5. 10. Звернення до історії України ХVІ-ХVІІІ ст. в творах французьких славістів останньої третини ХІХ ст.

Луняк Євген

Наукові розвідки останніх десятиліть ХІХ ст., присвячені вивченню козацької доби в Україні, у французькій історіографії представлені переважно фольклорними дослідженнями. В цей час активно друкуються переклади зразків української усної народної творчості, з’являються історичні студії про козацький епос. Серед кола дослідників цього часу в першу чергу треба згадати Альфреда-Ніколя Рамбо (1842-1905).

В 1874 р. цей історик брав участь у міжнародному археологічному з’їзді, який проходив у Києві. Саме тут він отримав змогу особисто познайомитися з такими провідними діячами української історичної науки як Костомаров, Антонович, Драгоманов та ін. Під час роботи з’їзду особливе враження на Рамбо спричинив виступ відомого кобзаря Остапа Микитовича Вересая (1803-1890). Під впливом цього виступу «українського Гомера» зворушений французький історик, повернувшись на батьківщину, написав невеличку розвідку, опубліковану в «Ревю де Де Монд» в наступному році, «Україна та її історичні пісні, останні кобзарі» [2647]. Варто звернути увагу на те, що робота Рамбо з’явилася раніше від відомої праці Ходзька з цієї ж тематики й була безпосереднім наслідком його київських вражень, про що зазначав сам автор.

У своїй розвідці Рамбо висвітлював ту важливу роль, яку відігравали кобзарі та лірники в традиційному українському суспільстві. Саме вони, на думку історика, виступали в якості основних носіїв усної історичної традиції й виконували функцію своєрідної народної пам’яті. Аналізуючи пісенну творчість Вересая, а також Архипа Никоненка-Оржицького (?-бл.1856) та Андрія Шута (?-1873), дослідник зупиняється, зокрема, на думах про втечу трьох братів з Азова, про Хведора Безродного, про вдову й трьох синів, про бурю на Чорному морі, розкриваючи їх зміст. В іншому місці він розглядає відображення історичних реалій в думах про Марусю Богуславку, котру порівнює з Роксоланою, про Самійла Кішку, про Байду, циклі чумацьких пісень тощо [2648]. Рамбо зауважує, що діяльність видатних козацьких очільників (Байди, Кішки, Хмельницького, Сірка, Палія, Мазепи та ін.) дуже гарно представлена у фольклорі. Думи козацьких часів автор вважає прямим продовженням давньоруських билин.

Історик не приховує своєї симпатії до української (малоросійської) нації, яка «охоплює чотири чи п’ять російських губерній і включає в себе 7-8 млн душ, не рахуючи русинів Австрійської Галичини», і яка «має своїх істориків, публіцистів, поетів, романістів, котрі не гидують писати народною мовою українців» [2649].

Рамбо наголошує, що одним з кращих засобів вивчення минулого України, її культури та духовності є дослідження її пісень. Втім, автор не обмежується лише питаннями дослідження козацького епосу. Він звертає увагу на проблеми виникнення «української національності», походження козацтва, ролі в історії найвідоміших гетьманів, відображення діяльності козаків в усній народній творчості. На його думку, українці, як нація, сформувалися, подібно до «сучасних націй Америки, шляхом колонізації» [2650]. Початок цього процесу історик відносить до ХІІІ ст., коли над українськими землями нависла татарська загроза, а традиційний князівський лад став занепадати. Поступово український народ сформував свою надійну збройну силу – козацтво, яка не лише захищала його з півдня, але й сама перейшла в активний наступ. Освоєння та розвиток південноукраїнських земель Рамбо уподібнює до завоювання американського Далекого Заходу [2651].

Зупиняючись на діяльності українського козацтва, яка яскраво проявилася, починаючи з ХVІ cт., автор обстоює тезу, що козаки відіграли головну роль у збереженні самого існування українців, як нації, протиставивши себе поневоленню татарами з півдня та закріпаченню й ополяченню з заходу. Основою українського козацтва стало запорозьке «військове братство». Історик відзначає діяльність перших його очільників: Предслава Лянцкоронського, Дмитра Вишневецького-Байди, Івана Свірговського, Богдана Ружинського, Самійла Зборовського та ін.

Рамбо підкреслює, що одним з найголовніших завдань запорожців завжди був захист православної віри. Заради неї вони були ладні йти на найбільші жертви й витримувати найжорстокіші муки, а відступництво від віри батьків для українців вважалося найтяжчим гріхом. В якості яскравого прикладу цієї тези автор згадує духовні страждання Марусі Богуславки, яка «потурчилася» й відмовилася від християнської релігії, а також жорстокість Івана Сірка, котрий наказав своїм козакам порубати 3 000 визволених ним з неволі українських бранців, що забажали повернутися під ярмо магометан [2652].

Як і перед тим Меріме, Рамбо співставляє відбиття образів двох видатних козацьких лідерів – Хмельницького та Мазепи – в суспільній уяві. Він зазначає, що перший має безумовну любов серед простих людей, тоді як до іншого ставляться «прохолодно й навіть вороже».

«Богдан Хмельницький, – пише дослідник, – зачинатель антипольського повстання, залишився й залишатиметься улюбленим героєм сільської музи. З іншого боку, вона з прохолодою та навіть ворожістю ставиться до Мазепи, автора заколоту проти Петра Великого. Вона не має жодного бажання сприймати його за останнього поборника національної незалежності. Її героєм у війні 1708 р. є Палій – жертва й переможець Мазепи» [2653].

Окремо Рамбо зупиняється на вивченні діяльності чумаків, назву яких виводить від слова «чума». Здається, він став першим серед французів, хто звернувся до дослідження цього питання. Історик вважає, що чумацтво стало комерційним відображенням діяльності козаків і до недавнього часу відігравало значну роль в економіці України [2654].

Загалом треба відзначити, що, як для француза, Рамбо досить добре був ознайомлений з українською пісенною творчістю. Аналізуючи її зразки, він використовував такі українські слова як «бандура», «кобза», «кобзар», «дума», «чума», «чумак», «пороги», «човни», «чорнозем», «москаль». Стосовно останнього слова варто зауважити, що в розвідці, опублікованій в «Ревю де Де Монд», фігурує більш звичне для французів поняття «московит», однак, вочевидь, в оригінальному тексті Рамбо стояло саме «москаль» (le Moskal), як це бачимо в наступному передруці цієї праці у збірнику «Епічна Росія», виданому в 1876 р. [2655]

Мабуть, доречним буде вказати, що зневажливе для росіян слово «москаль» було використане автором в тезі про ідею української національної державності.

«В будь-якому разі, – занотовує Рамбо, – вона [Україна – Є. Л.] не піддалася москалеві безумовно. Перед тим, як її змогли асимільовати до складу Великоросії Петро Олексійович і Катерина ІІ, вони не раз наштовхувалися на опір. Однак, здається, що такі спроби спротиву ніколи не мали тієї популярності, як колишня боротьба проти Речі Посполитої» [2656].

При написанні своєї розвідки Рамбо використовував як усні повідомлення, занотовані ним під час роботи Київського археологічного з’їзду, так і опубліковані праці українських і російських дослідників. Він посилається на твори Костомарова, Куліша, Антоновича, Драгоманова, Чубинського, а також Івана Яковича Рудченка (1845-1905), Миколи Віталійовича Лисенка (1842-1912), Олександра Олександровича Русова (1847-1915), Ореста Федоровича Міллера (1833-1889).

Як вже зазначалося вище, розвідка Рамбо, присвячена розгляду українських історичних пісень, була повністю вміщена до збірника «Епічна Росія. Етюд про героїчні російські пісні». В ній історик наводив тексти фольклорних зразків й аналізував їх історичний контекст. Оскільки автор брав пласт епічної творчості, починаючи з давньоруської доби, цілком логічно, що основний матеріал книги сильно пов’язаний з українськими землями.

В українознавчому плані «Епічна Росія» Рамбо має безперечну цікавість, оскільки містить не тільки передрук раніше опублікованих матеріалів, але й подає багато нових. Так, аналізуючи цикл історичних пісень, пов’язаних з добою Північної війни, автор зупиняється на віддзеркаленні у фольклорі діяльності Мазепи та Палія, таких подіях української історії як зруйнування Батурина, Полтавська баталія, бендерська втеча Мазепи й Карла ХІІ. В постаті українського гетьмана, як і в особі лідера козаків-некрасівців на Дону, Рамбо вбачає останній прояв ідей «південної окремішності», «незалежницьких змагань», які, втім, не мали реалізації, не були підтримані народом і призвели до прокляття ватажків-невдах [2657].

