2

Марко Вовчок

Лукаш пристарів, садок його буяніє, а материна могила уросла густою травою зеленою, а мені вже на вісімнадцятий год пішло. Жили ми усе так, як і давно. Лукаш усе садовину ростив та кохав, та тим собі й тішився, а я… мені, грішному, вже й нудно стало. Що Лукаш знав, те я вже вивчився, роботи в мене було небагато – так я тинявся, до всього доглядаючись, до всього дослухаючись, і було мені так якось ніяково… от наче чогось я не второпав, наче щось от тут коло мене, та я його не знайду, не знаю, де воно… наче я нічого не знаю, наче дурний.

– А що се ти, любий, зажурився? – питав мене Лукаш.

– А так чогось нудно! – одкажу йому.

– А се буває так, – скаже на те Лукаш, – се бува так, і знов перейде.

Якраз з наших вікон видно було дорогу, шляшок битий звивався до міста, – у місті я бував, – надивився там на будинки кам’яні, на крамниці й крамарів, ходив по базару, признакомлювався із міщанами – нічого тільки я там собі не побачив такого, щоб воно мені полюбилося та розважило: там було так, сливе, як і в нас у селі, тільки що в нас у селі плугом орали та ходили у свитах, у високих шапках, а тут у місті продавали бублики, крамарювали та у синіх чемерках і в низеньких шапочках викрашалися… Так вився ж той шляшок кудись далі за те місто… І поверзлось мені, що оце і є він, шлях мій, що аби я ним пішов, то усе б собі знайшов… удався, мабуть, я у того пращура свого, у Савлука козака.

Я почав розпитувати Лукаша, чи не знав він чого об тім краї, що за містом нашим.

– А се вже там чужі землі, – туди я ще ніколи не заходив, у ту сторону.

Мені кожної ночі сняться шляхи, дерева, люди, ріки, звірі, будинки, – і все таке красне, велике, що я зроду мого віку наяві такого не бачив.

– Піти б мені у світ, – кажу якось Лукашеві, сміючись, а в самого душа і грає і замирає.

Лукаш теж всміхнувся. «Оце!» – каже.

– А піти б мені справді у світа, – говорю Лукашеві незабаром удруге і вже не всміхався, а такий, як на багатий похорон мене вести.

– А що се тобі усе світа на думку навертаються?

– Та хочу йти в світа.

– По віщо ж ти підеш?

– Так собі… а може й по добру науку…

– Звісно. Побачиш дечого багато. Я сам проходив аж до Чорного моря. Місця різні, а люди все однакові… і таки дивного нічого мені не траплялося…

– Дарма, – кажу, – мені, може, що й трапиться… Дещо побачу на свої очі… Піду, – кажу, – піду…

– Не ходи, Тимоше!

І став мене відмовляти: «Буде голодно і холодно; приймеш біди всякої або, не дай боже, занедужаєш… і нащо молоді літа марно по світу розсіватимеш».

– Піду. Добре ви усе мені сказали, добре я чув – а піду!

– А як сам знаєш! Коли вже така твоя хіть – то йди собі з богом.

Я взяв торбинку на плечі та й пішов.

Задумав я йти аж у самий Київ. А з Києва аж за Чорне море, а там куди вже втраплю…

Вийшов я з села ранком погожим і свіжим. Лукаш провів мене за царину.

Ішов я, ішов і не оглядався, і не втомлявся. Під вечір вже незнайомі мені місця стали виявлятись. Ішов я полями чистими та широкими – далі набрів діброву густу та красну. Двічі обійшов я ту діброву. Пам’ятаю червоні квітки.

«А що далі буде, побачу!» – думаю.

А далі було велике село.

Вже смеркало, як я увійшов у те село – імла і темрява літня, по хатах не світилось, а зірочок, зірочок блискотіло-горіло на небі! А дівчат, дівчат по селі співало!

Я на ті дівочі голоси просто й пішов, минаючи тихі білі хати. Мене обминула купка парубків; пробігло з півкопи дівчат: «Добривечір!» – Добривечір!»

