4

Марко Вовчок

Повернувся я додому. Лукаш стрічає і в вічі дивиться, питає:

– А що? А як? Бачу, – каже, – бачу – що ти веселий – мабуть, усе гаразд?

А я зітхнув: я сподіваюсь, що вже смутніш від мене і в світі немає!

– Що ж не говориш? – пита Лукаш. – Діло не вийшло? Вже попівна, мабуть, віддалася?

– Ні, – кажу йому.

– За тебе не пішла?

– Пішла. Я заручився.

– Заручився! Що ж вона? Охотою йде?

– Іде охотою своєю.

Тоді він став питати, чи молода, чи гарна, і як мене стріла, і як мене проводила – слухав усього пильно, радувався, а все-таки нарешті осмутнів і задумався.

– Коли так, то будеш щасливий, – говорить мені, – знаєте, – говорить, от як часом некрутові говорять: будеш полковником.

Пішли ми с Лукашем завістили батюшку – батюшка теж радіє. Я прошу за той лист до попа у Макухи, – він сів лист писати. Макухинський піп доводився нашому родичем, небожем у-других. Почула Павлютиха – прийшла на мене подивитись з глечиком у руках, дещо в мене поспитала і сказала:

– Дивись, який, став! Як получчав! Бач, радується!

Вона зараз завважила, що Лукаш трохи смутний і спитала його:

– Чого се ви сторопіли? Чи ніколи не чули, що люди женяться?

– Молодий такий дуже, – одказав їй Лукаш.

– То що? Ще й не такі молоді женяться – бува, такий жениться, що куди не піде, то забуде, що жонатий.

Узявши лист від батюшки, я, не гублячи часу, зараз побрався у Макухи – не треба мені ні спочивку, ні одпочинку. Ішов, ішов, ішов і прийшов. Ішов я так хутко, що навіть ні об чім і не думав. Ви в Макухах ніколи не бували? Село воно превелике! Скільки улиць, скільки заулочків – сказать: без ліку. Я зараз зобачив високу дзвіницю, а довго блукав, поки до неї прийшов. Тут вже й будинок попів знайшовся: хороший був се домочок у шість віконечок; при домочку огород великий і сад хороший. Зійшовши на рундучок, я постукав у двері. Відчинила мені старая наймичка.

– Батюшка дома? – питаю в неї.

– Дома.

– А як мені його побачить?

– Ви пощо прийшли?

– Я до батюшки лист маю од його родича.

– Увійдіть!

Увійшов я у кімнату, то мені в очах зарябіло. Стіни всі од вишки до низу розмальовані зеленими сосенками та червоними пташками; на стільцях сині скатерки з білими журавлями; усюди картинки: то якась панночка у тяжкому, мабуть, недузі – бо завела очі вгору і ухопилась за лівий бік – тільки не крикне; то ведмідь мед достає з дерева, а його бджоли кусають; то жиди на шабаш поспішаються; а то був знов турок у червоному завивалі; а то був знов – вибачайте – сам дідько з превеликими рогами – жарив грішні душі в смолі; багато на покуті ікон було розмальованих, і роблених квіточок, і херувимів; висіло на стрічках багато воскресних яєчок, фольгових і білих фарфорових з золотими словами; приліплено було свічок воскових і горіла лампадка. Ще були у цій кімнаті часи стінні і дзеркало узьке та довге – рама на йому з позолотою. Поки я вспів усе те розгледіти, мене самого розглядали. Із-за двері то визирне чорнява, то вигляне білява. «Дочки, мабуть», думаю і начебто нікого не бачу, ходжу і стою, сідаю і знов ходжу як самий розумний чоловік, і трошки не цікавий.

Увійшов піп. Піп високий, огрядний, чорнявий, по виду своєму чоловік дуже поважний і розсудливий. Увійшов він, погладжуючи свою пишну бороду – я жду, що скаже він мені зараз таке щось розумне, що й одвіту на таке не прибрати… А він спитав мене, звідки я і пощо прийшов, од кого лист до його маю? Я усе йому розказав і лист подав. Узяв і став читати. Прочитав, став собі у бороду дивитись – подивившись добре, каже:

– Я вже чув про тебе; се вже отець Мирон другий лист мені пише за тебе. У два тижні я сього року два листи од його одібрав.

Сказавши, піп сів.

– А що ж ви мені, батюшко, скажете? – питаю його.

– Та що ж! Воно б і можна…

– Можна?

