Андрій Ніковський, обіжник у справі польсько-українських взаємин, Тарнів, 25 листопада 1920

Важка політична ситуація, яка витворилася з хвилею поновленого вступлення Польщі в мирові та перемирні переговори з совітським Урядом Росії в Ризі, найшла належну оцінку з боку Уряду УНР, який вжив всіх доступних йому заходів для оборони державного престижу Української Народної Республіки.

Корисне мілітарне становище Польщі, яке забезпечувало їй повну свободу в ставленню умов миру та перемир’я переможеному противникові, Совітській Росії, невідрадне положення російського совітського Уряду, спричинене програною війною, та позитивні висліди конференції дипльоматичного представництва УНР з польським Урядом давали Уряду УНР підставу сподіватись, що польська мирова Делегація, в повному розумінні високої ваги і обосторонньої цінности Польсько-Українського Договору від 21 квітня 1920, доложить, зі свойого боку, і при мирових переговорах з Росією належних трудів і старань не лиш в напрямі охорони прав та інтересів Української Народної Республіки як свого союзника, але по можности також і придбання для неї відповідних політичних користей.

Спираючись на це, вислав Уряд УНР, помимо відомої, негативної відповіди [Георгія] Чичеріна на пропозицію, зроблену польським Міністром закордонних справ відносно допущення до переговорів в Ризі як рівноправної сторони також і Делегації УНР, делегацію з сенатором [Сергієм] Шелухиним на чолі, в тій думці, що оскілько виявиться виключеним безпосередня участь нашої Делегації в переговорах, то посередно, себто в злуці з польською Делегацією, нічого не буде стояти на перешкоді.

Сподівання Уряду УНР не покривалися з намірами польської Делегації. Більшість її, з головою Делегації [Jan’ом] Dąbski’м на чолі, рішила під впливом катастрофального становища Польщі під фінансовим і економічним зглядом (повна невдача акцій польського Міністра фінансів [Władysław’а] Grabsk’ого щодо взискання позички у Франції, малий успіх внутрішньої позички, відсутність зимового одягу для армії, недостатки в апровізації, спричинений заняттям великих теренів большовицькими військами і вивезенням з-відтам всяких припасів та наслідком цього неспокійний настрій загрожених голодом робітничих мас), змагатись до негайного заключення миру за ціну забезпечення здобутків лиш для самої Польщі, без узгляднення обов’язку охорони прав свого союзника Української Народної Республіки. До здійснення цього змагання польської Делегації провадив лиш один шлях – через залишення охорони прав і інтересів Української Народної Республіки і вступлення в мирові переговори також з совітським Урядом України. Коли б цього шляху не вибрано, то не лиш що переговори перетягали би ся в нескінченність, але російські війська, які будь-що-будь, хоч розбиті, все-таки представляли поважну мілітарну силу, змінили б лиш назву з російських червоних військ на українські червоні війська, і війна розгорілась би дальше.

Делегації УНР не дано можности співучасти в переговорах, і її роля обмежилася лиш до конференції з польськими й иншими закордонними представниками в Латвії та допильного стеження за розвоєм подій.

Було загальновідомо, що російська Делегація отримала з Москви вказівки піти можливо найдальше в уступках Польщі, а щодо України, то, по словам голови російської Делегації п[ана] [Адольфа] Йоффе, він готовий був боротися тижнями, коли не місяцями, за визнання мандатів Совітської України як рівноправного контрагента при переговорах. Мимо дійсно важкого положення Польщі не оправдана і несподівана податливість польської Делегації в тому напрямі була для російської делегації великим виграшем.

