Остання конференція Володимира Кривошеї

Євген Луняк

Наші взаємини з Володимиром Володимировичем зав’язалися у 2012 р., коли я готувався до захисту докторської дисертації, а він люб’язно погодився виступити моїм опонентом. Я став тоді нерідким гостем в Інституті національної пам’яті, а Володимир Володимирович, при всій його заклопотаності, завжди знаходив час, щоб приділити мені увагу. Кожного разу, входячи до нього в кабінет, я бачив на обличчі цього статечного й передчасно посивілого чоловіка чарівну посмішку, яка відразу заряджала позитивом і підкоряла всіх людей, котрі знали Кривошею. Серед прикметних якостей історика одразу виділялися людяність, чуйність, доброта, тактовність, товариськість, уважність до проблем співрозмовника, жваве та запальне почуття гумору, і все це поєднувалося з гострим розумом, організаторським талантом, енциклопедичною освіченістю та високим професіоналізмом Володимира Володимировича, як науковця.

На червень 2013 р. припадала 350-та річниця сумнозвісної Чорної ради в Ніжині, що ознаменувала собою остаточний розкол України по Дніпру. Ми з Володимиром Володимировичем прийшли до думки, що проігнорувати цю подію в науковому світі, при всій її трагічності, було б неправильно. Виник задум провести в річницю Чорної ради в Ніжині наукову конференцію «Громадянські протистояння в історії України». Сам Кривошея виступив на заході із великою доповіддю, присвяченою Ніжинському полку та його очільникам – братам Івану та Василю Золотаренкам. Не раз він говорив мені, що має в планах серйозно сісти за реєстри Ніжинського полку, опрацювати їх і винести результати своєї роботи на широкий загал. Я дуже сподівався, що Володимир Володимирович виконає цей намір.

Конференція відбулася достойно. В ній взяли участь науковці з усіх куточків України, в тому числі і з Криму. Особливо знаменно те, що в підсумку її роботи були прийнята резолюція, слова якої виявилися зловіще пророчими й були надруковані в збірнику матеріалів конференції:

«Чорна рада 1663-го року в Ніжині стала однією з найбільш пам’ятних, але водночас і найтрагічніших подій в історії України. Її наслідком став поділ території України по Дніпру на Правобережну, яка визнала польську владу, і Лівобережжя, підвладне Росії. В обох частинах розколотої козацької держави було встановлено окремі уряди з протилежною політичною орієнтацією, що боролися між собою.

Історичні уроки є важливими для наступних поколінь, і на помилках минулого суспільство має вчитися. Доля нашого народу доводить, що український народ був сильним у періоди національної єдності, наприклад, за доби Богдана Хмельницького, коли зміг вибороти право на свою державність, однак міжусобні чвари й розкол суспільства завжди викликали ослаблення України, збільшення на неї тиску іноземних держав і горе та біди для населення, яскравою ілюстрацією чого стали події Руїни.

Виходячи з того, що перед молодою незалежною Україною постійно виринають загрози обмеження її суверенітету, вважаємо за доцільне, пам’ятаючи про уроки минулого, докладати якомога більших зусиль до пропаганди ідей національної консолідації по всій території України і для всіх її громадян, незалежно від національності, мови, релігії та політичних уподобань.

Шануймося, бо ми того варті!»

На жаль, наступні місяці показали, що добре розроблені деструктивні сценарії в Україні, які важко було собі уявити, почали реалізовуватися. Громадянські протистояння, кровопролиття, терористичні акти, іноземна інтервенція, війна й окупація частини нашої держави стали дійсністю менш ніж впродовж року.

На 21 лютого 2014 р. ми з Володимиром Володимировичем спланували ще одну конференцію в Ніжині, яка б мала стати своєрідним продовженням попередньої: «Поляки на Чернігово-Сіверщині – “свої”/“чужі”, приуроченої до 350-ї річниці східного походу Яна ІІ Казимира». Таку назву запропонував саме Кривошея. Втім цей науковий захід був фактично зірваний кривавими подіями на Майдані та карколомними змінами в політичній ситуації.

