Отто Ейхельман, обіжник у справі укладання Ризького миру, Тарнів, 6 травня 1921
На мировій конференції в Ризі в вересні-жовтні місяці 1920 року Делегація Польської Речі Посполитої найшла можливим, як це пояснювала вона українському Уповноваженому, по тактичним причинам розпочати переговори і заключити прелімінарний мировий договір з Російською Соціялістичною Федеративною Совітською Республікою, а також іменуючою себе Українською Соціялістичною Совітською Республікою; представники від обох совітських урядів були призначені одним загальним мандатом за підписами народних Комісарів закордонних справ обох правительств. Так само «остаточний» мировий договір заключений одночасово між Польщею, з одної сторони, і Совітською Росією та Українською Соціялістичною Совітською Республікою, з другої сторони. Очевидно в зв’язку з цим УССР збирається вже призначити собі окремі дипльоматичні представництва в чужоземних державах. По відомостям преси, такі представництва так званої УССР намічаються в Берліні та Римі.
Маючи на увазі, що чутки, які ширяться в пресі про такі заміри, можуть справді здійснитися, я вважаю потрібним доручити Вам зараз же заздалегідь і цілком грунтовно інформувати Правительство держави, при якому Ви призначені Представником УНР, що іменуююча себе «українська» совітська влада вже 3-ій рік руйнує ріжні місцевости на Україні, являється тут без всякого права і тримається виключно силою воєнного окупанта, який не користується, ані визнанням краю, ані якимись-будь симпатіями українського народу; і вона не являється представником національної влади, а лише чужоземним Комісаріятом від російської совітської влади у Москві, себто чужоземним завойовником. Український нарід усіма можливими силами і засобами противиться цьому насильникові, переслідує його на просторах усієї території України, позбавляючи всякої можливости закріпити тут свою державну владу, завжди проганяючи цю т[ак] зв[ану] УССР з частин української території, зайнятих большовицькими військовими силами. Т[ак] зв[ана] УССР може триматися лише в містах і на самому близькому віддаленню від залізниць. При таких умовах большовицька УССР може рахувати себе фактичним військовим окупантом, правда, ніде не забезпеченим, – не більш як на одній двадцятій території України, притому в місцевостях роз’єднаних, між якими цілком не забезпечений залізничний зв’язок, що переривається постійним псуванням залізничного шляху, а також досить частим роззброюванням бронепотягів Червоної армії з боку повстанських відділів населення, які з великою спритністю і майже без всяких втрат ведуть цю боротьбу з військовими силами окупанта – большовицького совітського Уряду.
Від військових фахівців, що служать у червоній армії, оперуючій на території України, маються вже цілий рік певні відомости, що в штабі червоної армії визнають, що при існуючім селянськім повстанні на Україні проти большовицького режиму т[ак] зв[аної] УССР, яке протягом року ще в багато разів збільшилось, совітська влада, що прийшла на Україну як військовий завойовник з Москви (подробиці про це Вам відомі), на Україні вдержатися не може, а значить, вона і не в силах завести тут постійного мирного державного порядку. Осягнути такий порядок т[ак] зв[ана] УССР до цього часу не могла; це не підлягає найменшому сумніву. В такому безнадійному становищу ця виключно окупаційна влада – антинаціональна і невизнана в краю, – починає вести, так само безнадійно, боротьбу при допомозі нечуваного терору проти населення; терору, що міг би врешті привести до повної руїни заселених місць і до знищення самого населення. Совітська влада перед цими жорсткостями для досягнення своїх цілей не спиняється, а породжує їх спокійно, рахуючи на жахливий ефект такого нелюдського поводження.
На Україні селянство, що складає 85% населення, добре зрозуміло ці вандальські наміри і крайню рішучість большовиків комуністів, виключно складаючих персонал верховного правительства УССР, повсюди за останній рік зміцнило свій повстанський рух через чисельні відділи партизанів, проти цієї чужоземної, підлягаючої Москві, совітської влади, і вживає заходів для нормального об’єднання партизанських відділів проти сил УССР, і вирішило з наступаючою весною підняти загальне масове повстання, аби вигнати з України непроханих чужинців, іменуючих себе УССР. Совітська влада в Москві визнала серйозність цього положення і вирішила ще збільшити терор, доведений вже до останнього ступеня.
