Пролетарська революція

Володимир Винниченко

І вмить якийсь голос, рух облич, затихання гомону. Ямки випускають погляд, і Макс перекочує його вбік на кінець підкови. Там стоїть і витирає хусткою чоло істота, дечим подібна до людини, але явно жаб’ячого походження. Біле, кругле, широке, зовсім жаб’яче черево, зелені, короткі й товсті лапки, ніякої шиї; широченні щелепи з тонкими жаб’ячими устами й вузеньке, лисе чоло. А з потилиці й біля щелеп чорне. Людино-схожа істота крутить головою, жахливо витираючи піт: вона не хоче сідати, вона хоче говорити – надзвичайні події! Хіба що склянку холодного, як кров поетки Круг, вина. Надзвичайні події!

До істоти зараз же простягаються руки з келихами вина, і всі пильно, нетерпляче слідкують, як зелена лапка перевертає в щелепи, склянку й вино ллється в біле широке черево.

– Дякую! Годі! Дякую! Панове! Надзвичайні події! Насамперед дозвольте донести вам, що більше ми не дістанемо цього чудесного нектару, подібного до крові славнозвісної поетки Круг: по всьому місту йде саме розгром складів вина, магазинів, ресторанів, льохів і так далі й так далі.

– Та що ви кажете?!

– Ах, жах який!

– Хто громить? Хто?

– Сонцеїсти, жінки! Хмари, міріади, сонмища жінок. Гарненьких нема між ними, заспокойтесь, mesdames. Не бачив ні одної. Все – негарні. Картини, я вам скажу, мої панове, варті уваги «Товариства світового фільму» (коли б тільки дев’ять десятих службовців і робітників не «пішло на траву»). Викочують бочки на вулиці, розбивають, галасують, справляють танець чистісіньких канібалів.

В одному кварталі позатоплювали цілі вулиці, порозбивавши в льохах складу Гомнера всі його гігантські бочки з вином. При мені витягли двох алкоголіків, що з риданням кинулися сторч головою в море вина. Герої! Чесні душі! Вони не могли пережити цієї ганьби, цього сонцеїстського баб’ячого вандалізму. Ради бога, швидше мені ще склянку! Я мушу відчути, що я ще живу, що я ще людина.

Макс прикушує на губі сміх: голубчики милі, якою тривогою загули творчі аристократичні голоси – не храм краси, а чисто тобі вулик, повний непокійного дзижчання трутнів. Бо, де ж пак, на улюбленого бога їхньої творчості зроблено такий неделікатний виступ.

Людино-схожа істота нашвидку витирає жаб’ячий рот зеленою хустиною й хапливо засуває її кудись під зелену пахву.

– Але, панове! Це тільки невинна забавка в порівнянні з тим, що починає діятися. Невинна забавка, я вам кажу! Чуєте?

Гул одразу влягається, прибитий непорозумінням, як порох вулиці раптовим дощем: невинна забавка?! Оце так! Що ж там може серйозніше діятись?!

– Діються грандіозні події, мої дорогі колеги. Насамперед, коли ви мені запропонуєте поручитися моєю головою, що ваші помешкання в цей мент належать іще вам, я цього не зроблю, я ще хочу поносити на світі свою бідну голову.

Стає зовсім тихо. Помешкання? Ручитися головою?

– Слухайте, Вінкельмане! Ви часом не викупалися в морі Гомперса? При чому тут наші помешкання?!

Вінкельман бере ще один келих і виливає його в своє біле кругле черево. Він не спішить одповідати – розгадка раз-у-раз має тим більший ефект, чим довше до неї рвуться.

– Не тільки, мої панове, ваші помешкання, але ваші сукні, білизна, одежа, картини, килими, персні, брильянти.

– Вінкельмане, ви п’яні!

– Панове! За невдалий жарт засудити Вінкельмана на порцію сонячного хліба!

– Чекайте, чекайте, панове, тут щось є! Вінкельмане, ви чудесний, знаменитий, позаконкуренційний комедійний артист, це відомо Європі, Америці й Африці. Ваші лаври всім нам дають спокійно спати, бо вони спочивають на гідній голові. Але дайте ж і нам спокійно спочити тут, у цьому милому куточку, від усяких подій. Кажіть просто й ясно, що там діється, і не топіть нашого настрою в морях Гомперса та інших невинних забавках. Дуже вас просимо, Вінкельмане!

Вінкельман глибоко зітхає й приплющує маленькі пукаті очі.

