Спомин про Володимира

Юрій Мицик

Тяжко писати спомини, особливо коли згадуєш не старше покоління, своїх вчителів, а своїх учнів. Але щоб пам’ятали краще чудову людину, Володимира Кривошею, щоб віддати шану йому, вже померлому, треба згадати хоч ті сторінки минулого, які втримала пам’ять.

Вперше ми познайомилися 40 років тому, у вересні 1975 р. Історичний факультет тоді переїхав у новий 14-поверховий корпус (№ 1) по проспекту Гагаріна, 72 на території Ботанічного саду. Одні аудиторії виходили вікнами в тінистий Ботсад, інші – на проспект Гагаріна, і часто в цих аудиторіях немилосердно пекло сонце. Я тоді був викладачем-початківцем (працював на кафедрі загальної історії історичного факультету Дніпропетровського держуніверситету з вересня 1974 р. після завершення аспірантури цього вузу по спеціальності «джерелознавство та історіографія»). Тоді мені давали читати як молодому бійцю курси від пітекантропа до Мао Цзедуна (загалом я прочитав майже всі курси кафедри за винятком нової та новітньої історії, де викладачів було аж з лишком).

Володя тільки-но вступив на перший курс істфаку. До цього року набір на денне відділення істфаку складав 50 чоловік, а з 1975 р. – 75, тобто по три групи на курс (по 25 душ). Того року я підмінив ст. викладача Т. Г. Медоварову, яка нарешті виїхала на факультет підвищення кваліфікації (ФПК) у Москву, а я у першому семестрі читав замість неї курс історії стародавнього світу (Давній Схід і Давню Грецію) і вів практичні заняття з цієї дисципліни. Лекції тоді читалися в аудиторії 510 (якраз напроти деканату) і як завжди на перших курсах явка була майже стопроцентна. Володю я чудово запам’ятав. Він сидів за другою партою біля вікна у лівому ряду (якщо дивитися з лекторської кафедри). Він був як правило усміхненим, частенько розмовляв про щось веселе із сусідами по парті й тими, що сиділи спереду чи ззаду. Але проблем із моїм курсом, (та й іншими теж), у нього не було.

Слід відзначити, що із студентами того року набору (1975) у мене були склалися добрі відносини і цей та ще курси набору 1982 і 1985 рр. були найкращими за моєї бутності в Дніпропетровському державному університеті й лишив у моїй пам’яті прекрасні спогади. Тоді я створив гурток історії південних та західних слов’ян, щоб максимально ближче підійти до історії України. Його ядро склали студенти саме першого курсу (Сергій Плохій (нині – завідувач кафедрою україністики Гарвардського університету), Олена Головіна (дружина Сергія, яка познайомилася з ним саме в моєму гуртку), Григорій Іващенко (зараз працює на кафедрі історії України Дніпропетровського транспортного інституту) та ін.).

Володі серед них не було. Він спеціалізувався чи по кафедрі історії СРСР та УРСР чи по кафедрі історії КПРС. Тут наші шляхи не перехрещувалися. Він слухав, як і всі лекції викладачів істфаку, серед яких безперечно на першому місці був видатний вчений і педагог доцент (потім професор і доктор історичних наук) Микола Павлович Ковальський, мій науковий керівник (завідувач кафедри джерелознавства). Було чому повчитися й у таких лекторів і науковців як професор Дмитро Павлович Пойда (завідувач кафедри СРСР та УРСР), доценти й кандидати історичних наук (потім доктори й професори) Ганна Кирилівна Швидько, Тамара Дмитрівна Ліповська з цієї ж кафедри, Ірина Федорівна Ковальова (читала археологію на нашій кафедрі, а потім перейшла на кафедру джерелознавства), Анатолій Сергійович Завьялов (завідувач кафедри загальної історії). На кафедрі історії КПРС зібрали далеких від науки політруків і тільки з приходом у 1977 р. доктора історичних наук, професора Анатолія Михайловича Черненка вона трохи стала схожою на університетську кафедру. У 1980 р. студенти набору 1975 р. закінчили навчання і розлетілися хто-куди.

Якщо не помиляюсь, Кривошея походив з Дніпропетровщини і начебто лишився неподалік рідних країв, а потім перейшов на комсомольську роботу і паралельно писав кандидатську дисертацію. Оскільки я був далекий від цієї роботи, то зовсім не знаю про діяльність Володі на цьому поприщі. Якось потім він мені сказав, що його оптимізм і усміхненість не подобалися начальству. Вони казали йому на повному серйозі: «Ти що весь смієшся? Ти що смієшся над нашою роботою?». Ця дурість керівництва Володимира видно відштовхувала його, і він став більше цікавитися козацькою добою.