Приступлення польської делегації до переговорів з делегаціями Совітської Росії і Радянської України як рівноправними сторонами являлось визнанням де-факто, інспірованим Москвою, Уряду Радянської України. З цього приводу внесли представники Уряду УНР на руки голови польської мирової Делегації [Jan’а] [Dąbsk’ого] ноту з протестом проти вступлення польської Делегації як репрезентації союзного Українській Народній Республіці Уряду в мирові переговори з Правительством України, яка по договорі від 21 квітня 1920 єсть союзницею Польщі і разом з нею провадить своїми військовими силами воєнну акцію проти Совітської Росії. В ноті зазначено, що законним Урядом України являється лиш цей Уряд, який відповідно закону від 28 січня 1919 одержав свою владу від народного трудового Конгресу і який має своє правне представництво в Варшаві. В ноті вказано дальше на те, що наведений вчинок польської Делегації загрожує шкідливими наслідками Україні, яка в переговорах участі не бере. Совітський Уряд Росії послугується вже здавна впровадженням на політичну арену ріжнородних фіктивних урядів. Вистачить пригадати такі фіктивні, совітські уряди Естонії, Латвії, Литви а навіть Польщі. В даному випадкові, коли вся Україна горить боротьбою проти большовизму, Уряд Совітської Росії, щоби добитися поневолення України, утворив фікцію українського совітського Уряду і впровадив його для переговорів в Ризі, щоб осягнути визнання його від Польської Речі Посполитої як одної з держав Антанти. Нема сумніву, що це додає нової сили большовизмові, спричинює великі труднощі законному Урядові УНР і загрожує не лиш Україні, але і Польщі та цілій культурній Европі. Висновком із зазначеного являється, що всі акти, вирішення, визнання і постанови мирової конференції, доконані без співучасти Правительства Української Народної Республіки воно вважатиме для себе необов’язковими.

Згадану ноту передано, крім польської репрезентації, також всім закордонним представникам в Латвії, і вона зробила глибоке вражіння. Крім цього, коли на 4-му засіданню Ради Уповноважених держав в Ризі польський Посол в Латвії [Witold] Kamieniecki заявив, що польською Делегацією не нарушено Польсько-Українського Договору, сенатор [Сергій] Шелухин зложив заяву, що через приступлення польської делегації в мирові переговори з фіктивним Урядом Радянської України як рівноправним контрагентом договір з Українською Народною Республікою цим самим був порушений. На цьому самому засіданню подано з боку нашого дипльоматичного представника в Латвії слідуючу декларацію, для занесення в протокол: «Договором від 21 квітня 1920 року польський Уряд обов’язався не заключати жодних міжнародних умов, направлених проти Української Народної Республіки, тому визнання совітського українського Уряду, який є емісаром російського Уряду на Україні, як противовіс Уряду Української Народної Республіки, є порушенням договору».

Нема сумніву, що совітська дипльоматія віднесла через заключення Ризького договору як моральну, так і фактичну блискучу побіду над дипльоматією Антанти. Від початку свого існування добивався російський совітський Уряд свойого визнання Антантою і не міг добитися. Ризький договір створив незвичайно ускладнене і нелогічне політичне становище. Замість одного невизнаного Антантою російського совітського Уряду виявилось три совітські уряди, себто Росії, України і Білорусії, визнані членом Антанти, – Польщею. Висувається питання про те, яку форму приберуть дальші взаємини Уряду УНР до Польщі після підписання нею Ризького договору і в який спосіб відповість вона зобов’язанням, прийнятим супроти Уряду УНР в договорі від 21 квітня 1920.

Уряд УНР здає собі ясно справу, що наслідками заключення Ризького договору Польщею єсть: 1) признання Уряду [Християна] Раковського на територіях Української Народної Республіки, 2) зламання варшавського Договору від 21 квітня 1920 і порушення основ Польсько-Українського союзу, 3) в разі фактичної допомоги Українській Народній Республіці з боку Польщі відносини не можуть бути скеровані по шляху взаємної рівноваги і справжньої незалежности УНР.

Тому Міністерство закордонних справ переслало від імени Уряду УНР на руки польського Міністра закордонних справ ноту, в якій вказує, що через заключення Ризького договора і логічно з цього випливаючого нав’язання Польщею правних взаємовідносин з самозваним харківським Урядом, порушено права та інтереси Української Народної Республіки, що, без сумніву, не може бути корисним для польського Уряду. Фіктивний Уряд Радянської України не являється нічим иншим, як лиш встановленою центральним російським Урядом окупаційною владою, отже, чинником, який немає ніякого права називати себе суверенним Урядом України. Через заключення Ризького договору з Правительством Радянської України Уряд Польської Речі Посполитої зайняв становище, яке стоїть в суперечности з постановами Політичної Конвенції від 21 квітня 1920 тому, що в першій статті зазначеного договору польський Уряд визнає законним урядом України Уряд Української Народної Республіки, а в ІV статті того ж договору зобов’язується не заключати ніяких договорів, направлених проти державних інтересів Української Народної Республіки. Визнання на певній державній території одного Уряду законним і суверенним виключає переговори з якою-небудь иншою організацією, що присвоює собі право до тієї ж території. Друга стаття Ризького договору, яка обов’язує Уряд Польської Речі Посполитої не підтримувати військових акцій проти другого контрагента, позбавляє Польщу можливости виконання всіх політичних і військових зобов’язань, які вона прийняла перед Українською Народною Республікою. Бажанням Уряду Української Народної Республіки єсть, щоби Уряд Польської Речі Посполитої зложив перед приступленням до переговорів в справі тривкого миру з Росією заяву, яка вповні відповідала б постановам політичної конвенції від 21 квітня 1920 та військової конвенції від 24 квітня 1920. Офіційної відповіди на ту ноту Міністерство досі не одержало.

