«Імперіє! В огні пожару й димі…»
Юрій Клен
Імперіє! В огні пожару й димі,
коли античний світ розпавсь у порох,
з уламків мармуру творити в Римі
тебе почав великий Теодоріх.
Загувши сполохами папських дзвонів
і сповнивши Європу громом зброї,
міцніючи під кермою Оттонів,
проголосила ти себе Святою.
Ганьбу, що завдала колись Каносса
змивала ти в адріатичних водах,
і вів рудобородий Барбаросса
тебе в нечувану, чудну пригоду.
Ловив, любив живої думки відрух
років, століть прийдешніх ідеолог,
галантний, звинний Гогенштавфен Фрідріх,
той дипломат, єретик і астролог,
що мавританський стиль плекав в Палермі
і мавританську поєднав лукавість,
що слова не додержує у термін,
з непереможним потягом до слави
і діяв, крику й шуму не чинивши,
але в одежі простій пілігрима
облесним словом турків обкрутивши,
коронував себе в Єрусалимі.
А по століттях, коли сплив над Віднем
турецький молодик у чорній бурі,
гула, імперіє, ти дзвоном мідним
і зацвіла у золоті й пурпурі.
Ерцгерцогам твоїм на оборону,
Білградові на жах, на захист Лінцу
свого щита держала понад троном
рука Савойського, чужого, принца.
Мозаїка народів різнорасих,
що їх з’єднала під єдине берло
гра хитра владарів, на землі ласих,
яка кордони згладила й затерла!
Імперія, що в лініях соборів
струнку, побожну готику плекала,
яка століть тугу в безсмертний порив
влила й шпилі у небо простягала,
монархія, у давній обрій слави
задивлена, – таку тебе у спадок,
роздмухавши пригашену заграву,
дістав потужних цісарів нащадок,
що сімдесят років носив порфіру,
що спогадом про нього край ще квітне.
Хоч випадали зщерблені сапфіри
йому з корон, – Венеція блакитна
і древнє Королівство Двох Сіцілій, –
але вінцем Далмація вквітчала,
щоб голубі адріатичні хвилі
підніжжя трону вічно полоскали.
Імперія, що серцем-осередком
золотоясної була Європи,
що невмирущою здавалась предкам
і все зливала у своєму стопі!
Вже мріялось, що житиме твій пан до
Страшного Суду. Доля ж обминула
і Рудольфа, і Франца Фердінанда
і в дар корону Карлові шпурнула.
В руках у того Карла ти скарліла.
До півдня скерували зір хорвати,
відпала Чехія, мов лист, від тіла
твого, і зареклися визнавати
в цісарській ласці пещені мадяри
Апостолічну Святість маєстату.
І ось мечем двосічним янгол кари
почав тебе на частки паювати.
Чи згадувався Карлові твоєму
той другий Карл, що у його державі
світило йому сонце в діадему,
не знаючи вечірньої заграви?
Бо не заходило воно ніколи
над неосяжним обширом імпер’ї,
яку він озирав з свого престола, й
що обняла дві різні гемісфери.
В пригоді вже тобі не стане гасло
твоє: «Tu felix Austria, tu nube!»
Все, що століттями буяло – згасло.
На бій гонведів не покличуть труби.
Куди веде тебе страшна дорога?
І хто веде? Маркс, Ленін, чи Бакунін?
Он спадкоємця Штефана Святого
вже визнав Будапешт у Бела Куні.
Бо скрізь, немов диктатори криваві,
ввійшли в історію, як у баладу,
ті чужаки смагляво-кучеряві,
що продавали в будках цитринаду.
А що ж вона, імперія-посестра,
що, народившись у Дзеркальній залі,
всі різні голоси злила в оркестрі,
щоб гра скінчилась там же – у Версалі?
Невже така їй доля: вгору злинуть
і в небі луснути, немов петарда, –
шлях дивний метеорів, що пішли ним
і готи, й вандали, і лангобарди?..
Стара імперія у муках гине,
і сиплеться із неї мертвий попіл,
якого лютий вихор хуртовини
розносить порохом по всій Європі.
Але з того занепаду й руїни
зринає, начебто з космічних млавин,
вже видиво нової України,
потужнішої ніж за давніх-давен.
Державний корабель нап’яв вітрила.
Старі, припалі пилом заповіти
Романа Галицького і Данила
знов перелистує дніпрянський вітер.
У Києві гудуть потужно дзвони
в Михайлівськім і у Святій Софії.
Столиця в повені тих звуків тоне,
і дійсністю стає, що жило в мрії.
Там, над простором древнього майдана
слова урочисті універсала
дзвенять і розчакловують Богдана,
якого туга в камінь вчарувала.
Проголосили Славу Україні
і многі, многі літа сили й росту.
У прапорів тихенькім шарудінні
виразно чути кожен серця постук.
Угору линуть звуки «»,
схиляється ввесь натовп на коліна.
Судилось буйним степом половіти
тобі в віках минулих, Україно.
Благословись тепер скоряти шторми
і мармур непіддатливий тесати,
в устоєні, тверді, несхитні форми
навчись державну бронзу відливати!
Примітки
Теодоріх (451 – 526) – в Італії.
під кермою Оттонів – династії, що походила від (912 – 973), першого імператора Священної Римської імперії германської нації.
Каносса – в Італії, уславлене тим, що тут в 1076 році імператор Генріх 4-й виблагав собі прощення від папи Григорій 7-го.
Барбаросса (тобто Рудобородий) (1122 – 1190) – імператор Священної Римської імперії, загинув у 1-у хрестовому поході.
Гогенштавфен Фрідріх (, 1194 – 1250), без бойових дій зайняв Єрусалим і був коронований королем Єрусалиму (1225).
коли сплив над Віднем / турецький молодик – в 1529 і потім у 1693 роках турки безуспішно облягали Відень.
Савойського принца – французький принц (1663 – 1736) був полковником у битві під Віднем у 1683 р.
сімдесят років носив порфіру – гіпербола. Насправді (1830 – 1916) був імператором у 1848 – 1916 рр., тобто тільки 68 років.
випадали зщерблені сапфіри – в 1860 р. Австрія втратила більшість володінь в Італії, а в 1866 р. – Венецію.
вінцем Далмація вквітчала – в 1908 р. Австро-Угорщина анексувала Боснію та Герцеговіну (стародавню Далмацію).
Рудольф Габсбург (1858 – 1889) – імператора Франца-Йосифа.
Франц Фердінанд Габсбург (1863 – 1914) – від 1896 р. Австро-Угорщини.
Карл Габсбург (1887 – 1922) – Австро-Угорщини (1916 – 1918).
другий Карл – імператор (1500 – 1558, правив у 1519 – 1556 рр.).
Австрія здобула собі землі не так війнами, як шлюбами. Звідси пішла поговірка: «Et tu, felix Austria, nube!» себто: «А ти, щаслива Австріє, дружися!»
Бела Кун (1886 – 1938) – (1919), потім кат у радянській росії.
У Києві гудуть потужно дзвони: події, що про них далі говориться, відбувалися 25 липня 1917 року. (Насправді було проголошено 3 (16) липня 1917 р.)
Подається за виданням: Клен Ю. Твори. – Торонто: Фундація імені Юрія Клена, 1957 р., т. 2, с. 44 – 47.