Макс перефарбовується

Володимир Винниченко

– Ні, не можу! Спочатку мушу зателефонувати Руді. Я мушу знати, що з ним. Де ваш телефон, Трудо?

Труда зараз же бере його під руку й швидко веде за собою. Макс нахмурено надушує цифри – напевно заарештований, напевно! Ніжно дзвонить сполучення. Екран завішений. Ну, це ще нічого не значить. Рудольфові не можна з одчиненим екраном підходити до телефону.

– Руді! Ти?! Ну, слава богу! Трудо, є, живий, здоровий!

В телефоні чути любий зраділий голос.

– Невже ти, Масі? Ми все вчора бачили й чули! Фріц трохи не зробив дурниці, хотів бігти на поміч.

Макс радісно сміється. Труда стоїть побіч і жадно ловить із виразу лиця Макса слова Рудольфа, мимоволі повторюючи в себе на лиці всі вирази Макса.

– Ну, звичайно, це була б страшенна дурниця. Значить, у нас нічого не було?

– Нічого, Масі. Стекла я вже маю. Вчора приніс Фріц. Всю ніч після… тебе, як затихло, робив. Дурниці, Масі. Просто отруйні стекла. Їх треба на ніч покласти в сулему – і вони будуть невинні, як усяке звичайне скло.

– Та що ти кажеш?!

Труда не може втриматись і підставляє вухо близько до вуха Макса. Він із посмішкою ділиться з нею руркою.

– Абсолютна дурниця. Це треба тільки широко оповістити – і кінець. Потім неодмінно треба оповістити, що в справжньому… ти розумієш, ну, в хлібі, у справжньому повинні бути зелено-червоно-фіалкові переливи. Коли таких переливів нема, значить – фальшиве. Це неодмінно треба якнайшвидше й якнайширше оповістити.

– Урра, Руді! Сьогодні ж буде зроблено! Що б там не було! Ти читав газети? Що там? Я ще не встиг.

– Повні арештів Інараку. Заарештовано п’ятдесят три чоловіка.

– Всього п’ятдесят три?! Ну, ну, що ще?

– Викрито три майстерні Сонячної машини, забрано багато геліонітового порошку. Ну, ще зброю.

– А друкарні?

– Про друкарні нічого не пам’ятаю.

– Ур-ра! Руді, сьогодні все буде зроблено. Чуєш? Про побачення сповіщу. Тепер бувай. Мушу поспішати.

– Бувай. Телефонуй, щоб я знав, що з тобою.

– Неодмінно. О, зі мною прекрасно! Тепер я вже…

Труда вириває рурку з рук Макса й злегка відпихає його.

– Руді, милий, дорогий, прекрасний Руді, добридень! Це я, я, Труда! Страшно, страшно від усього серця обнімаю вас. І дякую безмірно, Руді. Безмірно! До побачення. Що?.. Ну, розуміється, швидкого! Бувайте!

Макс підхоплює Труду під лікоть і майже несе до їдальні.

– Трудо! Негайно мені зараз же купити фарби для волосся. Золотистого блондина, чорт забирай! Га?

– Ви хочете фарбуватись?

– Ну, розуміється. Мушу ж я вільно рухатись. У мене маса справ.

– І невже очі?.. Чи той, і брови, і вії?

– Хм! Хіба лишить «очі». Очі, мабуть, лишу, а вії й брови таки пофарбую.

– Ну, шкода! А блондини із чорними очима, чи той, бровама й віями, – це зовсім не така рідкість.

– Хм! Ви думаете? Шкода, кажете? Ну, в такому разі ні очей, ні брів чіпати не будемо. Згода? Але, Трудо, Ерда повинна за десять хвилин усе купити. Через півгодини я мушу бути готовий. Трудо, ви чули? Все ж дурниця, всі їхні провокації. На ніч у сулему – і цілком невинне скло. І щоб зелено-червоно-фіалкові переливи були в хлібі. От і все. О ні, чекайте, ми ще покажемо тепер!.. П’ятдесят три чоловіка? Ну, ще трошки лишилось їм на радість! Нехай не трублять так про перемогу. Трудо, ради бога, швидше Ерду посилайте. Через півгодини я мушу вийти з дому. А я тим часом зроблю тепер хліба собі. Тепер можна!

Не через пів, а через півтори години з дому Гертруди фон Елленберг виходить гарний, поставний блондин із темними віястими очима й густими чорними бровами. Він легенько покручує ціпочком і весело відкидає всією головою золотистого чуба назад.

З вікна вілли крізь завісу з тривогою милуються ним дві дівочі голівки.