Значення королеви Анни у вітчизняній та французькій історії

Луняк Євген

Дев’ять з половиною століть тому, овдовівши після смерті Генріха І, правителькою Франції при малолітньому Філіппі І стала дочка великого князя київського Ярослава Мудрого Анна. Її постать унікальна серед образів всіх французьких королев. Це перша жінка на французькому престолі, про яку маємо більш-менш точні відомості та яка змогла певний час очолювати керівництво великої західноєвропейської держави. Винятковість королеви Анни полягає не лише в її походженні, що було надзвичайним у середньовічній Франції, але й у важливій політичній і культурній ролі, яку вона відіграла в цій країні. Її друге одруження з графом Раулем де Крепі, що перебував вже у законному шлюбі, стало викликом тогочасному суспільству та карколомним життєвим кроком. Загадкова Анна Ярославна залишила по собі купу таємниць, над розв’язанням яких вже не одне століття поспіль ламають голови сотні дослідників. Без сумніву, ця жінка залишатиметься привабливим об’єктом історичних досліджень і надалі, не кажучи вже про використання її образу в якості персонажу мистецьких творів.

У Франції пам’ять про королеву Анну зберігають не лише сторінки середньовічних хронік та актові джерела ХІ ст. Мешканці містечка Санліс згадують із вдячністю королеву з Русі, що побудувала тут величну церкву святого Вінсента та заснувала монастир. Щороку 5 вересня в цій церкві, на порталі якої знаходиться скульптурне зображення Анни, поминають свою доброчинницю. Сучасні французи, що більш-менш обізнані з минулим своєї країни, в загальних рисах знають про дивовижну долю дочки руського князя Ярослава Мудрого Анни Київської, нащадками якої були всі королі Франції після ХІ ст. А враховуючи родинні зв’язки між середньовічними правителями, можна констатувати, що немає практичного жодного монархічного роду Європи, в жилах представників якого б не текла кров нащадків Анни Ярославни.

Постать Анни Ярославни в ХІХ-ХХ ст. стала зручною для політичних маніпуляцій у суспільній свідомості. Розпопуляризована у Франції наприкінці ХІХ ст., в умовах посилення тісного франко-російського політичного альянсу, вона отримала гучну відомість і в Російській імперії, а відтак і в Україні, де раніше про неї майже не згадували. З народженням української державності протягом ХХ ст. та пошуків нею політичного визнання в світі образ Анни Ярославни став активно використовуватися українською історіографією для підкреслення важливої європейської ролі України, наслідувачки та спадкоємиці Київської Русі. Залишається традиційним піїтет до цієї жіночої постаті і в російській історіографії, яка теж має інколи кольори політичної заангажованості, щоб підкреслити велич Росії, що делегувала одну зі своїх співвітчизниць на трон далекої Франції. Безумовно, відомість і вплив цієї західноєвропейської країни у світі сприяють цікавості українських і російських дослідників до постаті своєї землячки у Франції. Хоча Анну Ярославну часто називають руською, що на заході майже завжди ототожнюється з лише Росією, ця жінка за походженням мала переважно скандинавський родовід.

Політичний чинник, на жаль, диктує теми для багатьох історичних досліджень. Вагомість Франції у світі значно більша ніж Норвегії чи Угорщини, де правили рідні сестри Анни. Тому Єлизавета й Анастасія Ярославни не стали об’єктом такого великого зацікавлення, як їхня сестра в Парижі. Не кажучи вже про інших жінок, які, залишивши Київ, поїхали на чужину та прославилися в далеких країнах. Як-от принцеса Сіаму (нинішнього Тайланду) Мом Катрин На Фіцанулок, або Катерина Іванівна Десницька (1885-1960), дочка луцького міського судді, яка після завершення навчання у Києві поїхала до столичного тоді Петербурга, де познайомилася з сином короля Сіаму, на ім’я Чакрабонгсе Буванат, з котрим незабаром обвінчалася за православним звичаєм і виїхала на його батьківщину. За межами України Катерину Десницьку майже поспіль вважають росіянкою. Подібних прикладів можна наводити безліч.

Єдина серед українок на чужині, що не поступається Анні Ярославні за своєю популярністю, а може навіть й перевершує її, це хіба що славнозвісна Роксолана.