Потім Володя переїхав до Києва, і це аж ніяк не сприяло нашим контактам. Під час однієї з моїх поїздок до Києва я раптом почув від Наталі Миколаївни Яковенко (тоді ще кандидата історичних наук), що Володимир зайнявся генеалогією козацтва і в нього непогано виходить. Я був приємно здивований, оскільки нашого полку (козакознавців) прибувало.

З серпня 1996 р. я став працювати завідувачем кафедри історії Національного університету «Києво-Могилянська Академія», став брати участь у роботі «Гетьманської вітальні» музею гетьманства, і тут ми зустрілися знову і нам було про поговорити. Володя ділився зі мною своїми науковими планами, ми обмінювалися своїми працями (всі його книги є у мене), а його книга «Українська козацька старшина» (К., 1997; 2-е доповнене видання – К., 2005. –259 с.) займає особливо почесне місце в моїй бібліотеці, є однією з настільних. Адже тут зібрані дані щодо козацької старшини із вказанням терміну перебування на тій чи іншій посаді.

Досі такого роду був лише двотомник історика із США українського походження Юрія (Джорджа) Гаєцького (Gajecky G. The Cossack Administration of the Hetmanate. – Harvard, 1978). Але при всій повазі до праці Гаєцького вона грунтувалася виключно на друкованих джерелах і тому трохи застаріла. До того ж вона була видана в США і була практично недоступною українським науковцям. Робота ж Володі заповнила цю прикру прогалину.

Не слід забувати, що в підросійській українській історіографії до козацької старшини ставилися вороже, постійно педалюючи на тому, що вона експлуатувала народні маси і т. д. При цьому «не помічали», що панівні класи були в історії практично кожної країни, наприклад в Росії, що козацька старшина відігравала видатну роль і в історії українського державотворення, розвитку освіти й культури. В радянські часи було фактично заборонено займатися навіть суто технічними моментами: коли й де народився той чи інший представник козацтва, які посади обіймав, де й коли помер, кого мав з нащадків і т. д. Звичайно, Володя йшов тут багато в чому незвіданим шляхом, і йому приходилося долати всілякі труднощі, починаючи від нестачі потрібної літератури (все ж він починав, коли комп’ютери, не кажучи про інтернет, не були в ужитку). Логічно, що Володимир запропонував мені бут науковим керівником його праці по написанню докторської дисертації, я із приємністю погодився.

Слід сказати, що наші контакти не обмежувалися наукою. Коли у нього і його дружини Валентини народився син Ян, то за його пропозицією я охрестив його. (Тепер Яну вже скоро 20 років і він вже студент вузу, при мені з гордістю казав Володя). Добре пам’ятаю ці хрестини і чудовий спів за столом дуету (Володимир і Валентина). Я невдовзі потім запитав: «Чим займається Валя?». Володя з посмішкою відповів: «Займається ЯНЕКознавством!». (Коли я був в Умані у 2008 р., то познайомився там і з першою дружиною Володі – викладачкою тамтешнього вузу). Дуже часто ми зустрічалися в музеї гетьманства, де директором є Галина Іванівна Ярова. На цих зібраннях у музеї Володимир часто розповідав про незнані сторінки біографій гетьманів, наприклад Мазепи, ділився плодами своїх наукових пошуків. Говорив якось і про нащадків Богдана Хмельницького, знайшов його віддалених родичів (про одного з них, скромного селянина, він розповідав у телепередачі) і навіть привів у музей дівчину-студентку, предком якої був гетьман Богдан. Між іншим, ця дівчина була разюче схожа на гетьмана!

Коли я вів авторську передачу на радіо по п’ятницях (канал «Культура»), то часом запрошував до мікрофону і Володимира, причому його виступи з генеалогії козацтва завжди викликали непідробний інтерес слухачів. Значно частіше він виступав на радіо з Г. І. Яровою. Зі свого боку він інколи запрошував мене й Г. І. Ярову на виступи за межами Києва з майбутніми виборцями (зазначу одразу, що я ніколи не виступав на підтримку того чи іншого депутата, та й Володя не просив про це). Чомусь запам’яталися поїздки у Вінницю та Яготин (чи Березань?). Були ми разом і на наукових конференціях, зокрема (вже після моєї тяжкої хвороби) у Ніжині (про козацтво) та Переяславі (28.01.2014, з нагоди 360-річчя Переяславської ради 1654 р., хоча про цю подію ми говорили правдиво, а не так, як в радянські часи).

