Спогади

Ігор Щербак

1. Спогади про Києво-Могилянську Академію

Починаючи з 1979 року я працював позаштатним екскурсоводом у єдиному на той час Київському бюро подорожей та екскурсій.

Тут працювали дуже цікаві і видатні фахівці. У 1980 році були проведені Олімпійські ігри у Совєтському Союзі і частина цих спортивних змагань, зокрема футбол, відбулися у Києві. В плані підготовки до Олімпіади бюро запровадило однорічні курси екскурсоводів. Наші викладачі – Анатолій Трохимович Халєпа і Людмила Андріївна Пляшко були кваліфікованими спеціалістами і розробниками численних авторських краєзнавчих екскурсій по стародавньому Києву. Пані Людмила написала кілька книг про історію Подолу. А Анатолій Трохимович взагалі мав чи не єдине у Совєтському Союзі почесне звання у цій галузі.

Здавши екзамени і закінчивши навчання, я став проводити оглядові екскурсії по Києву на різну тематику в цілому, а також по Подолу і Печерську. Я розповідав слухачам про історію різних архітектурних пам’яток – Софію, Андріївську і Кирилівську церкви, Золоті Ворота, а також про Києво-Могилянську Академію. Дещо пізніше, у 1981 році, з’явилася друком книга Зої Іванівни Хижняк, де вона висвітила історію Києво-Могилянської Академії. Це дозволило мені зануритися глибше у цю тему і мої екскурсії стали більш глибокими і насиченими новими деталями історії Подолу і Могилянки.

Вже пізніше, напевно у 1986 році, на Червоній площі Подолу (тепер Контрактова площа) відбулася культурна акція. Її метою було донести до киян та громадськості історичну важливість Києво-Могилянської Академії.

На той час лише ентузіастам була відома дата – 14 жовтня 1626 року. Цей день вважається датою заснування Академії. Крім того приблизно за два тижні до цієї події відзначався Міжнародний день музеїв. Зазвичай в цей час по Києву відбувалися безкоштовні екскурсії, а також проводились різні просвітницькі заходи, з метою привернути увагу до історичних пам’яток і історії в цілому. Отже, я вирішив використати співпадіння цих дат і організувати культурно-просвітницьку акцію.

В цей день я відкоригував маршрут свої екскурсії по Подолу таким чином, щоби для завершення екскурсії моя група зупинилася приблизно між пам’ятником Сковороді і Контрактовим Будинком. Це місце було добре видимим з приміщень Військово-політичного Морського училища, яке розміщалося в будинку Києво-Могилянської Академії. Цю акцію ми ентузіасти готували дуже старанно. Людей було небагато, десь 30-35 душ. Окрім моєї екскурсійної групи сюди підтягнулись також групи з інших екскурсій Ми роздавали людям заздалегідь підготовлені саморобно надруковані листівки з інформацією про Академію . Ми зробили плакат формата А 24 з гаслом: “ВВМПУ – подводная лодка в стєпях України, єй мєсто на морє!” (Висшеє Воєнно-Політічєскоє Морскоє Учіліщє). Були підготовлені плакати-колажі, на яких ми подали старі фотографії ректорів Академії, а також відомих українських діячів і випускників Академії.

Побачивши мітингувальників до нас приходили офіцери-викладачі з морського училища, починалась розмова. Ми їм розказували про Могилянку, в приміщеннях якої вони вчать курсантів. Переконували, що моряків треба вчити біля моря, наприклад, в Севастополі. Показували їм меморіальну дошку, на якій зазначено, що Михайло Ломоносов раніше навчався студентом саме тут, в Могилянці. А вже потім, пізніше, заснував Російську Академію наук. Вони всього цього не знали і навіть не звертали уваги на текст, який було викарбувано на меморіальній дошці.