Популярний в науці та мистецтві багатогранний образ Анни Ярославни і зараз продовжує обростати новими міфами. Однією з таких літературних вигадок стала байка про те, як постать французької королеви через посередництво Ромена Роллана врятувала Софію Київську від руйнування в ході перетворень соціалістичного будівництва. Як відомо, з 1934 р. столиця УСРР була повернута з Харкова до Києва. У зв’язку з цим був створений генеральний план реконструкції нової-старої столиці Радянської України. Згідно йому, в головному місті республіки країни пролетаріату, що переміг, не було місця для розсадників забобонів і бузувірства. Церкви, монастирі та інші релігійно-культові споруди мали безслідно зникнути під потужним натиском «шедеврів» пролетарської культури. В першу чергу перетворення мали охопити центральну частину Києва. Фактично, християнським храмам, що знаходилися тут, був винесений смертний вирок. Тоді був знесений Михайлівський Золотоверхий собор, пам’ятка архітектури початку ХІІ ст. Акт про знесення був підготовлений спеціальною ліквідаційною комісією, серед членів якої знайшовся лише один герой, що відмовився підписувати документ про варварське знищення рідкісної споруди. Це історик, археолог та мистецтвознавець Микола Омелянович Макаренко (1877-1938). За свою патріотичну зухвалість він був заарештований, звинувачений у контреволюційній діяльності та розстріляний.

В 1988 р., готуючи історико-літературний нарис про цю героїчну особистість, двоє письменників – Олександр Іванович Білодід і Віктор Геннадійович Киркевич приписали Макаренку ще один ефектний подвиг, який він не здійснював, але цей художній трюк дозволяв привернути більше уваги до збереження історичних пам’яток і сприяти зверненню до постатей репресованих українських інтелігентів. За твердженням Білодіда та Киркевича, сумна доля була підготована й перлині давньоруської архітектури собору святої Софії. Дізнавшись про це, Макаренко повідомив про плани комуністичного керівництва славетного французького письменника Ромена Роллана, який гостював тоді у Москві. Той вирішив особисто зустрітися зі Сталіним, щоб підняти питання про збереження історичних пам’яток. Під час цієї зустрічі французький літератор наголосив, зокрема, на тому, як цінує та шанує його народ пам’ять королеви Анни, дочки великого князя Ярослава Мудрого. Роллан сказав, що французи не зрозуміють нищення архітектурного творіння батька королеви їхньої держави, яке стоїть вже дев’ять століть. Радянський уряд, який щойно почав поліпшувати взаємини з західними країнами, не хотів псувати й так не дуже привабливий імідж СРСР за кордоном. Варварський наказ про руйнування святої Софії скасували, але зухвальця, що насмілився виступити проти волі «вождя всіх часів і народів» було репресовано. Пізніше один з авторів цього «московського епізоду» з біографії Макаренка за участю Роллана Віктор Киркевич кількаразово зізнавався у цій історичній містифікації, однак на той час вона вже набула величезного поширення й почала перекочовувати з сторінок одних видань до інших та популяризуватися екскурсоводами Києва [120].

Постать Анни Ярославни унікальна тим, що рівною мірою є своєю для французького та вітчизняного суспільства. Образ цієї жінки є тією сполучною ланкою, що виступає в якості чинника до зближення двох націй, розташованих в різних кінцях Європи. Не дарма, єдиний в Україні навчальний заклад, що дає середню освіту, яка визнається Міністерством національної освіти Франції, – це Французький коледж Анни Київської (Collège Français Anne de Kiev), діючий з 1994 р. у Києві.

Звичайно, Україна, як незалежна держава, повинна мати безумовні політичні зацікавлення у «розкручуванні» видатних постатей світової історії, що безпосередньо пов’язані з нашою Батьківщиною. Однією з них є, поза сумнівом, Анна Ярославна. Багато кроків в напрямі популяризації нашої держави та її минулого в світі було зроблено в період президентства Віктора Ющенка. Лідер «Помаранчевої революції» відвідав у червні 2005 р. Францію і взяв участь у відкритті пам’ятника Анні Ярославні в Санлісі. Це скульптурне зображення стало останнім витвором відомого українського митця Валентина Івановича Зноби (1929-2006), який також брав участь у цій урочисті церемонії. У Франції ХХІ ст. дружину Генріха І все більше називають не «Анною Руською (=Російською)», а «Анною Київською», що є корисним для покращення міжнародного іміджу України.

Можна лише сподіватися, що нинішні українські посадовці не забуватимуть своїх земляків, як померлих, так і живих, що волею долі опинилися на чужині та зробили свій внесок до скарбниці людської цивілізації.

Примітки

120. Киркевич В.Г. Рерихи. Из материалов к книге // Международная научно-практическая конференция «Рериховское наследие»: Том II : Новая Россия на пути к единству человечества. – СПб., Вышний Волочёк: Рериховский центр СПбГУ; Издательство «Ирида-пресс», 2005. – С.328-351; Киркевич В.Г. Забытый ученый, спасший Софию Киевскую // Киркевич В.Г. Киевское содружество Рерихов. – К.: ООО «Интертекст LTD, 2005. – 125 с. – С.81-93.