В Немирові (1855 – 1857 рр.)

Олексій Дей

У 1855 р. О.Марковичеві вдалося одержати посаду викладач» географії в Немирівській гімназії, і з серпня того ж року вони з дружиною потрапляють у коло різночинної прогресивної інтелігенції, що сприяє дальшому розгортанню їх народознавчої праці і розкриттю художницького обдарування Марка Вовчка. У присвячених їй літературно-критичних працях детально й широко висвітлена атмосфера, в якій доводилося жити й починати, свій творчий шлях письменниці [Крутікова Н. Є. Сторінки творчого життя, с. 17 – 43; Засенко О. Марко Вовчок. К., 1964; Брандис Е. Марко Вовчок, с. 55 – 68]. Тому тут відзначимо тільки моменти, що стосуються нашої теми.

В Немирові Маркевичі продовжують збирати фольклорні матеріали. Гурток дружніх з ними учителів (І.П.Дорошенко, П.Г.Борщевський та ін.) палко підтримує їх, поділяючи демократичні погляди, захоплення творчістю Т.Шевченка, інтерес до життя, побуту й долі покріпачепого селянства. Об’єднує їх зацікавлення українською літературою, пісенністю, музикою. В 1857 р. при активній участі О.Марковича та Марка Вовчка готується й ставиться в залі Немирівської гімназії п’єса І.Котляревського «Наталка Полтавка».

Марко Вовчок, що знала вже безліч українських пісень і не одну співала в дружньому колі немирівських педагогів, допомогла поставити пісенну частину п’єси. О.Маркович, володіючи визначним музичним обдарованням, співпрацював з Йоганном Лангером (капельмейстером графа Б.Потоцького), коли той писав партитуру до «Наталки Полтавки».

В фольклорних зібраннях подружжя Маркевичів з’явилося чимало нових записів із Немирова та сусідніх сіл, зокрема твори соціального звучання – солдатські пісні («Заплакали новобранці, сидячи в неволі» та ін.), варіанти балад про Бондарівну («Ой у місті Богославі – там новина стала»), про Петруся і пані («Далеко чути такую новину»), казки «Семилітка», «Іван і піп», «Пан та біда», «Зарізана жінка», «Тромсин» та ін. Свої записи цього часу Марко Вовчок паспортизує «Маруся М. Немирів» [Відділ рукописів Бібліотеки Академії наук СРСР, збірка І.Рудченка, ф. 60, од. зб. 11, тека XVII, арк. 9 – 15, 28 та ін.].

Під впливом Марковичів записує казки і вчитель математики Ілля Дорошенко, що був з ними у дружніх стосунках, сприяв їх творчій праці. Деякі зібрані ним в Остерському й Козелецькому повітах Чернігівщини казки Марко Вовчок переписала, позначивши «Ілько Д.» [Див.: там же, арк. 17 – 20, 24 – 26, а також од. зб. 88, тека XCIV, арк. 1 – 2; тека CII, арк. 128 – 129].

О.Маркович у Немирові продовжує цікавитись носіями народної творчості – кобзарями та лірниками, їх репертуаром, біографічними даними й відомостями про їхніх колег. Так, у жовтні 1856 р. він надсилає М.Білозерському короткі нотатки про лірників Михайла Пелещука з хутора Петрушівка Борзенського повіту (він знав лише духовні вірші), Каленика Денисюка з Немирова [Від нього О. Маркович записав казку «Мазур» (ЦНБ, ф. 1, од. зб. 1525, арк. 17 – 18)], Василя Бублика з Бережівки та ін. [ІМФЕ, ф. 3-6, од. зб. 376, арк. 15 – 16] На жаль, серед відомої нині фольклористичної спадщини Марковичів мало знаходимо записів від сліпих співаків (особливо дум: всього дві записані О.Марковичем в 1850 – 1851 рр. від бандуриста Гордія Ващенка з с.Теплівка Пирятинського повіту).