Розкажу ще про друге зібрання, ентузіастів відродження Могилянки. Назву його мітинг-пікет. Це було вже, можливо, 1988-го року. Тоді зібралося до сотні людей, серед них були і спадщани. Готуючи цей захід, я радився і співпрацював з відомим письменником і громадським активістом Сергієм Плачиндою. Завдячуючи йому серед нас була і Зоя Іванівна Хижняк. Я мав на озброєнні мегафон. Наші вимоги були вже більш категоричними: “ Тут має бути Києво-Могилянська Академія, а не Військово Політичне училище!” На той час я став досвідченим знавцем історії Києва і України, який звик виступати перед аудиторією під відкритим небом . Тому виступи на мітингу для мене не було чимось новим. На мітингу виступали Сергій Плачинда, Зоя Іванівна Хижняк, я, інші промовці, імена яких вже не згадаю. Знову приходили з училища викладачі-офіцери. Були також представники з розташованого неподалік Подільського райкому партії. З кимось із них я навіть обмінявся телефонами. Тоді ж до мене вперше підійшов Іван Салій і запросив при нагоді зустрітися.

Після мітингу Зоя Іванівна підійшла до мене, і ми познайомилися. З’ясувалося, що це саме вона є авторкою тої відомої книги про Могилянку, якою я захоплювався всі останні роки. Пізніше вона подарувала мені свою книгу з дарчим підписом.

Десь через місяць-півтора після мітингу-пікету до мене телефонували з Подільського райкому партії і запросили зустрітися з першим секретарем райкому Іваном Салієм. В ті часи він був добре відомим, як прогресивний партійний діяч, який гаряче захищав культурну спадщину у Києві, а також у ввіреному йому Подільському районі Києва.

Він дуже тепло прийняв мене у своєму кабінеті. Ми сиділи у неформальній обстановці за чашкою чаю. Він повторив, що був на мітингу, що тема Могилянської Академії йому дуже цікава і хотів би знати про це більше. Протягом півгодини як досвідчений дослідник історії Києва я тримав його увагу. Тут, на відміну від мітингу, я мав час і можливість розказати йому більш глибоко про те, наскільки захоплюючою для мене є ідея відновити нашу славу – Могилянську Академію. В той час я був глибоко занурений у тему Київського братства, у історію заснування Академії, міг багато розказати про видатних викладачів і випускників Академії. Про розташовану тут могилу Петра Сагайдачного. Думаю, що моя розповідь була переконливою. Увесь цей час він уважно слухав. А вже за кілька днів після чаювання, виконуючи його прохання, я передав йому книгу Зої Іванівни Хижняк про історію Києво-Могилянської Академії. І ніколи не пожалкував про це. Пізніше він став одним з фундаторів нововідродженої Академії. Напевно тоді у нього в кабінеті за чаєм мені вдалося передати йому своє гаряче бажання відродити Могилянку.

Вряди-годи ми зустрічалися з ним пізніше за різних обставин. А коли на початку 1990-х років він надумав балотуватися на виборах у Верховну Раду, мене було запрошено стати його довіреною особою. Співпраця була успішною, він переміг і був обраний народним депутатом.

У 1990 році в Києві відбулися перші демократичні вибори. Троє спадщан балотувалися у депутати і їм це вдалося. Іван Заєць обрався у Верховну Раду, Олександр Мосіюк пройшов у міську раду, я успішно провів виборчі перегони і був обраний депутатом мені дуже близького Печерського району Києва. Довіреною особою у мене була спадщанка Ліда Паляниця. Я завжди з теплотою згадую про нашу з нею співпрацю. На жаль, її вже немає серед нас…

Отже, це був кінець літа 1991 року. Як депутат я був у складі депутатської комісії Печерської райради, яка опікувалась питанням освіти, екології і пам’яток культури. На той час я вже був знайомим з Вячеславом Брюховецьким. Якось він зателефонував мені і запропонував зустрітися. При зустрічі він сказав, що Зоя Іванівна Хижняк дуже добре відзивалась про мене і він запропонував мені приєднатися до його ініціативної групи. Він збирав групу людей, завданням яких було було підготувати пакет необхідних документів для створення Києво-Могилянської Академії.

Перші збори цієї новоствореної команди пройшли у сільській хаті самого Вячеслава Брюховецького. Точніше на городі біля хати. Це було десь у районі Ржищева чи Терехтемирова.

