Андрій Ніковський, обіжник «Становище уряду УНР до галицького питання», Тарнів, 14 грудня 1920

В зв’язку з заключенням квітневого Політичного Договору Уряду УНР з Урядом Польської Речі Посполитої, в якому зазначені західні кордони нашої держави, питання державної приналежности Східної Галичини, як також питання про компетенцію рішати про долю цієї країни, зробилось предметом численних політичних декларацій і протестів деяких кол галицького та наддніпрянського громадянства, гарячих політичних дискусій, спорів і газетних виступів, а подекуди і об’єктом дипльоматичних розмов та пертрактацій з представниками чужоземних держав. Верховній владі, яку представляє пан Головний Отаман, і Урядові УНР деякі кола українського громадянства роблять закиди, начебто вони зреклись Східної Галичини і віддали її під панування Польщі. Рівно ж деякі представники Польської Республіки старались прихилити представників УНР до прийняття формули, що «Україна без Польщі існувати не може, а Польща без Галичини» – значить, що українські представники за кордоном мусять переконувати уряди чужоземних держав, особливо англійський, – який ворожо ставиться до імперіялізму Польщі, – що Галичина мусить належати до Польщі.

Все вищезазначене примушує Міністерство закордонних справ подати Вам, Вельмишановний пане После, свої міркування про становище Уряду УНР в галицькому питанню і прохає Вас керуватися ними в своїй работі. По упадку Габсбурзької монархії український нарід Східної Галичини спираючись, на право самоозначення, проголосив свій край самостійною Західноукраїнською Республікою і потім на основі однодушної волі народа з’єднався з Українською Народною Республікою. Але цим з’єднанням не вирішено і не могло бути вирішене питання державної приналежности території Східної Галичини, бо Східна Галичина була частиною території б[увшої] Австро-Угорщини і тому вона, як і всі инші території, – підпадала рішенню союзних та заприязнених держав – себто точно сказати – рішенню Найвищої Ради (Стаття 91 Сен-Жерменського договору). 25 червня 1919 року Найвища Рада, помимо рішучого протесту з сторони української Делегації, надала санкцію польській окупації Східної Галичини, а постановою від 11-го липня м[инулого] р[оку] – віддала управу над нею Польщі на основі окремого договору між Польщею і Антантою, а українському народові обіцяла, що той договір «забезпечуватиме по змозі автономію території як також політичні, релігійні і особисті вольности населення і опиратиметься на праві самоозначення, яке населення Галичини виконає пізніше щодо своєї політичної приналежности».

Зазначене становище в галицькій справі, зокрема в справі приналежности, було змінене тимчасовим «Статутом для Східної Галичини», прийнятим на засіданню Найвищої Ради 20-го падолиста 1919 року. Найвища Рада ухваленим статутом надавала Східній Галичині автономію, але відбирала населенню цієї території право самоозначення – а саме постановила, що по 25 роках польської управи має рішати не воля народу, а Ліга Націй. Після того на домагання поляків Найвища Рада рішила завісити свою ухвалу про тимчасовий характер приналежности Східної Галичини до Польщі, застерігаючи собі рішити цю справу пізнійше (а до часу рішення віддала Східну Галичину під дальшу окупацію Польщі).

Таким чином справа Східної Галичини була і є об’єктом міжнародного права та його диктуючих тепер чинників і вона не могла і не може бути вирішена ні волею населення, ні тим більше квітневим договором Уряду УНР а Урядом Речі Посполитої Польської. Уряд УНР не тільки не має права рішати про долю Східної Галичини з погляду міжнародного права, але він не міг цього зробити і на основі державноправної окремішности Східної Галичини, бо з’єднання обох республік вправді наступило, але фактичної злуки зовсім не переведено і Західноукраїнська Республіка лишилась і надалі самостійною і незалежною.

На підставі умов від 3.ХІІ.1918 року і 3.І.1919 року галицька Національна Рада затримала аж до часу скликання Установчих Зборів обох республік найвищу законодавчу владу щодо території Західної Области УНР, а виконання цивільної і військової адміністрації доручила свому, перед нею відповідальному, Державному Секретаріятові як виконавчому органові. З актів злуки виходить, що Західна Область УНР застерегла собі самостійність і остаточну розв’язку питання про державну приналежність полишила волі самого народа.

Таким чином, Уряд УНР, стоючи на грунті державноправної окремішности Східної Галичини і вважаючи, що питання її політичної приналежности належить до вирішення міждержавних чинників, які безперечно візьмуть на увагу волю населення цієї країни, – не міг ні насильно відривати, ні зрікатись в користь Польщі Східної Галичини і, визначуючи західні кордони в декларації української дипльоматичної Місії в Речі Посполитій Польській від 2 грудня 1919 р[оку] і після того в Політичному Договорі від 21 квітня 1920 не мав ні права, ні наміру предрішати питання про політичне становище Східної Галичини.

Подаючи Вам, Вельмишановний пане После, вищезазначені міркування, прохаю Вас взяти їх під ласкаву увагу, інформувати правильно закордонні офіціяльні, політичні, суспільні, громадянські круги про становище Уряду УНР в галицькій справі, як також давати відповідні пояснення польським представникам за кордоном. Також прошу Вас інформувати Міністерство закордонних справ про стан галицького питання за кордоном, особливо в цій державі, де Ви акредитовані.

Прошу Вас, Вельмишановний пане После, прийняти вислови найглибшої пошани.

Міністер закордонних справ [Андрій] Ніковський

За директора Департамента чужоземних зносин [Михайло] Шкільник

***

Друкується за примірником Міністерства закордонних справ УНР, машинопис / ЦДАВО України Ф. 3696. – Оп. 2. – Спр. 318. – Арк. 258-259.

Примірник Місії УНР в Італії / Українська революція. Документи 1919 – 1921 / Редактор Т. Гунчак. – Нью-Йорк, 1984. – С. 396-399. – (Джерела до новітньої історії України, Том 2).

Опубліковано

Архів Української Народної Республіки. Міністерство закордонних справ. Дипломатичні документи від Версальського до Ризького мирних договорів (1919–1921) / Упоряд.: Валентин Кавунник. – Київ: Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського, 2016. – С. 237-239.