Революційна проповідь Макса

Володимир Винниченко

Макс підходить до Сузанниної спини, нахиляється до неї так, що чує лицем тепло її тіла, і тихо шепоче:

– Я в страшенному захваті, Сузі!

Спина й голова, непомітно здригнувшись, швидко повертаються до нього. О, тепер уже зовсім інший вогонь у цих величезних очах, вогонь багаття.

– Яв надзвичайному захваті! Тільки тепер я бачу справжню геніальність, широчінь, великість творчих душ! Який святий вогонь палає на цих великих обличчях! Які великі ідеї запалили їх! Знаменито!

– Пане… Німанде! Я радила б вам краще якомога швидше вийти з цієї зали.

– Чого?!

– Пане Німанде! Я не маю ніякого бажання бачити людину, яка колись була мені… мила, розшарпаною на шматки в моїй хаті. Ідіть собі швидше. Я думаю, що вас упізнали, я бачила погляди, які на вас увесь час кидали. Ви поводились занадто демонстративно й одмінно від поведінки всіх. Я вам настійно кажу: швидше й непомітно піти собі геть.

Макс стріпує головою, вирівнюється, розминає широкі плечі, поводить ними так, наче має зараз витримати на них цілу юрбу геніїв, і п’яно розгортає м’ясисті подвійні губи.

– Навіть непомітно?! Невже так страшно?!

Сузаннині уста зовсім не подібні до колишніх, ах, зовсім не лукаво-сміхотливі. Сузині це уста – вони сухі, жорсткі, чужі-чужі.

– Максе! Коли ти покладаєшся на мою оборону, то ти помиляєшся: навіть авторитет господині дому не може нічого вдіяти там, де палахкотить полум’я справедливої ненависті. Єдине, чого я мала б добитися, – це щоб тебе було викинуто з дверей дому на вулицю. Але сподіваюсь, ти не…

Що далі мала сказати мила Сузі, Макс не знає. Він. стріпує ще раз головою так, що пасмо хвилястого чуба спадає на чоло, і легко стрибає на стілець.

– Панове генії!!

Ха, як слухняно й чуло реагують вищі істоти!

– Дозвольте подати вам маленьку пораду. Не дуже захоплюйтеся творчою фантазією пана Вінкельмана. Все, що він тут говорив про армії Союзу держав сходу, – тільки мрія.

Голови здивовано перезираються: що каже цей… добродій? Хто він, власне?

Пан Вінкельман із другого стільця гнівно викочує гудзики очей.

– На якій підставі ви маєте сміливість давати ваші поради?

Макс примружує очі.

– На підставі найдокладніших фактичних даних, пане добродію. Не «джерел» і чуток, а радіотелеграфічних сьогоднішніх звідомлень Каесему Північної Африки. Союз східних держав на порозі свого розкладу. Армії поспіхом розпускають. Серед урядів паніка. «Хороба» вже в Африці й Азії, мої любі панове!

– Та звідки ви все це знаєте, чорт забирай?!

Макс весело-недбало й лукаво примружує очі.

– Я член Каесему Німеччини, мої панове.

Сузанна швидко машинально підсувається ближче до стільця Макса й злегка виставляє руку, наперед готова спиняти скажені хвилі тіл.

Але диво: ні хвиль, ні скаженості немає. Навпаки, раптове still. А серед притишення – вражені широкі очі, шелест здивування, ошелешення, цікавості, страху.

Сузанна бачить, як із-за голів випинаються інші голови, як деякі тихенько підсуваються ближче, як у деяких очах уже з’являється ласкавенька м’якість лоштивості.

І ще бачить Сузанна, як Вінкельман непомітно злізає з стільця, а Макс, навпаки, зручніше вмощує ноги, з п’яним нахабним викликом мружачи сині вії.

– Так, мої панове, я член Каесему. І на цій підставі я мушу вас розчарувати: мабуть, чорно-жовтим гостям не доведеться робити багаття з Сонячної машини, а нам висіти на ліхтарях Берліна. Ex, панове! Чого ви так порознервовувалися? Що сталося? Помешкання ваші забирають? Ганчірки? Щіточки до зубів? Ах ви, генії, широкі, творчі натури! Та як ви не бачите, що всі ваші помешкання, ганчірки, всі навіть храми й палаци є крихітне, мізерне зерняточко піску перед тим, що має бути?!

По головах пробігає вітрець руху й гомін здивованого обурення: яке право має цей добродій говорити таким тоном тут? Але добродій, видно, справді має право – він іще певніше й п’яніше задирає голову, змахує рукою.

– Ну, що таке цей храм? Ну, хай його займуть оті «кретини» й «грабіжники», як ви кажете. Та через рік-два вся земля буде забудована тільки храмами й палацами! Ганчірки? Та все людство буде вдягнене в шовки, в найдорожчі, найкращі тканини. Мистецтво? Та як ви, якраз ви, люди мистецтва, поезії, творчості, як ви не відчуваєте, не розумієте, що саме для вас найширше поле розчиняє Сонячна машина? Саме для вас, для творчості, для краси. Для вас же розгортаються велетенські сцени, грандіозні аудиторії, вам дають мільйони слухачів, глядачів, співробітників.

