Кирило-Мефодіївське товариство

Олексій Дей

Розгортання фольклористичної діяльності Опанаса Марковича та Марії Маркович (Марко Вовчок) припадає на 1840-1850-ті роки, коли феодально-кріпосницьку систему в Росії охопила глибока криза, посилились антикріпосницькі виступи селян, наростала революційна ситуація. Передова громадськість країни, передусім революційно-демократична, інтенсивно зайнялася вивченням життя і побуту трудових верств, прагнучи піднести соціальну свідомість мас, розбудити їх революційну енергію і згуртувати до боротьби з кріпосницьким ладом.

В цій атмосфері зростала суспільно-політична вага етнографічно-фольклорної роботи, яка була одним із яскравих виявів посилення інтересу освічених кіл до проблеми народності. Як і раніше, ця проблема знаходила різне тлумачення в залежності від класових позицій певних течій у суспільній думці та від світогляду кожного діяча культури. Проте, як підкреслив історик російської фольклористики М.К.Азадовський, «сам факт звертання до фольклору й інтенсивної роботи в галузі його збирання й вивчення виявився важливішим тих теоретичних або принципових поглядів, які поширювали окремі фольклористи» [Азадовский М.К. История русской фольклористики. М., 1958, с. 418].

Позитивну роль у посиленні фольклорно-етнографічної роботи на Україні в 1840-х роках відіграло таємне Кирило-Мефодіївське товариство, що виникло в кінці 1845 – на початку 1846 р. у Києві. Воно прагнуло поширювати освіту серед народних мас, ставило своїм завданням ліквідацію кріпацтва та створення федеративної республіки слов’янських народів на засадах рівності й демократизму. Щодо розуміння шляхів здійснення цих завдань кирило-мефодіївці виявляли дві тенденції: радикальну, революційно-демократичну (Т.Шевченко, М.Гулак, О.Навроцький, І.Посяда, Г.Андрузький та ін.) та помірковану, ліберально-буржуазну (В.Білозерський, М.Костомаров, П.Куліш, О.Тулуб, О.Маркович тощо).

«Визначилися два напрями в ідеології товариства, – відзначав історик Г.Я.Сергієнко, – причому обидва вони були тоді прогресивними… Ідеологом революційної демократії на Україні взагалі і в таємному товаристві зокрема став Т.Г.Шевченко, а буржуазного лібералізму – П.О.Куліш. До цього слід додати, що Шевченко мав вплив на всіх членів товариства, в тому числі й на ліберальну більшість» [Сергієнко Г.Я. Суспільно-політичний рух на Україні після повстання декабристів. К., 1971, с. 191].

Програмні основи таємного товариства вимагали від його членів тісного спілкування з народом, пильного вивчення його побуту, духовного світу та історії. Саме тому провідні кирило-мефодіївці посилили фольклорно-етнографічну діяльність, залишивши значну спадщину як збирачі і дослідники народної творчості України. Їх фольклористичний внесок ще й сьогодні достатньою мірою не вивчений та повністю не опублікований. Характерно, що фольклористичні заняття членів Кирило-Мефодіївського братства випливали з його програми й зумовлювалися нею, підпорядковувалися суспільно-політичній меті, справі майбутнього визволення народу.

«Треба зближуватися з народом, турбуватися про його освіту й добробут та обнадіювати його можливістю зміни існуючого порядку», –

В.Білозерський у записці про засади й мету товариства [Україна, 1914, кн. 1, с. 82].

Пізнання народної культури (пісень, віршувань, переказів і т.д.) і «взагалі всього складу народного життя», як говорилося в цьому документі, дасть можливість розкрити глибоку спорідненість різних народів, їх загальнолюдську єдність, що є основою їх прагнень до «однієї великої і спільної мети». Таким чином, ідея майбутньої нової суспільності й федеративної єдності народів (уявлюваної лише в загальних рисах і своєрідно кожним членом товариства) спонукала до глибшого пізнання власного народу й обгрунтування на матеріалах духовної культури його рівноправності з сусідніми народами. Прагнучи до освіти народу на рідній мові, до розвитку української культури, кирило-мефодіївці надавали великого значення фольклору як важливому фактору цього розвитку.