– Можна, да вже другий на тому місці…

– Як другий? Коли? А ви ж обіщалися?..

– Аякже! Обіщався – сього відрікатись не можу!

– Та як же другий?

– Попадин небіж трапився – у нього діти й жінка, а він п’є – жінка його приходила, попадю просила і його приводила з собою… Тобі треба заждати.

– Чого ж мені, батюшко, ждати?

– Та хутко старий наш дяк виходить на спокій, тоді буде тобі місце.

– А як другий небіж трапиться?

Він взявся за бороду і подумав.

– Ні, – каже, – ні, другого небожа в неї нема.

Трохи помовчали. Далі піп питає мене:

– Де твій рід і який твій рід?

Коли тут відчинилися двері і уступила попадя у кімнату; на плечах велика червона хустка, на голові зелена з чорною габою, – сама висока і наче з каменю – важко ступала, очі чорні, бистрі – так вона їми і впивалася в християнина.

Я низенько кланяюсь. Піп поступився з свого місця далі у куток, узявся за бороду і дивився на попадю. Була ж вона здорова, та чорнява, та жвава! Говорила ж вона голосно! До того раз у раз оглядалася, придивлялася – то порошинку спахне, то скатерку осмикне, то крикне з вікна на качок або шугне горобців – превелика, мабуть, хазяйка в домі.

– А вже оженився? – питає вона мене.

– Ні ще, – кажу їй.

– А ти звідки? Де рід твій? Який?

– Я з Савлуківки.

– А, знаю, знаю. Мій піп читав мені лист од отця Мирона. На дяка хочеш? Треба перш оженитись!

– Та я буду хутко женитись.

– А є вже на прикметі в вас?

– Є, кажу, в мене на прикметі.

– От як! А хто се така?

Я кажу.

– А, знаю, знаю. Я її матір покійницю знала – молодою вмерла. Добра була людина, нехай царствує, а хазяйка негодяща: її голосу не чутно було у дворі; товар до неї не признававсь… Не знаю, яка з дочки хазяйка… коли б краща! Та не сподіваюся – се вже родом ведеться. Покійниця була теж кволенька… Оце було молодими та важимось на вагах – так вона була легесенька, як сухе перце… А дочка?

– Дочка доброго здоров’я, – кажу.

– Та й покійниця, як було на неї подивитись, то й рум’яна і не суха, тільки бачилось, що недовговічна.

Тут знов двері відчинилися і почали уходити одна по другій попівни – аж сім увійшло. Яких вже між ними не було! Були біляві, кирпатенькі і були такі чорняві, як жуки, – тільки що не гудуть; були такі, що наче мальовані – тільки б, здається, на стіну у золоту раму! І маленькі, і високі, і дорослих літ, і малих. Усі вони увійшли, червоніючи, і посідали по стуличках у ряд, руки зложивши, очі опустивши. Сидять, аж уха їх горять. Піп стоїть, на всіх поглядає і всміхається, а попадя говорить мені:

– Се мої дочки – маю сім, та ще дві померли. Оця в мене старша (і показує пальцем на старшу), звуть її Оленою. А се коло неї Катря – втора моя дочка; а се коло Катрі Мелася – третя моя дочка, а там вже пішла мілкота…

Сама говорить, сама поглядає на мене і на своїх дочок, і так говорить і так поглядає, якби в неї купить… Я дивлюсь, куди вона показує, і мовчу гарненько.

– Ну, йдіть собі, – каже вона дочкам. – Дочки піднялись, уклонились і пішли, як прийшли, одна по другій. Тільки вони зникли, попадя пита:

– Чи вподобали моїх дочок?

– Аякже! Дуже гарні в вас дочки!

– А яку краще од усіх вподобали?

– Усі, говорю їй, усі в вас дочки гарні.

– А бодай вас! Я питаю, яка вподобалась вам найкраще?

– Сама найменшичка, – що то за мила дитинка, зроду я такої не бачив.

Попадя на мене подивилася, наче б не знала, чи мене вже бити, чи ще вчити? А піп усе мовчав, стояв та всміхався, дивлячись на нас.

– Ви хочете на дяка стати? – спитала мене попадя, узявшись у боки.

– Хочу і дуже прохав об сьому вашого батюшку…

– Се не батюшкове діло, – перебила.

– Батюшка кашлянув, – мабуть, нагадати хотів, що й він живе на світі, хоч і без діла.

– В нас сім дочок на відданні, – промовила попадя, – як же нам се місце віджалувати дарма? Хто в нас дочку візьме, той і місце візьме: беріть дочку і місце ваше буде.

