2. Ієрархічність у нашій історії

Дмитро Донцов

Не всім дано всеє знати

І річами кермувати.

Мазепа

Вся наша історія аж до половини 19 віку свідчить, що ідея ієрархічності, кастового їукладу суспільності була незрушимим правилом нашого національного життя. Незрушимою догмою був поділ суспільності на касти, конечність власної аристократії, як колись казали, панування луччих людей.

Устрій Київської князівської Руси був побудований на тій засаді кастовості. У Переца читаємо, що «ся суспільність представляла своєрідну драбину, що на її горі, як і в Зах. Європі, стояв великий князь, внизу – смерд, між ними – в ієрархічнім порядку залежності – великі і дрібні васали, світські та духовні».

Червоною ниткою переходить ідея різних верств, каст суспільності (колена з окремою функцією), і в козацькій державі. Напр., в Памфлеті наддніпряиців на слобожан або в вертепі. Слобожанські «пастухи» не сміли «рівнятися до козаків», бо «не рівня їм козак, не рівня їм і Січ», не можуть вони, як козаки, «проти поган віддавать услуги», їх діло – «пасти овець, орати, чумакувати, селити слободи і платити чинш козакам», завдання ж козаків охороняти їх і дбати за них. Подібно у вертепі: селянин звертається з благанням до козака: «будь ласкав, козаче, визволь з еего лиха (лядсько-жидівського). Як прийдеш до мене, дам вівса півміха». І тут, отже, різні взаїмно себе доповняючі функції окремих каст: одна боронить другу, друга – виживлює першу.

Ідею суворої ієрархії космосу перенесла наша стара давнина в своє життя, прагнучи бачити такий самий суворий порядок і в житті суспільнім. Данило Заточник писав у 1247 р. що «полк без князя це велик звір без голови». І дальше: «Мужі голова жонам, а мужем князь, а князю бог». Перемішання каст веде до згуби, все мусить бути на своїм місці, щоб механізм не ставав або не відставав. «Не ліпо бо усерязь злат в ноздрі свині, ні на холопіх добрий порт. Аще бо котлу золоті кольца во ушію, но дну його не ізбити черності… так і холопу: аже паче міри гордій і буял, но укора ему свойого не ізбити – холопія імени». Скільки ми прикладів з сучасності або з історії візьмемо, всюди побачимо фатальні для суспільства наслідки від таких холопів на троні, як би вони не називалися: Керенський, Еріо, Кабалеро чи Винниченко.

Паломник Данило в своїх молитвах у Святій землі поминав: «Князів і княгинь, єпископів і ігуменів, бояр і всіх християн» – за твердим законом суспільної ієрархії. А запалюючи лямпаду над господньою могилою, молився: «за всіх руських князів і за всю українську землю і за всіх християн у Руській землі». Тут вже глибша свідомість: не тільки ієрархічного порядку поодиноких верств у державі й важності правлячої верстви, а і водночас свідомість ієрархічного порядку всіх трьох елементів, з яких складається поняття держави: наперед іде влада (князі), на другім місці – територія (уся руська земля), спільне добро всіх, минулого, сучасного і грядучого покоління, а на третім місці – населення (всі даного покоління мешканці). В щаблюванні Данила Заточника й Данила Паломника, в звороті князя Ігоря видко, як в'їлася в мозок тої героїчної доби поняття ієрархічноети устрою нації й розподілу окремих функцій у державі поміж поодинокими кастами. В Літопису під 1096 р. читаємо: «Святополк і Володимир послаша к Ольгові і ряд учинили о Руській землі предо єпископи, ігумени, пред мужі отець наших і перед горожани, даби оборонити землю Руську од поганих». Та сама ієрархічність. У «Слові о погибелі Руської землі» знову читаємо про «князів грізних, бояр чесних і вельмож многих».

