Еліза їде на побачення

Володимир Винниченко

Ніч і день грають у довгої лози, перестрибуючи одне через одне.

Потоками, річками зливається життя в затихле озеро принцеси Елізи. Тільки одного струмочка, ні, одної тільки маленької бризки немає та й нема. І через те – понуре, застигле, непорушне озеро принцеси Елізи. Паризький конгрес, таємна грізна ворушня Сходу Землі, примара світової сутички, блискавки недалекої катастрофи. Ну що ж, не хвилює, не здіймає це хвиль на понуро застиглому озері принцеси Елізи. Йому треба малесенької, крихітної бризки.

І сни соромні, хоробливі, страшні сни перестали ганьбити зелені, потомлені, захмурені очі. Але, вхопивши за горло сором, жадно кричить туга за ганебними снами. Кричить просто в лице принцесі Елізі.

Ніч стрибає через день і, нахилившись, підставляє спину дневі. Сонячна машина, чорні рамці страшних списків, безмилосердна боротьба, фотографії тих, що попали під колеса неминучості, зціплені зуби, глухий шум дихання стихії. Ні, не здіймається хвилями заціпеніле озеро принцеси Елізи.

І раптом бризнула бризка! Бризнула прекрасна, довгождана, благосна. І переповнилось озеро принцеси Елізи, понялося нестримними хвилями, вихорами.

Суворий чоловічий голос янгола, запнувши екран, сховавши обличчя, возвістив телефоном: доктор Рудольф Штор згоден на побачення. Суворий янгол поставив умови, цілий ряд милих, смішних, образливих, любих умов. Бути точно о десятій там і там, Червоне авто. Входити, не питаючись нікого. Підлягати всьому. Ніяких проводарів.

Ах, дурненький, смішний янгол! Та коли б умовою побачення він поставив, щоб вона, принцеса Еліза, гола вийшла на плац і так стала дожидатись там його, свого мужа, невже вона не прийняла б цієї умови?

Розуміється, все це ненормальне, незрозуміле, страшне, але непереможно-дороге, єдино-важне, найсерйозніше за всі катастрофи світу. Так, кілька тижнів тому вона сама підписала йому смертний присуд, вона сама віддала його на розп’яття. Ну, і що ж? І віддала, і, може, знову віддасть, а от же обізвався він, а от же німіють солодким холодом її ноги, а от же буде щастя торкнутися до нього?

Боже, як сунеться день, як крихітна гусінь згори величезного дуба. Коли вона досунеться до десятої години вечора?

Розуміється, це інаракісти везтимуть її до нього. Він у них, у цієї банди. І вона, принцеса Еліза, наречена майбутнього Короля Землі, вона віддає себе в руки убійників, бандитів і грабіжників, щоб вони повели її на випрохане нею побачення з сином льокая. Божевілля, кошмар! Але, коли б усі кошмари були такі, вона б ніколи не хотіла прокидатися від них.

І ніякого, ніякого виправдання нема в неї. Сонячна машина? Ах, що там Сонячна машина! Тільки побачити його, насамперед побачити, торкнутися, ожити. Суха ж вона вся, як земля в посуху! При чому ж тут Машина?

От і десята вечора. От і ніч молодесенька, тиха, з сережкою місяця, в намисті Чумацького Шляху. От і ріг тих двох призначених бандитом-янголом вулиць. Так, стоїть авто. Порожнє, самотнє, байдуже. Ні шофера, нікого. Вулички тихі, безлюдні, майже за містом. Це для того, щоб їм видно було, чи не привела вона з собою поліцію, чи не зраджує вона їх. Смішненькі, занадто обережні бандити!

Ну, що ж, сказано: нікого й нічого не питатися, входити в авто й спокійно сидіти.

Добре. Але тільки не спокійно! Все вона може їм зробити, але спокійно сидіти навіть справжні янголи не могли б у неї вимагати.

Поважна, сувора, струнка жіноча постать у густому вуалі, вся в темному, спокійно, помалу відчиняє дверці авто і входить у нього. В темній каретці затишно й трохи душно.

Минає хвилина, дві, п’ять. Авто стоїть непорушно, ніхто до нього не підходить. Ах, господи, вони вичікують, оглядаються, придивляються.

А, нарешті! Хтось швидко сідає на передок; в ту саму мить дверці відчиняються, в екіпаж усовується росла чоловіча фігура й зачиняє за собою дверці. Авто зривається з місця, сильно хитнувши принцесу об спинку карети.

Чоловік пильно дивиться у віконце, щось роблячи руками біля свого лиця. Коли він одхиляється й сідає рівно, лиця в нього вже немає, воно закрите чорною машкарою з двома дірками для очей. У темноті екіпажа ця густо-чорна пляма замість обличчя тіснить.

– Вибачте, принцесо, я мушу зав’язати вам очі.

Той самий голос янгола, що був у телефоні!

– Це конче потрібне? В мене такий вуаль, що я однаково нічого не бачу.

Бандита це не переконує. Він старається бути ввічливим, але говорить так непохитно, що принцеса мовчки підіймає вуаль і повертає лице до чорної машкари.

– Будь ласка!

Головне, що авто летить і пожирає просторінь, яка відділяє від нього. Це найголовніше. Нехай зав’язують дурні люди очі, нехай усю її зв’яжуть, аби доставили туди, де зразу стане вільно, ясно, легко. Нехай, нехай брутальні пальці торкаються її обличчя і…

Але принцеса бере оперізку й сама собі зав’язує очі. Теплий шовк гріє повіки, віям тісно, вони, як метелики в долоні, тріпають крильцями. Рівна темнота гойдається в очах.

Тіло автомобіля робить щораз частіші та частіші скоки, вгризаючись у просторінь. І принцеса Еліза всією душею помагає йому, підганяє, переганяє. От воно робить заворот – і тіло Елізи налягає на тіло бандита й зараз же відсувається до стінки.

А що, як він тепер видає її Інаракові? А що, як він її тепер оддає на кару, на помсту? Хіба ж його слову можна вірити?

Принцеса Еліза тихенько про себе щасливо посміхається: можна! А як і не можна, то невже можливо, щоб він видав її Інаракові, а не взяв собі, той, який тоді так…

Елізі зразу стає чогось страшно душно від оперізки. Чи довго ж іще воно буде завертати в різні боки, це авто?

І в цей самий мент авто, як діставши дозвіл, починає припиняти біг. Принцеса Еліза холоне й туго обтягнутою рукавичкою рукою тримає серце, в яке перекинулися скоки авто.

– Принцесо, дозвольте мені взяти вашу руку й провести. Оперізки прошу не скидати.

Сильна рука бере принцесу під лікоть і зводить із карети.

У віконці з льоху, вхопившися руками за грати, висить Рінкель. По блідопосрібленїй молодим місяцем доріжці до вілли йдуть дві темні постаті, одна веде другу. Так, значить, нова арештована. Жінка. Хора вона чи поранена? Кроки риплять піском помалу, ритмічно. Голосів не чути. Так, це нова арештована!

Рінкель поквапом закладає камінцями сліди довбання грат і люто злізає в темноту камери. Мабуть, і на цю ніч доведеться відкласти втечу!