Нас було п’ятеро учасників цієї історичної зустрічі – Вячеслав Брюховецький, Сергій Іванюк, Олексій Гарань, Мирослав Кратко і я. Діставшись туди ми спочатку допомогли хазяїну дозбирати на городі не зібрану картоплю. Потім ми палили багаття, пекли картоплю і багато говорили про майбутнє Києво-Могилянської Академії.

Почалась робота і кожен з нас відпрацьовував своє завдання. Створювався проект робочої групи, готувався список підготовчих заходів і ще багато всього іншого, що було необхідним для відродження. З’явилась Постанова Верховної Ради, а потім і документ Кабміну – в них мова йшла про створення Могилянки і виділення коштів на підготовчий етап. Паралельно готувався план заходів для виконавчої дирекції.

І от настає 16 жовтня 1991 року. Це дата, на яку було заплановано презентацію. Тут у Староакадемічному корпусі в урочистій обстановці було представлено план відродження Києво-Могилянської Академії. Мені дуже добре запам’яталася ця прес конференція.

Виникла дуже незвична ситуація. Ініціатори відновлення Могилянки, тоді невідомі особи – Брюховецький, Іванюк, Гарань, Кратко і я – сиділи на видному місці у президії. А навпаки відомі і поважні люди – Толочко, Салій, Жулинський, Іван Дзюба та інші – сиділи у залі. Хоча, звичайно, вони були у складі робочої групи, створеної згідно з відповідним Розпорядженням Кабміну, і увійшли також у важливі органи управління Києво-Могилянської Академії.

Після презентації вже пішла справжня робота. У мене збереглися деякі документи тих часів і пов’язані з ними емоції. Наприклад, лише з третьої спроби я попав на прийом до заступника голови міськвиконкому Віталія Кочерги, якому я особисто заніс лист, підписаний В.Брюховецьким. І то, напевно, лише завдяки тому, що я був на той час народним депутатом Печерської районної ради. В листі подано перелік перших і найважливіших дій та предметів, з яких мала була початися Могилянка. В цьому списку значаться – передача учбового корпусу, мікроавтобус, меблі і офісне обладнання.

У квітні 1992 року набирались викладачі, у липні – перші студенти, у вересні почався навчальний процес. На цьому моя участь у відродженні Києво-Могилянської Академії завершилась.

Підсумовуючи, хочу сказати. Близько десяти років мого життя я присвятив втіленню своєї мрії – відродити Києво-Могилянську Академію. На цьому шляху я зустрівся і співпрацював з багатьма такими ж ентузіастами і фанатами цієї високої мети. Приємно усвідомлювати, що мої енергія, зусилля і частина життя, дали прекрасний результат. Цей заклад знову працює і знову як колись готує відданих Україні фахівців.

2. Спогади про Ланцюг Злуки, роботу в Чорнобильській зоні та інше

(продиктовано Леоніду Добрянському телефоном 30 листопада 2025 року).

Питання Леоніда Добрянського.

Розкажи, будь ласка, Ігоре, як так трапилося, що ти очолив групу спадщан, яка взяла участь у Ланцюгу Злуки?

Це трапилось, напевно, тому що на той час я вже був свідомим українцем і пройшов велику життєву школу підготовки.

Я цікавився історією України та історією Києва ще з 1978 року. Потім, пізніше, у 1980 році, коли я почав працювати в Києві позаштатним екскурсоводом, мені ці знання стали в пригоді як для професійного, так і особистісного росту. Я отримав доступ і попав у спецхран – особливу частину Бібліотеки Академії Наук на вул. Володимирській, де зберігалися рідкісні і заборонені книги. Там я відкрив для себе багато невідомого і цікавого з історії Києва і України. Зокрема про дипломатичні стосунки України з Польщею, Швецією, Туреччиною, Валахією, Молдавським господарем і Московським царством.

Інша частина мого життєвого досвіду пов’язана з тим, що я чотири рази працював у Чорнобильській зоні, зокрема в містах Прип’ять і Чорнобиль.