В історіописанні Рамбо можна чітко побачити прояв провідної для того часу позитивістської парадигми дослідження. Він не стільки робить акцент на красоті та яскравості майстерно висвітленого факту, характерні для чуттєвої романтичної історіографії, скільки обстоює його правдивість, доведену твердженнями джерельних свідчень. Вивчення українського епосу козацької доби, представлене в розвідках цього історика, незабаром знайшло яскраве відображення у вищезгаданій праці Олександра Ходзька.

Мабуть, доречним буде вказати, що Рамбо став автором популярного у Франції нарису «Історія Росії від витоків до 1877 р.», де багато місця приділив висвітленню минулого України ХVІ-ХVІІІ ст., присвятивши йому навіть окреми глави та розділи. Між іншим, автор знову підкреслював тут важливу роль кобзарів в українському суспільстві, як носіїв національних ідей [2658].

Доволі докладне відображення тут знайшли питання закріпачення українського селянства польською шляхтою, релігійної політики в Речі Посполитої, народних повстань в Україні кінця ХVІ – першої половини ХVІІ ст., Хмельниччини, діяльності гетьманів доби Руїни, незалежницьких намірів Мазепи, обмеження й скасування української автономії урядами Петра І та Катерини ІІ.

Мабуть, справедливим буде сказати, що жоден з узагальнюючих нарисів російської історії до того не мав такого деталізованого українського компоненту як праця Рамбо. Україна постає на сторінках його твору в якості окремої держави, яка своєю волею приєдналася до Московського царства на правах автономії, а згодом була цілковито поглинута Російською імперією. Прикметним є те, що діяльність провідних діячів України Рамбо розглядає з українських державницьких позицій. Він підкреслює, наприклад, що Люблінська унія була укладена за згодою місцевої руської шляхти, яка обумовила збереження всіх своїх традиційних прав, і лідерами цього магнатсько-шляхетського православного угруповання були Костянтин Острозький та Олександр Чарторийський [2659].

Після полонізації та покатоличення великої шляхти провідна роль у захисті національних прав українського народу перейшла до козацтва. Запорожців французький історик порівнює з родоськими чи мальтійськими рицарями, називає їх «дніпровими тамплієрами чи госпітальєрами» [2660]. Як відзначає він далі, у відповідь на соціальне пригноблення та примусове насадження церковної унії козаки відповіли низкою потужних повстань, які знайшли активну підтримку як в народних масах, так і в середовищі духовенства, котре залишилося вірним православ’ю. Саме завдяки цій наполегливій боротьбі, на думку Рамбо, експансія Ватикану в Україні була призупинена й відновлено православну церкву [2661].

Відзначимо, що на бачення істориком козацько-селянських повстань значний вплив справила знаменита історична повість Гоголя, яку Рамбо вважав абсолютно точним віддзеркаленням реальних подій. Повстанських лідерів він подає в такому порядку: Наливайко, Тарас Бульба, Павлюк, Остряниця [2662]. Утворення реєстру королівським урядом дослідник вважає засобом, спрямованим на розкол козацької єдності за становою ознакою, який, втім, не справив бажаного ефекту, і реєстровці часто приєднувалися до козацької черні [2663].

Початок Хмельниччини Рамбо розглядає як узгодженні дії між очільником козаків і Владиславом ІV [2664]. Загалом козацького лідера історик вважає видатною особистістю, а незавершеність розгрому поляків під Зборовом і Жванцем та поразку повстанців під Берестечком пояснює відвертою зрадою татар, незацікавлених у перемогах гетьмана та зміцненні його держави [2665]. Цікаво, що, говорячи про укладення союзної угоди між Хмельницьким і шведським королем Карлом Х, автор проводить аналогію з Мазепою та Карлом ХІІ. Отже, як і свого часу Меріме, Рамбо вважає, що обидва видатні очільники України додержувалися однакової політичної програми [2666].

Між іншим, подібну тезу про єдність політичних цілей Хмельницького та Мазепи, спрямованих на утворення самостійної Української держави, обстоював і історик та публіцист Анрі-Жан-Батіст-Анатоль Леруа-Больє (1842-1912). Він зуважував, що ці засади знайшли свій розвиток в ідеях Шевченка та українофілів, під якими автор, поза сумнівом, мав на увазі кирило-мефодіївців. Щоправда, Леруа-Больє одразу додавав, що самостійництво не мало значної підтримки серед українського населення, а один з найвідоміших українофілів – Костомаров – навіть гостро критикував дії Мазепи [2667].

Оцінюючи політичну діяльність Хмельницького, Рамбо наголошує, що той і після 1654 р. поводив себе як фактично самостійний правитель: «Всупереч своїй присязі вів переговори зі Швецією, Польщею. По суті, позбувшись старого володаря, не бажав підкорятися новому, прагнучи залишитися сувереном незалежної Малоросії й утворити поміж Польщею та Московією третю слов’янську державу» [2668].

Рамбо досить докладно висвітлює руйнування Гетьманщини після смерті Хмельницького. Він відмічає, що проти Виговського, який прагнув проводити незалежну політику, виступив Пушкар. Не обмежуючись взаємними звинуваченнями, обидва доносили один на одного в Москву. Знищивши Пушкаря й перемігши під Конотопом царське військо за допомогою татар, Виговський вже не мав сил утримати в своїх руках владу. Серед козаків вибухнула міжусобна війна [2669].

На сторінках «Історії Росії» Рамбо знайшли побіжне відображення такі події Руїни, як розкол України по Дніпру, гетьманування Юрія Хмельницького, Тетері, Брюховецького, Дорошенка, Многогрішного, Самойловича, Чорна рада в Ніжині, невдала облога Глухова та поразка там Яна ІІ Казимира на початку 1664 р., Андрусівське перемир’я та спровоковане ним антиросійське повстання в Україні, політичні маневри Брюховецького та його загибель, обстоювання константинопольського підпорядкування української православної церкви проти зазіхань Москви єпископом Мефодієм, прагнення Дорошенка об’єднати Україну та зміна ним політичних орієнтирів, Чигиринські та Кримські походи, Вічний мир тощо [2670].

Визначення державного статусу України можемо побачити й у словах Рамбо, де йдеться про Кримський похід 1689 р. Історик пише: «Навесні 1689 р. обидві армії – московська й українська – під проводом Голіцина та Мазепи знову вирушили до Криму» [2671]. Козаки тут виглядають не просто як піддані царя, а своєрідні партнери Москви.

Початок політичної кар’єри Мазепи Рамбо подає досить традиційно: будучи пажем короля Яна ІІ Казимира, той «мав у своїй молодості авантюру, яку поема лорда Байрона і полотно Ораса Верне зробили знаменитою» [2672]. Наводячи цю вольтерівську історію, історик ігнорує твердження Меріме про вигаданість даного оповідання. Аналізуючи діяльність Мазепи як державного мужа, автор акцентує увагу на тому, що гетьману доводилося діяти в надзвичайно складних політичних умовах. По-перше, при удаваній видимості козацької єдності в середовищі козацтва ніколи не припиняли існувати промосковська, пропольська та протурецька орієнтації. Саме тому, коли проти Мазепи вибухнуло повстання під проводом Петрика, останній швидко знайшов багатьох симпатиків.

Представниками антигетьманської опозиції згодом стали також Палій, Кочубей та Іскра. По-друге, змушений підкорятися політиці Петра І, гетьман сприяв погіршенню життя селянства й, несучи відповідальність за все, що відбувалося в Україні, став «одіозним для невійськових класів», котрі могли покладати сподівання про покращення своєї долі на російського царя [2673]. По-третє, Північна війна з непередбачуваним підсумком вимагала від керманича України чіткого визначення, на чиєму боці він має бути.