На одшибі од села було ігрище, челядь гомоніла, співала, сміялась. Спершу, як я дійшов, дівчата мене оглядають збоку; парубки наче не дивляться, а тільки шапки поправляють, а далі як я озвався, то й до мене заговорили. Звісно, дівчата зараз розпитують, звідки я.

– А звідти, – кажу, – де вже мене нема!

Сміху та веселості дівочої – брате мій!

– А куди йдете?

– А туди йду, де буду!

Знов сміятись та ахкати.

Що то за гуляння на тім грищі було превеселе!

Слово скажеться та й сміхом перехопиться, той не одним, а з усіх боків так і задзвонить, як у дзвоночки. А що вже мені було весело та цікаво, то й не сказати! Здається, так же само гуляють, як і в нас, да не так тую пісню співають, да інакше… І ті незнайомі люди, і хати, і дворища, – усе я своїми очима так і поїдаю.

Скінчилося гуляння, вже займається на день… зирк, а та дівчина, що звечора була мені чорнявою – вона зовсім стала білявенька, – зовсім не та, – тільки голосок той самий свіжий та веселий; а де мені здалося у темряві, що стоять три стоги, то стоять тепер три хати – десять дівчат розказує, в якій хаті голова живе, в якій писар і яка в писаря жінка…

Просили мене і кликали до себе, – так мені ніяк не можна, – поспішаюся я дуже, – прощаюся та дякую.

Усі по господах, а я знов у дорозі. Іду та оглядаюся, та кланяюся усім, як братам рідним. А день біліє та біліє. От тут стежечка, що я її вчора не доглядівся, а тут купа вишеньок, тут нова хатинка славна, що я не бачив, а ось криниця, що я її не вкмітив, – додивляюся та дослухаюся та день славлю, що удень усе видно та ясно.

Я вже завістився, що по дорозі буде село, де ярмарок зібрався хороший, – гнав я туди, мов циган.

Я й досі пам’ятаю, як бачу, ту улицю широку і той плац великий, де ярмарок стояв; шумить мені досі увесь той гук, гомін, розтіч і розрух. От наче ще перед моїми очима ті крамнички під наметом, що на їх вітер має червоними стрічками, хустками і поясами; бачу ті столички, де розкладені коралі, янтарі, усякі сережки, і персні, і бісери, – тут раз у раз надбігають жваві та веселі дівчата, – вже гроші у них у руці наготовлені платить крамарю, та очі розбіглись – що його в бога купити…

Тут уявляються і молодиці повновиді і трохи охмурі, – усе вони цінують і на все кажуть, що дорого, – а більш усього купчиться молодиць коло сковород, мисок та глечиків; там-то саме вони купують, а ще гірш стукають і дзвонять у ті глечики, миски, сковороди, чи з доброї глини, чи чугун не драглий. Часом і дівчина молоденька тут замішається – се, певно, сирота, що сама господарює – от же коло неї і хлопчик щиро вмитий, розчесаний, аж лощиться, і в чоботях, учепився за її юбочку, як рак клешнею, а вона таки йому раз у раз говорить: «Держися за мене, не отходь, загубишся у ярмарку!» нібито вже з нею то огонь і воду перейти можна, – така вона поважна та розсудлива, старша сестра.

Скрізь і всюди никають сухі довгополі жиди із безрогими волами, з чаями, з олією, з ножами і з бочками; то беруть, то міняють, то лічать гроші, – і білозубі цигани, що зовсім без грошей свою душу живлять і посвистують на всіх коней; і козаки, і високі чумаки, що, здається, повиходили і проходжають, дожидаючи, якого з них одного на гетьмана постановлять… і кріпаки з панською пшеницею. Сліпий кобзар під чиїмсь возом обідає з своїм хлопцем, а другий кобзар чутно, як грає і співає про Морозенка. І піп з попадею, що не сходили з воза, а як що купували, то обоє до себе руками манили…

Я скрізь лазив, на все очима назирав, як піп, до всього уха наставляв, як шпиг… коли разом зчинився великий грук і крик – котив якийсь возик ярмарком, а за ним услід другий. Став возик недалечко од мене, люди вже там купами, а я хутче на перве місце. Возок став, кажу, а у возку сидить наче пан товстий: голова велика, а шапочка маленька – сидить і кричить, щоб слухали люди, що він має казати. Коло сього пана сиділо два десятники – високі, великі, наче обрали їх ведмедів побивати. Вони зараз з возика зскочили і стали – стоять. У другому возику сиділи два чоловіки і парубок – усі троє зв’язані кріпко.

