В Качанівці (1854 р.)
Олексій Дей
Поряд зі збиранням пісень і прислів’їв О.Маркович та Марко Вовчок багато зусиль віддали записуванню народний казок. Ця ділянка їхньої фольклористичної роботи поки зовсім не досліджувалась і не враховувалась при вивченні стилю та мовної своєрідності «Народних оповідань» і інших творів Марка Вовчка, хоча народній манері розповіді вона вчилася передусім із казок, пильно вслухуючись у них, коли записувала від казкарів, і вживаючись у їх стиль під час переписування набіло.
Особливо багато казок почуло подружжя під час перебування в с. в серпні – вересні 1854 р., куди після відставки з Київської палати державного майна О.Маркович з дружиною прибув на запрошення поміщика В.В.Тарновського, щоб зробити статистичний опис його володінь. Тут вони зустріли талановитих носіїв казкової традиції та пісенності і поповнили своє зібрання записами численних фольклорних творів.
Заслуговують відзначення їх інтерес до особи носія фольклору та спроба О.Марковича охарактеризувати постаті казкарів і співаків у зв’язку з їх репертуаром. До цього збирачі цікавились тільки кобзарями та лірниками, носіями народних дум, О.Маркович же фактично започаткував описи оповідачів та співаків в атмосфері їх побуту і звичок. Це було в дусі шевченківських і добролюбівських вимог, висунених перед дослідниками народної духовної і матеріальної культури [як любитель Добролюбова мушу зауважити, що він виступив із такими вимогами в 1858 р., тобто значно пізніше – М.Жарких].
Ці нещодавно виявлені нами описи є новими й важливими для історії фольклористики документами, ключем до багатьох записів Марка Вовчка та О.Марковича, тому наведемо їх повністю. Так, головними інформаторами подружжя фольклористів у Качанівці стали Левко Бартош родом із с.Рожнівка Борзенського повіту і Палажка Кітчина з хутора Петрушівка того ж повіту.
Першого – «сторожа слив і городу в Качановському саду» – О.Маркович характеризував так:
«Високий, похилий, смуглий, з чарівними карими очима, що світилися на блідосмуглявому обличчі, і з навислими сивуватими бровами та чубом. Сидів він завжди коло солом’яної будки на шпильку, покритому сливовими деревами, внизу під яким простилався на чорній вологій землі город із світлими головками капусти, яскравими китицями моркви, буряків – і все це оточувала висока болотна трава.
Тут під шелест об солом’яну будку і гілки слив вітру, який нагадував про закінчення літа, старий розповідав нам перекази й казки, кожного разу зустрічаючи нас дуже добродушно і довідуючись у прибулого про відсутнього. Оповіданням передували і перемежали спогади про славний час «грапа Рум’янцева», старого володаря маєтку, про важку епоху, що передувала Василю Василичу, про колишні й сучасні норови, про свою дряхлість і молодість, про сатанинську різноголосу бурю, що турбувала його ночами, підіймаючись з болота рівно опівночі.
Розповідав же про те, в що глибоко вірить. Казки його є частина його власної істоти й існування. Оточений поетичною місцевістю, журливий через свою долю, добрий серцем, благочестивий душею, уважний до ніжності до нас, дідок цей назавжди залишиться в моїй пам’яті. Звали його Левко Бартош. Свитка на ньому рудувата, старенька, навіть дуже, постоли на ногах, полотняне нерозкішного крою вбрання. Записувалось від нього влітку і восени 1854 року» [ЦНБ, ф. 1, од. зб. 1525, арк. 19].
Подібні описи носіїв казкового епосу тоді робив і Л.Жемчужников у с.Линовиця Пирятинського повіту [Записки о Южной Руси, 1857, т. 2, с. 9 – 10, 57, 62 – 64, 72, 73, 75, 78 – 79 та ін.], щоправда, не подаючи прізвищ. На жаль, записані від Левка Бартоша подружжям Маркевичів казки поки ще відшукати не вдалося.