Важливою новацією Рамбо стало те, що на відміну від інших авторів він не говорить про зраду Мазепи як заздалегідь сплановану акцію. Історик зауважує, що в свідомості гетьмана до останньої миті вирували сумніви стосовно цього політичного рішення. За словами дослідника, той сам попервах доповідав Петру І про свої секретні зносини з княгинею Дольською, радився про свої подальші кроки з Орликом і найближчим оточенням, а, коли отримав звістку про наближення військ Карла ХІІ до України, начебто вигукнув: «Диявол його сюди несе!» [2674]. Отже, тільки поставши перед реальною загрозою окупації України шведами, Мазепа наважився на остаточний вибір, прагнучи зберегти владу й відродити самостійність своєї держави. Як зазначає Рамбо, Мазепа мав і особисту образу на царя, котрий колись сп’яну лаяв його і тягав за бороду [2675].

На думку французького історика, Полтавська битва означала крапку в історії України як окремої держави. Уряд Скоропадського був фактично безсилим, а утворення Малоросійської колегії «ясно показало, що Україна перестала бути автономною державою… Можна сказати, що після 1709 р. не існувало більше в імперії мілітарної сили, яка була б в змозі відстоювати свої привілеї перед суверенною волею царя» [2676]. Таким чином, скасування гетьманства і ліквідація Січі Катериною ІІ стали логічним завершенням централізаторських намірів Петра І.

Виклад Рамбо історії України дивує не лише своїми проукраїнськими симпатіями, але й яскравим державницьким підходом цього автора та доволі великою точністю фактів. Звичайно, подекуди в його «Історії Росії» можна зустріти окремі хиби, як, наприклад, згадку Тараса Бульби в якості керівника народних повстань або повідомлення про отримання булави Дорошенком «після смерті» його попередника Тетері [2677]. Проте ці недоліки є несуттєвими й не псують загальної правильності висвітлення подій.

Загалом, праці Рамбо зробили вагомий внесок в розвиток французьких історичних досліджень України козацьких часів. Зауважимо також, що крім наукової діяльності історик відзначився у Франції також на освітній ниві, викладаючи в кількох поважних університетах, а в 1896-1898 рр. він навіть очолював міністерство освіти, що при тодішній урядовій чехарді в Третій республіці було доволі тривалим терміном.

Ще одним визначним французом, котрий брав участь у Київському археологічному з’їзді, з якого можна вести відлік безпосередніх прямих контактів між українськими та французькими науковцями, а згодом доклав значних зусиль до вивчення історії української культури, був видатний славіст і перекладач Луї Леже (1843-1923). В науковому відношенні він був учнем Олександра Ходзька й у 1885 р. став його наступником на кафедрі слов’янських літератур в Колеж де Франс, яку очолював згодом впродовж майже чотирьох десятиліть до своєї смерті.

Українознавчий доробок Леже полягає у його історичних, фольклорних, етнографічних і літературознавчих розвідках. Вже одразу після своїх відвідин України та Росії він опублікував у 1875 р. нарис про свої мандрівки та дослідження під назвою «Слов’янські студії», перша глава якого повністю присвячена його візиту до Києва та вивченню місцевих пам’яток. Головну увагу Леже приділив тут висвітленню своїх наукових розвідок у Києво-Печерській лаврі. Розглядаючи еволюцію цієї головної святині руського православ’я від князівських часів до сьогодення, Леже, природно, відзначає у її минулому й польську епоху. Побувавши на місці поховання Петра Могили, він наголошує, що той сприяв «відновленню у ХVІІ ст. православ’я, ослабленого поляками» [2678].

Як і для багатьох дослідників того часу, важливе місце в студіях французького славіста в Україні займали фольклорні та етнографічні дослідження. Ретельно збираючи зразки місцевих легенд і переказів, яких сила-силенна пов’язана з Києво-Печерською лаврою, як і практично з будь-яким іншим святим місцем, Леже занотовує містичну історію про диво в Успенському соборі.

«В 1618 р., – пише він, – ченці через холод вирішили перенести богослужіння в більш теплу церкву поряд з їдальнею. Проте одне диво їх від цього відвернуло; у зачиненому та самотньому соборі самі по собі запалилися свічки й почулися таємничі голоси, які заспівали священі гімни» [2679].

Згодом, аналізуючи літературний спадок Гоголя, Леже звертатиметься до віддзеркалення тим мотивів народної української демонології [2680].

Спостерігаючи за життям тогочасного українського суспільства, Леже з цікавістю зазначає для себе прояви національного антагонізму між українцями та росіянами. Французький дослідник зауважує, що перших росіяни часто зневажливо називають «хохлами» (Chachol), тоді як ті відповідають на це образливе прізвисько, іменуючи росіян «кацапами» (Katsap). Для французького читача Леже пояснює, що обидва поняття походять від характерних зовнішніх ознак, притаманних раніше українським і російським чоловікам – хохолка на голові у козаків та довгої «цапиної» бороди у росіян [2681]. Відзначимо, що згодом фамільярне поняття «хохол» Леже наводитиме не у його орфоепічному, а правописному вигляді – Khokhol. У своїй розвідці, присвяченій життю та творчості Миколи Гоголя, від, зокрема, зазначатиме, що дружба Пушкіна та Гоголя – «великого кацапа» та «великого хохла» – є яскравим доказом «непорушної єдності російського світу» [2682].

Відзначимо, що про вияви взаємної нелюбові між «хохлами» та «кацапами» у суспільстві наприкінці ХІХ ст. свідчитиме незабаром ще один французький дослідник України – історик, археолог та етнограф Амур-Огюст-Луї-Жозеф Бертело, більш відомий як барон Жозеф де Бей (1853-1931) [2683].

Взагалі творчість Гоголя справила значний вплив на сприйняття Леже українського козацтва саме в гоголівському трактуванні. У своїй монографії «Давні слов’янські цивілізації», що була опублікована в 1921 р., де французький славіст заторкне питання військового мистецтва козаків, між іншим, їхнього старовинного вміння швидко ховатися під воду, дихаючи крізь очеретинку, він знову вкаже на найкраще представлення життя українських козаків у «Тарасі Бульбі» [2684].

Саме біографічна розвідка Леже, присвячена Гоголю й опублікована в 1913 р., найбільше торкається висвітлення козацького минулого України. Дослідник зауважує, що тільки виходець з козацького краю міг так майстерно передати атмосферу степової вольниці та розповісти історію, яка цілковито відповідає духу народних переказів. Леже також акцентує козацьке коріння російського письменника, котрий, вочевидь, був нащадком правобережного гетьмана Остапа Гоголя й недаремно використав це ім’я для одного з головних персонажів своєї знаменитої повісті [2685]. Історичне значення України в складі Російської імперії французький автор уподібнює до ролі Провансу у Франції [2686].

Розгляду «Тараса Бульби» Леже присвячує окрему велику главу свого біографічного дослідження. Аналізуючи історичний зміст данної повісті, він пояснює французьким читачам її історичний контекст: визвольну боротьбу українського народу проти польсько-шляхетського поневолення, одним з репрезентантів якої наприкінці ХVІ ст. був, зокрема, гетьман Наливайко. Французький славіст наголошує, що твір Гоголя є неймовірним за своєю реалістичністю й дуже нагадує сюжети козацьких дум ХVІ-ХVІІ ст., які зберігалися та поширювалися в народній свідомості кобзарями. Леже не забуває згадати при цьому, що й сам у 1874 р. «у Києві мав нагоду слухати одного з найвідоміших, можливо, останнього поміж них, Остапа Вересая» [2687].

Про велике значення козацьких дум, як одного з кращих зразків української народної словесності, Леже згадуватиме й у своєму нарисі «Історія російської літератури», виданому в 1907 р., де знов-таки торкатиметься літературного внеску Гоголя до світової культурної скарбниці. Між іншим, одна з глав цього твору має назву «Малоросійська література» й містить стислий огляд творчості найвидатніших українських літераторів ХVІІІ-ХІХ ст. [2688] В той же час Леже не забуває вказати, що і в добу Речі Посполитої українська культура мала значний прогрес: «В 1586 р. князь Костянтин Острозький заснував в Острозі школу вищих наук, а в 1589 р. Київське братство відкрило у себе аналогічну» [2689]. Французький славіст наголошує, що саме в цей час на західноруських землях активно розвивалося книгодрукування й був створений один з кращих підручників з російської словесності – «Граматика» Мелетія Смотрицького [2690].

