Рудольф попав на гачок принцеси

Володимир Винниченко

А тут іще з Рудольфом щось сталося. Не тільки ця провокація поліції, а ще щось інше. Чогось нервується, задумується, мучиться.

В майстерні тихо стало. Наделі вже працюють без сміху й жартів. Як кулі в обложеному місті, виливають і подають вони скла тим, що борються там, на полі бою. Фріц стискає кулаки, заціплює щелепи. Герман понуро посвистує, а Наделеві, старому Наделеві, ніяково перед синами: що робить його соціал-демократія, щоб викрити це страшне злочинство поліції? Вона внесла інтерпеляцію до міністра внутрішніх справ. Чи знає пан міністр і так далі. Ах, боже мій, пан міністр страшенно перелякався. Розуміється, знає, бо сам це робить! Старий Надель згоден із синами, але не згоден, що всі соціал-демократи такі. Обурення росте. Машина робить своє діло, вона бореться сама за себе. Ті, що взнали її, ті не можуть повірити й тисячам смертей.

– Нічого, діти, нічого, не треба тільки падати духом. Треба працювати. І акуратно, точно, систематично працювати. Головне – працювати, синки.

І синки працюють, часом уважно поглядаючи на доктора Рудольфа, що сидить із газетою, вп’явши очі в одну точку, і нічого не чує й не бачить. А потім раптом зітхає, запустить пальці в волосся та так посуне їх на потилицю, наче хоче здерти шкуру з черепа. І все тепер газету читає! Але й не читає, а тільки візьме, погляне, покрутить, перегорне, щось трошки прогляне й зараз же задумається, ніби читав години з дві якусь глибоку книгу,

А вночі старий Надель чує, як доктор Рудольф не спить, як ходить по майстерні, щось часом бурмотить і зітхає. З провокації журиться? Чи якась інша туга йому в серце запала?

Макс уже і так, і сяк підходить до Руді, але нічого добитися не вдається. Може, Руді нудно? Може, Руді хотів би коли-небудь уночі проїхатись в авто містом або в ліс?

Ні, Руді не хоче рискувати. Та й не нудно йому. Чого ради?

– Ну, а що з тобою, Руді?

Руді мовчить і щось думає, вже не слухаючи Макса.

І раптом одного вечора, коли вони сидять самі в майстерні, Руді підходить до Макса, кладе йому руку на плече й тихо каже:

– Максе, можеш зробити мені одну дуже важну послугу?

Макс сильно, охоче, стріпнувшись увесь, хапає й притискає цю руку на свойому плечі.

– Та будь ласка, Руді. Все, що хочеш! З радістю!

– Ну, радості, мабуть, буде тобі мало.

Рудольф здіймає руку й сідає біля столу так, щоб світло лампи було за ним. Очі його не дивляться одверто, ясно, як раз у раз. Це дивно, це – дуже дивно!

– Ну, я слухаю, Руді!

– Добре. Зараз… Я прошу влаштувати мені побачення з принцесою.

Макс швидко задирає голову догори й так лишається, як пришпилений до стінки чорний жук.

Руді ж уперто спокійно розглядає підлогу. Чи може Макс це зробити йому так, щоб не вийшло шкоди справі?

– З принцесою?! З тою, що в Елленбергів?! Що ж ти маєш до неї?

– Мені треба, Масі.

Макс починає розуміти, але не може, не сила йому вірити свойому розумінню. Руді ж так мовчки, так непорушно сидить, що треба вірити.

Хм. Тепер усе ясно. Одну дивність роз’яснює друга, ще більша.

– Що ж, Руді? Коли це так… треба тобі, то… Але чи схоче ж… принцеса?

Доктор Рудольф мовчки бере газету, обкреслює нігтем якесь місце й подає Максові.

«Того, хто помилився весною в саду, хто вміє дотримувати слова, об’єкт помилки під словом честі повної безпеки просить про побачення».

– Так ця дивна оповістка… до тебе?!

День у день вона акуратно з’являється по всіх газетах на першій сторінці, обведена густою, чорною лінією, викликаючи в читачів тисячі здогадів усякого роду від гумористичних до трагічних. І ніколи Максові за всі блага життя не могло б спасти на думку, що автором її є ота велична, честолюбна, жорстока, суха дегенератка, нащадок німецьких монархів, наречена некоронованого самодержця, царя Німеччини, а адресатом – його брат, син льокая, його аскет Руді. Значить, у них там були якісь свої відносини, «помилки», «слова?». Вона просить про побачення?!

Макс кладе газету на стіл і починає ходити по майстерні, обминаючи валізку із старим битим склом.

– Добре, Руді. Дійсно, по щирості, я без великої радості буду робити тобі цю послугу. Я, звичайно, нічого не знаю для чого, через що це побачення. Але те, що я знаю від мами про участь цієї… особи в запровадженні тебе до лікарні, то не дає мені певності, що тут справа зовсім проста. Добре, добре, Руді! Я нічого не кажу, не питаю й не хочу питати. Але я попереджаю: ви обоє повинні прийняти мої умови. А то я не можу взяти на себе відповідальності.

– Спасибі, Масі. Я зарані приймаю все. А принцеса мусить.

– Добре. Завтра ж ти матимеш із нею побачення.

І Макс зараз же прощається, не дивлячись на Руді. Рудольф сильно стискає руку, не дивлячись на Масі.