5
Марко Вовчок
Треба вам сказати, що тимчасом вмер наш старий піп, а у півроку після його вмер Лукаш. Обоє вони вмерли, як діти, покірно. От два життя зійшло з світу – що зосталося: од одного садок і хата мені в спадок, від другого у спадок Павлютисі збіжжя… А жили, терпіли… Се я тоді-то такеньки собі помишляв; тепер я об тім не думаю – без думок одпіваю.
В нас нового попа наставили, – він і досі править там, – досі такий же здоровий, жвавий, басогласий, як і тоді, тільки пристарів за чотири роки на чотири роки… Він оженився з старшою дочкою макухинського попа. Вона була дуже гарна – біла, як папір, червона, як ягода, очі чорні, як вуглі, брови колесом, білозуба, свіжоуста, вбиралась у рябенькі одежі. Як стеменна попівна вона зараз, як віддалася, то й почала грубіти і раховати. Вони з попом жили, як то кажуть, согласно: не билися, не сварилися, вкупі набивали калиточку і радились за преосвященного, за празники й за церкву.
Я таки був при службі – співав гласів, і піп мені не платив, за те він мене жалував і не брав другого дячка, що йому б треба платить. Так я пережив із рік. Спершу було трудно, а далі нудно. Нудно і вбого. Не той чоловік вбогий, що багатства стратив, а той, що не дбає ні об чім, що йому нічого не маниться… Хрестини і похорони мішались із собою – мені ні вмерти, ані народитися… Співав гласів, слухав дзвону колокольного, бачив тлум людський, як сходились і розходилися, як до попа приїздили родичі і знакомі – білими кіньми, притягали вози з важкими попівнами, бистроокими попадями, розумними попами, поживали страву і бесіду… А в будень знов так тихо, так спокійно, що хоч доти сиди, доки аж новий місяць вимислиш або нове добре життя. Проте я страх як занудився – нічого було мені не треба, і усе мені докучало; вийду між люди, гніваюся, що попав у те джерело; сиджу самотній, скаржуся, що мене вітер і сонце обіжає, літо й зима, осінь і весна – усе в світі.
Одного разу впала мені у руки книжка стара, Лукаша покійничка: я давно її знав, по їй вчився читати – попав я її, щоб розгорнути та й відкинути, та й сам не знаю, як почав читати, поки аж не прочитав до кінця всеньку. Се був псалтир Давида царя, і я з ним разом замолив і заблагав: «Дай мені крила – привітаю птицею по горах».
Тоді напала на мене туга ревная, невсипуща, невгавуща, лихая і невмолимая – вона мене пхала кудись пріч, далі, далеко… Вона мене з місця пхала за двері, гнала улицею, провадила степами, полями, лісами, гаями… Обвісив я на шию торбинку та й прийшов попрощатись з своїм попом. Піп мене було не пускати, нагадувати, що вже колись мене вязано, а я йому, що йду на богомілля, що того вборонить ніхто не повинен, а дяком для мене теж не ласощі бути; тоді, почувши таке, піп обійшовся по-чеськи, гарненько поблагословив і попрохав принести йому просвирку з богомілля…
Знову удруге я погнав у ті світи широкі і великі – пригадалося те першеє: мандрівочка веселая, – так пригадувалося, наче хто над ухом мені верещав; «Пригадуй! пригадуй! пригадуй!» Дарма, дарма, кажу собі, – я стратив своє щастя та ще добра в людей много і без нього, я ще насищуся і вп’юся… Випив два неповні, а третій по половинці! Я підходив к великому місцю К., з смілими мислями, з бистрими думками, з хітнім і певним серцем. Ви коли самі не видали, то чували; а я тоді й не подивився і тільки дороги питав до монастиря. Перебіг усі улиці й заулки, як заєць гай частяк – проскакуючи та дивлячись уперед; прийшов під монастирську браму, – виглядаю, викликаю – приманив до себе худенького, бліденького, старенького служку. Я питаюся, де тут в їх найбільший пан – він тільки на мене подивився. «Де?» – знов кажу йому, – знов тільки дивиться, начебто й не треба було мені ніколи одвітувати. А я таки питаю утретє і вчетверте. Тоді він: «Нащо тобі?» – «Я, – кажу, – здалека, за ділом приходжу – пустіть мене до й о г о». – «За яким ділом?» – питає. – «А єсть таке в мене до його діло – пустіть». – «Не можна». – «Чому ж не можна?» – «Він спить». – «Розбудіть», – прошу, а він мені тільки на те промовив: «Ступай назад у своє село!» – засміявся і став дивитись у другу сторону.
