3. Розклад безкастових суспільств

Дмитро Донцов

«От глави риба, от начальників собранія растльоваються, согнивають, погибають».

С. Яворський

Без касти суспільність не існує. Там де нема «луччих людей» не тільки по імені, але й по суті, там суспільність гине. Бо лише ця вища каста формує й упорядковує мораллю, прикладом, законодавством інертну масу, творячи з неї, з желятини суспільної, твердий організм. Провіда верства – це голова нації, що дає їй силу, і тому дезорганізація провідної касти – була одвічна ціль всіх наїзників, найдоцільніший спосіб, щоб розкласти народ, щоб змусити його забути про всі ідеальні вартості, як вїтчина, честь, щоб обернути його в безголову й потульну масу «дроворубів» і «водоносів».

Наша стара мудрість знала добре, що «риба псується від голови», що розклад і дегенерація суспільності й держави наступає нехибно там, де розкладається провідна верхівка. Відклик до прикладу вищої касти, коли треба було прийняти важну постанову, відклик до мудрості предків цієї касти, коли вона мала прийняти важне рішення, – часто стрічаємо в князівських часах. Князя Володимира переконували дорадники прийняти хрест, відкликаючись до мудрості його бабки Ольги, бо коли б закон грецький був лихий, «то не би баба твоя Ольга прияла хрещенія, яка бі мудріша всіх чоловік».

Зло спливає на суспільність згори, з провідної верстви. В літопису читаємо: «аще ли (князі) злі і лукаві бувають, то большое зло наводить Бог на землю ту, понеже голова єсть землі то». Кара приходить за гріхи, але гріх іде згори додолу: «согрішиша од глави і до ногу… от царя і до простих людей». Де «грішать» володарі, там «грішить» і карається й земля. Коли Володимир прийняв хрещення, то казали сторонники хреста старовірцям з народу: «аще би се не добро било, не би сего князь і бояри прияли»… Люди все взоруються, в добрім і злім, на своїх князях.

У літопису (початок XII віку) читаємо відповідь князя Володимира своїм пацифістам, які не хочуть в похід іти весною проти половців, щоб смердові в його праці на ріллі не шкодити. Князь пригадує, що смерди згинуть, коли каста меча, замість їх боронити, впаде в пацифізм. Митрополит Кирило стверджує, що коли сильні наші князі були подолані «острієм меча» чужинецького, то й «чада наша пішли в полон, запустілі святі божії церкви», а ми – цебто населення, стали «томими всяк день од безбожних і нечестивих поган». Де не дописала провідна каста, там терпить народ і гине суспільність. У «Слові про навалу кочовників на Русь» каже Серапіон: коли «князів наших і воєвод кріпость исчезе, храбріі наші страха наполнишися біжаша», то і «множайшая же братія і чада наша в плін ведені биша, богаства наші і труд наш погані наслідуваша, земля наїла иноплеменником в достоявниє бисть, гради наша пліниша і церкви разориша, а ми самі в поругание биша»… Та сама свідомість провіденціяльного значення провідної верстви для країни й народу: де ця каста тратить кріпость і хоробрість, там і все населення, «множайшая братія», віддається на поталу, разом з городами, церквами і всею землею. В «Ляменті людей побожних» під час Руїни читаємо: «нікогда страна била славна і всім неприятелям ужасна», тепер асе спустошена, бо «всі сильніі і княжата в руках неприятелів зостали». Як ці останні не показалися на височині положення, то й «вся земля стала пуста».

Вирішальне значення провідної касти для кріпості і блага цілої суспільності було глибоко вкорінене в умах наших предків Литовсько-Руської доби. Пише князь К. Острозький в 1593 р. до Потія:

«не від чого іншого розмножились між людьми такое лінивство, оспальство і відступство від віри, як найбільше від того, що устали учителі, устали проповідувані слова божія, устали казання…. учених пресвитерів».

