Значення фольклористичної праці Опанаса і Марії Марковичів
Олексій Дей
Марко Вовчок стає авторитетом і в наукових колах народознавців Росії. Досить сказати, що відомий російський фольклорист П.А.Безсонов у промові 1867 р. «Про слов’янську народну піснетворчість» на публічному зібранні Товариства любителів російської словесності назвав її ім’я поряд із такими збирачами й дослідниками українського фольклору, як М.Максимович, О.Бодянський та А.Метлинський [Журнал Министерства народного просвещения, 1867, № 134, июль, отд. 2, с. 789].
З появою книги М.Номиса «Українські приказки, прислів’я і таке інше. Збірники О.В.Марковича і других» в етнографічно-фольклористичну науку входить й помітна частина збирацької спадщини О.Марковича. Проте йоґо визначні музичні здібності, які він тільки частково виявив при перейманні народних мелодій від різних співаків, при підготовці постановки «Наталки Полтавки» в Немирові, а потім 1862 р. в Чернігові [Павло. Украинский спектакль в Чернигове 12 и 15 февраля. – Основа, 1862, кн. 3, с. 71 – 72], а також при створенні етнографічної театральної картини «Чумацький табір» в тому ж році тощо, не знайшли належного втілення в фольклористичному плані.
В останні роки життя (помер 1867 р.) О.Маркович передав деякі записи М.Білозерському [6 вересня 1866 р. вже хворий О.Маркович надіслав Білозерським «Миколі та Олександрі, «забывчивым, но незабвенным» на Майорщині» тексти трьох пісень («Із-за гори вітер віє», «Ой ходила дівчина бережком» і «Соловеєчку, шпачків батьку»), а збоку листка в куплеті-імпровізації на пісенній основі висловив свої сумні передчуття: “Помру ж я, помру, не зажив слави, / Та не дав мені бог та долі бути козаком з вами”. (ІМФЕ, ф. 3-3, од. зб. 208, арк. 90)], навчив співати деяких пісень М.Загорську (від неї мелодії їх записував згодом М.Лисенко) та інших співаків.
І все ж його вплив на розвиток музичної фольклористики на Україні був настільки помітний і заслуга така велика, що І.Франко вже в 1888 р. поставив О.Марковича в ряд творців «окремої національної школи української музики».
«Сучасними її представниками, – писав тоді І.Франко, – є українські композитори Лисенко і Ніщинський; в Галичині йде за ними молодий талановитий артист Нижанківський; з поляків цією дорогою йшли Ліпінський і Тимольський; серед старших українців ініціатива в цьому напрямку вийшла від Опанаса Марковича» [Prawda (Warszawa), 1888, 26 maja, № 21, ].
Віднайдені записи української народної творчості різних жанрів, зроблені О.Марковичем та Марком Вовчком головно в 1850-х – на початку 1860-х років, розширюють уявлення про їх внесок у фольклористику, характеризують їх як видатних діячів українського народознавства. В спадщині обох збирачів знаходимо й цінні спостереження та висновки про окремі жанри та риси фольклору, оцінки деяких фольклорних творів. Дещо з цього порівняно невеликого матеріалу наводилося вище.
Варто ще згадати коротеньку передмову Марка Вовчка до збірника «Двісті українських пісень», в якій вона дала високу оцінку українській пісні, відзначила її велику вірність у змалюванні народу й краю, вказала на велике багатство українських пісень та їх територіальну своєрідність, захоплено описала художню красу народних пісень. Подібно до М.Гоголя вона відчула потенційну силу, енергію, закладену співаками у їх пісенність. Характеризуючи тернівців у «Записках причетника», письменниця відзначала, що вони
«обдаровані звучним голосом і в більшості незрівнянні співаки й співачки; наспіви у них взагалі журливі; жіночі – сповнені ніжності й жаги; чоловічі – похмурої, полум’яної енергії й гіркоти. Слова пісень вражають поетичними красотами, а зміст їх завжди тверезий і глибокий, незважаючи на вплив різних пересудів та забобонів. Те ж можна сказати і про їхні (українців. – О.Д.) перекази та казки. Останні можуть розвеселити найпохмурішого смертного своєю жвавістю, влучною дошкульністю, грайливістю, дотепністю, їдкою насмішкуватістю і тонким знанням нашого гріховного і слабого єства» [Вовчок М. Твори: В 7-ми т., т. 4, с. 192 – 193].
Таку характеристику Марко Вовчок грунтувала на винятково багатому фольклорному матеріалі, вникнути в який дала їй змогу багаторічна збирацька діяльність. Вона була особливо інтенсивною в часи, коли велася спільно з О.Марковичем. Інтерес же до живої народної творчості супроводив весь життєвий шлях Марка Вовчка. Відомо, що Марко Вовчок добре знала й постійно, творчо використовувала російську усну поезію.
Як вірно відзначила Н.Є.Крутікова, аналізуючи «Рассказы из народного русского быта», «поряд з реальними враженнями від побуту російського закріпаченого села, широке знайомство з російською народною піснею безпосередньо з народних уст і, очевидно, через П.Якушкіна та П.Киреєвського визначило своєрідність змісту і стилю російських оповідань Марка Вовчка» [Крутікова Н. Є. Сторінки творчого життя, с. 96].
Перебуваючи у Франції, письменниця вникала в побут і духовний світ французьких робітників та селян. Живучи на північному Кавказі, приглядалася до звичаїв і побуту кабардинців, калмиків, росіян та інших народів. Як митець вона цікавилася всіма сторонами народного життя, а значить, і творчістю, обрядами та звичаями, які завжди були його невід’ємною складовою частиною.
Ставлення Марка Вовчка до українського фольклору й творчості інших народів, як і творче використання народно-поетичних надбань, зумовлювались і завжди спрямовувались її революційно-демократичними суспільними й естетичними поглядами. Марко Вовчок увійшла в українську літературу як прозаїк-новатор, і це новаторство, виявлене в змісті та художній формі її творів, своїми глибокими джерелами виходило з фольклорного грунту. Фольклоризм творчості Марка Вовчка особливий, органічний. На це вказав уже відразу після виходу в світ «Народних оповідань» видатний російський критик Д.Писарєв, характеризуючи своєрідну манеру письменниці вести художню розповідь:
«Тон цієї розповіді до такої міри простий і витончений у своїй простоті; повнота епітетів і приказок, які весь час повторюються, розміреність і каданс наголосу, незвичайна, безпосередня музичність ритму до такої міри нагадують склад і тон народних пісень, а часом і казок, що ми не можемо приписати заслуги цих оповідань виключно талантові автора. Видно, що він опирався на народ, що його вустами говорить сама Україна із своєю розкішною природою і з своїм поетичним народом, який любить своє минуле, свою волю і свою поезію; у цьому злитті автора з народом, у цьому повному просякненні його особи духом зображуваного народу і полягає вся його сила, вся таємниця його чарівної краси» [Марко Вовчок в критиці, с. 153 – 154]
Фольклорні записи подружжя Марковичів – це ті поетичні скарби трудового народу, до яких зверталася письменниця, щоб видобути з них чарівну красу і віддати людям у новій якості. Водночас ці записи мають велике наукове значення і є цінним набутком культури українського народу.