– Та я вже заручений, – кажу їй, дивлячись, мабуть, великими очима на неї.

– Заручений! Не спитавшись броду, та суєтесь у воду! А вже за те, що у вас у голові вітер, я не повинна свого дитяти обідити. Тепер і з місцем жениха ледве знайдеш… женихів зовсім нема… он у монахи йдуть, кажуть, лучче в монахи, як женитись да клопіт собі мати… Я надію усю покладаю на се місце… Де ж мені сім попів знайти, – коли б хоч кращі за попів повиходили, а другі нехай за дяків… А з терновською попівною ви ніколи не добудетесь місця.. Терновський піп вбогий і дурний…

– То прощайте, – кажу, – дякувати вам за ласку і добрість вашу!

– Щасливо! – одказує попадя, – як роздумаєтесь, то приходьте.

– Прощайте, батюшко, – говорю попу.

– Бувай здоров, – прощається піп, – кланяйся дуже отцю Мирону од мене і скажи, що я йому добра усякого зичу і блага.

Я уклонився і вийшов з їх будинку. Який же я вийшов звідти сердитий! І не сказати! Ішов дорогою, пташок шугав, з придорожніх будяків квітки оббивав, а далі сів та й плакати став.

На дорозі серед степу мене ніч спостигла, а вночі дощ ливний, вітер рвачкий… Я лежу у траві й не повернусь. «А, думаю, коли я не дяк, так нехай же на мене і дощ, і вітер, і буря!» Буря втихла і к світанню – тоді я заснув.

А прокинувся – голови не можу зняти: болить, і ввесь я, наче з вишку падаючи, розбився. Степ у росі зеленіє; сонце на небі ясне й блискуче, пахне квітками, пахне зіллям і травою, степові пташки щебечуть… Я устав і побрів дорогою, та брів я недовго – сів спочивати. Знов трохи поплакав, спочиваючи.

Ледве добрався додому, а дома Лукаша налякав – далі вже не пам’ятаю, що було – кажуть, два тижні я лежав без пам’яті і бредив усе дяками та попівнами. А як я очуняв, то я лежав у світлиці, вікно було завішене темною завіссю, і ледве я розгледів Лукаша коло себе.

– А що? – спитав я в Лукаша.

– Та, слава богу, – одказує він мені, – видужаєш тепер хутко.

Яких вже мені ліків не завдавали! Лукаш мене напував листом от чорних порічок; Павлютиха напувала гіркою полинню і трилисником; ходили ще дві баби-лікарки, – ті баби знов напували водою з трьома вуглями і вмивали мене з ікони. Годували мене перцем до схід сонця, обкурювали мене якимись зіллями… та чи згадати усе!

А я нездужав та й нездужав. Вже на сьомий тиждень пішло, я все лежав. Боже, як докучило. Вже перестав думати, що на дяка не поставили, думав, якби-то видужати, та піти, поїхати… На восьмий тиждень я устав з ліжка. Тоді вже почав жваво у силу вбиратись.

Держали ми знов раду з Лукашем і з батюшкою, що мені робить і що починати – нічого не порадили поки і, розіходячись, сказали: «Ще порадимось».

Я таки не дуже тоді дбав за ті ради – мені хотілось якнайхутче у Терни – там ради пошукать…

На дев’ятий тиждень ранком я поїхав туди.

Одного разу, як ми сиділи з Лукашем та розмовляли, у двір увійшов чоловік у високій сивій шапці, от як у Тернах носять парубки:

– Здорові були!

– Звідки господь приніс, милості просимо! – говорить йому Лукаш, а той на мене дивиться.

– Я, – каже, – з Тернів. Батюшка кланяється і до себе запрошує вас. Смерть приходить; хоче попрощатись, мовляв.

– Що се сталося? – питаю. – Що там таке?

– Та нічого, сімдесят літ його прикрушають.

– І дуже слабий?

– Та не знаю, чи застанете. Я їхав (я ще того тижня з Тернів, на ярмарку був), то ледве він дихав.

– Та чому ж не звістили мене хутко! Чому ви, коли вже взялися, не подали вістку?

– А се ж я за тим і прийшов до вас.

– Еге, коли здумали! Може, давно вмер старий.

– Вмер, то й вмер. Усі вмирають, – се вже відома річ, – чого ж метушиться?