Марко Вовчок у немирівський період свого життя, нагромаджуючи фольклорний матеріал, починає цікавитись ним як художник, талант якого виявляє себе у всій величі. В Немирові та Ковалівці (тут Марко Вовчок проживала з сином серед селян у травні 1858 р. «задля свіжого повітря») [Див. лист О.Марковича до Д.С.Каменецького від початку травня 1858 р. – Киевская старина, 1899, т. 65, кн. 1, відділ 2, с. 14], Ведмежій та в інших селах письменниця почула, запам’ятала або зафіксувала чимало народних розповідей, прислів’їв, казок і легенд. Деякі з них потім голосно відгукнулись, творчо опрацьовані в романі «Записки причетника» [Ширше про це див.: Різниченко Т.М. Тайнопис роману Марка Вовчка «Записки причетника». – В кн.: Марко Вовчок. Статті і дослідження. К., 1957, с. 233 і далі].

Тільки поодинокі із зібраних тоді пісень потрапляють до друку. Так, у збірці А.Маркевича «Малороссийские народные песни» (в другому томі «Записок о Южной Руси») в 1857 р. було опубліковано текст і мелодію історичної пісні «Не дивуйтеся, добрії люде», записаної О.Марковичем у Немирові. Повна текстуальна тотожність деяких інших пісень цієї збірочки (вона вийшла в тому ж році у Петербурзі й окремо під заголовком «Малороссийские песни, собранные А.Н.Маркевичем») із відповідними рукописними текстами з зібрань Марка Вовчка та О.Марковича дає підстави твердити, що участь останніх у згаданій збірочці не обмежується однією паспортизованою піснею «Не дивуйтеся, добрії люде».

Що народна творчість була і в цей час незмінним предметом інтересів Марка Вовчка й О.Марковича, можна проілюструвати багатьма красномовними фактами. Так, їдучи в Орел у серпні 1857 р., Марко Вовчок по дорозі цікавиться піснями й прислів’ями, фіксує їх, а потім листом надсилає чоловікові, не забувши списати в Орлі й текст пісні «Малесенький соловейко, чом ти не щебечеш», що її навчився 1812 р. дід письменниці від старого козака, який возив сіль у Бобруйське укріплення.

Або такий факт. Коли 1857 р. вийшли «Южно-руські пісні з голосами» (підготував М.Маркевич, видано на кошти землевласника-поміщика Г.Ґалаґана), О.Маркович «з людьми [йдеться про дружину й друзів – педагогів гімназії, з якими готувалась постановка «Наталки Полтавки» І.Котляревського та в гурті з якими не раз співали народні пісні] програвав да проспівував пісні, щоб лучче їх розсмаковать» [Лист О.Марковича до Г.Ґалаґана від 17 червня 1857 р. (ЦНБ, ф. 119, од. зб. 21, арк. 1)].

І тільки тоді висловив у листі до Г.Ґалаґана спільну думку про музичний бік цього збірника. Серед кращих за мелодичністю пісень він відзначає «Ой зійди, зійди ти, зіронько та вечірняя» та інші, вважаючи, що слід було, подаючи серед народних деякі пісні з «Наталки Полтавки» та «перероблені нотними і письменними співаками давніх часів», відзначити цю їх специфіку. Вважає, що з існуючих у народі варіантів можна було б відібрати кращі до № 2, 5, 9, 11, 14, а окремі такти в піснях № 4, 8, 13, 16 – 18, 22, 27, 35, 40 могли б бути точнішими, повніше передавати характер народного співу. Зокрема, О.Маркович звертає увагу на кінцівку мелодій № 4 і 16: «Народ кінча на одній ноті, а не на двох з переднішою звишеною».

Про широчінь і глибину знання та відчуття народної мелодії О.Марковичем можуть засвідчити і його міркування про акомпанемент до співу народних пісень у збірці «Южно-руські пісні з голосами».

«Акомпанемент, – писав він у цитованому листі, – згурту добрий, в деяких місцях теж спотикається. Даю на ваш суд, да тілько зайдіть не з боку гармонії гуртові, а з духу тії пісні, до котрої вона приложена: останній такт другого колінка у самому першому номері, в сьомому номері такти 9 і 10 і многі другі. Акомпанемент там повинен бути густіший, чи бравіший, де сама сила пісні, де в добрий час голос співака захлинається, да там, де рівна протяжна нота йде, а де дробить голос співаючий, а особливо на переходах, – там акомпанемент мусить стихати, а часом і зовсім змовкнути. Треба сих музик наводить співакові не в одному голосі, а і в акомпанементі, і кожний такт порозницею розкоштовувать. Акомпанемент не довжен буть трудний тоном» [Там же].