Бо це привілей і обов'язок вищої касти ширити закон Божий і моралі «між людьми». Де вища каста здеморалізувалася, там шириться й між людом здеморалізування. У Михайла Литвина читаємо, що коли вища церковна ієрархія почала занадто займатися «мирськими справами», коли намножилося «недбалих вікаріїв» то й почала хитатися «віра пасомих»: які вікарії і пастирі, така й паства. Те саме знаходимо і в Потія в Передмові до «Унії греків з костелом Римським». Пише він, що овци і паства православні, «видячи недбалість пастирів своіх», почали тікати, «іскати пристановища, яко зкеби се где кольвек пригорнути могли». І тоді власне удалися «до чужих пастирів», у них бо «видячи порядок ліпший».

В «Пересторозі» тим самим робом пояснюється відступ від православ'я і його занепад серед маси української людності. «Коли потомки княжат руських з віри православної на римську вихрестилися», тоді не зразу «за ними православное ученіе озимініло і у взгорду прийшло і в занедбання». Коли «зацних станів особи, погордивши своїм православіям… до урядів духовних приходити перестали, але леда-якого на них вставляли посполитого чоловіка», коли в наслідок того «наступовали на столиці митрополичій митрополити і єпископи неіскусниє, не такіє як ісперва бивали», коли за такими митрополитами перевелися й єпископи і «іконове живота святобливого», – тоді «за ними порядки церковниє в забвеніе прийшли». А як таке настало, то «не тільки стану шляхетського, але і простого люди стану у іновірство і отщепенство приходили». Упадок моральний провідників неминуче тягне за собою деморалізацію підвладної касти, «людей».

Те саме в «Треносі» Смотрицького: коли єпископи не дописали, то підвладні священики почали рекрутуватися з «незрілих хлопів і неуків…, неотес, жерунів, надутих балакунів, підхлібників, сліпих волгдів». Коли стали цуратися високих урядів своєї церкви представники шляхти, то під новими єпископами з «незрілих хлопів» – і «священники мої посліпли, і пастирі поніміли, старці мої подуріли». А по цім деморалізація передалася далі, вділ, на нижчі щаблі сустльної ієрархії: тоді й «молодики мої збіднілі, доньки мої удалися на розпусту, усі однодушно Бога і правду його забувши»

Це власне був той знаний процес, коли всі оті колись українські роди Сапігів, Вишневецьких, Сангушків, Корецьких, Тишкевичів, Верещинських та інших польщилися, позбавляючи своїм перекінчицтвом нижчі верстви нації культурного й політичного проводу.

Тою самою причиною, упадком моральним вищої церковної ієрархії, пояснює Ф. Прокопович занепад візантійської церкви й навіть розвал самої Візантійської імперії. Коли «духовні пастирі, забувши про християнську науку, стали дбати лиш про себе», то й нижче духовенство зіпсулося, бо «не могло бути ліпше вищого», а тоді, коли «люди лишилися без проводу своїх пастирів, – «в народі зросло невігластво й забобон, і Бог тоді вибрав турків знарядом кари за відступство від своїх заповідей».

Про те саме знаходимо в Яворського: за вину правлячої касти впала кара на ввесь народ, бо «ність милості не сотворшему милости! От голови риба починає смердіти… Хто виноват роспятію Христову неповинному? Глави, архиєреї, книжники, фарисеї». Так все буває: «от глави риба, от начальників – многажди собранія растльваються, согнивають, погибають». Зіпсута каста провідна губить загал, вона ж – коли в повноті своїх сил – його содержить і утримує в силі і в формі. Ця меншість тримає суспільність в усіх її ділянках: утримує економічний її добробут, тримає мораль і дисципліну «людей», як видно з щойно згаданих вище п рикладів, удержує політичний лад і силу суспільства. Свідомість свого значення, як провідної касти, була вкорінена і в найкращих представників козацького панства. Касіян Сакович пише: «а де козаків ніт, там татарин впадаєт… Прото которий б хотіл вотувати, жеби їх знести або туркові віддати,… тоді певно в тую би як овці сіть впали, гдиби своїх сторожів псів вовкам віддали».