– Дорогі мої спокійні конкуренти моїх бідних лаврів! Скажу вам так: коли б моє помешкання було в Берліні, я тепер, в оцю хвилину, не мав би шастя бути тут із вами. Я стояв би на порозі моєї хати з револьвером у руках. На жаль, моє помешкання в Гамбурзі. Коли я туди прилечу, то хтось інший зустріне мене з револьвером у руках. Тому я тут, мої панове! Ясно? Ні? Добре.

В такому разі, панове, скажу ясніше: наш прекрасний пролетаріат, почуваючи себе паном становища, хоче жити відповідно до свого стану, цебто в палацах. Через те він вибирає найкращі будинки, привозить у колисочках своїх нащадків і оселяється, як у себе дома. Тільки-но я мав приємність рятувати одного мого хорошого приятеля від такої навали синів сонця. До його вілли з’явилося декілька родин робітників із його власної фабрики й заявили, що вони хочуть жити в палаці так само, як живе хазяїн, що цей палац, мовляв, збудований за гроші, зароблені ними, а через те вони мають цілковите право мешкати в ньому. Вони, правда, були «справедливі»: в палаці двадцять шість покоїв, вони лишили фабрикантові три, а собі взяли решту – двадцять три.

У храмі вибухає безладний, бурний, розкудовчений вихор голосів:

– Яке нахабство!

– Але ж це грабіж, розбій!

– Це неможливо! Та що ж це таке?!

– А що ж поліція?

– Ах, яка там тепер поліція!

– Панове, так що ж це діється?!

– Ну, і що ж? І що? Врятували?

– Ви покликали поліцію?

Вінкельман загадково посміхається.

– Поліцію? Ви знаєте, панове, що найпотішніше в цій милій забавці номер два синів сонця те, що в найближчому відділі в поліції ми знайшли тільки двох урядовців, які зайняті були розбиванням урядової каси. Поліції, панове, вже немає, або ж вона вже разом із синами сонця вдирається до наших помешкань (якщо не зайнята розбиванням урядових кас).

– Чекайте! Так це ж… це ж… Панове, так що ж це таке виходить? А що ж уряд? Що знаменитий Каесем? Звертались туди?

На тонких, як у глині тупим ножем прорізаних устах Вінкельмана знову розтягується загадковий усміх.

– Каесем? Це також досить пікантний номер. Ці люди випустили з зоологічного саду вовків і тепер хочуть їх прокламаціями загнати назад. Вони обіцяють звернутися з відозвою до пролетаріату не робити самовільних, неорганізованих учинків. Вони, мовляв, виробляють план і за тим планом пороздають маші помешкання, сорочки, черевики, пальта, щітки, зубо-шпички. Я думаю, панове, що ми можемо цілком заспокоїтися від цього мудрого вирішення. Правда?

Сузанна раптом озирається до Макса й мовчки, без посмішки, без насмішкуватої лукавої вогкості дивиться йому просто в очі.

– Ну, що ж? Нова ера? Ви задоволені?

Макс грається ножем, а в очах граються п’яні сміхотливі іскорки.

– Задоволений. Мого палацу ніхто не займе.

Сузанна круто повертає до нього матово обточену спину.

А в храмі гасає вихор голосів, рук, облич, криків. Дами шукають по гротах свої капелюхи, рукавички – вони мусять летіти додому, ставати з револьвером у руках на порозі своїх помешкань. Мужчини то грізно вимахують кулаками, то розгублено хапають один одного за одвороти шовкових смокінгів і домагаються відповіді: що ж це діється?! Адже ж учора ще нічого такого не було чути. Може, це тільки Вінкельманове прибільшення? Може, два-три вибрики якихсь шалапутів?

Фіміам перед Красою теж гасає безладними клубками то в один бік, то в другий. Тільки сама Краса стоїть у тій самій жагучій, чистій непорушності, чужа й далека цим живим пороз’ятрюваним тілам.

Вінкельмана шарпають, смикають, вимагають відповіді, грізно наступають на нього. Вінкельман нарешті виривається й стрибає на стілець.

– Та дайте ж, панове, слово сказати! Що за чорт такий! Ви на мене так напали, наче я самий організатор цього переселення синів сонця. Я зовсім не кажу, що це охопило вже весь Берлін. Ваші помешкання ще цілі, цілі, цілі! Заспокойтеся! Було кілька випадків! Я вам більше скажу… Тихо, панове! Послухайте!.. Прошу, тихо!.. Я вам більше скажу; в Каесемі товпляться десятків зо три власників розгромлених за сьогодні магазинів. Пролетаріат одбирає в буржуазії зроблені ним товари. Найкращі магазини вщент розграбовано. І Каесем так само обіцяє видати відозву. Отже ж, не хвилюйтеся й не…

– Вінкельмане, не час для жартів!

