Мертенс проектує війну проти Машини

Володимир Винниченко

– Ну, що, Штіфелю? Дали волю слова? Га? Що? Помогло? Роздмухали? Вже в Гамбурзі є! Га? Ні?

Штіфель понуро мовчить і прислухається до шлунка: не можна з проклятим жити на світі – трохи якесь хвилювання, і вже гуркотить, мурчить, пухириться.

– Ну, то що, що в Гамбурзі? А ви б її заборонами спинили? І що, їй-богу, говорити от таке!

– Спинив би, Штіфелю, спинив би. Та й ще спиню. Спиню, Штіфелю. Тільки вас тепер питати не буду. Годі.

Штіфель раптом поспішно прощається й злякано вибігає з кабінету, дрібно перебираючи ногами.

Тоді пан президент окидає допитливим оком м’яку постать графа Елленберга, яку, здається, можна зім’яти як хоч і вкласти у валізку.

– Пане міністре, потрібна рішуча боротьба. Що?

Граф Елленберг покірно схиляє голову – розуміється, потрібна. Та як же ти його боротимешся?

– Рішуча. Радикальна. Безмилосердна. Арешти, заборони тепер – нісенітниця. Роздмухали. Інших засобів, інших. Що там професійні організації?

– Хвилюються, пане президенте. Скрізь безглузді чутки. Вимагають волі Сонячній машині.

– Волі? Хм. Дамо. Дамо. Ну, а роблять що: демонстрації, зібрання, засідання?

– Не дозволені. Але, звичайно…

– І не дозволяти. Запам’ятайте суть, Елленбергу: нізащо об’єднання. Чуєте? Тоді все врятоване. Тисяча машин – дурниці. Роз’єднувати. Розбивати цю темну стихію.

Мертенс сильно крутить держальце справа, надушує два гудзики по два рази кожний, потім круто повертається до графа Елленберга й упирається розчепіреними пальцями рук об круглі товсті коліна.

– Пане міністре, тепер лишається, повторюю, тільки один спосіб: роз’єднати, розладнати й розбити стихію. Тільки. Зробимо ж це так. У Берліні повинна з’явитися маса скла Сонячної машини. Маса. Тисячі. Десятки тисяч. Чуєте?

Граф Елленберг підозріло-уважно зиркає на масивне чотирикутне лице, з якого виступають калюжі поту.

– Але ті скла повинні приносити смерть усякому, хто їх уживатиме. Як саме – це річ ваша й науки. Зразу, помалу, однаково. І так можна, і так. Ви розумієте вже ідею? Чи далі поясняти?

Граф Елленберг сидить, як закам’янілий, розгублений.

– Що? Вагаєтесь? Жорстоко? Операції завсіди жорстокі. Краще тисяча, десять тисяч загине, ніж мільйони. Що? Ні?

Граф Елленберг глибоко зітхає й проводить рукою по чолі.

– Я, пане президенте, не вагаюсь. Але я ошелешений грандіозністю цієї ідеї. О пане президенте, це, дійсно, тільки генієві може прийти така проста й непереможно-вірна ідея. Я прошу пана президента вибачити мою нестриманість, але я не можу опанувати себе. Це ж так просто й математично вірно!

Граф Елленберг глибоко схвильований.

– А тепер дозвольте мені, пане президенте, обміркувати способи здійснення її й предкласти вам план.