Такий же мотив знаходимо в «Милості божій»: «ібо когда козаки уже обнищають, то не долго достатки ваші потревають», – звертається гетьман до поспольства, яке, тоді як і тепер – гадало, що без своєї окремої, героїчної провідної касти здолає ухоронити свою ріллю, майно і взагалі «соціяльні блага» або «здобутки революції». Ще драстичніше висловлюється (за Величком) у своїм універсалі з Білої Церкви Хмельницький у 1648 р., звертаючись і до не-козаків, гетьман пише: «но если… нас (козаків) одоліють, то відайте панове, же і вас всіх малоросіянів… огнем і мечем поруйнують і опустошать… в рабську облекуть одежу», «за побіденням нас, абіє і вас побідять вразі і труди ваші їм на користь підуть».

Коли перестають бути сильними сильні, а хоробрі хоробрими, кріпкі кріпкими, вчителі вчителями, провідники провідниками, коли провідна каста гордить своєю вірою, дбає не про справи, а про привату, – тоді за розкладом вищої верстви нехибно йде й розклад нижчої й руїна цілої країни, «нашествіє іноплеменників і междуусобная брань». Коли земля лишається без «наряду», що їй устроює її аристократія, її «лучшії люди», без їх охоронного меча, без мудрих проповідників, які вчили «правилам душі» і «наставляли на істину» народ, тоді – хоч яка обильна була та земля, вона пустошіє. тоді «возстає род на род» і люди починають «жити обичаєм звірячим».

Ніхто в нашій новітній літературі не був такий свідомий цієї власно ролі правлячої верстви, як Шевченко. Коли на полях Берестейських «славні запорожці своїм трупом вкрили» землю, то нічого іншого посполитим не лишалося, як «орати те поле» та «орячи, долю проклинати»… Коли зникли Семени Палії, коли в хвастівських твердинях не сиділи їх оборонці, то нічого не лишалося «хвастовцям поганим», як «на ксьондза орати» й повнити роботу гелотів… Коли москалі «рознесли вали у Полтаві» та зруйнували Січ, то «правнукам поганим» довелося лиш «глину товкмасить». Як лиш козаки перестали панувати, вести поспільство, то «над дітьми козацькими поганці запанували». Коли стратили Гонту й Залізняка, – знов над людом «кат запанував». Як тільки ті, що «боролися з ляхами, різались з ордами, скородили списами московські ребра», – полягли або зледачіли, то на опущеній ними землі «вродила рута, волі нашої отрута». Коли ще жили й діяли діди, яких руки «розв'язав господь» і дав їм силу «покрити землею трупи ворожі», тоді й «люди» могли «в покої, в добрі відпочити». Щезли діди, – і знов господь «покрив срамотою свої люди, і вороги нові розкрадають, як овець, нас і жеруть». Коли нащадкам Богунів, «панам лукавим». ні нащо здалася «козацька слава», тоді знов стали «люди окрадені» з усього, що їм дороге й миле… В масі Шевченкових віршів чергуються ці мотиви з логічною послідовністю: де є преміса, є й її заключения.

Організуюча чинність усякої еліти впливає на своє суспільство також і посередньо, просто завдяки престижу її, завдяки живому прикладу, який вища каста дає нижчій самим своїм існуванням. Провідна верства диктує людності свої скрижалі мудрості, своє «личить» і «не личить», ідеї правдивого й фальшивого, морального й неморального, чесного і безчесного, гідного осудження й гідного похвали, своє поняття краси і бридкості, все, від форми правління до форми краватки. Вона накидає печать на все збірне життя, – накидає й кодекс джентельмена і кодекс Наполеона. Селієр писав перед війною:

«англійський джентельмен стояв понад простацькими екзистенціями, як модель, взірець досконалості і блеску, до якої кожний бажав наблизитися як умів, наслідуючи його. Він давав землякам живий приклад ідеалу, що стояв поза всякими суперечками».