Тут я маю зазначити таке. В молоді роки я проходив строкову військову службу у лавах Радянській армії. Там я отримав фахові знання і військову спеціальність – хімічна і радіаційна розвідка. Це багато в чому визначило в подальшому мій шлях, коли довелося кілька разів працювати в Чорнобильській зоні.

Перший раз я працював тут у 1976-1977 роках як слюсар-монтажник на будівництві міста Прип’ять і будівництві першого реактору Чорнобильської АЕС. Другий раз, а це було у 1984-1985 роках, я працював на посаді майстра спецпідприємства “Ліфтмонтаж”. Наша бригада займалась монтажем ліфтів, а також спеціальних підйомних механізмів. В подальшому, під час експлуатації, вони використовувалися в машинному залі, зокрема, для підйому і спуску графітових стрижнів ядерного реактору.

Третій раз я був відряджений у Чорнобильську зону вже після вибуху реактору Чорнобильської АЕС двадцять шостого квітня 1986 року. В травні цього 1986 року я брав участь у вивезенні із забрудненої зони різного роду інструментів, механізмів, приладів і всякої техніки (зокрема, лебідок, дрилів та трансформаторів і таке інше). Як пізніше з’ясувалося все воно було сильно забруднене радіацією, не було придатним для вжитку та згодом було десь закопане. Саме таким чином вирішувались питання утилізації в ті часи.

Нарешті четвертий раз я працював у Чорнобильській зоні з кінця грудня 1988 року по травень 1989 року. Мені довелося працювати в 10-ти і 30-ти кілометрових зонах, а також безпосередньо на Саркофазі. Зокрема, на даху і в машинній залі четвертого реактору АЕС, а також в численних службових і виробничих приміщеннях, багато з яких були розташовані на глибині від п’яти до двадцяти метрів від земної поверхні. Всього, згідно з обліком робочого часу, я відпрацював 100 змін на самому Саркофазі . З підземних приміщень бурилися горизонтальні свердловини в сторону реактора, виймали керни для дослідів і вводили туди вимірювальні прилади для вивчення радіаційного стану. Ці роботи велися фахівцями московського Інституту Курчатова.

Згідно із записами у моєму власному щоденнику тих часів – ось перелік об’єктів і видів моєї діяльності.

1. Регулярна служба у розташуванні батальйону.

2. Охорона “відстійника” техніки у селі Россохи.

3. Робота на КП з перевірки рівня забрудненості автотранспорту.

4. Пункт обробки забрудненої техніки (ПуСО).

5. ”Прачка” в Прип’яті – пункт дезактивації робочого одягу.

6. КП у селі Лельов (10-ти км зона).

7. Саркофаг АЕС.

Я керував бригадою з 16 осіб. Головним моїм завданням було слідкувати за тим, щоб люди моєї бригади виконували поставлені завдання і щоби при цьому не отримали понаднормових доз радіації. У нас це називалося “щоби не спалилися”. Кожен з працівників перед роботою отримував простий індивідуальний прилад. Це міг бути, так званий, “карандаш” або “таблєтка” або армійський дозиметр. Протягом робочої зміни на цих приладах накопичувалась доза радіації, яку отримав той, хто носив цей прилад на собі. Але всі три прилади були “сліпими”, тобто самому не можна було визначити отриману дозу. В кінці робочої зміни спочатку всі проходили дозиметричний контроль в робочому одязі. Потім роздягалися, милися в душі і йшли на перевірку на стаціонарному японському дозиметрі. Якщо “японець” показував, що тіло “світиться”(забруднене), нас повертали назад митися, поки “японець” не показував, що тіло чисте. Потім ми одягалися і при виході була ще одна дозиметрична перевірка. І лише після того ми їхали додому.

Отже, по закінченню роботи я, як керівник бригади, збирав у всіх прилади індивідуального контролю, здавав їх у лабораторію (а вони всі мали свій номер) разом зі спеціальним табелем зі списком прізвищ членів бригади. В цей же день, або на наступний, я отримував з лабораторії табелі із внесеними туди цифрами рівня радіації кожної людини. Таким чином здійснювався загальний контроль за отриманими дозами радіації. Існувала негласна вказівка для працівників лабораторії, що в табелі можна показувати рівень отриманої дози не вищій, ніж це дозволено нормативно. Тобто, коли, скажімо, “карандаш” показував фактичне понаднормове опромінення, то воно не фіксувалося.

