«Двісті українських пісень»

Олексій Дей

Народні пісні й казки були для Марка Вовчка в закордонних умовах своєрідною формою посередніх зв’язків з об’єктом своєї художньої творчості – трудовими масами. Фольклор давав письменниці також значний художній матеріал та творчі імпульси. Разом з тим і суто фольклористичну працю, особливо видання народної творчості з освітнім призначенням для широких верств, вона вважала корисною практичною роботою в справі освіти народу. Потреба у таких виданнях на початку 1860-х років, коли відкривалися недільні школи на Україні, ставала гострою. Це значною мірою викликало й появу у творчості Марка Вовчка цілої серії згадуваних вище казок та повісток.

Цим, певно, викликаний і намір письменниці підготувати збірник народних пісень. Коли вона поділилася своїм задумом із художником Карлом Гуном (він писав її портрет на початку 1864 р. в Парижі), той схилив свого знайомого, німецького композитора Едуарда Мертке записати з її голосу мелодії та провести гармонізацію. Мертке приїхав з цією метою зі Швейцарії і зі співу Марка Вовчка записував пісні, яких вона наспівала близько 200 (за її реєстром – 195 [Твори Марка Вовчка. К., 1928, т. 4, с. 473 – 478], за даними з некролога Е.Мертке [Русская музыкальная газета, 1895, № 12] – 210, за листом письменниці від 29 серпня 1900 р. до Л.С.Личкова [Вовчок М. Твори: В 7-ми т., т. 7, кн. 2, с. 260] – 175, за свідченням В.Доманицького [Лист В.Доманицького до І.Франка від 12 жовтня 1907 р. (Інститут літератури ім.Т.Г.Шевченка АН УРСР, ф. 3, од. зб. 1629, арк. 445 – 446)] – 200).

«Я співала йому, – писала Марко Вовчок з Парижа до своїх приятелів Єшевських на початку 1865 р., – цілі ранки понад два тижні, від 11 до 4 години – по 20 пісень іноді удавалось покласти» [Вовчок М. Твери: В 7-ми т., т. 7, кн. 2, с. 124]. У тому ж листі зізнавалась: «Я рада виданню – оживляє воно мене якось». Під впливом пісень вона переносилася уявою на Україну, куди прагнула за новими життєвими враженнями, незаписаними ще піснями й казками, та куди не мала змоги поїхати, про що з болем писала в одному з листів 1865 р.: «Жалко мені, що випустила сеє літо, бо мені найбільш у літі треба бути. Вже ж я приїду не за пічкою сидіти та вареники їсти, а хочу – не їздити, – ходити з села у село. Так мені дуже бажалося наїхати туди у свіжому місяцю маю, тоді як «під гору зелененько, по місяцю видненько, серденько!» Дуже, дуже багато є в мене роботи у голові моїй бідній, та здалека я не можу нічого робити…»

Складно було здалека займатися й підготовкою та виданням пісенної збірки, але вона робила все можливе: писала О.Марковичу, що жив тепер знову на Чернігівщині, щоб надіслав недостаючі пісні; кореспондувала зі знайомими з приводу передплати на збірку, щоб мати кошти на видання; турбувалася цензурним дозволом (писала М.М.Лазаревському до Москви) тощо. У квітні 1866 р. було дано дозвіл на ввіз до Росії першого надрукованого зошита збірки, що містив 25 пісень.

Він мав назву «Двісті українських пісень. Співи і слова зібрав Марко Вовчок. У ноти завів Едуард Мертке. Власність і видання Рітер-Бідермана. Лейпціг і Вінтертур». Наступні зошити через відсутність коштів та складні цензурні умови не побачили світу і залишилися в особистому архіві письменниці [Детально про долю цього не знайденого досі рукопису див.: Народні пісні в записах Марка Вовчка: Двісті укр. пісень, с. 191 – 196].

При укладанні випусків збірки Марко Вовчок прагнула в кожному з них представити жанрове й мелодійне багатство народної пісенності. В даному разі вона йшла в руслі тогочасної практики серійної публікації пісень з мелодіями. Так вийшли в світ згадувані збірки А.Маркевича, М.Маркевича-Галагана, Д.Каменецького, а також збірники по десять пісень А.Коціпінського «Пісні, думки і шумки…» (К., 1861). Цей же метод подачі пісень вжив в «Основі» й відомий російський дослідник народних мелодій О.Серов. Друкуючи першу групу українських пісень у журналі, він писав:

«При доборі й групуванні матеріалів ми будемо триматися різноманітності. В кожній групі будуть зібрані пісні по можливості різного характеру» [Основа, 1861, кн. 4, с. 91].

До такої систематизації змушували й матеріальні та цензурні умови видання: не завжди знаходилися кошти на його продовження, нерідко цензори гальмували або й не дозволяли дальших випусків. Так, на першому випускові припинилися згадувані видання А.Маркевича, Д.Каменецького, розгляд українських пісень О.Серова в «Основі». Така ж доля судилася й задумові Марка Вовчка. Певно, тому вона й не вдалася до жанрового принципу підготовки видання, хоча матеріалу в неї вистачало.

Виданий перший зошит пісенного зібрання Марка Вовчка швидко набув популярності, сприяв піднесенню її авторитету збирача й видавця українського фольклору. Про вихід цієї книги знали навіть ті фахівці, яким не пощастило ознайомитись з нею. Цікава з цього погляду заява О.Гулака-Артемовського в передмові до збірки «Народні українські пісні з голосом» (К., 1868, с. 11):

«В останній час, кажуть, вийшло дуже розкішне, але нікому майже не доступне видання «Українських пісень» пані Маркович. На жаль, у Києві не доводилось його бачити, щоб сказати щось про його достоїнства».

Якщо восьма частина пісенної збірки Марка Вовчка викликала широке зацікавлення, то можна собі уявити, якою подією української культури було б ціле видання!