У якомусь селі Малашевці якийсь Хведор Голубець дуже побився з головою і казав: «Буду бити усіх: і писаря і далі вгору», а по сьому погрімку втік невідомо куди. І завістили з Малашевки сільському писареві, що, мабуть, буде Хведор Голубець у вас на ярмарку – зловіть його неодмінне. Оце того Хведора Голубця і шукали. У першому возкові сидів писар з десятниками, у другому якісь захожі добрі люди, що їх зловили, а може, хто з них Хведор Голубець, бо самого Хведора у сьому селі ні одна душа не знала, а у тій бумазі, що читав писар, у Хведора ніс, зуби і борода, як у інших людей, тільки очі нехороші, що має він замір оженитися з удовою і вміє колеса робить, – чи познаєте такого пройдисвіта? Та ще до того славили, що в його тітка відьма!.. Так щоб його не впустить, ловили усіх – і хто має замір женитись, і хто колеса робить, і в кого очі нехороші або тітка відьма…

– Чуєте? – крикнув писар, – хто такого зобачить, зараз лови і веди до возка!

– А як втече? – спитав хтось коло мого боку.

– Се вже пана писаря журба, – одказали за мною.

– Бач, сидить нашого бога дурень! – додав хтось з другого боку.

Писар чув, що його поминають, і чув дурня (може не вперше) та до мене (я стояв ближче коло самого його возка, та, може, і всміхнувсь):

– Хто такий?

– Одружитись з удовою не хочу, колес не роблю, – одказав я йому з веселою душею. Писар махнув десятникам. Зараз мене зв’язали і вкинули у возки, де вже були в’язні: «Бувай здоров», – вітали мене вони.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Писареві принесли, постановили столичок, горілку, зелену чарочку і ковбаси. Писар став полуднувати коло свого возика, сидячи на сосновому пеньку.

Треба вам сказати, що як тільки прикотив возик з писарем, то усі жиди наче крізь землю пропали, а цигани, хоч видно їх було, та дуже здалека – чорніли там, як мухи, а як вже пов’язали, то й жиди знов висипали, і цигани прибігли. Жидки гомоніли між собою і підбігали до писаря, наче їх вітром підносило; цигани теж стали близько, і один усе хвалив братів своїх: «Брати! Що то цигани за славні люди!» – а брати йому зуби показували. Люди стояли оддалік – мовчали.

– Жиде! – кажу я до одного жида, – ось тобі гроші, – дай мені хліб!

– Ой, як можна мені таким, як ви, хліб продавати! Я хороший єврей, а ви, може… хто вас знає, що ви за чоловік… ой, що ви говорите! Як се можна! – голосно одказував мені жидок, а сам крутився коло писаря.

Коли виходить з купи чоловік у чорній шапці – як він на Великдень христосувався, – єй же богу моєму, і досі я не збагну сього – такий він був високий. Яка шия! А голова невеличка. Я давно бачив сю голову поверх усіх, а як він підходив, то усе, здається, виростав. Прийшов він до нашого возика і зняв шапку – брови, як намет над карими очима, а очі, як зорі, – винув із торби хліб і подав мені: «На добре здоровля». Усі на його дивляться, дивиться і писар. А чоловік винув з кишені кривого ножа хліб краяти, а з торби достав і сала. Він ні на кого не дивився, наче тут нікого не було. Я його подякував. «Ні на чому», – одказав і пішов.

– Піжди, піжди! – крикнув писар. – Що ти за чоловік?

– Я Муха Яким.

– Звідки ти, питаю?

– З Гороховки.

– Ти, мабуть, з ним приятель? – спитав писар, киваючи на мене. – Знайомі, мабуть, люди?

– Я його не знаю.

– Неправда твоя!

– Правда моя.

– А чи не хочеш до його у возок? Хочеш?

– Ні, не хочу.

– Чому так? – засміявся писар.