– Коли ж можна? Коли прокинеться? Чи не заждав би я у дворі монастирськім?
– Добре, зажди!
– А чи він довго всипля?
– Довго, – каже.
Та й пішов од мене, а я сів у монастирськім дворі дожидати. Сидів-сидів, думав-думав, а далі оглянувся, придивився округи себе. Двір був великий, урослий розкішним зеленим деревом: травичка оксамитилася, поперерізувана, поперехрещувана стежками у всі кінці й боки – важкії ноги чернечії ті стежечки, як ножем, прорубали глибоко. Міський гомін здалека тільки доносився до двора – наче б під брамою стихав. Келії біліли округи двора – квітки процвітали під їх вікнами пахучі. Бачу, вже вечірня тінь сходить – хутко до вечерень вдарять. Церква стоїть поперед моїми очима кам’яна, старая, кріпкая, велика, з високою дзвоницею. Бачу, пробіг маненький пономарик, підібравши поли… Дзвін загудів. По дворі почали мигтіти ченці молоді, як мухи, зо всіх кінців; старі тягнули, як поранені, товсті двигали, як кораблі важкі.
Один до мене підскочив: «Звідки та по що?» – Я кажу, що маю діло до найбільшого їх. «Що? що? як?» – і ціла зграя чорних ряс, як ворони злетілися, – білозубі, білорукі, бистроокі. Старі припинилися, питали; товсті стали, як на одпочинок – питали усі.
Служка той, що мені казав заждати, вийшов і кличе мене. Я схопився за ним, за ним і зграя, усе питаючи. «А хто його зна, хто він такий, – одказував служка. – Каже, діло єсть, – його преосвященство обудилися, питають, що там у вас? Я й кажу, от такий і такий чоловік. – Веди його, каже, сюди. – От я й веду». – «А що він, веселий устав?» – питають голосів скілька. – «Дуже веселий», – одказує служка. – «За кого питав? Що казав?» – «Ніколи тепер, ніколи», – одбивається служка, – а дзвін гуде до вечерні. При дверях нас усі покинули і поспішалися до церкви.
Уступаю я у кімнату велику, гарну. У тій кімнаті і скамієчки під ноги, і кріслечка, і подушечки, і завіси од сонця світу, і дзвоники для прикликання – наче живе тут немощний чоловік, без сил, без моці, а мені аж в очах заблищало од його рум’янців, веселого, ясного ока. Чорна борода хвилею спада і хвилею лощиться; білими руками тільки у долоні ляскати; ряса чорна, багата, широка, як намет. Він мене питає, по що я до нього прийшов?
– Та хочу розуму набратись, хочу на люди вийти, хочу до вас поступити.
– Добре, добре, – перебив, – а якого ж ти роду? Де твої бумаги родові?
– Я роду козачого, – усе тоді йому розказав. Він слухав, поглядав на мене, поглядав на свого служку, посміхався, дивувався.
– Шкода твоя, – каже нарешті. – Ми тебе не можемо прийняти. Ми приймаємо тільки попівських діток – вже підовчених… Ні, ні, тебе прийняти не можна.
– Змилуйтеся, – кажу, – прийміть мене. Чи того що я козак, то й в бога не чоловік. Всі ми од Адама!
– Може, Адам козак був, а? – питає він, регоче і втішається.
– Прийміть мене, не губіть! – кажу і благаю. Я хочу вчитись – прийміть-бо мене.
Він сміється і з мене втішається. А в мене вже в очах темно, в ушах дзвони гудуть, язик не говорить – німіє. Я усе його прошу та благаю.
– Звідки се такий узявся! – каже він. – Чи в вас усі такі там у селі? А піп у вас який? Яка попадя?
Я почав розказувати, який в нас піп і яка попадя.
– Та я його знаю, знаю! – сміється він, – я знаю вашого попа! Він в семінарії лічити не вмів навіть гроші…
– Тепер вивчився!
– Вивчився! Приход, мабуть, багатий? Оце дурневі-то гриби ростуть у кошику!
– Здається, і розумних бог не обіжає в вас, – кажу, оглядаючись. Зареготав і весело сам округи себе озирнув.
– Що ж, хоч б’є його попадя? – питає.
