О. Маркович та О. Серов (1861 р.)
Олексій Дей
Кінець 1857 і 1858 рік були переломними у житті Маркевичів. Вийшли «Народні оповідання» Марка Вовчка (Спб., 1858), які викликали величезний резонанс, щире захоплення багатьох діячів культури, серед них особливо Т.Шевченка та І.Тургенева. Щоб бути в центрі передової громадської думки, ближче до редакцій і видавництв, зокрема до української друкарні, якою управляв їх добрий приятель ще з київського часу – Д.Каменецький, подружжя вирішує перебратися до Петербурга.
О.Маркович бере в грудні 1858 р. відпустку в гімназії і вони пускаються в подорож. Як і завжди, нові зустрічі з трудовим середовищем приносили нові знання про його життя та творчість. Зокрема, під час цієї поїздки, спинившись на новорічні свята у В.В.Марковича в с.Локотки поблизу Шостки, вони слухали колядки та щедрівки. Наскільки народна поезія була для них постійно ваблячою стихією, засвідчують спогади Д.В.Марковича, небожа О.Марковича:
«До залу ввалився натовп хлопців. Всі чинно розмістились і почали співати колядки. Мені здалося, що вони дуже голосно, але прекрасно співають. Дядько, весь серйозність, щось пояснював своїй дружині, тітці Марусі, і її чудові сірі очі, такі ж спокійні, звернені на нього. Дядько довго протримав цей натовп і записав їх пісні., а коли вони пішли, поставив ноти на фортепіано і проспівав сам. Я був вражений, як це він точно і добре записав. Пізніше прийшли дівчата і знову повторилось те ж; потім прийшли з козою…» [Киевская старина, 1893, кн. 4, с. 63].
Народні пісні, їх чудові мелодії стали справжнім духовним багатством О.Марковича та Марка Вовчка. Вони так майстерно й природно, по-народному, виконували пісні (перший – прекрасним баритоном, друга – приємним контральто), що справляли незабутнє враження, зворушували до глибини.
«Сів за рояль дядько Опанас і заспівав, – читаємо в тих же спогадах. – Він так просто, з такою виразністю і глибоким почуттям передавав одну за другою народні українські пісні, що мати, музикантша з високорозвиненим музичним слухом, не витримала й розплакалась… На батька спів теж зробив враження: він зажурився, став підсвистувати і вийшов. Із дверей виглядали Горпина, Гапка і на головному фоні баба, моя няня, витирала сльози» [Там же].
Що ж стосується співу народних пісень Марком Вовчком, то про нього знаходимо захоплені відгуки в спогадах та листуванні її сучасників – немирівських учителів, петербурзьких знайомих, що збиралися на вечори до Карташевських, Федора Толстого та ін., і приятелів періоду життя за кордоном, які дід час дружніх зустрічей у Парижі, Гейдельберзі, Аахені та інших містах просили Марію Олександрівну співати українські пісні, яких вона знала безліч.
Та чи не найавторитетнішу оцінку співу своєї «літературної доні» дав Т.Г.Шевченко, який «був у невимовному захопленні» і від її «Народних оповідань», і від її пісень, які чув 1859 р., у рік свого знайомства з нею, на дружніх зустрічах у Петербурзі. Коли ж деякі з тих пісень, що співала Марко Вовчок, співав сам, гостюючи в Пирятині в П.М.Таволги-Мокрицького в тому ж році, то зауважив: «Ні, – каже, – далеко куцому до зайця», – не заспіває б то так» [Листи до Марка Вовчка, т. 1, с. 129].
А тим часом Т.Шевченко був прекрасним виконавцем народних пісень. Вже з цього можна судити, яку естетичну насолоду відчували приятелі Марка Вовчка, слухаючи з її вуст українські народні пісні. А знала вона їх так багато, що, як побачимо далі, спромоглася за кордоном, де пробула з весни 1859 і до кінця 1866 р., підготувати до видання велику збірку.
Таким же носієм та знавцем народно-пісенних мелодій, як уже говорилося, був і О.Маркович. Є підстави гадати, що він був одним із учасників тієї «невеличкої громади», яка задумала видавати в Петербурзі окремими невеличкими книжечками (десятками) «Українські пісні з голосами». В 1861 р. Д.Каменецький випустив першу й єдину книжечку цих пісень з мелодіями у запису Андрія Маркевича.
