконою поблагословили, звеліли поцілуватися, за стіл посадовили, рішили весілля одбути у неділю. Попадя й піп мене, як біса, хрестом захрестили навіки.

На весіллі я веселився собі, як на чужім. Не пусто було коло мене, гомін від отусюди несеться, мене поважають як молодого; тесть у мене з розумною бородою, теща – з жвавими руками, зовиці вбрались, аж сіяють, молода моя весело дивиться – попів, попадь в мене на весіллі, як сарани…

Не всі, голубе мій, в морі топляться – більше в калюжах

От вже я й жонатий, і дяком поставлений «на месте злачне, на воде спокойне». Хата гарная, жінка молодая, і хазяйливая, і швидкая. Аби празничок – у нас повно людей, і розмови, і вітання йде. Усе гаразд, усе добре, та біда та, що ніколи ніде такого нуду нема, як там, де його б не треба. Може собі чоловік усе збудувати, та не згораздить собі життя довільного силою! Я он думав, що наші любі гостеньки багато говорять, а вони помічати стали, що я усе мовчком сиджу… Тоді напасть приступила… уразилися на мене, почали обносити, осужати… Мені б то і байдуже: далеко лежало, мало боліло, та жінка моя почала спершу скоса поглядати, а далі й добре гніватись стала. А як вже раз на сю стежку ступила, то й пішла дорогою. Добрі родичі за нею – усі на мене. А я проворний, як муха в окропі: хоч не вискочу, та кручусь… Що ж! бачили очі, що купували! Я свою дячиху взяв, знаючи тільки, що в неї чорні брови; вона за мене йшла, бо мати їй повеліла…

І живемо, і хліб жуємо вкупі… постолом добро возимо. І дай боже здоров’я нам чорт зна поки.

Одного разу сиджу я, – бачу, мій дяк іде; устаю і радію йому, та бачу, він у дорогу убрався.

– Куди се бог вас несе? – питаю його.

– А се, каже, піду та зобачу, чи не гірш там, де інш.

– Що се! – кажу. – Чи ж правда? Чи надовго?

– Піду, шляху не буду міряти, а часу лічити не буду. Та й пішов; з того дня його й не бачили в нас.

Дячиха перше дожидала, а далі й перестала дожидати, тільки досі гнівається на його – плещуть люди, що ніби найбільш за те, що він їй руки зв’язав, а тут вона в око впала якомусь підпанку…

Де той дяк дівся? Хто його знає. Земля велика, як блукати по степах та по лугах, по байраках та по гаях. А де дяк зупинився? Яким ділом живе? А може, вже його земля не носить? Може, вже силу й кріпость, і чуйність ісходив? Може, сира земля його тіло скрила?

Примітки

Подається за виданням: Марко Вовчок Твори в семи томах. – К.: Наукова думка, 1964 р., т. 1, с. 354 – 358.