– Ні, – кажу, – попадя в його смирна.
– Та може хоч він її б’є?
– Ні, не чув.
– Оце вже вечірня йде давно, – озвався служка, що, стоячи у кутку при порозі, слухав і дивився, – спізнитесь…
– Та вже спізнився – хутче, хутче, давай мені хустку! – Он вона, давай мені камилавку – ось вона.
Та й ринувся у двері, як поток.
– А що я? що ж мені, – питаю, підбігаючи за ним. – Візьміть мене, хоч служкою…
– Іди в ченці постригайся – ченцем будеш, ха-ха-ха-ха! Ге-ге, не хочеться проміняти світові розкоші на чернечу службу – га?
– Нічого, – кажу, – нічого, можна. І ченці людям їсти рибу помагають!
Він аж за боки взявся – втішався.
– Вечірня одходить, – промовив знов служка.
– Та ні, я ще поспію – поспію, – нагодуй його, – каже, киваючи на мене, – він ще мені розкаже багато… Ха-ха-ха-ха-ха! Добре його нагодуй і горілки дай!
Ха-ха-ха-ха-ха!..
[В початковій редакції було так: «Що тут довго вам говорити? Гнулась моя голова без устанку і виходив, виклоняв-таки, що мене прийняли.
Тут-то вже, брате мій, життя пішло миле! Тут мені кожна світу стяжка мінялася на ганьбу мою. На мене вже дивилися скоса. Я не мав права вчитись, як другі, – я, нікчемний служка, було собі обманом та зрадою запобігаю яку книжечку і читаю уночі, вкравши в економа свічечку. Потім стали мене лічити за безумного – любила молодь зо мною побалакать, поглядаючись межи себе та моргаючи. А я усе своєю дорогою йшов, я не спинявся… То юродством своїм, то хитрістю я дійшов, що було мені вільно до усіх уходить у кімнату, усякі книжки брати. Такеньки я року вижив – усіх вершки хапаючи, путаючись у чужих мислях, мішаючись у своїх власних… А все ще стремивсь кудись, все ще мені світ мигтів.
У рік той вістка була од Марти… Мені вже здавалося, що я її забувати став, коли й приходить од неї посланець з Тернів, як його теперки бачу: хороший, молодий, веселий парубок і голосом дзвінким своїм мені каже:
– Переказує вам Марта своє вірнеє слово.
– Яке?
– Іди, – мовляла, – до його і скажи йому, коли схоче він, я до його прийду, – нехай скаже, я сама до його прийду.
А я йому одказую:
– Скажи їй, що нам не одна дорога судилася. Веселий парубок осмутнів і вийшов од мене тихо.
А я, братіку, по слові своєму, я багато ночей не всипав. Важко було. І скажу вам, не дуже розважають розумні мислі, як коли серце болить.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Ще й друге мене горе душило: роки йшли та йшли, а я усе служкою, а я усе крадькома, то почитаю, то послухаю. Докучило людей тішить собою, пішов я знов до найбільшого. Пішов я до нього після ночі безсонної, голова була несвіжа, душа вражена, і не знаю вже і сам, нащо я йому багато дечого наговорив… А на другий день мене вигнали. Не скажу, щоб дуже мене сеє зажурило, – вийшовши у поле, вільніш зітхнулося мені, і сказав я собі, що розумна голова повинна вміститься на кожному камінці, який доля підсуне.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Годі, кажу собі, годі, за дурних людей побиватися! Хай їм усе добре! Нехай мене оплакують, а я їх відрікаюся! – Потішивши свою грішну душу такеньки, розважився трохи…
Згадав я тоді і Марту… Чоловік завсіди гониться за щастям і хоч ніколи його не дожене, то з ока не випускає.
Я пробрався просто у Терни. Цурався роки, а тепер гнав через гори і рови, і долини, і струмені, якби хутче достатись. От і Терни, от і садок, де прощались колись на три місяці…
Чудно мені тільки, що усі стежечки позаростали травою; малина достигла, і кетяги ягід червоних притемніли, осипались – де ж молодая хазяйка буває! Я у двір уходжу, – у дворі оттакая кропива шумить; в будиночку віконечка попричинені… Пусто, глухо, – і серце моє похолонуло»…]
Примітки
Подається за виданням: Марко Вовчок Твори в семи томах. – К.: Наукова думка, 1964 р., т. 1, с. 350 – 354.