Менш ніж за місяць я був призваний на службу до Збройних Сил України й відтоді спілкувався з Володимиром Володимировичем лише по телефону. Хоча таке спілкування в силу об’єктивних обставин відбувалося нечасто, при розмові він завжди цікавився моїм життям, висловлював теплі побажання на мою адресу, заряджав мене своїм запальним оптимізмом і говорив про свої наукові плани. Серед цих планів була і нова конференція, присвячена постаті Петра Дорошенка. Для мене це було дуже важливо, адже це було своєрідне продовження попередніх ніжинських конференцій.

Коли я демобілізувався з армії на початку квітня 2015 р., то одразу спробував зателефонувати Володимиру Володимировичу. На мій подив, додзвонитися жодного разу я так і не зміг. Як правило, раніше, побачивши пропущені виклики, Кривошея перетелефоновував мені сам. Однак цього разу він мені не дзвонив. Лише 29 квітня післяобід моя спроба додзвонитися до Володимира Володимировича увінчалася успіхом. Мені відповів знайомий і водночас такий незвичний голос, який ніколи доти не доводилося мені чути. Це був голос втомленої, змореної та безмежно виснаженої людини. Зникли його барвисті жарти, веселий тон. Я не надав надзвичайної ваги цій переміні, вважаючи, що, напевно, у Володимира Володимировича був важкий день і він просто дуже втомився, тож потребує відпочинку. Я нагадав йому про задум конференції, присвяченої Петру Дорошенку.

Якщо раніше він жваво відгукувався і включався в організаційний процес, висловлюючи цілу низку конструктивних ідей, то цього разу він тихо промовив мені: «Зв’яжися з Галиною Іванівною Яровою з Музею гетьманства. Ви разом й організуєте цей захід». Ці слова повністю збили мене з пантелику й різонули свідомість. Я не міг зрозуміти, чому Володимир Володимирович самоізольовується від того задуму, ініціатором якого не так давно був. Трохи помовчавши, мій співрозмовник додав: «Як у тебе справи?». Я негайно відповів, що в мене все добре, що я повернувся з армії живий і здоровий, що поновився на роботі в Ніжинському університеті. На свою тираду я почув коротку відповідь: «Ну і слава Богу! Щасти тобі!». Після чого пролунали короткі гудки.

Ця розмова з Володимиром Володимировичем дуже стривожила мене. Це було так не схоже на Кривошею, якого я знав перед тим. Я подумав, що треба найближчим часом з’їздити до Києва, щоб зустрітися з ним. Очевидно, він потребує підтримки.

Рано-вранці 1 травня я відкрив інтернет, щоб ознайомитися з новинами. Переглядаючи стрічку повідомлень, я побачив звістку, яка пронизала всю мою душу, змусивши здригнутися: «Пішов з життя відомий історик-козакознавець Володимир Володимирович Кривошея». Я прочитав ще раз заголовок, не вірячи своїм очам. Як-так, адже ось нещодавно ми ще з ним спілкувалися. Пальці не хотіли слухатися. Я відкрив жахливу новину. Так, помилки немає. Володимира Володимировича Кривошеї більше немає серед живих!

Він відійшов у вічність, залишивши нам у спадок багато опублікованих праць і ще більше тих ідей і планів, які вже ніколи не зможе реалізувати й заповідаючи їх здійснення тим, хто продовжує жити далі.

Я безмежно вдячний долі, що вона подарувала мені кілька років спілкування з цією світлою і доброю особистістю. Мені до сих пір важко призвичаїтися до думки, що я вже ніколи не зможу зустрітися з Володимиром Володимировичем, подзвонити йому, почути його веселий голос і побачити незабутню посмішку. Мені так бракує його слушних життєвих і наукових порад, його оптимізму.

Незабаром відбулося моє знайомство з Галиною Іванівною Яровою, про яку мені говорив Володимир Володимирович. Відбулося воно за обставин сумних і трагічних, на його похоронах. Я повідомив їй про свою останню розмову з Кривошеєю за день до його смерті, про ідею дорошенківської конференції. Саме тоді ми дійшли згоди втілити цей науковий задум у життя й присвятити його світлій пам’яті Володимира Володимировича. Людина продовжує жити доти, доки про неї пам’ятають. Він продовжує жити для нас у спогадах, статтях, книгах, ідеях.

Вічна йому пам’ять!

Опубліковано: Гетьман Петро Дорошенко та його доба в Україні. – Ніжин: НДУ ім. М. Гоголя, 2015 р., с. 7 – 10.