Мені вдалося озброїтися додатковими приладами. В моїй бригаді окрім простих виконавців були два висококваліфікованих інженери, випускники Київського університету Льова Гофман і Володя Маргуліс. Вони ще в Києві, перед виїздом, самотужки зібрали з компонентів саморобні дозиметри. Це була величезна допомога мені. Я також успадкував від керівника попередньої бригади справжній японський дозиметр. Все це дозволяло мені бути більш ефективним і знати реальну радіоактивну обстановку на місцях, куди нас посилали працювати. Завданням нашої бригади було те, що звалося “збивати радіацію”.

Ми ремонтували і переоснащували виробничі приміщення розташовані всередині самого Саркофагу. В них пізніше розміщувалися наукові прилади і науковий персонал з профільного московського Інституту імені Курчатова. Ці приміщення треба було зробити більш безпечними для використання. Для цього ми змивали струменями води радіоактивний пил зі стін, підлоги і усіх поверхонь приміщень. Крім того ми обшивали стіни свинцевими плитками розміром 40 на 40 сантиметрів. Наприклад, ми діяли так. Два працівники на 20-30 секунд швидко заходили в кімнату, пристрелювали дюбелями свинцеву плитку до стіни і так же швидко полишали небезпечне місце. Також в наші обов’язки входило прибирання радіоактивного сміття, як всередині, так і назовні Саркофагу.

У склад моєї бригади входили так звані “партизани”. Це були чоловіки самих різних цивільних професій, які були тимчасово призвані через військкомати на військову службу, але не для виконання військових завдань, а для проведення відновлювальних робіт в Чорнобильській зоні. Були також добровольці, які самі зголосилися робити цю роботу.

Ці роботи в Чорнобильській зоні оплачувалися в такий спосіб. Для бази брався рівень їхньої зарплати, який вони мали раніше, і застосовувався коефіцієнт. Показник множився на 2, 3 або і 5 разів. Це залежало від ступеня складності роботи і рівня її радіаційної небезпеки. В різні роки це було по різному. “Партизани” також отримували тушонку, згущонку, апельсини, сирокопчену ковбасу інші харчі. Також їм давали предмети широкого вжитку – шампуні, бритви, транзисторні приймачі, магнітофони. Але розподіл цих предметів, які нам давали, був не регулярним і не справедливим.

Якщо говорити про організацію ліквідації наслідків аварії в Чорнобильській зоні відчуження в цілому, то одним з головних виконавців була військова частина. Вона очолювалася генералом, який мав у своєму розпорядженні штаб, політруків і багато офіцерів середньої і нижчої ланки. Наша та і всі інші бригади “партизан” тісно і щоденно взаємодіяли з усіх поточних завдань саме з цими молодшими офіцерами – лейтенантами, капітанами, майорами. Ми знали всі їхні бажання і проблеми, рівно так, як і вони знали про наші. Нам, наприклад давали прострочені харчі і погано годували, а їм уже майже півроку не виплачували належну і обіцяну доплату. Люди обурювалися, але ситуація не змінювалась.

І тоді у мене визріло рішення, як розв’язати цю проблему. Я запропонував зробити страйк і зупинити роботи з дезактивації приміщень на Саркофазі. В нашому страйкомі було крім мене чотири офіцери. Але ось в чому річ. Діючі військові офіцери, на відміну від “партизан”, були людьми підневільними і не могли таке вчинити. Вони могли лише негласно підтримати. Ми цю справу добре обговорили і зрозуміли – у нас є спільні вимоги, які треба озвучити разом, але страйкуватимуть лише партизани. У визначений день кілька бригад, приблизно 30- 3 5 чоловік, не вийшли на роботу. Це тривало день, другий третій…

Наша військова частина, де ми жили в палатках, була розташована поблизу села Дитятки. Щоденно ми повинні були виїжджати звідти на військових тентованих автомобілях типу Урали чи Крази і прямувати на Саркофаг на роботу. Але тепер туди ніхто не сідав, вони стояли порожні, а всі люди мовчали. На другий день страйку я озвучив усно, що треба вирішувати всі накопичені проблеми – і наші і проблеми офіцерів, що працюють з нами. Представники Інституту Курчатова тим часом теж на виходили на роботу. Вони не хотіли виходити тому, що рівень радіації в цих приміщеннях зростав. А вони бажали працювати в безпечних приміщеннях. Напевно вони повідомили начальству в Москву, що збивання радіації припинено.