Все вищезазначене доводить, що т[ак] зв[ана] УССР за визнане Правительство та нормальну владу державну на Україні не може вважатися. А значить, і дипльоматичних представників від УССР чужоземні уряди приймати у себе не повинні, тому що УССР від імени України нічим зобов’язатися не може, бо пропоновані УССР, як неправомочним органом, зобов’язання для України не будуть вважатися обов’язковими. Необхідно попередити про це правительства чужоземних держав, щоби вони не зробили несвідомо прикрої для себе помилки. Наш обов’язок цілком ясний: забезпечити (охоронити) їх від шкоди та збитків, які можуть статися внаслідок такої несподіваної помилки.
Весь український нарід в його великих масах виключно і переконано орієнтується і в теперішній час, більш рішуче і уперто, чим коли б то не було, – на авторитет Головного Отамана С[имона] В[асильовича] Петлюри та Уряд УНР, який він репрезентує. Цей настрій і рішучість всього селянства на Україні на її 500 000 км2 остаточно зміцнились. На це маються самі позитивні дані, які доставлені в останній час делегатами повстанців, що прибувають з ріжних районів України. В цьому рішучому та активному напрямкові українського народу чужоземні уряди можуть цілком переконатися, перевіривши стан речей на місці. В кінці грудня місяця 1920 року, по свідоцтву большовицько-комуністичної преси, відбувся з’їзд представників українських партій, не виключаючи лівих есерів і боротьбистів, в Білій Церкві, який вирішив одноголосно вигнати чужоземну совітську окупацію з України і орієнтуватися на національний Уряд УНР.
Відступ регулярного війська УНР на польську територію перед большовицькою червоною армією, після перемир’я Польщі з Москвою і розгрому большовиками військових сил [Петра] Врангеля, трапився єдино через недостачу набоїв в українській армії, тому що постачання їх з-за кордону було з усіх боків утруднено з причини додержання сусідніми державами строгого нейтралітету відносно неіснуючих прав невизнаної большовицької Росії. Такий прикрий стан речей став на перешкоді тому, щоби встановити зв’язок сильних кадрів регулярних військ УНР з партизанськими масами і підняти загальне повстання, що могло би опертися на військо і партизан. Доконаний таким чином відступ українського Уряду і регулярного війська з рідної території є лише військовим епізодом, себто явищем і становищем тимчасовим, – переміна військового щастя, як сказано, – ні в якім разі не є остаточним закріпленням завойовника на зайнятій території, яку він захоплює епізодично лише на обмежених частях.
Партизани в тісній моральній та національній єдности з Урядом УНР, з С[имоном] В[асильовичем] Петлюрою на чолі, уявляють з себе на території України військову силу УНР, проти якої сили большовики можуть триматися лише в містах та коло залізниць, але і тут їх постійно виганяють. Партизани ж вдалими несподіваними нападами на чрезвичайців відбивають в значній кількости військові матеріяли, набої та иншу цінну здобич у ворога і майже без виїмку лишаються для ворога невловимими. Знаходячи всюди по селах теплий прийом і забезпечений притулок, не маючи ані заводів для виготовлення амуніції, ані інтендантських установ, ані можливости налагодити транспорт амуніції з закордону, партизани знаходять все потрібне для своїх відділів, які далеко розкидані один од одного, на місцях, у свого ворога. При тім партизани, зберігаючи свої сили і засоби, виступають обережно і, маючи можливість дуже точно оцінити положення, роблять напади на ворога завше цілком певно. Втрат в ранених, забитих, полонених та в військових матеріялах майже ніколи у їх немає. Регулярні війська УНР, розуміється, не можуть рахувати на забезпечення своїх потреб, хоча би і в значній мірі тими засобами, що партизани, і їх становще і з боку стратегічного на театрі війни цілком инше.
У всякім разі держави Антанти, від яких українці і не бажають одержувати помочі військом (війська на Україні УНР може здемобілізувати сама в цілком вистачальній кількости), могли би успішному виступу народного повстання на Україні з підтримкою стійких кадрів регулярного війська проти большовиків оказати величезну поміч постачання ріжної амуніції та технічних і інструкторських сил. Нерегулярна кіннота, на яку совітський Уряд головним чином покладає свої надії на успішні військові виступи, може бути легко паралізована численною повітряною флотою, проти якої совітська червона армія знайдеться безсилою, а держави Антанти мають в свойому розпорядженню значні запаси повітряної флоти, яка зараз знаходиться без діла.