Ідею кастовості населення, ідею конечності своєї аристократії, правління «луччих людей», здибуємо і в добі литовсько-руській і в козацькій. В Литві розрізняли наші предки такі щаблі суспільної ієрархії: княжата, панята, шляхта, рицарство, міщани і посполсьство. Або взагалі: «зацних станов особи» чи «значних людей» і посполитих. Так само було в козацькій суспільності. Козак у пісні кланяється «наперед господу богу і батькові кошовому, отаманові військовому і всьому товариству» – цьому останньому на кінці. В універсалі звертається Остряниця до своїх земляків і подає до відома свої заміри і свій заклик насамперед «всім шляхетно уроженим козакам», що вславилися «лицарськими, ділами», а аж потім «всьому посполитому народові малоросійському».

В універсалі Хмельницького з 1654 р. стоїть: «козак нехай свого глядить і з своїх вольностей постерігаєт», а ті що були незареєстровані, що лишилися посполитими, «аби збоже тепер позоровали, аби десяту копу давали». Другий універсал Хмельницького промовляє всім «українським малоросіянам, духовним і мирським, шляхетним і посполитим, большого і меншого всякого чина людям, а особливо шляхетно урожоним козакам». І ті, що запроваджували, як Хмельницький, новий державний лад на Україні, і ті що, як Остряниця, встигли лише руйнувати існуючий лад польський – всі вони були пересякнуті конечністю ієрархічного порядку, першорядного станановища провідної аристократії, луччих людей, за їх доби, – козаків. В універсалі Мазепи подає свої прикази гетьман до відома «всій старшині і черні Війська Запорожського, і всім малоросійським обивателям».

Попередник козацької доби Іван Вишенський пише в однім посланію: «Благочестивому государю, княжати Острожському і всім православним християнам Малої Росії, так духовним як і світським, од висілого стану до конечного – благодать». Відозва Виговського в Семенівці звертається «к війську і народу малоросійському», при чім військо означає правлячу аристократію. До неї звертається насамперед. Коломацьку чолобитну підписали «полковники, вся старшина і чернь». В знанім вірші Мазепи стоїть: «Пора знати, що не всім нам панувати, не всім дано всеє знати і річами кермувати». Та сама ідея конечності окремої правлячої касти, якій дано звання, щоб панувати, дана мудрість – проглядає і з цього вірша. В «Милості Божій» виразний поділ на касти: козак, мужик, крамар. В памфлеті Климента виразний поділ на козаків і мужиків, а в памфлеті гетьманців на слобожан поділ на козаків, аристократію і «мужиків» – народ. Отець Ігнат Старушич у 1641 р. пише: «Лєч і справедливо Ноє не в одній барві убирает синів своїх: поневаж Сима духовною приоздобил шатою, Яфета в королівську убрав пурпуру, а Хама хлопською і орацькою покрил гунею».

Починаючи від старокнязівської доби через литовську і до козацької всюди панує переконання в конечності окремої провідної верстви, що тільки вона покликана правити, «давати ряд» землі, а «людіє», маса – має ту землю обробляти, яку провідна каста для них же боронить і порядкує. Ця маса – це були оті «плотніци», «смерди», («сідельниці», взагалі «людіє» літописів; були це «броварники, пастухи, гречкосії, мугирі, наймити, гніздюки, сидні» козацької доби, «люди подлого рожаю», занадто заглиблені в своїх партикулярних інтересах і до них прив'язані, щоб могли думати і мати відчуття до таких річей, як Отчизна, Віра, Земля (держава), вольності, свобода й ін. Навіть у 1831 р., коли готове було відродитися знову козацтво на Україні, свідомість своєї приналежності до вищої касти, свого положення над масою, – хоч на коротко, але спалахнуло в нащадків козацтва знову. Вони готові були з радістю кинути плуг і хопити «за списи й шаблюки, козацькі шапки набакир», раді, що прийшла пора вийти з хліборобського стану – «вже годі кождий буть мужик», горді на почесне занятя своєї касти – «боронити Україну як матір подобає сину».