На 3-й чи 4-й день прилетіло начальство на гелікоптерах. Всіх вишикували на плацу. Після цього мене, як зачинщика, заарештували і я дві доби просидів на гауптвахті у самому місті Чорнобиль. Мої друзі офіцери самі і повезли мене туди. По дорозі навіть контрабандного пива попили разом з ними. Таке от було. На третій день до мене прийшов замполіт, забрав мене у свій автомобіль “бобік” і сказав, що пора все закінчувати. Мене врешті решт випустили і також стало відомо, що з’явилось письмове розпорядження про виплату простроченої доплати офіцерам. Про покращення харчування для партизанів було обіцяно усно.

Так відбувся перший і останній страйк в зоні відчуження Чорнобильської зони.

Однією із моїх винагород, отриманою за роботу на Саркофазі був портативний магнітофон “Панасонік”. Він став мені у великій пригоді, коли довелось записувати виступи делегатів на Першому установчому з’їзді Народного руху України у вересні 1989 року. Я записав цілих п’ять касет. Одну віддав на радіо, одну – в газету, одну у Франківський Рух, ще одну в УРП. П’яту десь знайти не можу.

Пригадую ще таке. Були випадки, коли наші керівники могли послати працювати нашу бригаду не зважаючи на високий розмір доз радіації, який ми вже отримали. Знаючи про це я вирішив підстрахуватися і знайшов спосіб, як захистити себе і своїх людей. Я зробив своїм фотоапаратом “Смена” знімки табелів, де були зафіксовані реальні рівні отриманої нами радіації. Негативи плівки я передав і залишив у надійному місці в Києві. Це дозволило мені таким чином тиснути на керівників. Вони під загрозою оприлюднення змушені були утримались від прийняття незаконних рішень, які могли спричинити передозування і понаднормове опромінення людей.

А ще пригадую такий випадок. У березні 1989 року на Шевченківські дні я підготував і вивісив стінгазету. Військовою термінологією то звалось “боєвой лісток”. Головний зміст її був присвячений 175-й річниці Т.Г.Шевченка. Там я ще й розмістив критичний матеріал про Першотравневу демонстрацію на Хрещатику, яка відбулася 1 травня 1986 року, тобто на п’ятий день після вибуху Чорнобильського реактору. Я і сам брав участь у цій демонстрації. Пішов розголос і керівництво дало команду зірвати стінгазету. Але я був наполегливим і знову поновив текст. Слід зазначити, що жорстоких репресій я тоді не відчув. Це відбувалося вже після нашого страйку, який приглушив бажання керівництва пресувати нас.

У травні 1989 року в Києві почав ширитися кооперативний рух і стало дозволеним створювати кооперативи, приватні підприємства та інші товариства. Ми з моїм другом Яном Елькіним створили туристичну фірму. Ми розпочали масштабну роботу – приймали і відправляли великі туристичні групи. Розселяли їх і організовували харчування, проводили екскурсії по Києву і області. Для забезпечення туристичної діяльності залучали десятки туристичних автобусів. Приймали цілі туристичні потяги. Все це дуже згодилося нам пізніше.

Тепер про Ланцюг Злуки.

Підготовкою до проведення Ланцюга злуки займався Оргкомітет, створений Народним рухом. Офіс Руху тоді був розташований на Музейному провулку, де зараз стоїть пам’ятник В’ячеславу Чорноволу. Пам’ятаю я співпрацював з Ратушним, Одаричем та іншими рухівськими керівниками. Увесь маршрут Ланцюга був поділений на окремі ділянки. Кияни і житомиряни відповідали за свої частини. Спадщина отримала собі 38-й кілометр траси Київ – Житомир. Моя туристична “Фірма Славутич” надала у розпорядження Оргкомітету 10-12 автобусів, кожен по 40-45 посадочних місць. Автобуси ми замовляли по одній-дві машини на різних автопідприємствах. Це була така собі конспірація, щоби замовлення не впадали в око і влада не могла зашкодити.

