Юрба проти державної організації
Володимир Винниченко
А в кабінеті Мертенса відбувається екстрене засідання Управи Об’єднаного Банку. Вікна позачинювані, штори позапинані, холодники провівають і холодять повітря, але обличчя червоні, пітні, гарячі не сонячним палом. Немає ні поважності, ні врочистості, навіть порядку немає в цьому зібранні піднятих, стурбованих, пригнічених, розлючених людей. Мертенс, набігаючи сідластим чолом на рейхсканцлера, гнівно трясе великим червоним кулаком.
– Йолопи! Дурні! Як сміли допустити цього божевільного Штора?! З якої речі? Що? Ситуація? Загроза вибуху? Кого? Як? Хіба в уряду сил нема? Хто, маючи в руках силу, робить такі уступки? Хто? Ідіоти тільки! Прийняти компроміс! Свободу Сонячної машини! Це значить дати розбити себе вщент. Ущент, чорт його забирай! Та послухайте донесення. Ну? Поліція на вулицях обнімається з юрбою. Поліцаїв засувають головами в апарати – і вони крутять сонячний хліб, а юрба круг них танцює танець дикунів. Що? Ні! А армія? Військо? По казармах у мент поз’являлись Сонячні мащини, В один мент! Значить, вони були вже там і раніше? Га? Це така армія? Що?
Рейхсканцлер пригнічено, безпорадно знизує плечима. Що ж можна було зробити? Комітет Сонячної машини змобілізував усі сили. Він вів свою акцію дуже обережно. Він не виставляв ніяких вимог, не був проти війни. Симпатії мас були на його боці.
– Симпатії, симпатії! Чорт бери всякі симпатії ваших мас. А сила на чийому боці! А армія!
Рейхсканцлер знову знизує плечима й витирає просто рукою піт із носа. В тому-то й річ, що певності щодо армії немає. В армії було глухе невдоволення забороною Сонячної машини. Мозок маси не може збагнути всіх можливих консеквенцій од дозволу й бачить тільки найближче; чому, справді, не дозволяється Сонячну машину, через що за неї стріляють людей. І невідомо, що могло б бути, коли б дійшло до сутички з сонцеїстами.
Мертенс засовує руки в кишені й вражено піднімає голову. Що? Пан рейхсканцлер не знає, що могло б бути? Могло б бути те, що на площі лишилось би з пару тисяч трупів, а вся підла маса тепер не танцювала б із поліцаями на вулицях «танок сонячного хліба», а тихенько сиділа б по своїх норах. Кров? Трупи? Та що ж це значить в очах дійсного державного мужа, тверезого й дійсно гуманного політика? Що це в порівнянні з тим нещастям, яке загрожує від слабості, від легалізації сонячного божевілля?!
До пана президента раптом тихо підкочується Вінтер і щось шепче йому на вухо. Пан президент уражено скидає на нього очима, зразу міняється, пригладжує жабо на грудях, хапливо витирає набухле чоло й гиркає:
– Розуміється, прийняти! Моментально. Панове, наше ділове засідання вшанувала своїм прибуттям висока гостя.
Він постійно йде до дверей, твердо й важко переставляючи короткі ноги й витираючи піт із лиця й рук.
На порозі розчинених Вінтером дверей з’являється чорна постать принцеси Елізи з двома яскравими кольоровими крилами червоного волосся під крилами темного капелюша. Лице її рівно-бліде, очі блищать піднято, хижо. Вона входить швидко, рішуче, підвівши голову, не зважаючи на повитягувані постаті багатьох людей у кабінеті. Вона, здається, і на самого пана президента не звертає великої уваги, й на привітання його відповідає похапцем, недбало, не слухаючи. На устах у неї якийсь чудний усміх – не то тріумфу, не то сарказму, не то люті.
– Пане президенте! Я до вас заїхала на хвилинку по дорозі. Поділитися своїми враженнями від знаменитого вчинку нашого рейхстагу. Ви знаєте, пане президенте, хто є тепер, сьогодні й на будуче королем Німеччини? Ні? Навіть не догадуєтесь?
Вона чогось озирається по кабінету, бачить позапинані штори, швидко підходить до них, одпинає й дивиться у вікно. І зараз же, озирнувшись до Мертенса, киває йому головою.
– Прошу! Прошу подивитись!
Мертенс і все засідання підходять до вікон і дивляться. За гратами парку вулицею суне натовп із зелено-золотими прапорами. Посередині його ледве рухається автомобіль, уквітчаний квітками, гірляндами зелені, обмаяний прапорами.
– Тріумфальний похід короля Німеччини, Рудольфа Штора, сьогодні коронованого парламентом на царство. Народ вітає його. Полюбуйтеся, пане президенте, і ви, панове. Порозчиняйте вікна й послухайте їхніх вигуків.
Мертенс понуро-уважно зиркає на незвично підняте, рівно-бліде, блискаюче чудною металічною зеленню очей лице принцеси.
– Царство недовге, ваша світлосте. Недовге.
– Ви так думаєте? А я думаю, що довге.
– Помиляєтесь, ваша світлосте. Помиляєтесь.
Її світлість рвучко, нестримано повертається до присадкуватої постаті, яка вже знову залізно спокійна й велична.
– Що ж ви можете зробити тепер? Що? Ви ж уже знаєте, що обидві маніфестації злилися в одну? Тож вони возять Рудольфа Штора на троні. І не війні вони кричать славу, а Сонячній машині! І не вам, пане президенте, а Рудольфові Шторові! І військо ваше йде за ними. Подивіться, бачите військову форму між юрбою? Я сама бачила, як цілі відділи, що мали стріляти цю банду, після постанови парламенту, не слухаючись офіцерів, змішувалися з юрбою й вигукували славу Сонячній машині. Що ж ви можете тепер зробити?!
Мертенс спокійно хитає головою, уважно зиркаючи на принцесу. (Яка тепер надзвичайна схожість з Мартою Пожежою! Зовсім та сама п’яна, дика жагучість, якою тільки Марта вміла вибухати!)
– І все ж таки, ваша світлосте, юрба є юрбою, а державна організація є організацією. А крім того, ваша світлосте, ми маємо ще інші засоби боротьби з цим стихійним нещастям, що вибухло над нами. Але про ці засоби, коли дозволите, я докладу вам другим разом. І ви, може, зміните свій трохи песимістичний погляд на справу. Що?
Принцеса Еліза пильно дивиться на нього. Але вираз усієї постаті пана президента такий спокійний, певний і трохи вибачливий, що принцеса вся зразу затихає. Немов отямившись, вона прохає вибачення, що перебила важне засідання, киває всім головою й у супроводі пана президента виходить.