Ці міркування грунтувались на практичному досвіді О.Марковича – збирача й записувача народних мелодій. На жаль, його записи досі не відшукані. А що вони існували, свідчать зроблені його рукою посилання при багатьох текстах на «Голоса», тобто певну мелодію якогось музичного збірника.

З посилань можна побачити, що той збірник мелодій розпочинався з веснянок (№ 2 – «А нума, нума, плетеного шума», № 3 – «Ой як, як у нелюба гуляти», № 4 – «Через наше сельце везено деревце», № 6 – «І се село, і то село», № 8 – «Кликала невістка да зовицю на ніч»), далі йшли соціально-побутові, історичні (№ 13 – «Нечай»), ліричні (№ 19 – «Чом, чом, чорнобрив», № 20 – «В конець греблі шумлять верби», № 21 – «Зеленая дубрівонько, чом не гориш та все куришся») і нарешті – жартівливі пісні (№ 33 – «Да сватав мене попів син», № 34 – «Ой що се за гук учинився?», № 36 – «Ой я тобі, моя мати, перекір нароблю»).

Порівняння зазначених номерів і текстів із відомими на той час збірниками українських народних пісень з мелодіями, що мають у заголовках слово «голоса» («Голоса украинских песен, изданные M.Максимовичем», 1834; «Южноруські пісні з голосами», 1857; «Українські пісні з голосами», 1861), на яке міг бути покладений О.Марковичем акцент при посиланні, показує, що не на них посилається О.Маркович. Є всі підстави думати, що він мав рукописну збірку народних мелодій у власному записі. Найвищий номер серед згаданих посилань – 36, проте мелодій у збірнику могло бути и значно більше. Адже ж не випадково Марко Вовчок згодом відважилась на спів аж двохсот пісень до запису Е.Мертке.

В Немирові О.Маркович займається упорядкуванням прислів’їв та приказок, маючи намір видати їх окремою книжкою. До неї, зрозуміло, включались і записи Марка Вовчка, яка, крім того, багато творів цього жанру переписала й собі для використання з художньою метою.

«Моя книжка, – повідомляв О. Маркович 31 серпня 1858 р. О.Шишацького-Ілліча [Він саме надрукував «Сборник малороссийских пословиц и поговорок» (Чернігів, 1857), до якого ввійшло понад 1500 їх зразків. Це був відбиток з «Черниговских губернских ведомостей»], – ледве чи не вийде раніш літа того року, а може й восени або зимою. Я ще геть не викончив праці… а ще ж цензура, друкування, та ще й переписування, редакція…

Я гадаю зшитки свої перевести через кілька дотепних рук і, здається, навіть свого підпису не надрукую. А коли надрукую, то се буде недоброю ознакою: се значитиме, що ті, до кого я вдавався, щоб поправили мою працю, вельми мало вложили своєї. Більш за все і перш за все я бажаю, щоб книжка вийшла гарна, щоб її люди читали та щоб з читання була користь. Се б дало етнографові міцні основи, а письменникам певний склад народної речі і думки народної. Моя розкладка прямує, щоб систематично уложені народні приказки дали опис природи, побуту, моральних і духовних зав’язей нашої України від Карпат до Кавказу. Хоч би випали усі добрі умови і удачі, то все ж оце буде ніщо більш, як тільки спроба, але ж спроба не без користі» [Правда, 1889, т. 4, вип. 10, с. 157].

О.Маркович працював над прислів’ями та приказками і в наступні роки, зібравши їх близько 50 тис., але видати самому їх не вдалося [На основі зібрання О.Марковича прислів’я були видані 1864 р. («Українські приказки, прислів’я і таке інше». Збірники О.В.Марковича і других. Спорудив М.Номис (Спб., 1864). До збірки ввійшло близько 15 тисяч зразків. Останній матеріал зібрання О.Марковича шукали І.Франко та інші дослідники. Досі виявити його не вдалося. Детально про працю О.Марковича над жанром прислів’їв див.: Коцюба О.Й. Робота О.В.Марковича над збірником прислів’їв і приказок. – Наукові записки Ніжинського педагог. ін-ту ім.М.В.Гоголя. Сер. філол. наук. Ніжин, 1962, т. 13, с. 3 – 36].

Складні матеріальні й цензурні умови не дозволили здійснити не тільки цей задум. Скажімо, в 1857 р. він мав намір підготувати етнографічну карту України й пропонував Г.Ґалаґану видати її своїм коштом, але, очевидно, не одержав підтримки останнього.