Труда виправляє свою «помилку»

Володимир Винниченко

У вузюсінькому, крихітному, такому вбогому після палацу коридорчику його зустрічає пані Гольман. І її (хоч і посвіжіле, підбадьорене, змолоділе) лице здається таким негарним, таким убогим із своїми широко розставленими оченятками.

Вона щось таємно шепоче йому. Панна якась, пишна, молода, гарна панна сидить у нього в кімнаті й дожидається його. Така чудна, мила панна; пані Гольман каже їй, що пан Штор невідомо коли прийде додому, а вона свище й стріпує головою – колись же, каже, прийде. Та й сидить собі там.

Макс одчиняє двері й вражено зупиняється на порозі: Труда, графівна Труда! Мила, смуглява, кароока, із синьою родинкою, з вишневими устами, з наївно-розумним поглядом, із хлопчачими рухами, та сама, що була тоді, останнього дня.

Вона трошки замішано, але з розмахом простягає руку.

– Правда, здивовані? Я знала, що здивуєтесь.

Макс мовчки становить коробку на стілець і поспішно бере її без рукавички – така сама тоненька, маленька, сильна ручка!

– Дійсно, приємніше здивуватись я ніколи не міг би!

Труда здивовано-радісно розкриває на нього очі.

– Правда? Ну, мені тепер легше. А то боялась, що вам стане ніяково, тісно. Так ви тут живете, в цій кімнатці? Насилу знайшла вашу адресу. Три дні шукаю. Я до вас у великій справі. Сісти можна, правда?

– Ах, господи! Я так зрадів, що забув про крихітку своєї ввічливості.

Труда сідає боком на стілець біля столу й спирається на спинку його ліктем.

– Ви ж знаєте, що я вже дома не живу?

І вона сміливо, занадто сміливо дивиться йому в очі. А сама чує, як гаряча, невтримна дурна хвиля жене їй у лице і в очі.

Макс також сміливо дивиться їй в очі й також дурнувато, безглуздо червоніє.

– Знаю.

– Я тепер… артистка. Ну, нехай кокотка. Мені однаково. Я продалась фабрикантові Душнерові. Ви вже знаєте, правда?

Макс пильно, серйозно дивиться їй у болючо-недбале, загонисте лице.

– Дещо чув.

– Ну? І, розуміється, зневажаєте мене?

Макс нудно мружить очі.

– Мені боляче було, графівно, як це почув. Більше нічого.

– А чого боляче?

– А чого б я мав радіти?

– Не знаю. А коли б я продалась на все життя й це називалося шлюбом, то вам би не було боляче, правда? Адольф вимагає, щоб Душнер розвівся із своєю жінкою й женився зі мною. «Хай, – каже, – цей негідник жениться! Тоді хоч честь урятується». Значить, коли я матиму на все життя коло себе негідника, то від того чогось моя і їхня честь урятується. І їм уже не буде боляче. Надзвичайно дивно!

– Мені не від того було боляче, Трудо!

– А від чого?

Макс мовчить, але тут же червоніє: дійсно, коли б вона вийшла заміж за того самого Душнера, йому б не було так, власне, боляче, як було та й є.

– Ну, все одно. Нехай собі. Я прийшла до вас у справі. Дайте мені скло Сонячної машини!

Макс широко дивиться на неї.

– Я не маю ніякого скла. Звідки ви взяли, що в мене має бути скло?

Труда сердито кривиться.

– Ах, Максе, для чого ви зі мною так говорите! Ви боїтесь мене? Так? Ви гадаєте, що я їхня шпигунка? Ви можете це припустити? Ви можете думати, що я прийшла випитати у вас, де Руді, і видати його й вас поліції? Так?

Вона грізно перехиляється до нього.

– Я цього не думаю, Трудо, але… в мене нема ніякого… Ні, вибачте, Трудо, я паршивець. Скло є, і я вам його зараз дам. Простіть мене. Добре?

Він благально простягає до неї руку. Труда бере, потискає й освітлюється радістю.