– Бо мені на ярмарок треба. – І пішов.

Може б писар ще до його чіплявсь, так тут знов ізнявся такий крик, наче кого різали. Десятники вели молодицю у червоному очіпку, огрядну, невеличку – од великого гніву так вона і палала, а що вже кричала-верещала!

– Що таке? – крикнув писар, а молодиця не переведе духу, верещить: «Таки ні! таки ні! таки ні! не казала! не казала! не казала!»

Десятник затулив їй уста своєю шапкою і держав, а другий десятник оповістив писареві, що ся молодиця хвалилася, ніби вона знає Хведора Голубця, і ніби він у ярмарку, і ніби він кум їй і дарив її гар… ком…

А молодиця пручалася і крутилася, як колесо, у десятника в руках. «Вдушиться», – загомоніли люди. Десятник шапку одняв.

– Таки ні! таки ні! – заверещала молодиця, аж присідаючи до землі, – таки ні! таки ні!

– Та пустіть її до біса, – крикнув затурканий писар. Молодицю пустили. Вона хустку двинула наліво, штовхнула десятника одного й другого, аж закачались, знов хустку поправила і до писаря тискалась з криком та писком. Писар замахав руками – її схопили, однесли далі. Із-далека ще довго чутно було нам: «Та я! та вони! та»… Ми до вечора стояли у ярмарку – писар купував собі тютюн і сережки, десятники сині хустки і рукавиці… Привезли нас аж на край села, казали устати з воза, завели у велику пусту хату і зачинили там.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Чималий час сиділи ми там – більше місяця. До нас звик бігати під вікно чорний собака і приходила рябенька курочка з червоним півнем. Нас було четверо: білявий та чорнявий чоловік, парубок рябий та я. Жили собі спокійненько: білявий чоловік або огонь кресав, або люльку палив, або спав і не говорив ніколи, чорнявий чоловік старі неряти понаправляв і почав в’язати новий. Він був рибак і розказував, яку у їх в селі рибу ловлять, і яка в їх ріка рибна, що усяка риба ведеться, навіть морська не хоче моря, заходить до них; він хоч не бачив, та другі люди бачили. Парубок як на Великдень викрасився – сорочка в його була вишивана та вимережана. Хто йому, рябому, так вишивав та мережив? – думалось мені. У рибака він питав, чи є риба, чи є отець-мати, то він одкаже ледве чутно йому: «Ні отця-матері, ні риби!» А був у його…; він по ночам охав, а удень наче дожидав та ходив усе по хаті.

Сиділи ми з тиждень самі, а там привезли до нас ще чоловіка скілька. Сі не журились: один говорив: «Сіно скосив, то тепер нехай держать, – я за сіно дуже боявся, а тепер… що мене кортить». Другий знов говорив: «В мене рівно дома нема чого їсти. Аби тут годували мене, то спасибі!»

Приїздив справник і дивився нас – грозив, що буде нам…… – нехай-но вечора дождемо! Тільки нам біди ніякої не було, справнику справили обід, він смачно попоїв і поїхав. «Що з ними робить?» – питав його десятник; – «Нехай сидять – що ж з ними робить?» – та й покатав собі. Ми сиділи ще три неділі і два дні – тоді пригнали знов в’язнів нових, а нас випустили, – бо не було вже місця. Та й радів же рябий парубок! обнімав усіх: «Дай боже й вам улови добрі!» – зичить рибаку. – «А вам добре сходити у Київ і добре повернутись!» – се вже мені… аж побіг дорогою.

А мені печаль і досада превелика скоїлась. Мені заказали у Київ іти, а веліли у своє село повернутись, – а як я став проситись та суперечить, – тоді мене вкинули у возок і одвезли два десятники додому і священикові бумагу таку прислали, щоб своїх служок не пускав блукати, і ще грозилися, що зачинять мене десь у дорозі або де й гірше…

Тут люди зійшлися – усі питають: «Що таке? Що таке?» Лукаш був злякався. Я зараз ліг спати і не заснув…

Примітки

Подається за виданням: Марко Вовчок Твори в семи томах. – К.: Наукова думка, 1964 р., т. 1, с. 326 – 333.