Характеризуючи науковий доробок Леже, зазначимо, що, студіюючи історію та культуру слов’янських народів, він, природно, часто звертався до розгляду козацького періоду в Україні. Проте ці згадки мали переважно оглядовий або порівняльний характер. Жодного цілісного твору, присвяченого виключно Україні, цей видатний французький славіст після себе не залишив. Серед робіт Леже необхідно згадати ще одну працю, яка частково торкається долі західноукраїнських земель, – «Історію Австро-Угорщини» [2691]. Визнаючи історичну єдність українців і росіян, Леже вважав ці народи різними і такими, що мають свої окремі національні історії. Відзначимо те, що до складу українського народу він відносив не лише «малоросів» Російської імперії та галичан Австро-Угорщини, але й карпатських русинів [2692].

Зауважимо, що Леже підтримував дружні взаємини з представниками української інтелігенції. До кола його близьких знайомих входила, наприклад, родина відомого історика Лучицького [2693].

Між іншим, в умовах Першої світової війни Леже знову звернувся до українського питання. 21 листопада 1914 р. в літературному журналі «La Revue Hebdomadaire» («Ля Ревю Гебдомадер» – «Щотижневий огляд») він опублікував статтю «Австрія, Україна та Росія», де знову підкреслював ту обставину, що між імперіями Габсбургів і Романових лежить окрема держава – Україна. Прикметно, що згадуючи про російський наступ, автор використовує алюзію, пов’язану з образом козака в Європі. Він пише: «Лише козак цікавить нас в дану мить. Саме він йде зараз на Берлін і добре завершить справу, прибувши туди» [2694]. Але, як знаємо, російський козак до Берліна тоді не дійшов.

В 1876 р. у Парижі було видано працю барона Адольфа д’Авріля (1822-1904), колишнього генерального консула в Румунії, одного з засновників «Альянс франсез», організації, спрямованої на поширення французької культури в світі, «Сентиментальна подорож по слов’янських країнах». У цій книзі йшлося про враження автора від його мандрівок Східною Європою, зокрема, й Україною, та наводилися його зауваження та роздуми про народи, які населяють ці терени. Згодом питань колишнього та теперішнього стану нашої країни д’Авріль торкнувся й у інших своїх книгах. Між іншим, д’Авріль став одним з перших популяризаторів творчості Шевченка у Франції, опублікувавши переклади його поем «Гамалія» й «Тарасова ніч». Українознавчі моменти з творів цього французького автора були зібрані, перекладені українською й опубліковані літературознавцем і перекладачем Маркіяном Васильовичем Якуб’яком [2695].

Д’Авріль зауважував, що корінним населенням України, великого краю, що охоплює два береги Дніпра й тягнеться до Карпат, є русини, котрих росіяни та поляки «приховували» від Європи і котрі є окремою національною спільнотою між Польщею та Росією [2696]. Водночас він наголошував, що не варто ототожнювати всіх українців з козаками, а тим більше лише з запорожцями. Українці – це окрема східноєвропейська нація, а козаки – це соціальний стан, що вбирав до себе представників різних верств і національностей, і запорожці просто стали найвідомішим відгалуженням козацтва [2697]. Французький автор не приховував свого співчутливого ставлення до ідеї української незалежності, а говорячи про образ Мазепи у висвітленні Пушкіна д’Авріль риторично зазначав: «Хіба можна настільки ненавидіти Мазепу тільки за те, що він хотів незалежності України?» [2698].

Висловлюючи щиру подяку шановному Якуб’яку за дослідження і переклад українознавчих екскурсів з праць д’Авріля, відзначимо деякі неточності його роботи. Так, «маршал Романцов», як позначено в українському перекладі, насправді є Румянцевим, а «князь Джіка» є молдавським господарем, прізвище якого традиційно передають як Гіка [2699]. Однак ці дрібниці жодним чином не зменшують наукової цінності праці Якуб’яка.

Серед французьких дослідників України, які зверталися до минулого українського козацтва в ХІХ ст. і вивчали цей феномен безпосередньо на теренах його існування, на нашу думку, варто згадати й франко-швейцарського журналіста та публіциста Віктора Тіссо (1845-1917). В 1882 р. він здійснив подорож Україною, відвідавши Перемишль, Львів, Броди, Бердичів, Фастів, Київ і детально описавши свої мандрівки, в ході яких мав змогу ознайомитися з побутом і звичаями українців. Одразу по завершенню вояжу журналіст опублікував свої дорожні замітки в книзі «Росія та росіяни: цікавинки подорожі» [2700]. За два роки потому твір було перевидано під назвою «Росія та росіяни: Київ і Москва, враження від подорожі» [2701]. В 1897 р. було випущено скорочений варіант цього нарису, що мав назву «Україна. Київ» [2702].

Роблячи етнографічні замальовки, Тіссо часто використовує українські слова такі як «призьба», «молодиця», «коровай», «чорнозем», «божниця», «чабан», «вівчарка», «чумак», «кобзар», «покритка», «бандура», «хутір», «квас» тощо, значення яких він пояснює. Дослідник відзначає мелодійність і милозвучність української мови. Серед місцевих слів йому особливо припало до смаку і в прямому, і переносному сенсі поняття «борщ» (le borsch), з яким він добре ознайомився. Ця «національна малоросійська страва» кілька разів згадується в його книзі [2703].

Говорячи про Україну, минуле якої автор досить ясно уявляв, він відмічає своє знайомство з творчістю таких українських істориків як Куліш, Костомаров, Чубинський, Драгоманов [2704]. Втім, найкращим відображенням козацької епохи на цих землях Тіссо, подібно до багатьох своїх земляків, вважає славетну повість Гоголя «Тарас Бульба» [2705]. Між іншим, ще одним яскравим віддзеркаленням козацьких часів в Україні він визнає поему Шевченка «Гайдамаки» – «дивовижну національну епопею» [2706]. Автор також зазначає, що «гайдамаками» в Галичині називають «карпатських розбійників» [2707]. Цілком очевидно, що тут йдеться про опришків.

Зауважимо, що Тіссо одним з перших у французькому літературознавстві звернувся до вивчення життя та творчості Великого Кобзаря. Зі слів свого українського інформатора він наводить основні віхи біографії Шевченка, а також подає прозовий переклад поеми «Утоплена» [2708]. В «Росії та росіянах» зазначається, що Шевченко «великий національний поет», а його доля – це історія всього малоросійського народу [2709].

Автор не приховує своїх симпатій до українців і їхньої державності, що існувала в козацькі часи. Наприклад, говорячи про Білу Церкву, неподалік якої проїжджав, він зазначає, що «в 1651 р. гетьман Хмельницький підписав тут договір, за яким Польща зобов’язувалася визнати незалежність України» [2710]. Подібно до Драгоманова, франкомовну працю якого «Українська література, проскрибована російським урядом» він, безумовно, добре знав, чисельність української нації Тіссо обраховує в 17 мільйонів осіб, поділених між Росією та Австро-Угорщиною [2711]. Про гарне знайомство із згаданим твором Драгоманова свідчить і наступна згадка Тіссо про заборону українського слова в Російській імперії: «Рутенська мова не допускається в школах, і до останнього часу було суворо заборонено друкувати книги та брошури цією мовою» [2712]. Не можна відкидати того, що між Тіссо і Драгомановим могло мати місце й особисте знайомство.

Західний мандрівник постійно підкреслює у своїй книзі зовнішню та ментальну відмінність між росіянами й українцями. Як і перед тим Леже, Тіссо відмічає певну ворожість між двома братніми народами, кожен з яких наділяє свого сусіда образливими прізвиськами. Якщо українці іменують росіян «москалями» («Moskal») та «кацапами» («Katzap»), то ті відповідають на це зневажливим прізвиськом «хохол» («Chocol») [2713].

Їдучи в поїзді Україною в одному купе з неназваним ним з етичних міркувань українським патріотом, західний мандрівник повністю поділяє погляди того на минуле та сьогодення його батьківщини. Однією з головних тем довгих розмов між ними була саме історія українського козацтва. Висвітленню цього питання Тіссо приділяє окрему главу своєї книги, яка має назву «Козаки та малоросіяни» [2714]. В ході бесіди попутники торкалися питань поділу козаків на низовиків і реєстровців, їхньої звитяги, сутності запорожців і обставин зруйнування Січі в 1775 р. Автор наводить слова свого українського знайомого, котрий наголошував, що «малоросіянин був колись вільним. Бився одночасно і з росіянами, і з поляками» [2715]. Цікаво, що, звертаючись до постаті Мазепи, український співрозмовник підкреслює загальновідомість долі цього гетьмана й риторично запитує: «Хто не знає історію Мазепи?» [2716].