Вертаючись до докторської дисертації, зазначу, що писав її Володя без особливої напруги (принаймні, так виглядало зовні). Мені не доводилося, як це часом буває, витрачати багато часу на правку роботи, даремні дискусії… Мої зауваження, а їх було дуже мало, Володя швидко враховував. Пам’ятаю тільки одне принципове розходження (в чисто науковому плані), я навіть радився з цього приводу з Оленою Миколаївною Апанович, котра знала Володю і його науковий доробок. На моє зауваження щодо занадто великої довіри до синодиків, в яких хоч і подаються важливі дані і впевнено можна судити як звали батька й матір того, з чиїх слів синодик писався, але у подальших записах синодику нема ясності, про яких саме родичів йдеться. Апанович зі мною цілком погодилася і після розмови з Володею він вніс необхідні поправки. Прекрасний захист докторської дисертації Володимира на тему «Персональний склад та генеалогія української козацької старшини (1648-1782 рр.)» відбувся 23 лютого 2006 р. на спецраді Інституту української археографії та джерелознавства НАНУ(за спеціальністю 07.00.06 – історіографія, джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни).

Часом я зустрічався з Володею в читальному залі Інституту рукописів Національної бібліотеки ім. В. І. Вернадського (там же зустрічав і його дружину Олену). Він, як і я, рився в рукописах і часом скаржився на брак часу. Ми до речі налагодили певний бартер. Я, коли знаходив щось цікаве із старшинського родоводу, ділився цією інформацією з Володею, а він тут же сповіщав як дана інформація коригує усталені здавалось би факти. Часто це стосувалось якогось невідомого сотника, або уточнення терміну його каденції. Володя також ділився роздобутими ним в архівах даними, якими він наповнював пам’ять свого комп’ютера. (До речі, я довго не міг перейти з друкарської машинки на комп’ютер, і Володя як міг переконував мене у перевагах останнього). Коли я з моєю студенткою Мариною Кравець (нині – аспіранткою Торонтського університету в Канаді) видав присяжні книги Білоцерківського й Ніжинського полків, Володя вказав мені на місцезнаходження ще деяких джерел даної категорії, котрі потім частково видав.

Для мене особливо цінним є те, що Володя не забував про мене в тяжкі часи. Коли у 20-х числах вересня 2010 р. мене спіткала хвороба (інсульт), віднялися права нога права рука, я майже не говорив, то неважко зрозуміти, в якому моральному стані я був. Коли мене виписали з лікарні і був мій день народження, то Володя спеціально прийшов до мене, щоб привітати, підтримати морально і матеріально. При цьому він сказав, що йому кілька років раніше поставили страшний діагноз (якась смертельна хвороба, рак?), то він дуже переживав (тоді я помітив, що його волосся відчутно посивіло), але він вірив, що все обійдеться, і так сталося. Все ж я одужував надто повільно, і мої контакти з зовнішнім світом значно зменшилися. Ми дуже рідко з цієї причини бачилися з Володею, у якого було багато роботи в Інституті національної пам’яті. Але я сподівався, що скоро його побачу і приготував навіть цікаві дані. Так, в копійній книзі Свято-Преображенського Максаківського монастиря ХVІІІ ст. я знайшов кількох козаків з прізвищем Кривошея (с. Красностав на Чернігівщині) і хотів передати їх Володі й запитати чи не доводяться вони йому ріднею, але не судилось…

Звістка про його трагічну загибель зворушила мене до глибини душі. Чому так сталося? Адже Володя як віруючий православний знав, що добровільний ухід з життя є одним з найбільших гріхів, а тих, хто так зробить не можна відспівувати і навіть поминати в церкві. Та ще залишив дружину з дворічною дитиною на руках у наш тяжкий час. Велика таємниця, на яку навряд чи доведеться дати відповідь… Я не зміг бути на похороні Володі, бо лежав у цей час в лікарні. Однак пам’ять про нього буде завжди моєму серці…

Опубліковано: Гетьман Петро Дорошенко та його доба в Україні. – Ніжин: НДУ ім. М. Гоголя, 2015 р., с. 10 – 14.