Сузанна у Макса в Комітеті

Володимир Винниченко

Коли Сузанна підходить до будинку Комітету Сонячної машини, вона ще здалеку чує гомін великої юрби людей, що довгою лавою стоїть на тротуарі.

Ага, пролетаріат біля дверей свого раю, стоїть у черзі за білетами до нього.

Сузанна поміж двома стінами, кам’яною й людською, виходить на гору, стараючись не чути й не бачити й особливо не нюхати пітних розгарячених стоянням і галасом пролетарських тіл.

Колись давно-давно, тижнів три тому назад, у цьому домі був банк. Він збанкрутував, як десятки інших, із помсти до дужчих банків оддав своє помешкання одній із філій Комітету Сонячної машини в надії, що вона повалить і дужчі.

У величезній, викладеній рожево-сіруватим мармуром залі гуде, гомонить, кишма кишить пролетаріат. Що за шкарубкі, погнуті, як потоптана бляха, лиця! Дегенеративні зуби, злочинницькі очі, увігнуті потилиці, худі й синювато-бліді, як у трупів, обличчя! Звідки вони? Яка маса їх, цих страшних людей. І вони ж, значить, десь існували поруч із нею, Сузанною, на світі?

Який густий, непролазний гомін! Яка звіряча, хижа, заздрісна цікавість у тих, що ще стоять у черзі, і яка тваринна, цупка радість у тих, що вже досягли свого щастя. Вони навіть бояться випустити з рук здобуте скло, вони показують його з ревнивою обережністю, як мати свого першонародженого, вони сяють і рвуться вперед од нетерплячки.

І цей задушливий рух двох потоків піднятих, блискаючих потом, гнилими зубами й мокрими очима гвалтуючих, регочучих, гупаючих тіл викликає млосну тоскність у грудях.

Вже не стараючись не торкатись до них, а, навпаки, продираючись крізь спини й лікті юрби, Сузанна підходить ближче до віконець, з яких роздають скло. Але це ж явно безнадійна річ крізь цю гущу тіл серед цієї величезної кількості віконець найти саме те віконце, де «часом буває» Макс, або пан Німанд, як він тепер грайливо називається.

А з якою попередливістю ці панночки роздають кретинам стекла! Так вони ще недавно роздавали свою любов їм у публічних домах. А ці страшні баби з покрученими, простягненими за склом пальцями, забувши свої міщанські чесноти, як любенько, вдячно, угідливо сміються до «сіячок нової ери».

Сузанна, тісно стуливши уста, як людина, що хоч-не-хоч має переходити через брудну вулицю, продирається ще ближче й раптом бачить в одному віконечку нахилену біляво-золоту гривасту голову. Щось у завороті, в обрисі цієї голови молоточком стукає по серцю Сузанну. Вона пролізає крізь чергу, розірвавши її на мент, і підходить до грат перетики.

Так, це – він. Стоїть, спершись одною рукою на спинку стільця панни й нахиливши до неї голову. А панна – це та сама титулована проститутка, в якої від Макса була дитина. Значить, відомості досить вірні.

Сузанна покушує губу й не зводить очей із парочки. Вони обоє сяють тим самим мокрим, пітним блиском юрби. Панна, очевидно, старається гратися в «дитинку»: щасливо, довірливо, широко дивиться в очі, серйозно розпитує й викликає в нього бурний радісний сміх. Йому до лиця золоте волосся, тільки зразу ж видно, що фарбоване – ця циганська жовта смуглявість тону хорошої старої слонової кості ніколи в блондинів не буває, і його волосся просто як перука видається. Але очі, уста, все обличчя сяють щастям, виразним, любовним, одвертим, реготливим.

Сузанна раптом почуває, як млосна тоскність стає нестерпно тяжкою. Але вона, не зводячи очей із жовто-золотистої гриви, із стогоном, як на рану, натягує милу посмішку й уперто чекає.

Раптом Макс, не піднімаючи голови, підводить блискучі, сяйні очі, неуважно блукає ними по кишучій масі тіл та облич і натикається ними на насмішкуваті вогкі великі очі. Він швидко випростовується й уражено дивиться на таку одмітну, випещено-гарну серед сірої маси тіл фігуру. Вона злегка хитає йому головою й іронічно-мило посміхається.

Макс щось швидко говорить панні, яка здивовано озирається на Сузанну, і рішуче, бурно виходить із-за перетики.

– Сузі!! Яким чином?! Тут?!

А рука сильно, гаряче, щасливо тисне ручку в облиплій рукавичці, й верхня губа так знайомо, так м’ясисто розгортає свої дві зрослі половинки. Кретини повертають на них свої гнилі зуби й фосфоричні очі.

– А чого ж би мені тут не бути? Весь Берлін тут, а мені не можна?

– О, мені більшої радості ти не можеш дати. Ти хочеш скла? Правда?

Сузанна весело сміється, так знайомо випинаючи скруглість шиї й віясто ширячи на Макса вогкі очі.

– Я?! О, я ще трошки почекаю. Я так швидко не можу. Я ж іще, Масі, не каліка? Ні?

Вона притишує голос і лукаво зазирає йому в очі. Та, титулована кокотка, подивляється досить пильним і недвозначним поглядом. Нехай же не дурно подивляється, нехай побачить дещо.

– Хм! Сумно. Ти все ж таки не хочеш визнати того, що визнав уже весь світ? Що ж, ти не читаєш своїх власних газет? Пам’ятаєш промову в тебе «куцого лева»?.. А сьогоднішню статтю його читала?