Подібно до багатьох своїх тогочасних французьких колег, дуже багато уваги Тіссо приділяє вивченню українського фольклору та етнографії. Він наводить свідчення про місцеві народні вірування, традиції. Значне місце дослідник відводить висвітленню місцевої демонології. Він докладно занотовує перекази про русалок, відьом; зокрема, згадує, що за народними уявленнями останні можуть перетворюватися на кішок і влаштовують «свої шабаші на горі під Києвом» [2717].

Дослідник переказує зміст багатьох місцевих легенд, серед яких історію про заснування Києва трьома братами, розповіді про подвиги билинних богатирів Святогора, Іллі-Муромця, Микули, а також «слов’янського Самсона» Михайла, котрий на своїх плечах переніс київські Золоті Ворота [2718]. Проте більшу частину таких переказів займає саме фольклор козацької доби. Так, Тіссо подає кумедну бувальщину про хитрого козака, який дав собі слово віддати святому Миколаю – своєму небесному заступнику – гроші за проданого коня, у вдячність за свій порятунок, а потім продав коня разом з півнем, оцінивши коня у 30 копійок, а півня в 200 рублів. На 30 копійок козак купив кілька свічок і запалив їх перед іконою cвятого Миколая [2719]. Тіссо наводить зміст ще однієї цікавої легенди про винайдення чортом горілки та про те, як святі Петро та Павло, відправлені на землю, напилися й були визволені cвятим Георгієм, який відрубав дияволу хвоста [2720].

Звертаючись до козацького епосу, Тіссо стисло відмічає сюжет кількох дум, повідомлений йому його українським інформатором. «Ці думи розповідають, – читаємо в «Росії та росіянах», – як поляки повісили Богуна, як вони закрили в залізній клітці, де той помер з голоду, гетьмана Косинського, як вони зажарили в бронзовому коні гетьмана Наливайка» [2721]. Головними поширювачами слави козацьких часів у народі Тіссо, як перед тим Рамбо та Леже, визнає «справжніх бардів» – кобзарів [2722].

В цілому подорожні нотатки Тіссо при всій їхній поверховості можна вважати своєрідними польовими дослідженнями української народної культури. Книга цього журналіста, що мала кілька перевидань, сприяла поширенню інформації про духовний світ колишньої «козацької країни» в Європі.

Одним з небагатьох французьких науковців кінця ХІХ ст., який присвятив свою роботу вивченню конкретного питання з минулого козацької України, можна по праву вважати історика, археолога, письменника й дипломата віконта Марі-Ежена-Мельхіора де Вогюе (1848-1910). Йдеться про його велику статтю «Мазепа – легенда та історія», опубліковану в «Ревю де Де Монд» наприкінці 1881 р. [2723] Ця розвідка, незважаючи на стислий обсяг, стала на той час найкращим дослідженням життя та діяльності всесвітньо знаменитого гетьмана, і згодом кілька разів передруковувалася [2724].

У своєму творі головну увагу Вогюе звернув на міфологізацію в історіографії постаті українського гетьмана, котрий завдяки впливу мистецтва набував то рис романтичного героя, то – найогиднішого лиходія і в долі якого правда тісно переплелася з вигадкою. Своїм першочерговим завданням французький дослідник ставив виокремлення реального історичного Мазепи від пізніших художніх нашарувань, які спотворюють істинні справи цього видатного діяча, подаючи їх у неправдивому, викривленому світлі.

Про мотиви, що спонукали його взятися за біографію славетного гетьмана, сам дослідник сповіщав приятеля Анрі Понмартена у листі від 7 жовтня 1881 р. з Петербурга: «Ви запитуєте мене, чому прагнення одного Мазепи стало відомим на весь світ. Я відповім вам, що ви, найрозумніша людина Франції, яка сто-двісті разів повторяла це ім’я у своєму житті, проте не знаєте нічого про того, хто носив це ім’я, крім історії з диким конем, котрий і не був зовсім диким. Дуже набридло, коли повторюють ім’я, не знаючи нічого про того, кому воно належало. Тож ця розповідь адресована всім тим цікавим, яким міг би вже набриднути цей вождь, як вам і мені» [2725].

У своїх історичних пошуках Вогюе насамперед звернувся до праць місцевих дослідників. Він посилається на твори Бантиша-Каменського, Мордовцева та відомого російського історика Сергія Михайловича Соловйова (1820-1879). Проте найбільш інформативним джерелом для нього стала щойно написана біографічна розвідка Костомарова [2726] Текстові збіги між працями Костомарова й Вогюе чітко показують похідний характер останньої від першої, хоча французький історик і не зробив просто переказу костомаровського «Мазепи». Тут можна провести чітку аналогію з випадком роботи Меріме над життєписом Хмельницького.

Одним з перших викривлень, відзначеним Вогюе у французькій історіографії, стало ім’я Мазепи, котре на заході чомусь, як правило, подавалося у вигляді «Mazeppa». Історик зазначає, що насправді це ім’я ніколи не мало подвоєнної передостанньої літери, однак з поваги до західної традиції автор і сам використовував зазначений варіант [2727].

Вогюе наголошує на тому, що в Європі Мазепа здебільшого відомий, як персонаж творів Вольтера, Байрона, Пушкіна, Гюго, а також мистецьких полотен. Акцентуючи таку загальну відомість, історик зазначає: «Вже близько півстоліття немає жодного школяра, котрий не знав би: Мазепа уособлює собою всю велику країну Україну, весь історичний народ, козацький народ. Кожного літа, коли я вирушаю до цих провінцій, мої друзі не забувають вигукнути: «Ах, так! Україна – країна Мазепи, де козаки перетинають степ, прив’язані до диких тварин!» – О, мої друзі, для початку не завадило б вам дізнатися трохи глибше історію цього фантастичного вершника» [2728]. Вогюе зазначає, що кілька рядків геніального Вольтера про оголеного Мазепу, прив’язаного до дикого коня, породили стільки відомих витворів мистецтва.

Спочатку французький дослідник висвітлює відображення образу гетьмана у європейській художній літературі. Він зауважує, що в якості літературного персонажу цей героїзований козацький вождь, як втілення узагальненого волелюбного духу козацтва, є дуже далеким від дійсної історичної особистості, що виринає в світлі достовірних фактів. Вочевидь, тут можна говорити про один з перших літературознавчих аналізів віддзеркалення постаті Мазепи, як героя художніх творів.

Більш реально діяльність гетьмана та його епоха, на думку історика, відбиті в українському фольклорі. Вогюе наводить зміст історичної пісні про бідування Семена Палія в Сибіру, засланого туди через підступи хитрого Мазепи [2729]. Між іншим, дослідник, як перед тим Рамбо та Леже, підкреслює важливу роль кобзарів у народній українській культурі.

Ще однією поширеною на заході помилкою, відміченою Вогюе, стало сприйняття Мазепи як поляка та католика. Історик, спираючись на твердження Костомарова та Соловйова, наголошує на тому, що майбутній гетьман походив з місцевої української православної шляхти й завжди був відданим своїй релігії. Французький дослідник навіть порівнює складне становище православного Мазепи при польському дворі з місцем гугенотів на своїй батьківщині [2730]. Тільки згодом, після 1709 р., Феофан Прокопович, на догоду Петру І, оголосить, що анафемований гетьман-зрадник завжди в душі був поляком і ненавидів росіян [2731].

Звичайно, найефектнішою сценою в західних життєписах Мазепи завжди був епізод з диким конем. Слідом за Костомаровим, Вогюе підкреслює, що ця історія є дуже перебільшеною. Він не спростовує того, що мали місце залицяння молодого Мазепи до пані Фальбовської, внаслідок яких той дійсно був покараний відомим чином її розгніваним чоловіком. Проте кінь привіз прив’язаного молодика не до України й козаків, а до його оселі, де челядь розв’язала свого пана, «котрий ледь не з’їхав з глузду від болю та сорому» [2732].

Як зауважує Вогюе, Мазепа потрапив до козаків пізніше й за інших обставин: майбутній гетьман, мабуть, тікаючи від ганьби, добровільно поступив на службу до правобережного гетьмана Дорошенка, а згодом, захоплений запорожцями, потрапив до лівобережного – Самойловича, де завдяки своїм здібностям посів найвищі щаблі козацької ієрархії й згодом внаслідок змови отримав гетьманський уряд [2733]. Отже, на відміну від Меріме, котрий вважав всю «історію з конем» вигадкою від початку до кінця, Вогюе, солідаризуючись з Костомаровим, сприймає її за дійсний факт, проте занадто спотворений та узагальнений.