Заключення прелімінарного миру та перемир’я з совітами було несподіванкою як для офіційних, так і громадських польських кол. Трактування української справи при мирових переговорах в Ризі викликало серед військових кол, які стоять близько до Бельведеру, і серед певних урядових та громадських кругів, які оцінюють реальну вагу Польсько-Українського Договору для Польщі, глибоке незадоволення, яке постійно росте. Це спричинює також неясна і шаблонна редакція договору і повний брак довір’я до контрагентів щодо дотримання точок договору.

Хід переговорів в Ризі та виразне змагання голови польської Делегації [Jan’а] Dąbsk’ого, заключити мир перед приїздом до Риги польського Міністра закордонних справ [Eustachy’я] Sapieh’и, якого метою було поставлення українського питання на чергу в повній ширині, вказує на те, що тим спішним підписанням миру та розмиру польський Уряд був до певної міри поставлений перед доконаним фактом і не міг відмовити своєї згоди, коли большовицька Делегація погодилася на всі умови, які торкалися інтересів самої Польщі.

Логічним висновком Ризького договору мусила бути певна зміна взаємовідносин Урядів обох союзних народів, одначе вона, після з’ясування питання нашим варшавським представництвом перед польським Урядом, буде торкатися тільки формального боку в певних напрямках (зобов’язання Польщі перед Урядом УНР, прийняті Військовою Конвенцією від 24 квітня 1920).

В основі приязне і доброзичливе відношення Польщі до уряду УНР залишається незмінним і надалі. На думку певних польських відповідальних осіб, договір з 24 квітня 1920, як підписаний раніш від Ризького, не тратить цілком своєї законної сили; він єсть обов’язковим для польського Уряду, а через те повинна його Польща виконати. Визнання радянського Уряду на Україні створило того рода ситуацію, що на одній території існують два уряди. Вирішення питання, котрий з тих двох Урядів має залишатися єдиним, являється внутрішньою справою України.

Відношення Польщі до Уряду Української Народної Республіки в грунті прихильне, між тим як те відношення до недавно визнаного радянського Уряду, – це тільки відношення до пунктів прелімінарного договору, якого стилізація допускає широку інтерпретацію. Офіційні відносини поміж обома союзними Урядами (а саме Уряду Української Народної Республіки і Уряду Польської Речі Посполитої) лишаються ні в чому не змінені і надальше. Доказом того єсть підписання 17 жовтня 1920 торговельного договору поміж Польщею а Українською Народною Республікою. Великі обопільні користи, що випливають з зазначеного договору, дають запевнення, що Польща, під цей момент економічно дуже слаба, доложить всіх зусиль для утримання якнайтісніших зносин з Українською Народною Республікою для додержання згаданого торговельного трактату.

До заключення мирового договору Польща не може бути ніким атакована з приводу дальших приязних взаємин з Українською Народною Республікою. Для утримання тих взаємин і після заключення тривкого миру з Росією повинно бути в мировім договорі ясно і недвозначно зазначено, що Польща вважає Польсько-Український Договір з 21 квітня 1920 для себе обов’язковим. В тім напрямі одержано Урядом УНР через нашого представника в Польщі запевнення з боку польського Міністра закордонних справ. Польський Уряд признає, що Українська Народна Республіка сумлінно виконала свої союзничі обов’язки. Назначення головою Ради Народних Міністрів щирого прихильника Польщі пана А[ндрія] М[иколайовича] Лівицького, дає Польській Речи Посполитій запоруку, що з боку Української Народної Республіки відносини її з Польщею підуть далі шляхом взаємної вірности і приязни. Не можна поминути того, що прихильна до якнайскоршого заключення миру більша частина польської Делегації стала на тім, що обов’язок Польщі уділення підтримки Урядові УНР кінчиться з моментом повороту Уряду і армії на територію України.

