5. 5. Віддзеркалення козацької минувшини в творах французьких мандрівників першої половини ХІХ ст.
Луняк Євген
Побіжні згадки стосовно минулого українського козацтва можна також часто зустріти в творах західноєвропейських мандрівників, які відвідували Російську імперію, зокрема, й Україну впродовж ХІХ ст. Втім, хоча їхні повідомлення заслуговують на увагу в якості висвітлення їхнього рівня знань про українську історію, вони є досить далекими від наукового вивчення минувшини колишньої «країни козаків». Відзначимо кількох відомих французів, які торкалися питань історії України та діяльності козаків у своїх творах й побували на українських землях в першій половині ХІХ ст.
Насамперед, слід згадати дипломата графа Огюста-Луї-Шарля де Лагарда-Шамбона, про якого вже йшлося раніше і котрий в 1811 р. відвідав Україну, подорожуючи з Москви до Відня. Він залишив докладний опис свого маршруту, який проліг, зокрема, через Глухів, Батурин, Ніжин, Київ, Васильків, Сквиру, Ружин, Махнівку, Бердичев, Тульчин, Немирів, Мурафу, Ковалівку, Софіївку, Умань, Балту, Северинівну, Одесу.
Про свої пересування та враження де Лагард регулярно й у подробицях повідомляв у листах до свого друга Жуля Гріффіта. Скомпонована з цих листів книга «Подорож з Москви до Відня через Київ, Одесу, Константинополь та Германштадт» була опублікована в Парижі в 1824 р. На своєму шляху граф ретельно фіксував все що бачив і з ким зустрічався. Наприклад, він детально висвітлює свої відвідини склепу Розумовського в Батурині, цікавинки Києва, своє гостювання у Софії Потоцької в Софіївці та перебування в Одесі, градоначальником якої був тоді його співвітчизник Рішельє. Значну цікавість викликають його повідомлення, пов’язані з козацькими часами.
Перебуваючи в колишній «країні козаків», допитливий француз, природно, намагався зібрати якнайбільше свідчень про цих вже легендарних воїтелів. Дуже багато уваги він приділяє повідомленням про життя, побут і військову майстерність запорожців. Найімовірніше, інформація зібрана де Лагардом має місцеве українське походження і не є запозиченою ним з тогочасної літератури. Принаймні, до такого висновку підводить аналіз наведених ним звісток, які мають оригінальний характер, а також українське звучання в нього деяких термінів, не характерне для праць інших західних авторів. Наприклад, слово «Січ» він подає як «la Sithtz» [2208].
Ще одним непрямим підтвердженням запозичення де Лагардом інформації про козаків з місцевих джерел є фактичні неточності у висвітленні ним історичних подій, відсутні у інших авторів, а також наведення автором народних переказів. Прикладом такої історичної неточності може бути розповідь французького дипломата про знищення Запорозької Січі, яке він вважає наслідком тривалих та кровопролитних бойових дій і помилково датує 1768 р. Де Лагард пише, що запорожці «були оточені армією, добре спорядженою артилерією. Вони оборонялися довгий час, б’ючись у відчаї, але, зрештою, мусили піддатися чисельній перевазі й були розсіяні в 1768 р.» [2209].
Досить цікавим є наведений дипломатом переказ про відновлення за ініціативою Потьомкіна козацького війська в Україні під іменем Чорноморського. У висвітленні де Лагарда князь пішов на цей крок після зустрічі з колишнім «гетьманом запорожців» Сидором Білим, котрий зміг зворушити серце цього російського високопосадовця козацькими піснями й добитися відновлення козацтва [2210]. Безумовно, дане повідомлення французького автора базується на усних свідченнях, почутих ним в Україні.
Хоча етимологія понять «запорожець» і «Україна» була добре висвітлена в працях багатьох західних дослідників, де Лагарду, можливо, вони були й невідомі. В усякому разі він докладно пояснює походження цих слів своєму візаві, не посилаючись на жодного автора, показуючи йому, що поняття «Україна» містить у собі корінь «край» (krai), а запорожці отримали свою назву від слова «пороги» та префіксу «за» (Parog et Za) [2211].