В своїй статті історик досить докладно висвітлює позбавлення гетьманства Самойловича та козацьку раду на Коломаку. Як і багато інших французьких дослідників, Вогюе вважає, що, ставши гетьманом, Мазепа намагався продовжувати політику Хмельницького, спрямовану на зміцнення української державності, а в 1708-1709 рр. навіть намагався утвердити самостійність України. В той же час науковець підкреслює й відверту класову позицію очільника України, який зосереджував в своїх маєтках величезні скарби, створив особисту сердюцьку гвардію, захищав передусім інтереси вищої старшини. Саме тому, на думку Вогюе, симпатії народних мас були не на боці Мазепи, а на стороні його опонента Палія, оспіваного кобзарями [2734].

Переповідаючи обставини особистого конфлікту між гетьманом і Кочубеєм, Вогюе багато місця відводить романтичній історії, пов’язаній з Мазепою та Мотрею. Він став першим у французькій історіографії дослідником, який звернувся до вивчення саме цього аспекту біографії Мазепи. Історик не тільки висвітлює кохання старого козацького лідера до своєї хресниці, але й наводить у французькому перекладі зміст листів гетьмана до дівчини, опублікованих Мордовцевим [2735].

Зраду Мазепи Вогюе розглядає не як заздалегідь спланований намір, а як тяжке рішення, котре було прийняте після довгих роздумів і за погодженням з найближчою старшиною, насамперед Орликом. Саме тому Десну, перейдену гетьманом на шляху до шведського табору, автор порівнює з Рубіконом [2736]. Зважаючи на те, що події 1708-1709 рр. в Україні були доволі добре відомі на заході, на них дослідник зупиняється оглядово, згадуючи про смерть гетьмана від туги, старості та хвороб у Бендерах і поховання його останків у Галаці [2737].

Аналізуючи значення Мазепи в історії України, Вогюе вважає його, попри все, видатною особистістю, яка щиро прагнула здобуття державної незалежності для свого народу. Долю «козацької країни» західний історик підсумовує так: «А козацький народ? Він не надовго пережив свого великого гетьмана у вигляді незалежного суспільства, залишившись не більше, ніж історичним спомином про добровільних і сміливих солдатів; Малоросія перетворилася незабаром на просту провінцію уніфікованої імперії» [2738].

Підкреслюючи суперечливе сприйняття постаті Мазепи у суспільстві, Вогюе знов-таки наголошує на перевазі романтизованого образу гетьмана:

«Народ його ненавидів, жінки любили, церква проклинала, поети прощали гріхи. Але загалом хід цього світу не дуже помінявся, і я боюся, щоб жінки та поети не мали тут завжди останнього слова» [2739].

Зауважимо також, що, розглядаючи життєпис Мазепи, Вогюе, як і багато інших авторів, підкреслює реалістичність передачі історичної дійсності козацького суспільства Гоголем у повісті «Тарас Бульба» [2740]. Незабаром він присвятив окреме дослідження творчості цього письменника, відвівши багато місця аналізу саме даної козацької повісті [2741].

«Мазепа» Вогюе, як і свого часу «Богдан Хмельницький» Меріме, стали прикладами запозичення французами готових історичних конструкцій з української історіографії, «перетравлених» і адаптованих для французької публіки. Звичайно, аналітичний дослідницький внесок західних авторів тут не було знівельовано повністю, однак в даних випадках він майже повністю визначався фарватером наукових студій Костомарова. З кінця ХІХ ст. вплив української історичної думки на французькі дослідження минулого України все більше посилюється.

Серед французьких досліджень кінця ХІХ ст. саме в козакознавчому відношенні значну цікавість являє твір військового теоретика Анрі-Альбера Нісселя (1866-1955) «Козаки: історичний, географічний, економічний і мілітарний нарис», виданий в Парижі в 1898 р. і перевиданий в 1900 р. [2742]

Втім, саме історичний аспект цієї розвідки є доволі скромним, оскільки головним чином автор звертав увагу на сучасний стан російського козацтва, його чисельність, структуру, бойову виучку, роль у складі царської армії, а також перспективи використання у майбутніх військових конфліктах. На той час на теренах теперішньої України вже не залишалося жодного козацького війська.

Втім, Ніссель не забуває відзначити, що кубанські козаки зберігають славетні традиції своїх пращурів-запорожців. Причому останніх він в етнічному плані визнає малоросами [2743]. Заради цікавості відзначимо, що в 1917-1918 рр. генерал Ніссель очолював французьку військову місію в Росії й мав безпосередній контакт з Центральною Радою, зокрема, з Грушевським [2744].

Огляд доробку французьких науковців ХІХ ст., які вивчали українську історію козацької доби, був би неповним, якщо не згадати про дослідження вже згаданого барона Жозефа де Бея. Розквіт наукової діяльності цього історика, археолога й етнографа припадає на кінець ХІХ – початок ХХ ст. Характерною особливістю історичних пошуків цього дослідника стали польові студії, базовані на вивченні конкретних місцевих історичних, етнографічних, археологічних і фольклорних матеріалів.

На відміну від більшості своїх колег барон де Бей неодноразово бував в Україні на рубежі ХІХ-ХХ ст., добре знав її, знайомився з місцевими дослідниками минулого, вивчав колекції старожитностей, зібраних українськими краєзнавцями. Наприклад, перебуваючи в Катеринославі, він цікавився минулим Запорозької Січі й ознайомився з експонатами музейної колекції Олександра Миколайовича Поля (1832-1890), що в подальшому стала основою експозиції Катеринославського (Дніпропетровського) історичного музею [2745], директором якого з 1902 р., між іншим, була знакова постать у вивченні запорозького козацтва – Яворницький. У Києві французький дослідник познайомився з відомим збирачем старовини, археологом і меценатом, нащадком відомого козацького роду Богданом Івановичем Ханенком (1849-1917), колекцію історичних раритетів якого де Бей назвав «пречудовою» і «багатою» [2746].

У низці своїх праць французький історик торкнувся розгляду минулого України козацької доби [2747]. Великого значення де Бей надавав збиранню фольклорних та етнографічних матеріалів. Він спостерігав за побутом українського селянства, його матеріальною та духовною культурою, звичаями, розвагами. Зокрема, він зупинявся на традиції носіння дукачів українськими жінками [2748]. Як і інші сучасні йому дослідники, важливе місце де Бей відводив вивченню пісенної творчості українців й, зокрема, діяльності кобзарів. Зміст однієї з пісень, що має безпосереднє козацьке походження та зв’язок з козацькими часами, – «Ой, на горі та й женці жнуть» – дослідник навів у французькому перекладі [2749].

Сильне враження на де Бея, як і на його колег, справило віддзеркалення козацької тематики в літературі та образотворчому мистецтві. Віддаючи, як і інші, належну шану письменницькому таланту Гоголя, барон звертається також до відображення діяльності козаків у творчості Шевченка і навіть перекладає французькою його поезію «Іван Підкова» [2750]. А згадуючи про сюжет відомої картини «Запорожці» Іллі Юхимовича Рєпіна (1844-1930), якого де Бей називає «малоросіянином, знаменитим художником», француз коротко переказує легенду про відповідь козаків султану. Між іншим, він зазначає, що в колі прототипів «Запорожців» можна побачити портрет Василя Васильовича Тарновського (1837-1899), мецената й фундатора відомого українського музею [2751].