Людство ж, мої бідні ви поети, визволяється від влади нижчого, матеріального, звільняє духові сили, випускає замкнених по каторгах праці. Сотні тисяч поетів-творців уступає в добу творчості. Як ви цього не розумієте?!

І як, як ви можете оступатися за інтереси тих, що тримають його по каторгах праці, і хотіти вішати й палити на вогні тих, що хочуть вічної, всесвітньої творчості?! Якого чорта ви всіма віками й в усіх епохах стояли на боці тих, що спиняли дух людства до визволу? Га? Та ви ж якраз повинні були найкраще розуміти, наприклад, усю велич і красу соціалізму. А ви що?

Ви раз у раз висміювали нас, ви глузували з нас, побивали камінням і оспівували чесноти тих, хто вдавав Велику Красу і Творчість. Вам добре платили за це? Ганчірками, палацами, винами, брильянтами? І ви готові тепер повидушувати мільйони тих, що були в каторгах, за те, що вони хочуть жити теж не в ямах, не в бруді, не в струпах, а подібно вам? От так ви розумієте творчість?

Ах, голубчики ви мої! Та плюньте ви на свої зубошпички! Пороззувайте ваші душі! Пороздягайте ви к чорту ваші ганчірки! Та ходім разом працювати. Працювати над тою красою, якій ви ніби служите. Ходімте творити, панове творці! Ви радієте, що в Каесемі мало сил? Що ми не можемо захопити всієї величезної стихії, яка виривається з старих форм? Та плакати вам, саме вам, панове, треба! Та треба бігти до нас, треба всю свою науку, вміння, розум, енергію, красу – все-все прикласти, щоб направити стихію. Гей, панове, кажу вам: плюньте на свої старі ганчірки! Приймайте сонячний хліб і ходімте на сонячну велику роботу! Га? Згода?

Жовто-білява гриваста голова з смуглявим п’яним лицем, з темним рум’янцем, з розхристаними очима, з буйним червоним усміхом у чеканні застигає над піднесеними до неї обличчями. І раптом живо повертається до правого краю підкови-столу, звідки лопотить бурхливий частий плескіт двох біло-рожевих оголених ручок. Звідти з мокрим захватом, з бурною відданістю проміняться в нього величезні, вже не скорботні, вже не питальні очі Мадонни. О, люба, чудесна, прекрасна!

І цей плескіт розриває шкуринку замішання – з-під неї вириваються з різних кінців аплодисменти, крики, вигуки, запитання. Здіймається знову вихор голосів. Вони схоплюються одні за одними, борються, гризуться, розриваються й знову сплітаються з другими:

– Каесем має рацію!

– Не має рації!

– Армія Сходу!

– Ніякої армії! Геть усякі армії!

– Хаос! Руїна! Варварство юрби!

– Слава юрбі! Слава хаосові! З хаосу вийшов світ!

І раптом над усіма голосами металічно, рівно, дивно-спокійно ляскає звідкись од входу храму голос Сузанни:

– Панове! Прошу тиші на одну хвилину!

Занадто спокійний, занадто рівний цей голос серед клекітливих, пінистих голосів. І тому з шипінням, як хвиля од берега, спливає галас.

– Панове! Мені донесено, що в сусідній віллі банда грабіжників убила власника вілли, його стару матір і двох синів. Тепер там іде розгром і грабіж. Ви можете чути крики звідси, коли вийдете на терасу дому. Я раджу всім, у кого дома лишився хтось близький, поспішати додому.

Голос спокійно замовкає. Велично закам’яніла голова Сузанни повертається і, не хапаючись, випливає з храму, як артистка із сцени за куліси.

І знову вихор, але дикий, жахний, сліпий. Він кидає тілами, жене їх через стільці, через скелі, грати, квіти до дверей, гримить зваленим на мармур підлоги посудом, видушує істеричні крики, миготить смертельно блідими обличчями.

Макс плигає на землю і, розриваючи руками скорчені, збиті жахом тіла, видирається з храму.

На сходах в істериці б’ється напівголе ніжно-біле жіноче тіло, задерев’яніло розкинувши ноги й боком ізсуваючись униз. Через нього стрибають ноги мужчин у шовкових модних штанях із мереживом на кінцях.

Небо темно-сіре. Колючою мрячкою поспішає дощ. З-за дерев парку чується важкий ритмічний гупаючий гуркіт, потім одразу брязкіт і гомін рявкаючих радісних голосів. А побіч них – виючі передсмертні зойки.

Макс вибігає на вулицю, біжить ліворуч, розпихає спини цікавих. Але щодалі, то цих спин щораз більше, густіше, непролазніше. І це вже не цікавих спини, це вже не мовчазні, хмурі, скупчені страхом обличчя, а блискаючі п’яним простором очі, роти, пороздирані мстивим сміхом, вузлуваті руки, зарослі груди. Це вже гудучий, грізний, невпинний розлив.

І це ж – квартал магнатів і королів!

Макс зупиняється й нарешті озирається – але куди ж тут шукати рук, що взялися б спинити цю повідь!