– Ні, панове, якраз час для жартів. Прошу трошки уваги. Прошу, кажу, уваги! Панове, оповіщаю вам, що хутко ми будемо навіть дуже весело жартувати! Чуєте? З найпевніших джерел годину тому я довідався, що через тиждень Берлін, Німеччина, Франція, Англія, – одне слово, вся Європа буде окупована Союзом східних держав. Договір уже підписали всі уряди. Мільйонова повітряна армія Союзу східних держав, озброєна газовою й променевою артилерією, стоїть напоготові.

В храмі залягає на якийсь мент тиша, ошелешення. І раптом десь із кутка, з-за лопухів, чітко лунає грізний хрипкий голос:

– Це знову жарт, Вінкельмане?!

Людино-схожа постать швидко повертає щелепасте, з крихітними гудзиками очей лице в бік голосу й урочисто підносить догори зелену лапу.

– Присягаюсь моїм гонораром у «Світовому фільмі» – найсерйозніша правда! Через тиждень, повторюю, ми будемо мати честь вітати жовто-чорних гостей у нашому божевільному Берліні.

– Чому ж через тиждень?

Подібне до людського обличчя живо повертається й на цей голос:

– Тому, що через тиждень увесь наш сонячний пролетаріат із його Каесемом можна буде взяти голими руками. Через тиждень не знайдеться десятка людей, здатних до оборони й організації. Розумієте? Через це, мої панове, ми навіть не повинні б дуже боронитися, коли нас грабують, бо це тільки прискорює процес розкладу. Але, звичайно, не всі ми здатні на героїзм.

У храмі вже оживає гомін, нерішучий, непевний, з нотками полегшення, несмілої радості, стриманого захвату, але й боязкого сумніву. Це занадто велике щастя, щоб у нього можна було так одразу повірити. Чи. не фантазія це? Чи не витвір мрійного відчаю? Адже цілком вияснилося, що Союз східних держав рішуче відмовився від цієї пропозиції, боячись зарази. Навпаки, в нього тепер усі силкування напрямлені до того, щоб ізолювати себе якнайщільніше від Заходу й винищити в собі ті мікроби хороби, що занесені туди Інараком і Каесемом.

Вінкельман рішуче, радісно водить над головами рукою так, наче розмітає на всі боки всі ці міркування.

– Неправильно! Дійсно, раз був Союз одмовився. Але тепер він мусить, розумієте ви, мусить виступити. Саме, рятуючи себе, він мусить урятувати нас. Бо коли на Заході буде панувати ця хороба, то ясно, що і Схід раніш чи пізніш теж заразиться. Наївно думати, що можна ізолювати одну половину планети від другої, так щоб не було ніякого стику. Отже, краще раніше захопити в нас хоробу, ніж пізніше. Випекти її, випалити, видушити вогнем, газом, промінням.

Тут Сузанна раптом підносить руку й дзвінко кидає поверх голів:

– Панове! Я пропоную дальші балачки на цю тему припинити.

Всі очі здивовано, непорозуміло, злякано повертаються до суворо підведеної гарної голови в касці темно-бронзової зачіски.

Макс спочатку теж здивовано підсуває чорно-сині брови на чоло, але зараз же закидає голову назад і стріляє лукавими іскрами до потемнілих високих хмар у стелі храму.

– Чому припинити? Чому?

Прекрасна, матово-молочна точена спина Сузі така непорушна, що Максові хочеться із сміхом встати й обняти її. Ця мила, бідна спина вагається.

– Тому, що я не можу поручитися за те, що сказане в мойому домі не стане сьогодні ж відоме Каесемові.

Вінкельман швидко й радісно махає зеленими лапами, неначе видряпується з води на крутий берег.

– Та, будь ласка, пані радникова, будь ласка! Каесемові вже відомо, не турбуйтеся. Вже відомо. Але в тому й є найкращий жарт, що він нічого не може й не зможе зробити проти цього. Biн – безсилий, як новонароджене кошеня. В цьому й є вся пікантність, мої панове! І хай він знає, що його першого порозстрілюють і винищать, він нічого не може зробити, щоб зорганізувати оборону. Трагікомедія, мої панове!

Макс скоса зиркає на сусідів: хе, радість нарешті прориває всі гатки сумнівів і бурним потоком підхоплює бідні понаполохувані вибрані душі геніїв. Але яка ж жагуча, палка радість: у першу чергу порострілювати Каесем! У першу чергу!

Ні, мало – не порозстрілювати, а повивішувати живими на ліхтарях цих мерзотників, злодіїв, душогубів, негідників, катів, людоїдів. Ні, ще мало – зробити величезне багаття з апаратів Сонячної машини й на малому вогні палити їх!