Оскільки вкорінилася ця свідомість суспільного щаблювання перед нівеляційним 19 віком, свідчить і Сковорода, у якого ця свідомість глибоко вкорінена, і який завжди розрізняє шляхетний стан і «чорний народ», до якого себе не зачисляв, обертаючись, як і Шевченко, переважно серед верстви панівної. Протилежність, а рівночасно підпорядкованість, яка існувала між цими двома кастами, уймае він у символіці «голови і тулуба». А як далекий відгомін давно забутої правди про кастовий поділ суспільності, читаємо в однім вірші з 1865 р. полковника Василя Лизогуба, брата Андрія, приятеля Шевченка:

«Було би латвіє воно,

щоб всякий знав собі одно:

козак – стріляй, чернець – постись,

правдивий пан – письма учись,

суддя – узяток не бери,

а посполитії – ори!»

Дрібний вірш – неначе смутна пересторога перед грядучим бедламом демократії…

Свідомий спасенності ієрархії був і останній поет могікан козацької епохи І. Котляревський. Навіть у пеклі запроваджував він ту ієрархію: «Всім старшинам тут без розбору давали в пеклі добру хльору», але за рангою: «панам, підпанкам і слугам». Були там – «судді, підсудки, писарі», «були пани і мужики, шляхта і міщане, багаті і убогі, прямі були і кривоногі, були видющі і сліпі». Повна ієрархізація суспільності навіть у пеклі, навіть по смерти, відповідно до соціального, станового, урядничого або маєткового стану, навіть відповідно до чисто фізичної досконалості чи упослідження. Мабуть у цього аматора класичної мудрості відбивалася думка старого грецького мудреця, який людину, створену до неволі, обдарував і фізичною бридкістю, незграбністю і хворовитістю. Автор Енеїди чудово розумів Платонову засаду – кожний на своїм місці. Він немилосердно глузує з тої недотепної еліти, де «вожатими були сліпі й каліки», кпить з того безладу й хаосу, який наступає в спільноті, коли за мішаниною каст наступає розклад і упадок.

На дві касти – правлячу, «благородну», й підвладну – «гречкосіїв», ділить суспільство й Шевченко, автор зненавиджений всіми «свинопасами» від Драгоманова й Куліша до Томашівського й Назарука. Шевченко (як я писав у статті «Козак із міліона свинопасів» у «Вістнику») ділив суспільність на войовничу, організуючу, і – працюючу; на людей шаблі й булави, і – плуга й коси. В нього різкий розподіл на козаків і свинопасів, на протилежних бігунах суспільності стоять: «святі лицарі» і – «підлії раби (Юродивний), «мужицькі душі» (Княжна); козаки і – «плебеї-гречкосії» (Неофіти); простий народ і лицарі (Гайдай, Неофіти, Кавказ), люди «білого тіла»; козаки, як окрема каста, з особливою, чистою несукроватою кров'ю» (Іван Підкова, Чигирин) і – «свинопаси» з «гнилим серцем».

Козаки лицарі і – гречкосії, це вічне протиставлення двох каст у цього «мужицького поета». Козаків прозивав він «козацьким панством», верствою панівною та й у самім козацтві переводить він розподіл на «просте козацтво й старшину», цілком у дусі згадуваних вище пам'ятників нашої старовини, яка ієрархізувала не лиш населення на касти, але й касти на різні щаблі. Кожна верства на своїм місці й повнить свою функцію, своє суспільне призначення: вища, що править краєм і здобуває йому свободу «през шаблю», і – нижча, оті що «косу несуть в росу, картопельку садять», приправляючи землю «для городу». Символ першої касти – меч, другої – плуг і леміш.

Про цю кастовість знаходимо й у Лесі Українки в «Каміннім господарі» (філософія влади) і взагалі в ряді драм, де переводиться виразний розподіл на провідників, формо-творців з великим задумом, покликаних різьбити інертну масу, і – на несвідому й темну юрбу (У пущі, Миріям, Касандра). Касандра розрізняє представників трьох галузей провідної касти: «Деїфоб на раді, Гектор – на війні, Гелєн – у храмі», поділ Платона. Вони «живуть, не скніють, живуть душею й тілом», бо роблять «сроднеє діло», бо поставлені на своє місце. Розминається з своїм покликанням лише Парис, що нудиться своєю приналежністю до вищої касти, що скніє на несроднім ділі: «мовчить Парис на раді і зброю надягає мов кайдани, боги з ним на розмові не бувають». Він цікавиться лиш утіхами вузького особистого життя (Гелена). Чи не тому, що був вихований серед пастухів? Коли на провідне місце в касті вдираються пастухи духом, тоді роля цієї касти скінчена. Тоді близький упадок Трої.