Незважаючи на великий інтерес до козацького минулого, особливих симпатій до української державності де Бей не відчуває. В його баченні козацької України яскраво відбивається імперська великодержавна позиція його найближчих знайомих, часто згадуваних ним у своїх творах: катеринославського губернатора, а пізніше в 1904-1905 рр. міністра внутрішніх справ Росії й організатора кровопролиття під час «Кривавої неділі» князя Петра Дмитровича Святополка-Мирського (1857-1914), котрого французький барон називав своїм «блискучим другом» [2752], російського археолога, державного та громадського діяча, члена правомонархічного Російського зібрання, а згодом почесного члена Київського клубу російських націоналістів Олексія Олександровича Бобринського (1852-1927) [2753], предводителя катеринославського губернського дворянства Георгія Петровича Алексєєва (1834-1914) [2754], полтавського губернатора, а згодом предводителя катеринославського губернського дворянства князя Миколи Петровича Урусова (1864-1918) [2755], предводителя маріупольського повітового дворянства, а згодом депутата ІІ і ІІІ Державних дум від октябристів Петра Валерійовича Каменського (1860-1917/1920) [2756], «генерала Крижановського» (вочевидь, мається на увазі генерал-майор Анатолій Рафаїлович Крижановський (1843-1904), командир 1-ї бригади 34-ї піхотної дивізії в 1897-1903 рр., розквартированої в Катеринославі) [2757], предводителя полтавського губернського дворянства Сергія Євгеновича Бразоля (1851- після 1916) [2758] та ін.

Між іншим, останньому де Бей дякував за допомогу у своїх наукових студіях. Доречно буде вказати, що цей Бразоль належав до дворянства, що походило з козацької старшини, а його прадід Василь Трохимович (1723-бл. 1803) був значковим товаришем Гадяцького полку та сотником Грунським [2759].

В плані вивчення минулого українського козацтва та й взагалі української історії та культури особливе значення для де Бея мало знайомство з вищезгаданим Алексєєвим. Певну позитивну роль у їхньому зближенні відіграло також те, що дружина останнього була француженкою з давнього поважного графського роду – Марі-Елізабет-Анжель дю Брей-Геліон де ла Героньєр (1843-1933) [2760]. Відзначимо, що її батько П’єр-Марі-Альфред дю Брей-Геліон, граф де ла Героньєр (1810/1811-1884) був одним з найяскравіших представників французького легітимізму й завжди перебував в опозиції до орлеаністів і бонапартистів, обстоюючи гасло повернення на французький престол Бурбонів.

Крім того, що саме Алексєєв ознайомив де Бея з експонатами історичної колекції Поля, на його запрошення барон відвідав село Котовку (нині Магдалинівського району на Дніпропетровщині), де розташовувався маєток того. «Тут у Котовці, завдяки гостинності та науці мсьє Алексєєва, котрий був одружений з однією з наших землячок, я зміг вивчати країну запорожців» – занотував французький історик у своїму нарисі «У Малоросії: спогади про одну місію» [2761]. Зауважимо, що Алексєєв по жіночій лінії був нащадком Данила Апостола, його прабабця Марія Данилівна Селецька (у дівоцтві – Апостол) доводилася гетьману правнукою. Цей сімейний зв’язок з гетьманським родом був ще одним чинником, що підсилював цікавість і повагу Алексєєва до козацьких старожитностей. У Котовці де Бей зміг доволі добре поповнити свою колекцію матеріалів з української етнографії, а також зробити кілька фотографій з життя та побуту пересічних українців рубежу ХІХ-ХХ ст. На цих світлинах відбито роботу українських селян, їхній одяг, речі, знаряддя праці, житла, танці.

Певну допомогу у зборі українознавчого матерілу французькому досліднику надавав згаданий вище князь Урусов. Зауважимо, що останній був зятем Алексєєва й чоловіком його дочки Віри (1863-1955), яка, відповідно, являлася наполовину француженкою й онукою французького графа [2762]. До речі, зв’язок Урусова з Францією пролягав і через його двоюрідного брата – Лева Павловича Урусова (1839-1928), російського посла в Парижі у 1897-1904 рр.

Поміж інших де Бей був особисто знайомий з Володимиром Антоновичем, котрий консультував барона з питань історії України, про що той сам згадує в своїй праці «Фібули варварської епохи, зроблені в Україні, та їхні прототипи», а також з відомим українським археологом та етнографом Миколою Федотовичем Біляшівським (1867-1926) [2763].

Торкаючись доби козацтва в Україні, барон висловлює кілька суджень з її минулого, навіяних, вочевидь, значним впливом його сановного монархічного оточення. Скасування української державності російськими царями у ХVІІІ ст. де Бей вважає кроком логічним, політично доцільним і виправданим. Зазначаючи, що після 1709 р. «Україна перестала бути автономною державою», французький дослідник тут же додає: «Малоросія, власне кажучи, ніколи не була державою» [2764]. В той же час таке ставлення до автономних прав України не заважає де Бею позитивно оцінювати роль козацтва і навіть порівнювати запорожців, як свого часу і Рамбо, з тамплієрами [2765].

Одним з перших серед французьких дослідників де Бей звернувся до історії німецьких колоній в Україні, яка бере свій початок в козацьких часах. Говорячи про заселення нових південних земель російським урядом у ХVІІІ ст. і переселення на них «в правління Єлизавети сербів, чорногорців, угорців, молдаван і волохів, які емігрували до пустельних степів», він відмічає й утворення перших німецьких колоній, що з часом ще більше розросталися [2766].

В контексті розвитку французької історіографії історії України козацької доби короткі розвідки де Бея є малоінформативними й у більшості випадків являють собою простий опис його подорожей і вражень. В той же час ці студії вкупі з іншими працями свідчать про постійний інтерес французької історичної науки до вивчення історії козацької України.

Примітки

2647. Rambaud A. L’Ukraine et ses chansons historiques, les derniers Kobzars // Revue des Deux Mondes. – 1875. – T. 9. – Р. 801-835.

2648. Ibid.

2649. Ibid. – P. 834.

2650. Ibid. – P. 814.

2651. Ibid. – P. 816.

2652. Ibid. – P. 821, 824.

2653. Ibid. – P. 835.

2654. Ibid. – P. 828-835.

2655. Ibid. – P. 835; Rambaud A. La Russie epique. Etude sur les chansons heroїques de la Russie. Traduites ou analyses pour la premiere fois. – P.: Maisonneuve et C-ie, 1876. – XV+504 р. – Р. 500.

2656. Rambaud A. L’Ukraine et ses chansons historiques, les derniers Kobzars… – Р. 835; Rambaud A. La Russie epique… – Р. 500.

2657. Rambaud A. La Russie epique… – Р. 313-315.

2658. Rambaud A. Histoire de la Russie, depuis les origines jusqu’a l’annee 1877. – P.: Hachette et C-ie,1878. – 727 p. – Р. 317.

2659. Ibid. – P. 309-310.

2660. Ibid. – P. 316-317.

2661. Ibid. – P. 314.

2662. Ibid. – P. 317.

2663. Ibid. – P. 316.

2664. Ibid. – P. 322.

2665. Ibid. – P. 323-325.

2666. Ibid. – P. 327.

2667. Leroy-Beaulieu A. L’empire des Tsars et les Russes. – P.: Hachette et C-ie, 1897. – T. 1. – Le pays et les habitants. – XV+639 p. – P. 115.

2668. Rambaud A. Histoire de la Russie, depuis les origines jusqu’a l’annee 1877… – Р. 327-328.

2669. Ibid. – P. 328.

2670. Ibid. – P. 328-330, 346-347.

2671. Ibid. – P. 346-347.

2672. Ibid. – P. 361.

2673. Ibid.

2674. Ibid. – P. 361-362.

2675. Ibid.

2676. Ibid. – P. 364.

2677. Ibid. – P. 329.

2678. Leger L. Etudes slaves. Voyages et litterature. – P.: Ernest Leroux, 1875. – VIII+317 p. – Р. 18.

2679. Ibid. – P. 19.

2680. Leger L. Nicolas Gogol. – P.: H. Didier, 1913. – 267 p. – Р. 71-85.

2681. Leger L. Etudes slaves. Voyages et litterature… – Р. 4.

2682. Leger L. Nicolas Gogol… – Р. 16, 256.

2683. Baye J. de. En Petite-Russie, souvenirs d’une mission. – P.: Nilsson, 1903. – 46 p. – P. 43-44.

2684. Leger L. Les anciennes civilisations slaves. Voyages et litterature. – P.: Payot & C-ie, 1921. – 124 p. – Р. 40, 42.

2685. Leger L. Nicolas Gogol… – Р. 10.

2686. Ibid. – P. 5.

2687. Ibid. – P. 86-87.

2688. Leger L. Histoire de la litterature russe. – P.: Bibliotheque Larousse, 1907. – 85 p. – Р. 70-72.

2689. Ibid. – P. 18.

2690. Ibid.

2691. Leger L. Histoire de l’Autriche-Hongrie depuis les origins jusqu’a annee 1878. – P.: Hachette, 1879. – III+641 p.

2692. Leger L. Histoire de la litterature russe… – Р. 5.

2693. Лучицька М. Із спогадів. Париж після Комуни / Переклад В. Назаренка; публікація і коментарі О. Новикової // Хроніка-2000. – К., 1995. – Вип. 2-3. – Україна-Франція. – С. 195-208.