Я свитку на себе, палицю у руку, поклонився йому і дядькові та й зараз і побрався у Терни. Ішов, не спочиваючи, до самого їх дому і ніч і день. Як прийшов до двору, сонце заходило. Бачу, на рундучку сидить Гапка, зав’язана по брови чорною хусткою, очі заплакані, сама журливая.

Побачила мене, схопилася була, крикнула, та разом змовкла і озирнулася.

– А що, Гапко, – питаю, – чи живий ще?

– Де там, голубе мій, – одказує, плачучи. – Ще того самого дня, як переказали до вас, він скончився.

– А Марта?

– Та зараз прибіжить певно. В нас лихо, в нас горе теперки. Ще не знаєте ви, що вселилася родичка до нас.

– Яка? Звідки?

– Та родичка покійної матусі Мартиної. Двоюрідна сестра її якась. Господи! Як вже ми її зживемо, не знаю. Може, ви поможете. Така вже неприятна та морочлива – крий боже!

– Та хто її сюди покликав?

– Покійний сам зазвав, і якось вона його наче чарувала, що й не вивіряючи її, усе на неї покинув, і дитину рідну: живіть, поки моя Марта віддасться, з нею вкупі і наглежуйте і порядкуйте усього.

– А що Марта?

– Та що ж Марта? Мовчить та вас дожидає.

– Ходім же до родички несподіваної. Де вона?

– Та у покої. Ідіть просто, як знаєте.

Ухожу у знайомі кімнаточки. Усе як і було. Тільки замість ряси висить на кілку чиясь червона хустка. Уступаю у другу світлицю – за столом сидить молодиця огрядна, червона, витрішкувата, носик маленький, а уста, як ворота. Сидить за столом, а перед нею повна миса червоних порічок. І порічки їсть, і сорочку шиє. Глянула на мене, ураз, мабуть, догадалась, хто такий, ще більше почервоніла і питає:

– Чого треба? Звідки? По що?

– Та прийшов, – кажу, – свою Марту одвідати… Вона як вискокне з-за стола:

– Яку Марту? Що таке? Не кажіть гоп, поки не вискочили. Марта ще молода; ще Марту треба розуму вчить.

– Як за жінку візьму, то й навчу.

– За жінку візьмете? Які ж скорі! Може, ще й вступите з шляху, красний паничу! Я знаю, вам добре Марту взяти за себе, та Марті не велика честь буде.

– Нехай нам буде, що буде, а вам дай боже великої честі собі вишукать.

– Покійник мене благав, щоб я Марти доглядала, я й додержу свого: я Марти не віддам.

А Марта на цім слові у світлицю входить. Як теперки спогадаю – яка була вона бліда і яка радісна мені!

– Марто! – кажу їй, – кого мені слухать, скажи. У вас нові люди, нові норови.

– Яка була я, – одказує, – така й тепер.

– Підеш ти за мене?

– Піду.

– Ох, нещаслива дитина! – заголосить родичка, – та він її з ума зводить. Йому треба посагу її, йому треба дякування, – а ти й віри йому ймеш, що тебе любить! Та ти за ним погинеш, та ти пропадеш!.. Чи не лучче ж тобі, чи не краще ж тобі, як ти підеш за поповича, матимеш достатки, родину чесну, шанобну од усіх… А Марта стоїть коло мене, мовчить.

– От попович Кряжевський тебе вподобав, – він тебе посватає.

– А, – кажу, – як вже маєте кого, то боже щасти!

Та й до дверей. Марта, наче не розуміючи, на мене дивиться.

– Бувайте здорові! – кажу; тоді вона за мною, а родичка за нею, ловить.

– Що се? Ти покидаєш мене? Куди ти йдеш? – промовляє Марта.

– Та от не хочу вам у поміху стати; дай боже всього доброго та й не трохи!

– Так ти мене покидаєш? За що?

– З кращим буде краще!

– Скажи, за що кидаєш?

І не пускає мене, вхопила обома руками за руку. А родичка її одтягає од мене.

– Прощавайте, Марто!.. А вона за мною:

– Постій. Справді кидаєш мене?

– Справді! Прощавай!

А вона таки знов, і вхопила мене і припала до мене [Далі бракує кілька сторінок оригіналу – більшої часті V розділу. Те, що осталося від розділу V (дивись далі в примітках), в другій редакції розвинуто в розділі VI. Примітка упорядника «Посмертних оповідань»).].

……………………………………………………….

Примітки

Подається за виданням: Марко Вовчок Твори в семи томах. – К.: Наукова думка, 1964 р., т. 1, с. 341 – 349.