Який ідеал в суспільстві стане за всіми признаваний – хоч в теорії, – залежить не від суми воль і уподобань або поглядів бездумної маси, а від вогню в грудях невеличкої еліти вйбранців, які горять певними ідеями та ідеалами, жадобою і волею втілити їх і після них оформити свою народню спільноту. Про це говорить Ціцерон:

«той хто приказує іншим, сам не кориться жадним пристрастям, щоб не давать співгромадянам такої науки, якої сам не міг би бути блискучим прикладом. Він мусить поступати так, щоб ціла його поведінка могла бути поручена як живий закон суспільству ,яким він кермує».

Катон каже, що там, де невеличка передова каста перестає служити бискучим прикладом для наслідування компатріотам, – такі суспільності розкладаються. Нестор пише про Феодосія, що «по нас сущіє чорноризці», студіюючи життя Святого, – і самі «на прочія подвиги укріпляються». В Патерику читаємо, що Феодосій «всій братії собою образ подаваша», що був він сучасникам, ченцям і не ченцям – «пастир і учитель, вожд і правитель, стіна і ограждекіє», воздвигая «ум наш, падший ліностию на землю, подаючи бодрість». Він помагав страждучим, «кріпя і утішающа нікакоже не розслабити в ділах своїх». До нього по науку і потіху зверталися лицарі перед походом на поганих, князі і дружинники «по його заповідях» жили, «хранили його повелінія», він був «путей вождь і наставник», «столп огненний» духової просвіти. За його прикладом «мучениці небрегоша тілес», даючи себе на рани й муки в ім'я засад своєї віри, «весь ум імуща к небесам».

Такими ж живими прикладами, організуючими свое окружения, його ідеали й характери в напрямі до світлих і великих цілей, – були і «панята й княжата» наші у Великім князівстві Литовсько-Руськім. Взором досконалості був свого часу князь К. Острозький, що розгромив московські війська під Оршою. Таким був Сагайдачний, що, вмираючи, маетності свої роздав на шпиталі, церкви, школи й монастирі, а перед тим будучи великим войовником і оборонцем землі перед варварами. «В того гетьмана – читаємо в Слові на його похорон – кождий рицер нех ся учит», бо був він втіленням всіх чеснот провідної касти, а саме: «умів мудре військом керувати, злого звикл був карати, в вірі своїй тревав статечно і отчизни своєї боронив теж менжнє».

Таким типом став пізніше козак взагалі, який свої чесноти одідичив від нашого «кальокагатоса» литовсько-руської держави, який знову одідичив свої від свого попередника київського дружинника і князя. Таким є запорожець, як він – в загальній назві Війська Запорозького – з'являється нам у гетьманських універсалах, в діяріях і спогадах, або як він переломлюється крізь призму кобзарських дум чи вертепу. В останнім запорожець на догоду народному почуттю має риси всепереможного героя, він наносить удари направо й наліво, проганяє зі сцени шинкаря й циганку, забиває жида, відбивається від самого чорта. Є це – «степовий лицар, горячий, щирий і непогамований, з великим надміром сил фізичних і моральних», Про цей тип нашого степового лицаря пише Максимович:

«з дитинства пострижені на вершництво, бо лицарський звичай постригу і садження на коня недолітків княжих перейшов відтак і на козацтво, – цей козак оді-дичив і втілив в собі знову стародружинни-цький ідеал, який кріпко плекав в народі ратний дух, ушляхетнений поняттям чести і слави, і скріплений любовю до рідної землі і ворогованням з поганими».

«Не дерево робить ліжко, не бронза статую» й не залізо сокиру, і не маса народна державу. Причина, стимул, що творить річ (в нашім випадку суспільство й державу) – є чужа речі, чужа зміні, яку та річ зазнала, перетворюючися з стану аморфного у форму. Не «народна стихія первопричина всіх надбудов», як думали демократи, але ті, що тою стихією кермують, ліплячи з неї свою задуману форму. Маса стремить лише до аморфності, до егалітарності. А егалітарність – простісінький шлях до тиранії. Кермують – добре – тільки луччі, луччі не через вибір, мандат, і не через багатство, лише своїми прикметами духа, передусім – мудрістю. Данило Заточник радить князю не ігнорувати «нища мудра», і «не возносити до облак богата несмисленна», бо є він «яко поволочите ізголовіє соломою напхане».