За мелодіями українських пісень звертався до О.Марковича і відомий композитор О.Серов, пишучи статтю на цю тему до заснованого в 1861 р. журналу «Основа». Всі мелодії, про які йдеться в ній, як свідчить сам автор, «оповіщені Оп.Вас.Марковичем; вони записані ним із вуст народу з найможливішою точністю. Він же з своїм щасливим слухом служив і головною живою звіркою гармонійної обробки при кожній окремій пісні» [Основа, 1861, квітень, с. 91]. Знала всі ці пісні і Марко Вовчок: це стверджують її рукописи.
Захоплення народними мелодіями подружило українського фольклориста О.Марковича та російського композитора О.Серова. Їх побратимство зміцнилося в ході підготовки й проведення концерту в Петербурзі, присвяченого пам’яті Т.Г.Шевченка. Для цього концерту (він відбувся 27 квітня 1861 р.) О.Серов опрацював для хору й оркестру українські пісні «Ой там, на моріжку», «Ой на річці та на дощечці», «Ой Морозе, Морозенку». О.Маркович і в цьому випадку був йому щирим та винятково кваліфікованим порадником.
«Заходжу я, – каже П.М.Мокрицький, – до Серова і бачу таку сцену: Серов і Маркович, обнявшись, сидять на дивані і цілуються, раюючи українською мелодією. Серов душею і хистом музичним був рідним братом Опанасові» [Правда, 1889, т. 4, с. 113 – 114].
Концерт пам’яті Т.Г.Шевченка відбувся у великому залі Дворянського зібрання і викликав загальне схвалення, що відзначила преса, в тому числі й відгуком О.Марковича. Один П.Куліш у листі до редактора газети «Северная пчела» перекреслив українську частину концерту, зокрема підготовлені О.Серовим аранжировки на хори й оркестр трьох українських пісень, та виконання їх російськими співаками, яке він грубо й з неприхованою злістю назвав «завиванням над могилою Т.Шевченка».
Проти цього роздратованого участю в концерті російських музик і співаків листа П.Куліша виступив на сторінках тієї ж «Северной пчелы» О.Маркович. А коли з’явилися ще й нові позитивні відгуки про концерт (П.М.Мокрицького та ін.), він узагальнив їх в окремому огляді червневого випуску журналу «Основа» під псевдонімом «А.-В.Побратим». Тут він підкреслив, що розчарування й докори П.Куліша розходяться з думкою публіки, яка прийняла концерт з вдячністю.
«Участь О.М.Серова в цьому концерті, – стверджував О.Маркович, – була вельми важливою… О.М.Серову належать не дорікання, а найбільша, найглибша подяка щирих друзів Шевченка й справжніх шанувальників його великої пам’яті. Нашому музикальному критикові, ім’я якого з повагою називається в музичній Німеччині, і обдарованому композиторові, яким він раптом виявив себе перед нами, належить. тепер не тільки честь першої значної наукової розробки народної української музики [Йдеться про статтю «Музика південноросійських пісень»,, друковану в ж. «Основа» того ж 1861 р. в 3-й і 4-й кн.]; йому ж і наша палка любов на все життя, – живий струмінь тієї любові, яку кожний українець почуває до чарівних, глибоких, задушевних пісень своєї малої батьківщини» [Основа, 1861, кн. 6, с. 153 – 154].
Маючи на увазі П.Куліша, О.Маркович заявляв, що не кожний українець, який чув пісні свого народу, може стати музичним знавцем і критиком, що народний мелос треба знати, щоб судити про нього. Куліша ж він фактично відносить до «випадкових суддів музичних явищ», до тих, хто ганьбить, не знаючи предмета. Цей захист свого російського побратима перед несправедливою критикою націоналістично настроєного зарозумілого П.Куліша робить честь О.Марковичу.
У цій же статті О.Марковича зустрічаємо його оригінальні спостереження над народною піснею та її відтворенням, винятково цінний відгук про спів Т.Г.Шевченка, який мали нагоду слухати після повернення поета до Петербурга Марко Вовчок, О.Маркович та інші його прихильники.
«Хто чує нашу пісню не тільки вухом, але й серцем, – пише О.Маркович, – той мусить розуміти, що вона для артистичного свого виконання вимагає свободи натхнення, яким вона створена в народі, – тобто такої глибокої пройнятості словами і звуками пісні, неначе б вони народилися в момент самого співу… Так колись співав Шевченко – і голосом і віршами… та чи легко хоч на одну хвилину стати Шевченком?» [Там же, с. 156]