Гине краса й слава життя

Володимир Винниченко

Сузанна помалу, задумливо виходить із ресторану й машинально шукає очима авто. Ах, так, од учорашнього дня в неї ж уже немає шофера – «пішов на траву», як сказала Емма. Дивно, чому Емма не відходить. Ага, вона чигає на хвилину, коли найкраще можна буде обікрасти.

Сузанна посміхається й іде пішки вулицею. Це ж десь дуже далеко. Комітет Сонячної машини?

Трамваєм їхати нема рації – пішки швидше й легше можна дійти. Трамваї ходять тепер «із ласки пролетаріату». Тепер усе діється «з ласки пролетаріату», і через те все є найостаннішого сорту. Трамвай іде тоді, коли панам пролетарям захочеться його пустити, сполучення телефону треба чекати по півгодини, та й то не завсігди воно буває, бо переривається струм. Електрика часом світить так кисло й убого, що краще гасити світло й сидіти в темноті, бо пролетаріат працює тепер на електричній станції тільки з ласки.

От іде банда цих добродіїв. У петельках у них зелено-жовті значки. Раніше за пролетарський шик вважалося носити в петельках червоні значки. Мода на кров минула; тепер – вони сонцеїсти.

Банда, посплітавшись руками, іде всією вулицею, трохи не ловлячи всіх перехожих, як у волок. Дивно, чому вони не хапають жінок і не насилують їх тут-таки, на вулиці? Адже майже вся вже поліція «пішла на траву».

«Банда» хлопців, поблискуючи зубами, весело скидає скоса очі на гарну поставну постать «трупоїдки». (А що трупоїдка, то це зразу ж видно по зневажливо незалежній постаті, по холодній недбалості в погляді – в усіх у них такий вираз).

– Товариші! Що за чудесний запах свинячого трупа! Ви чуєте?

– Ні, тут здається, що й людською кров’ю попахує! Ач, брильянти які у вухах!

– Тихо, товариші! Це африканська вища культура!

Регіт хилитає й трусить ланцюгом посплітаних тіл і пролітає повз Сузанну, лишивши на ній ляск їхніх голосів.

Сузанна посміхається: пролетаріат зволить дотепно й тонко жартувати. Він почуває себе паном становища, він досяг свого ідеалу: жує траву й ірже від задоволення.

От він сидить на терасі кав’ярні із своєю зеленою розжованою огидною жуйкою. Тепер пролетаріат установив нову моду: він приходить до кав’ярень із своєю жуйкою й бере тільки воду. Хоче – платить за воду, хоче – ні, але місце за столиком займає, сидить годинами й з захватом балакає про «великий переворот». А п’яний, брутальний, брудний і нахабний, як і раніше, – тут ніякого, навіть найменшого, перевороту не сталося.

Сонце світить десь там, за величезними будинками, розсіваючи по колодязях золотистий порох. Сумно стоять вітрини магазинів мистецьких речей. Кому тепер потрібні ці вази з легким інеєм зелені по брижах старовинної бронзи? Кому потрібні химерні, загадкові «пророцтва» Штуфа? Жуйки тепер тільки треба. Дивно, що ще не знайшлося пролетарських малярів, які б змалювали це чудо сучасної краси.

Площа Скорботи. Тут раніше бували цілі гатки автомобілів, карет, трамваїв. Тепер мляво сунуться два вагони, грайливо поклацуючи дзвінком. Куняє авто (мабуть, візник абсолютний алкоголік, через те що не «пішов на траву»). Десятків із три перехожих.

Раптом Сузанна зупиняється. На пам’ятнику Бісмарка, поставленому Об’єднаним Банком, має зелено-золотий пралор із написом: «Хай живе Сонячна машина!» Сам Бісмарк в одній руці тримає держално прапора, а. в другій – модель Сонячної машини.

Сузанна посміхається: пролетаріат мило, дотепно жартує. Поліція, розуміється, не бачить. Та де вона, та поліція? Та й чи посміє вона бачити?

Гине краса й слава життя, потопаючи в зеленій гущі жуйки. Замирає темп, затихає пульс, рвуться тканини. Ще трохи – і параліч обхопить увесь організм. От тоді пролетаріат буде цілком задоволений.