Далі, по кількості, може, і дуже численний, ворог вже не такий сильний, як це здавалося б по тим надзвичайним методам, що він вживає, аби поповнювати свої постійно рідіючі кадри. Бо у всякім разі червона армія все ж мало обучена і в масі своїй не дуже надійна. Фронт її сильно розхитується дезерціями, опором військовим наказам, а особливо відсутністю військового духа, тому набрані з мобілізованих селян червоноармійці в масі зовсім не мають бажання виступати як ворог на війні проти тих же селян на Україні, проти яких совітська влада посилає червону армію для їх замирення і підчинення комуністичній УССР.
Тільки з великими труднощами большовицький режим підтримує свій фронт засобами самого суворого терору у військах, зміцнених наймитами-китайцями і захопленими правом на усякий розбій і грабунки частинами з інородців. Надійного забезпечення у запіллю у большовицьких червонармійців немає, навпаки, в запіллю у них всюди ворожий антибольшовицький настрій селян українців. При існуванню усіх вищезазначених реальних обставин, які можуть бути легко перевірені і вже досить відомі, хоча би з докладних повідомлень західноевропейської періодичної преси, само собою ясно і не підлягає сумніву, що сталої державної влади так званої УССР на Україні немає, а і в будучому вона так само не має ніякої надії здійснитися. Тому чужоземні держави не мають жодних підстав приймати від УССР офіційних представників як від сталої державної влади на Україні.
Уряд УНР, хоча й на чужоземній території, приклав вже до сього часу всі зусилля, аби у здійсненню демократичного республіканського принципу скликати на підставах всебічної демократичної організації делегатський предпарлямент, який і був 3-го лютого ц[ього] р[оку] відкритий у Тарнові і з того часу заповадливо функціонує як законодавчий і контрольний орган державної влади в УНР. Свідома свого обов’язку перед українським народом державна влада УНР вживає всіх можливих засобів для утворення і забезпечення тих умов, що повинні привести до нової перемоги над большовицьким насильником, захопившим Україну і хазайнуючім у ній як розбійник-грабіжник у дійсному розумінню цього слова.
Пропоную Вам: інформувати про з’ясований тут стан на Україні Уряд держави при якій Ви уповноважені як представник УНР. Приложити усіх старань, аби дипльоматичне або яке небудь инше представництво від іменуючої себе УССР большовицької, що знаходиться в сучасний мент після виїзду з Києва у Харкові на чолі з Х[ристияном] Г[еоргійовичем] Раковським, не було прийнято Правительством, при якому Ви уповноважені яко представник УНР.
Гадаю, що було би доцільним перекласти вищевикладене, виключаючи другий пункт уступу, на французьку мову або на мову тої держави, де Ви перебуваєте, і в залежности від обставин передати яко вербальну ноту або меморандум, п[анові] Міністру закордонних справ, а також і військовому Міністрові. Прошу Вас повідомити мене про виконання вищезазначеного доручення і про наслідки. Наш Уряд зацікавлений у можливо повному освітленню існуючого положення. Тому прошу Вас не затримувати Ваших звідомлень по цій справі, а надсилати Ваші повідомлення періодично в міру того, як Ви будете здійснювати окремі прописані Вам кроки і буде з’ясовуватись відношення до цієї справи з боку Правительства, при якому Ви уповноважені.
За Міністра закордонних справ [Отто] Ейхельман
директор Департаменту чужоземних зносин [Михайло] Кочерган
***
Друкується за примірником Міністерства закордонних справ УНР, машинопис / ЦДАВО України Ф. 3696. – Оп. 2. – Спр. 434. – Арк. 131-134.
Опубліковано
Архів Української Народної Республіки. Міністерство закордонних справ. Дипломатичні документи від Версальського до Ризького мирних договорів (1919–1921) / Упоряд.: Валентин Кавунник. – Київ: Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського, 2016. – С. 242-247.