– Правда, дасте? Зараз? Ну, я так же й знала, що знайду у вас. Як же можна, щоб у вас її не було? У кого ж тоді?

Раптом Макс швидко встає, підходить до коробки й підносить її до Труди.

– Що це?!

– Готова Сонячна машина.

– Ради бога, Максе, правда?! Там, усередині?

Труда схоплюється, нетерпляче хапається за ремені, тягне їх, рве, шарпає. А коли Макс, також хапаючись, сміючись і пjглядаючи на Труду, виймає апарат із коробки й обережно становить його на стіл, Труда вражено, злякано притихає.

Голос її сходить до шепоту.

– Так це вона?! Сюди трава кладеться, правда? А оце те скло? Яке дивне! Ви мені це дасте?

– Я весь апарт вам дам.

Труда прудко злякано задирає до нього лице.

– Ви жартуєте, Максе? Ви не дасте скла?

– Я вам увесь апарат дам.

Труда зовсім випробовується – він говорить цілком серйозно, він таки готовий дати їй цілий апарат.

– У такому разі ви повинні самі сказати, як я можу подякувати, бо все, що я скажу, таке буде страшно бліде й неправильне. Ну?

– Ведіть за неї пропаганду!

Труда знизує плечима. Господи, та чого ж вона так добивалася скла? Для себе? Вона має що їсти. Розуміється, для пропаганди!

– І знаєте, як я буду? Із сцени! Я ж маю свій театр. Буду виходити на сцену й вести пропаганду.

– Ну, так не можна. Вас моментально заарештують.

– О, будь ласка! З великою радістю!

– Але яка ж од цього користь справі?

Труда признає рацію. Дійсно, коли вона буде сидіти в тюрмі, то від цього для машини користі ніякої.

– Ну, я вже знайду всякі способи. Господи, Максе, ви подумайте: це Руді зробив! Наш милий мовчазний Руді. Ви ж неодмінно вітайте його від мене, як побачите. Чуєте? А у вас зморшки з’явились на лиці. А мене зовсім забули. Правда? Ну, ну, можете не відповідати, я знаю, що таких запитань задавати не можна, бо однаково правди не говорять. Я тільки так, од радості. Так я, значить, можу зразу ж і взяти всю Машину?! Господи, і ще сьогодні можу їсти сонячний хліб?! Я хвилювалась так, так… як збиралась тікати з вами. Ви й це, мабуть, забули? Ну, ну, відповіді не треба. Я тільки так мелю язиком од хвилювання. Так я можу зараз узять? Правда? Ви ж не жартували? В мене внизу стоїть авто. Ви поможете мені знести вниз. Правда? І я вже мушу їхати. Я хочу сьогодні ще спробувати. Сонце ще є? Є! Вночі не можна? Правда?

Це дитяче, колишнє серйозно-наївне «правда», цей зворушливий запах конвалії від її тіла, це хвилювання, гарячка, радість.

Макс в одній руці зносить коробку сходами, а другою час од часу злегка притримує під лікоть графівну Труду. І згадується, як вона тоді раз у раз зараз же ловила ліктем його руку, якось зручно підгортала її між своєю рукою й тілом і тоді затишно-затишно пригорталася вся до нього.

Коли Макс укладає коробку до авто, Труда подає йому свою картку.

– Моя адреса теперішня. Ви ж приїдете до мене коли-небудь?

– З великою-великою радістю, Трудо. Спасибі вам, величезне спасибі, що ви сьогодні були в мене.

– За що мені?!

Милі, здивовані, готові раз у раз на найшкідливішу для них самих одвертість очі!

– Так. За щось. Може, коли-небудь розкажу. Але це не важно. А дякую й радий дуже-дуже!

Труда довгим поглядом дивиться на нього й торкає в спину шофера.

– І я дуже-дуже рада. Не тільки за…

Вина прикушує губу й злякано зиркає на шофера.

– … але й за… інше. Так прийдете? Ждатиму!