Другим, винятково багатим казкарем і співаком, зустрінутим ними в Качанівці, була Палажка Кітчина, значна частина репертуару якої, записана О.Марковичем та Марком Вовчком в серпні – вересні 1854 р. в Качанівці і виявлена серед їхніх рукописів, вперше друкується в даній книзі. О.Маркович так описував цю талановиту кріпачку:
«Казки, підписані місцевістю хут.Петрушівка Борзенського повіту, розповідала нам, приходячи до своєї дочки, нашої служниці (дівчина допомагала няньчити малого Богдана. – О.Д.), вдова середніх літ, більш висока, ніж повна, з світло-русявим волоссям і з білими, наче льон, бровами й віями; голову тримала високо, вся струнка, при кожній посмішці відслоняла на червонуватому обличчі гарні зуби, в кожному слові розум і чемність, в кожному рухові плавність і спокій. Починаючи розповідь, – голову, пов’язану чорною з малиновою каймою хусткою, схиляла то в той, то в інший бік; спокійно, на запрошення, сідала поруч, підтримувала підборіддя пальцями, на яких були мідні і свинцеві персні, а деякі пальці лежали на різнокольоровому намисті.
Корсети різних часів та кольорів і запаски чорні з синім доповнювали вбрання до босих переважно ніг. Казки свої попереджала вітаннями й розпитуванням, відповіді супроводила глибокою уважністю, розповіді не переривала нічим. За моїм проханням співала і навчила мене кількох старих пісень; були й такі, яких вона навчилася, переходячи з відрами повз чумацьку валку, що спинилася на відпочинок, наприклад «Немериху».
А гайдамацьку «Ой по горам, горам пшениченьки ярі» перейняла від покійного батька. Все, записане у нас в місцевості Борзенський повіт, хутір Петрушівка, належить майже їй одній (крім господарської термінології)… Вона ще далеко не вичерпана, особливо щодо казок, які має звичай з часу, коли овдовіла, розповідати в своїй хаті в нудні осінні вечори своїм і чужим дітям» [ЦНБ, ф. 1, од. зб. 1525, арк. 19].
Наведені описи постатей казкарів та співаків, крім колоритності й емоційного тону, який свідчить про глибокий демократизм автора і виявляє шанобливе ставлення до трудової людини – носія фольклору – з боку збирачів, мають і важливу науково-документальну вагу. Вони стверджують, що носіями казкового епосу на Україні в однаковій мірі були жінки й чоловіки. Серед них Палажка Кітчина (в одному з записів вона названа Палажкою Кітченко) належала до всебічно обдарованих натур: була прекрасною співачкою й казкаркою.
Тільки в даній книзі друкується понад 60 пісень та кілька казок, записаних від неї Марковичами. Палажка Кітчина так глибоко й повно знала народні обряди, що з її слів Марко Вовчок записала всю весільну гру й пісенність у петрушівському варіанті, весь обряд при народженні дитини, народні уявлення про русалок і т.п. Притому не все, що знала Палажка Кітчина, вичерпано записувачами, та й, мабуть, не все з записаного вбереглося і відшукане для даного видання.
Обидва збирачі фіксували поряд із народно-поетичними творами характерні вислови, влучні думки та спостереження співаків, що часом є справжніми згустками життєвого досвіду. Так, від одної жінки в Сорокошичах О.Маркович почув цікаве судження про емоційно-психологічні передумови зберігання пісень пам’яттю: «Що у розкоші співала, – позабувала, а які з печалі, – знаю й досі». І далі журливе: «Погубила я пісні, загубила я і вік уже» [ІМФЕ, ф. 3-1, од. зб. 88, арк. 14].
Марко Вовчок заносила цікаві для неї слова й художні образи до свого записника. Відмітно, що записувались не тільки повні пісні, а й уривки, з тим, щоб від інших носіїв доповнити їх. Часом для пам’яті це зазначалось і в рукописі, як, наприклад, після перших куплетів незавершеної пісні «Ой не хочу воли пасти» Марко Вовчок занотувала: «Закінчити. Савлюка запитати» [ІМФЕ, ф. 28-3, од. зб. 388, арк. 1 зв.].
З яким інтересом та інтенсивністю займалися О.Маркович та Марко Вовчок фольклором, може переконливо засвідчити пісенний і казковий матеріал, записаний тільки від однієї Палажки Кітчиної приблизно в межах одного місяця перебування в Качанівці. При цьому вони одночасно записували казки і від Левка Бартоша, цікавились кобзарями й лірниками (зокрема, лірником з того ж хутора Петрушівка). О.Маркович частенько навідувався до млина, «виловлюючи» від помольців прислів’я, приказки, пісні.