Я пам’ятаю, що на Спадщину я виділив м’який туристичний ЛАЗ на сорок два місця. Згідно з домовленістю спадщани зібралися поблизу метро Шулявська, біля танку і звідти автобус повіз їх на трасу. По факту було 38 людей, а на два вільних сидіння ми завантажили прапори та агітаційні матеріали. Спадщани взяли з собою друзів, родичів і знайомих. До речі, зі мною була і моя дружина Маргарита Щербак, яка була залучена до виготовлення агітаційних матеріалів.

Коли ми приїхали на місце, було вітряно, трохи падав сніжок. Це була середина дня. Будинків чи людей поблизу – не було. Ми вишикувалися вздовж дороги праворуч в напрямку Житомира. З машин, що минали нас, часто чулися сигнали вітання. Ми піднімали три пальці, що символізували тризуб і бачили такі самі знаки у відповідь. З кабін міліцейських машини нас також вітали тризубами і це було особливо приємно і важливо. Інколи машини зупинялись біля нас і тоді ми вручали пасажирам листівки і прапорці, які попередньо були виготовлені в нашій фірмі. Ми пробули там близько години і повернулися в Київ. На другу годину дня на Софіївській площі відбувся мітинг. Він і завершив цей величний захід – Ланцюг Злуки.

3. Автобіографія

Щербак Ігор Михайлович народився 19 травня 1953 року, станція Рублівка Глобинського району Полтавської області, у 1979 році закінчив Київський політехнічний інститут за спеціальністю «Електропривід і автоматизація промислових процесів», у 1994 році закінчив Інститут державного управління і самоврядування при Кабінеті Міністрів України за спеціальністю «Державне управління».

Щербак І.М. розпочав свою трудову діяльність у 1970 році учнем токаря-розточника ремонтно-механічного цеху № 2 Криворізького металургійного заводу, де пропрацював токарем 3 розряду до 1971 року. З 1971 року до 1973 року служив у Збройних Силах, у 1973 році працював монтажником стальних і залізобетонних конструкцій спеціалізованого управління № 106 тресту «Криворізьстальконструкція». З 1973 року навчався в Київському політехнічному інституті. З 1975 року працював слюсарем-монтажником спеціалізованого управління № 34 «Ліфтмонтаж» тресту «Електромонтаж-1» міста Києва. З 1975 року до 1987 року працював у спеціалізованому ремонтно-будівельному управлінні «Київліфт-2» тресту «Укрліфт» на посадах слюсаря – монтажника, майстра дільниці, виконроба, старшого виконроба (начальника дільниці).

З 1987 року до 1989 року працював головним інженером спеціалізованого ремонтно-будівельного управління «Київліфт-1» тресту «Укрліфт». З 1989 року до 1991 року працював заступником директора Українського республіканського виробничого об’єднання «Місія», а з 1991 до 1993 року працював віце-президентом фірми «Славутич» Київської міської Ради народних депутатів.

З 1993 року по 1994 рік студент Інституту державного управління і самоврядування при Кабінеті Міністрів України. З 1994 року до 1997 року працював у акціонерному товаристві Український інноваційний банк» керівником апарату-помічником голови Правління. З 1997 року по 2002 рік працював першим заступником начальника Головного управління контролю за благоустроєм Київської міської державної адміністрації. З 2002 року по 2003 рік працював заступником начальника Головного управління контролю за благоустроєм та зовнішнім дизайном міста Києва Київської міської державної адміністрації.