– Масі, любий, я прийшла сюди не для дебатів. Я собі скромна, стара трупоїдка, і покиньмо мене. Я на тебе прийшла подивитись. Сподіваюсь, ти не будеш боятись, що я тебе видам? Га?

Макс зітхає й стріпує чубом.

– Ну, добре. Хіба не однаково тепер? Як же ти живеш?

Сузанна морщить ніс і злегка нахиляється до Макса.

– Вибач, Масі, але я ще так мало звикла до могутнього дихання пробудженого пролетаріату. Тут таке повітря… Чи не міг би ти мене трошки провести? Коли, розуміється, не зайнятий вселюдським обов’язком або… хтось не буде за це в претензії на тебе. Або ще гірше: коли пролетаріат не поб’є тебе камінням за те, що йдеш із трупоїдкою.

Макс мовчки й сильно бере Сузанну під лікоть і посуває до виходу. Дорога прочищується легко – в петельці значок Сонячної машини й члена Каесему.

Але нелегко відриваються від їхніх спин хмарно-пильні бронзові очі, не хутко переходять на цифри рахунків.

– Ну от, ми, слава богу… чи то пак – на великий жаль, розійшлися з пролетарською атмосферою. А руку мою тепер можеш пустити, тепер я, напевно, не зомлію.

Добре. Макс пускає її руку й скоса зиркає на Сузанну: той самий насмішкуватий, повний загадкової приваби профіль!

– Ну, так як же ти тепер живеш, Сузі? Яке щастя, що ти…

– О голубчику, як же тепер може жити повна старих забобонів і гріхів людина? Обідаю в ресторанах, бо мій кухар «пішов на траву», а нового й надії немає найти. Два льокаї обікрали мене, теж пішовши «на траву».

– Що ти кажеш?!

– Ах, господи, ти ж де живеш? Не в Берліні в «епоху» Сонячної машини? Вчора шофер одійшов і теж обікрав. Лишилися тільки портьє та покоївка. Вони вже генерально обкрадуть і підуть «спочивати на траву». Не знаю, скільки ще буде тягтися ця приємна «епоха», але вона досить потішна.

Макс ізнову обережно (цілком-цілком машинально!) бере під лікоть тугу теплу руку.

– Довго ще буде тягтися, Сузанно! І хай тягнеться, Сузі! Краще примирися з нею тепер і…

Він замовкає й мовчки потискує її руку.

– І що ж?

– І дозволь мені прийти до тебе з Сонячною машиною. Га, Сузі?

Сузанна (теж зовсім машинально!) визволяє свою руку й повертає до нього лице із знайомим-знайомим лукаво-іронічним, дражнячим усміхом прибільшено-широких, немов ізляканих очей.

– Та не може бути?! Для чого?!

– Для того, щоб ти хоч раз попробувала сонячного хліба.

– Максе, та я ж не пролетар і не каліка! От як пролетаріат дощенту обкраде мене й я стану пролетаркою, ну, тоді… тоді побачимо. А поки що рано, Масі.

– Ну, добре. А так просто можна до тебе прийти?

Сузанна аж зупиняється й ще ширше, ще враженіше-лукаво дивиться.

– Ради бога, Максе! А хто ж «навіки» розійшовся?

– Ха-ха! Нічого взагалі, Сузі, вічного немає. А тепер тим паче. Можна, га?

Сузанна, не відповідаючи, іде вперед і чудно, ледве помітно посміхається очима. Посміхається на якісь свої думки, немов забувши про Макса.

– Можна, Сузі? Ну, просто так, по-дружньому. Даю слово: тільки по-дружньому? Тепер ти можеш бути цілком спокійна…

Сузі раптом на мент зупиняється й пильно обкидає поглядом його лице: так, тепер він дійсно може прийти «тільки по-дружньому». Його слову тепер можна, здається, повірити. З очей і з уст нахабно-глузливо, із мстивим тріумфом променяться поцілунки титулованої шлюхи. Ну, добре ж, коли так!

Сузанна примружує очі тонким, як складені крильця чорного метелика, усміхом і одвертає голову.

– Правда ж: по-дружньому?

– Цілком по-дружньому! Даю слово, Сузі, ти побачиш!

– Ну, добре. В такому разі приходь. Завтра чекатиму на тебе. Завтра о п’ятій.

– Спасибі, Сузі. Ти побачиш, як…

– Побачимо, Масі, побачимо. І ти, може, побачиш. Ну, а тепер бувай. Іди швиденько назад, а то може бути тобі зовсім не дружня неприємність од твоєї дами. Вона такими очима дивилась нам услід, що я боюсь за твій щасливий блиск очей. До завтра! Бувай.

Макс хоче сказати багато на ці слова, але тільки сильно, міцно, аж пальці Сузанні злипаються, тисне маленьку ручку.

– Добре! Хай завтра! Ex, Сузі!.. Ну, нічого! Завтра ти все зрозумієш.

Сузі мило хитає головою і, посміхаючись, іде у завулок – вона вже й сьогодні все розуміє.

А Макс бурно, на крилах улітає поміж пролетарськими тілами в Комітет. І маєш: графівна Труда вже збирається йти.

– Куди? Ще ж рано!

– Я попрохала заступити мене. Мені треба. До побачення.

І, навіть не подавши руки, страшенно поспішаючи, заклопотано виходить із-за перетики.

Макс, непорозуміло випнувши губи, стоїть і дивиться в підлогу.

А Труда, сховавшись за стіною тіл, слідкує за похиленою, про щось чи про когось думаючою біляво-золотистою, схожою на перуку, головою.