Треба зазначити, що в тому часі помічено в польській пресі, навіть в півофіціяльних польських органах, статті, що посилались на звідомлення офіціяльного Польського телеграфного агентства, які обвинувачували армію УНР в погромах та инших злочинних ексцесах. З приводу цього вислало Міністерство закордонних справ УНР до польського Міністерства закордонних справ ноту з протестом проти того рода виступів офіціяльних органів польської преси, які стараються в очах не тільки польського та українського, але і громадянства цілого світу здискредитувати престиж Уряду УНР і головного командування його військ та підірвати у обох союзних народів взаємне довір’я та віру в зреалізування Польсько-Українського Договору. В ноті зазначено, що відповідальности за такі жалюгідні вчинки в прифронтовій полосі не несе армія УНР, та зауважено, що воєнний час та ненормальне постачання армії УНР з боку польських органів, пасивний, а в декотрих випадках просто ворожий настрій місцевого населення не виключали певного рода випадкових надужить. Погроми і инші злочинні вчинки являються ділом невідповідальних елементів (польських та українських дезертирів, большовицьких полонених та агентів-провокаторів), і з ними головне командування армії УНР бореться з усею строгістю законів воєнного часу.

В ноті звернено увагу на те, що рефлекс осуду польською пресою армії і Уряду Української Народної Республіки паде не лиш тягарем на Україну, але рівночасно і на Польщу, якої політичні і військові справи трактуються совітською пресою у взаємному польсько-українському зв’язку. Дальшою небезпекою, яка викликається послідовно з нерозважної агітації польської преси, єсть те, що під теперішній момент, коли українська армія вертає на Україну і чує за собою ворожий голос преси союзної держави, вона не принесе українському народові бажаної вісти, що Польща нам дружна і доброзичлива по-старому, а це з огляду на близьке скликання виборних органів, які остаточно мають одобрити та закріпити Польсько-Український союз, може витворити серед українського загалу небажаний для цеї справи настрій. Міністерство закордонних справ Української Народної Республіки переконане, що польський Уряд не дозволить плямити Польсько-Українського союзу тим кругам польського громадянства, які в своїй короткозорости не добачають його справжньої ціни в теперішности і на майбутнє, і вживе заходів щодо порозуміння між обома сусідніми народами закріпити і поглибити серед найширших верств польського народу, і докаже, що осягнений тяжкими зусиллями Польсько-Український союз має міцні підстави в життєвих інтересах обох народів…

Зазначену ноту передав заступник голови української дипльоматичної Місії в Варшаві особисто польському Міністрову закордонних справ, який зложив заяву, що польський Уряд не поділяє думок часописей, все з повною доброзичливістю і приязню відноситься до Української Народної Республіки як свого союзника.

З моментом, отже, коли польська мирова делегація в Ризі погодилася на Уряд Радянської України як другого контрагента, а українське питання зручно обходилося та не ставилося на чергу дня, нічого не стояло на перешкоді прискореному темпу мирових переговорів, які в дійсности дня 12-го жовтня 1920 покінчилися підписанням прелімінарних умов про мир та перемир’я між Польською Річчю Посполитою, з одного, та Совітською Росією, з другого боку.

Спираючись на дальші приязні і доброзичливі, союзні відносини обох Урядів, Уряд Української Народної Республіки сподівається, що енергійній та доцільній праці наших дипльоматичних представників вдасться використати незадоволення польських кол Ризьким договором, недовір’я до совітів Росії і України в тім напрямі, щоби при майбутньому мировому договорі Польщі з Росією права і інтереси Української Народної Республіки були ясно і всебічно забезпечені.

Міністр закордонних справ [Андрій] Ніковський,

в[иконуючий] об[ов’язки] директора

Департаменту чужоземних зносин

[Михайло] Шкільник

***

Друкується за примірником Міністерства закордонних справ УНР, машинопис / ЦДАВО України Ф. 3696. – Оп. 2. – Спр. 318. – Арк. 241-246.

Опубліковано

Архів Української Народної Республіки. Міністерство закордонних справ. Дипломатичні документи від Версальського до Ризького мирних договорів (1919–1921) / Упоряд.: Валентин Кавунник. – Київ: Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського, 2016. – С. 230-236.