Такий самий поділ просвічує і в багатьох поезіях Є. Маланюка: з одної сторони це люди зроблені з «варяжської сталі, з візантійської міді, з «гордим обрисом і гострим зором» на тлі «досвітних заграв степу», а з другої – «усміх, ласка матері» серед ідилії «садка вишневого коло хати», серед ідилії безтурботного працюючого розніженого субстрата. В останні часи піднесла ідею кастовості та її значення в житті суспільності Н. Геркен-Русова («Героїчний театр»).

У памфлеті гетьманців на слобожан спідні виразні нотки почуття вищості заняття козака над заняттям хлібороба. І тут, і в Шевченка, це «природня нехіть воїна до землероба», як завважав Платон у «Тимократії». Але в цім нема ніякого призирства, ані бажання понизити хліборобів чи мужиків, чи взагалі верству підвладну. Тут, навпаки, за Сковородою, панує «рівність в нерівності», коли різні сосуди наповняються водою, що трискає з фонтану, відповідно до вмістимості кожного з них. Один більше, другий менше має води, але всі повні, всі сповняють до вінців стільки, скільки їх природа сповнити може. Кожне на своїм місці й відповідно до свого значення. Найгарніший, навіть релігійний вірш, портрет найгарнішого майстра – не були б на місці в церкві. Була б це не образа для них коли б їх замість у церкві поставили в музеї або в бібліотеці, лише вказанням їм їх ієрархічного щабля. Тому й не як з черні глузує провідна каста з «мужиків», яких працю оберігає й боронить, лише глузує а тих представників черні, які, будучи черепахами, забажали літати, будучи зайцями, пхалися в козаки, будучи Шельменками – пхались у Хмельницькі, будучи провінціяльними адвокатами – хотіли уподібнитися становищем митрополитам київської Руси. Був це глум з осідланої корови: корова в хліві й на полі – корисна й гідна пошани худоба, на своїм місці робить «сродне діло». Натомість смішною є ця корова, коли б уявила себе арабським скакуном і убралася в сідло, це була б така сама комедія, така сама маскарада, як убраний під босого мужика граф Толстой.

Так само й Котляревський: у нього – сміху гідні були сліпі як вожаки, бо беручись за несродне діло, вони «все робили назворот». В цім глумі над воронами в пав'ячих перах був глибший сенс, власне протест проти всякої соціальної маскаради, проти блазнів у короні, проти конюхів у лицарських шоломах, проти волоцюг у священичих рясах, проти Санчів Панців у ролі правителів.

В старій Україні цей поділ на касти був чимсь самозрозумілим, без чого сама суспільність була не до подумання. При чім та свідомість конечності ієрархії мала і вища й нижча верства. Не раз людність усувала, а навіть убивала свого князя, але нового кликала лише з князівського роду. Їй не впадало в голову вибирати собі князя поза аристократією володарів, або взагалі обійтися без князя. Функції верств були розмежовані: перша боронила другу, давала політичний лад, організувала народ, як політичну й моральну цілість. Ці функції повнили в середні віки у нас і в Європі служителі бога й релігії, володарі й лицарське братство.

В доісторичні часи людність наша жила в варварській, ще не з'єрархізованій суспільності, жила «обичаєм звіринським», в стані анархії, коли «івозста род на род», без жадного «наряду», коли демократи «творяху самі собі закони», без умисне до того покликаної панівної верстви. Але такий хаос не міг довго тривати, він став шкідливий самій знівельованій демократії, й тому рішили наші предки хоч і «ізгоніша варяги за море», щоб повернутися до свободи варварської суспільності, але хутко покликали собі знову касту панів, яка б «правила і володіла нею». Як стоїть у додатку до Іпат. літопису, «словяне, чудь і кривичі прогааша (князів) за море і начаша самі в себі владіти, вудячи великое нестроеніе в землі своїй, приїдоша в чувство» і рішили «ізбрати собі князя ін-ного рода». Бо не було в них ладу, «не бі в них правди».