2694. Цит. за Soutou G.-H., Castelbajac G. de, Gasquet S. de. Recherches sur la France et le problem des Nationalites pendant la Premiere Guerre mondiale (Pologne-Lithuanie-Ukraine) / Sous la direction de Georges-Henri Soutou. – P.: Presses de l’Universite de Paris-Sorbonne, 1995. – 234 p. – Р. 113.

2695. Якуб’як М. Адольф д’Авріль про Україну // Хроніка-2000. – К., 1995. – Вип. 2-3. – Україна-Франція. – С. 209-224.

2696. Там само. – С. 211-212.

2697. Там само. – С. 219-220.

2698. Там само. – С. 222.

2699. Там само. – С. 216.

2700. Tissot V. La Russie et les Russes, indiscretions de voyage. – Р.: Е. Dentu, 1882. – 562 p.

2701. Tissot V. La Russie et les Russes: Kiew et Moscou, impressions de voyage. – Р.: Е. Plon, Nourrit, 1884. – 423 p.

2702. Tissot V. Ukraine. Kiew. Precede d’une notice par Charles Simond. – Р.: Е. Plon, 1897. – 32 p.

2703. Tissot V. La Russie et les Russes, indiscretions de voyage… – Р. 120, 151, 191, 317.

2704. Ibid. – P. 215.

2705. Ibid. – P. 172-173.

2706. Ibid. – P. 206.

2707. Ibid.

2708. Ibid. – P. 204-211.

2709. Ibid. – P. 204.

2710. Ibid. – P. 162.

2711. Ibid. – P. 207; Драгоманов М. Українська література, проскрибована російським урядом = Dragomanow M. La litterature oukrainienne proscrite par le gouvernement russe… – C. 9, 52-53.

2712. Tissot V. La Russie et les Russes, indiscretions de voyage… – Р. 208.

2713. Ibid. – P. 166.

2714. Ibid. – P. 159-178.

2715. Ibid. – P. 203.

2716. Ibid. – P. 173.

2717. Ibid. – P. 218-219.

2718. Ibid. – P. 229-233, 271-273.

2719. Ibid. – P. 238-239.

2720. Ibid. – P. 215-216.

2721. Ibid. – P. 204.

2722. Ibid. – P. 203.

2723. Vogue M.-E.-M. de. Mazeppa – la legende et l’histoire… – Р. 320-351.

2724. Vogue M.-E.-M. de. Le fils de Pierre le Grand. Mazeppa. Un changement de re?gne. – P.: Calmann Levy, 1884. – 363 р.; Vogue M.-E.-M. de. Trois drames de l’histoire de Russie. Le fils de Pierre le Grand. Mazeppa. Un changement de re?gne. – P.: Armand, 1911. – VI+303 p.

2725. Borschak E., Martel R. Vie de Mazeppa… – P. ІІ.

2726. Костомаров Н. И. Мазепа / Предисловие Б. Г. Литвака. – М.: Республика, 1992. – 334 с.

2727. Vogue M.-E.-M. de. Mazeppa – la legende et l’histoire… – Р. 351.

2728. Ibid. – P. 321.

2729. Ibid. – P. 330-331.

2730. Ibid. – P. 331-332.

2731. Ibid. – P. 341-342.

2732. Ibid. – P. 332.

2733. Ibid. – P. 332, 338-339.

2734. Ibid. – P. 340-343.

2735. Ibid. – P. 343-347.

2736. Ibid. – P. 348.

2737. Ibid. – P. 350.

2738. Ibid. – P. 351.

2739. Ibid. – P. 351.

2740. Ibid. – P. 333.

2741. Vogue M.-E.-M. de. Les ecrivains russes contemporains. Nicolas Gogol // Revue des Deux Mondes. – 1885. – T. 72. – Р. 241-279.

2742. Niessel H.-A. Les Cosaques: etude historique, geographique, economique et militaire. – P.: H. Charles-Lavauzelle, 1898. – 470 p.

2743. Ibid. – P. 126.

2744. Гай-Нижник П. Фінансові взаємини Української Народної Республіки з Французькою Республікою як віддзеркалення стосунків України та країн Антанти (1917–1918 рр.) // Пам’ять століть. – 2007. – № 2. – С. 133–152; Дацків І. Б. Дипломатичні відносини Української Центральної Ради з країнами Антанти // Мандрівець. – 2010. – № 4. – С. 21-26; Дацків І. Б. Політика Антанти щодо Української Центральної Ради в 1917-1918 роках // Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету. – Запоріжжя, 2010. – Вип. 29. – С. 88-93.

2745. Baye J. de. En Nouvelle-Russie, souvenirs d’une mission. – P.: Nilsson, 1900. – 32 p. – Р. 7-8; Baye J. de. En Petite-Russie, souvenirs d’une mission. – P.: Nilsson, 1903. – 46 p. – P. 27-35; Baye J. de. Les Fibules de l’epoque barbare speciales a l’Ukraine et leurs prototypes. – Caen: Henri Delesques, 1908. – 13 p. – Р. 11.

2746. Baye J. de. Les Fibules de l’epoque barbare speciales a l’Ukraine et leurs prototypes… – Р. 9-10, 12-13.

2747. Baye J. de. Kiew la Mere des Villes Russes. – P.: Nilsson, 1896. – 46 p.; Baye J. de. En Nouvelle-Russie, souvenirs d’une mission…; Baye J. de. En Petite-Russie, souvenirs d’une mission…

2748. Baye J. de. En Petite-Russie, souvenirs d’une mission… – P. 36-38.

2749. Ibid. – P. 13-14.

2750. Ibid. – P. 33-35.

2751. Ibid. – P. 28-31.

2752. Baye J. de. En Nouvelle-Russie, souvenirs d’une mission… – Р. 7, 32.

2753. Baye J. de. Les Fibules de l’epoque barbare speciales a l’Ukraine et leurs prototypes… – Р. 8-10.

2754. Ibid. – P. 11; Baye J. de. En Petite-Russie, souvenirs d’une mission… – P. 27, 35.

2755. Baye J. de. En Petite-Russie, souvenirs d’une mission… – P. 17.

2756. Baye J. de. En Nouvelle-Russie, souvenirs d’une mission… – Р. 11-12, 16.

2757. Ibid. – P. 32.

2758. Baye J. de. En Petite-Russie, souvenirs d’une mission… – P. 17.

2759. Кочергін І. О. Катеринославська губернська земська управа в особах. Біобібліографічне видання / Упоряд. І. Голуб.– Дніпропетровськ: ДОУНБ, 2010.– 132 с. (Сер.: «Достойники Придніпров’я»). – С. 12; Кочергін І. О. Земське самоврядування на Катеринославщині (Персонологічний вимір). Монографія. – Дніпропетровськ: Герда, 2011. – 216 с. – С. 16.

2760. Baye J. de. En Petite-Russie, souvenirs d’une mission… – P. 27; Кочергін І. О. Збирач старожитностей з Котівки Григорій Петрович Алексєєв // Моє Придніпров’я. Календар пам’ятних дат області на 2009 рік: Бібліографічний покажчик / Упорядник І. С. Голуб. – Дніпропетровськ: ДОУНБ, 2008. – С. 90-94.

2761. Baye J. de. En Petite-Russie, souvenirs d’une mission… – P. 27.

2762. Кочергін І. О. Збирач старожитностей з Котівки Григорій Петрович Алексєєв… – С. 90-94.

2763. Baye J. de. Les Fibules de l’epoque barbare speciales a l’Ukraine et leurs prototypes… – Р. 8-10.

2764. Baye J. de. En Petite-Russie, souvenirs d’une mission… – P. 19-21.

2765. Ibid. – P. 30-31.

2766. Baye J. de. En Nouvelle-Russie, souvenirs d’une mission… – Р. 17-18.

Подається за виданням: Євген Луняк Козацька Україна 16 – 18 ст. у французьких історичних дослідженнях. – К.-Ніжин: Видавець Лисенко М.М., 2012 р., c. 616 – 636.