З 2003 року по 2013 рік працював заступником начальника Державного управління екології та природничих ресурсів в м. Києві – заступником головного державного інспектора з охорони навколишнього природного середовища м. Києва. З 2013 року по 2014 рік працював заступником, в.о. директора департаменту – начальником відділу екологічної безпеки Міністерства екології та природних ресурсів України. З 2014 року по 2015 рік працював першим заступником голови Дніпровської районної в місті Києві державної адміністрації. З 2017 року по 2020 рік працював в системі Мінсоцполітики в Київському міському центрі зайнятості. З 20 травня 2020 року призначений головою Дніпровської районної в місті Києві державної адміністрації.

Після Чорнобильської катастрофи добровільно брав участь у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС. Працював в самих небезпечних місцях, зокрема на «Саркофазі», м. Прип’ять, м. Чорнобиль. Є ліквідатором аварії на ЧАЕС.

Перебуваючи на посаді заступника начальника Державного управління екології та природних ресурсів м. Києва та завдячуючи організаційним здібностям, І. Щербаку вдалося налагодити чітку взаємодію підпорядкованого йому підрозділу екологічного та радіаційного контролю на державному кордоні з суміжними службами. Це дало можливість ефективно реалізувати Указ Президента України про організацію єдиного вікна на державному кордоні, запобігти незаконному ввезенню на територію держави небезпечних відходів, продуктів біотехнологій, отруйних речовин.

У 2006 році І. Щербак ініціював вирішення важливої проблеми, як для міста, так і для держави – це створення полігону токсичних відходів та сховища для захоронення берилію, контейнери з яким розташовані на території міста, або їх утилізацію. Результатом його роботи було вивезення відходів на утилізацію.

Координуючи роботу підпорядкованого йому відділу контролю режимних об’єктів та радіаційної безпеки, беручи особисту участь в перевірках підприємств, які використовують джерела іонізуючого випромінювання, а також Київського міжобласного Спецкомбінату по захороненню радіоактивних відходів, добився виділення коштів на локалізацію аварійного виливу радіоактивного тритію. Також запропонував винесення цього Спецкомбінату за межі міста і спорудженням більш сучасного сховища радіоактивних відходів.

Під час роботи комісії МАГАТЕ в Україні по ядерній безпеці було відмічено його якісну роботу та очолюваного ним підрозділу.

Як депутат Київської міської ради (1994 – 1998 р.р.) ініціював запровадження в Києві Правил благоустрою міста та брав участь у їх розробці.

Безпосередньо працював на реконструкції Хрещатого парку, парку Міський сад, Маріїнського парку, парку Шевченка, парку Перемога, Софійської, Михайлівської площі, Михайлівського монастиря, будинку Городецького на вул. Банковій, реконструкції і озелененні вул. Хрещатик. Як член державної комісії брав участь у прийомці в експлуатацію цих об’єктів.

І. Щербак завжди займає активну громадянську позицію. Обирався депутатом Печерської районної ради депутатів м. Києва в 1990-1994 роках, депутатом Київської міської ради депутатів в 1994-1998 роках, депутатом Шевченківської районної ради депутатів м. Києва в 1998-2002 роках. В грудні 1987 року брав участь в засіданні організаційного комітету, що зібрався в приміщенні Українського Фонду миру, де було утворено Українську екологічну асоціацію «Зелений світ» членом якої він є безперервно до цього часу.

Як член українознавчого клубу «Спадщина» при Будинку вчених АН УРСР був одним із організаторів і учасником першого в Україні екологічного мітингу, який відбувся 13 листопада 1988 року. В 1989-1993 роках був головою Ревізійної комісії Народного руху України. В 1993-1998 роках був головою Ревізійної комісії Української Республіканської партії (УРП). В 1990 році 21 січня був одним із організаторів першого «живого ланцюга єдності» між Києвом, Львовом та Івано-Франківськом.

В травні 2020 року І. Щербак призначений головою Дніпровської районної в місті Києві державної адміністрації. Під його керівництвом забезпечено виконання основних показників програми соціально-економічного та культурного розвитку Дніпровського району м. Києва, особливу увагу приділяючи питанням розвитку соціальної інфраструктури, капітального будівництва, підтримки діяльності підприємств та організацій, охорони довкілля.

Указом Президента України від 28.12.2001 р. № 1278/2001 нагороджений орденом «За заслуги» ІІІ ступеня.