Тоді виникла потреба князя «іже би володіл ними' і радил по ряду, по праву». Цей князь з своєю дружиною, і його діти, і внуки упорядкували оту «велику і обильну землю», яка як всяка безпанська територія, лежала облогом, мертвим капіталом. Ольга княгиня розпреділила права й обов'язки каст: верства підвладна, люди – «ділали ниви своя і землю свою», платили дань князям на оборону й управу землі, бо княгиня їх «роботі преда мужам своїм», а ті мужі уставили «устави і уроки» для смердів. Князі основували міста як той, що заснував Холм и «створив градець» після свого задуму, а тоді вже зійшлися до нього на працю «майстри всяци, сидільници і лучници, і купници і бі жизнь», яку вдунув князь в свою територію і в своїх людей.

Ця ж правляча верства та її меч дбали про те щоб смерд міг спокійно орати свою ріллю, щоб не наїхав на нього половчин, не «ударил його стрілою» і не забрав його кобилу, родину і всі достатки. Дбала ця правляча верства не лиш про фізичну оборону землі та її політичну організацію, але і про організацію моральну, духову. Духовенство встановляло для людності «правила душі, наставляло на істину». І так, як до варягів, посилали наші предки «к царю (візантійському) Михаїлу, глаголюще: «земля наша крещена», але «ність в нас учитель іже би нас учил і казал протолковати священні книги, они бо ни інако учать, а друзії інако, тимже не розумієм книжного розума, ни сили їх».

Земля була велика, але людності не було правди і права, їх мусіла запровадити окрема провідна каста (каста правителів). Земля була обильна, і смерд пильно орав її, але без провідної каста не давав йому цього робити половчин, охоронити плоди праці смерда могла лише провідна каста з мечем в руках (каста войовників). Людність була хрещена, але розуміти святе письмо не вміла, та її невчений розум толкував його в різні боки. їй треба було, щоб хтось інший установив їй «правила душі», тверді моральні закони, без яких не існує ніяка суспільність, а зробити це могла тільки окрема каста «учителів» (каста священича). Вона встановляла правила душі, князь – встановляв правду і право, дружинник – охороняв безпеку країни й людності, яка сама з себе робити того не вміла, вміючи лише орати, молитися і платити дань.

Те саме робила вона й пізніше, а нова провідна верства засновувала Печерські лаври, Київо-Могилянські академії, бібліотеки, укладала «Руські правди», «Литовські статути», козаче право в гетьманських універсалах, неписаний козацький кодекс честі й ін., збирала в формули говорені, співані, писані або різблені з каміння загальні приписи політичного, економічного й духового життя для цієї людності. Такий був нормальний поділ громадських функцій, без якого суспільність не існувала б .

Подібно було, як утвердилася козацька держава. Засади егалітаризму в ній скоро зникли й Чорна рада пішла в непам'ять. Резервуаром, з якого вибиралась старшина козацька, що правила країною й боронила її людність – це були кілька впливовіших і економічно сильніших родин, які здобували собі славу й розголос своїми військовими або політичними чинами на користь отчизни. Касти в нашій історії мінялися за назвою, але лишалися. В старокиївській державі були ці касти: князі і смерди, в козацькій – перших заступила генеральна старшина, яка була й радою «думающих бояр» і «храбствующих дружинників», було це військо запорозьке, його «лицарі і кавалери», прості козаки стали замість «ряду полчного», смерд – обернувся в посполитого. Ролю правлячої аристократії за литовсько-руський період перебрали «земяни», нащадки удільних князів, і бояри, нащадки осілих дружинників.