Каста правляча очевидно лиш доти є такою, доки не завмирає в ній її дух, що служить взірцем підвладній масі. Прокопович питає:

«цар ли єси? царствуй убо, наблюдая да в народі будет безпечаліє, а во властіх правосудіе і како от неприятель чим сохранить отечество. Сенатор ли єси? – како судити не мздоприімно, не на лица зряши… Воин ли? – не обязуйся куплями… Пастир ли духовний єси? – испразняй суєвіріє…, корми словом божіім овци врученния і оберегай от волков кожами овчими одіяних».

Поки жива була у нас оця каста «луччих людей», поки стояла як живий взір, дзеркало всіх чеснот для загалу, доти трималася в формі й сама суспільність.

Демократизація Європи, що велетенськими кроками поступала наперед від останніх ста літ, пустила в непам'ять стару, правічну, так добре знану і нашим предкам мудрість: що тримати в формі і в кріпості спільноту національну може тільки підібрана на підставі великих персональних якостей, не шляхом демократичного вибору, де пасивне право вибору має кожний нездара, – каста «луччих людей». Не лиш священик мусить перейти спеціальний іспит, не лиш він мусить дати доказ своїх високих здібностей, знання своєї науки й посідання високих моральних якостей провідника і вчителя; не лиш військовий начальник мусить дати докази своїх воєнних кваліфікацій і чисокого поняття чести й обов'язку, – але (так було ще перед 19 віком і в Європі) й ті, що належали до касти правителів. Демократія змінили це все, відчинивши двері настіж до кабінетів, в яких вершилися доля й недоля цілих народів, – вулиці, демагогам, голоті.

Вони, ці представники голоти, вулиці, приходили й відходили, не завважені ніким. І напевно й за життя до них покинута ними нація не зверталася з такими благаннями, з якими нація – в словах Самуїла Зорки, – зверталася до попиваючого в труні Богдана Хмельницького: «навчи нас як жити і поводитися з другами і недругами»!

Каста правителів, не назвою, а суттю, – повинна бути окремою громадою, зліпленою поперше, з іншої глини, викута з іншого металу, ніж інертна, байдужа, хитлива маса; по друге – мусить займати окреме становище, власне творити з себе окрему касту, позбавлену такого сталого контакту з масою, як це водиться в демократіях, де сьогодні цілковита нікчемність може завтра бути винесеною своїми приятелями демократичними на трон; по трете – мусить ця каста виказувати зовсім окремі прикмети духа й душі, інші ідеї мусять горіти в її головах, аніж це в обмеженої, нездібної вийти поза межі вузького кругу своїх буденних інтересів народної маси.

Егалітарно-егоїстичні пориви й забаганки юрби, ворожої всякій абстрактній, скріплюючій цілість, ідеї – є чужі такій касті. Вогонь, що цю останню одушевляє, це ідея сили, порядку й організації цілості, підпорядкування їй відосередкових тенденцій самолюбних атомів людської спільноти. Свій задум, що хоче втікти «завтра» – протиставляє вона обмеженому прив'язанню маси до «сьогодні», свої абстрактні високі ідеї – отчизни, благочестя, бога, блага «ненароджених», честі – протиставляє каста правляча ідеї конкретної людини демократів, людики пересічної, як самоцілі, вічне напруження – сталому відпруженню й вигадництву, суворий закон «бути сильним» – утопіям загальної духової демобілізації, ідеї невблаганного поборювання зла, що підточує мораль та існування спільноти – гуманізмові і всепрощенню, внутрішню дисципліну – поблажливості й вирозумілості, благо цілого організму – безжурному й анархістичному «щастю» частин, деспотизм формуючої думки – анархізмові безформної маси.

Повстати така каста мусить, коли європейські суспільності хочуть жити. Поль де Бодуен уняв цю вимогу в лапідарну формулу: «Nous entrons dans une periode de l'histoire, ou une nouvelle chevallerie est necessaire» – «Ми вступаємо в період історії, в якім конечне є нове лицарство», нова каста «луччих людей».