Коли говорю про ці касти, про верству панівну, кермуючу, думаючу і храбрствуючу, а другу – підвладну, орючу, сіючу, взагалі витворюючу матеріальні дібра під проводом вищої верстви, яка це витворення в суспільності організує, – то говорю не про устрій тої чи іншої доби, а менше-більше про засаду важну для кожної суспільності. Демагоги безклясового, егалітарного суспільства можуть верзти про скасування клясових різниць, про скинення панів і упривілейованих верств, але це дурисвітство. Нема суспільності без панівної верстви: мали таку верству і росіяни і за царату, і за большевиків. Бувають, правда, демократичні держави, що не дбають про розподіл на касти, де кожний може стати Деїфобом, Гектором, або Гелєном, так що навіть ніхто його до того не виховує і не жадає від нього конечних до того кваліфікацій.

Але в таких демократичних державах буває одно з двох: або засада рівності і безкастовості перестерігається лиш номінально, по суті ж ні. Це, напр., у випадку Англії, де – як пише один німецький часопис (Frankf. Zeitung 7 8 1940) – «коли демократія так довго функціонувала начебто без тертя, то лиш тому, що була вона не пануванням демосу, народу (всіх через випадок вибору), лише скорше пануванням немногих, спеціально на те вирощуваних родин». З другої сторони не приходило там і до закостеніння правлячої касти, бо як свідчить німецький історик Трайтшке, многі носії старих середньовічних імен в англійськім парламенті були порівнюючи свіжо випечені лорди й віконти, недавно піднесені до вищого стану з нижчого: окремим здібнішим одиницям нижчої верстви завше була відкрита дорога нагору. Там же ж, де цього не було, де дійсно панування державою переходило в руки вічно плинної демократій, де кожний, навіть негідний і до того неприготовлений, з браку відповідного вишколення чи родинної або групової традиції, міг стати Деїфобом чи Гектором або Гелєном, – як це було в Третій республіці французькій – там, як це передбачував Платон, кінчилося катастрофою.

Нема суспільностей без касти, цебто верстви, яка упорядковує суспільний організм і тим надає йому сили. Коли цей порядок нищиться, або через розклад нагорі або через захланність і розперезаність низів, тоді така спільнота стає або частиною чужого, сильнішого державного організму (в якім засада кастовості ще панує), або повертає до форм примітивного устрою з тираном на чолі. Інстинкт самозбереження одиниць, родин, частин, які стремлять відірватися від порядкуючих наказів центру, – не має нічого спільного з енергіями цього центру, які запевняють сталість, правильне функціонування й силу спільноти. Одна річ, сума воль егоїстичних одиниць, друга річ – воля окремого органу суспільності, що дбає про її цілість. Звичаї, моральні засади, ідеї, право й не право, закони моди, навіть сама мова всякої маси орієнтуються звичайно на такі ж поняття провідної касти, ніколи навпаки. Між ін. тому й такі комічні є фанатичні оборонці прав «рідної мови» серед наших егалітаристів, які за початок всієї культури вважають масу й ненавидять засаду кастовості. Резигнуючи з вищої верстви, вони позбавляють свою «рідну мову» її найкращого охоронця й законодавця, бо без прикладу цієї верстви всяка «рідна мова» обертається в нерідну, в «нєнужний язик».

Ієрархізація суспільності й на ній збудований державний лад з окремою, своїми здібностями, расою й положенням відгородженою від інших, з генієм командування і проводу кастою, – є конечна передумова правильного діяння суспільного організму.

Щоб бути сильним і відпорним, щоб ставити чоло біологічному закону боротьби й розширення, мусить суспільність укластися у відповідну форму, з відповідно собі підпорядкованими органами, з яких кожний має бути на належнім йому місці, мати свою форму і розмір і виконувати сродні собі функції. Це було правилом у героїчні часи старої України. Це є постулатом України сучасної.

Примітки

Данило Заточник писав у 1247 р. – роки життя цього письменника невідомі, орієнтовно 12 – 1 пол. 13 ст.

Томашівського й Назарука – Томашівський Степан (1875 – 1930) – український історик і публіцист; Назарук Осип Тадейович (1883 – 1940) – український політичний діяч.

Миріям – так Донцов називає драматичну поему «».