Кілька разів де Лагард підкреслює, що Запоріжжя являло собою розбійницьку «республіку, всі члени якої були рівними», і кожен охочий міг сюди прийти та стати запорожцем, пройшовши випробовування своєї сили та відваги. Як вже зазначалося вище, дипломат зауважував, що серед цього товариства можна було знайти представників ледь не всіх європейських націй, в тому числі й особисто його земляків. Вигнанці різного роду знаходили тут надійний притулок і поповнювали лави запорозького козацтва, кількість якого, за його припущеннями, складала щонайменше 30-40 тисяч чоловік. Оскільки жінкам на Січ вхід було заборонено, французький граф повідомляє, що козаки часто робили набіги на сусідні землі, збезчещували жінок і дівчат, забирали хлопчиків та юнаків до власної спільноти, де виховували тих у своїх звичаях.
Між іншим, де Лагард наводить зразки козацького звичаєвого права: поховання вбивці живцем разом з його жертвою, побиття злодіїв і т. д. Французький мандрівник наголошує, що поміж козаків було дуже розвинене побратимство. Він з подивом відзначає про Запорозьку Січ, що це була «чудернацька родина, складена переважно з індивідуумів, замараних вбивствами, які жили поміж собою в дуже гарній гармонії» [2212].
Віддаючи шану військовій славі та доблесті запорожців, котрі наводили жах на своїх ворогів, західний дипломат разом з тим вважав їхню інституцію примітивною, варварською та в цілому шкідливою. Він з огидою повідомляє, як запорожці з гайдамаками влаштували в 1768 р. криваву різанину в Умані, захоплену ними через зраду, перебивши тут 8 000 осіб різного віку й обох статей [2213]. Саме тому підступне знищення Запорозької Січі Катериною ІІ, помилково віднесене ним до того ж року, де Лагард вважає благом і називає «славетною подією» [2214].
Говорячи про рівність серед запорожців, автор підкреслює майнове розшарування в їхньому середовищі на момент ліквідації Січі.
«Деякі з них, збагатившись, – пише він, – вже мали гарні кінські табуни, чисельні стада худоби й обширні землеволодіння, не беручи більше участі в набігах і тримаючи в себе на службі багатьох українських селян, що обробляли їхні поля до того часу, коли ті здобували честі бути удостоєними завдяки своєму старанню самі стати запорожцями» [2215].
Де Лагард побіжно розглядає долю запорожців після знищення їхнього осередку:
«Більша їх частина відступила до берегів Чорного моря, до гирла Дунаю, навіть до Малої Азії та інших країн, де вони поєдналися з козаками-некрасівцями (les cosaques Nekrasoury), які відійшли звідси в часи Петра І. Їхня давня країна тепер входить до Катеринославської губернії, що несе в своїй російській назві «славу Катерини»; і, якщо слава правителів складається з блага, яке вони роблять, то знищення запорожців може бути назване також славетною подією» [2216].
Щодо тих, хто залишилися, граф зауважує, що з них за ініціативою Потьомкіна (завдяки впливу Сидора Білого) було утворене Чорноморське козацьке військо, згодом переселене на Кубань, а також сформовані загони легкої кавалерії [2217].
Звичайно, повідомлення французького дипломата не є науковими дослідженнями, в той же час він загалом правильно уявляв собі історію українського козацтва, а факти, подані ним, сприяли кращому ознайомленню з посткозацькою Україною на заході. Його перебування в колишній «країні козаків» припало на період, коли діяльність козаків можна було вивчати по свіжих слідах і досить легко ще було знайти багатьох живих свідків козаччини. Звернімо також увагу на активне збирання де Лагардом фольклорного матеріалу, що стало характерною особливістю романтизму, котрий здобував тоді вплив у культурі та мистецтві. Також звістки, наведені ним, безумовно, мають значну джерельну цінність і містять багато цікавої інформації з історії України рубежу ХVІІІ-ХІХ ст.
Ще одним прикметним французом, котрий залишив свої спогади про своє перебування в Україні, став історик Антуан Жеді де Гур (дю Гур), або, як він почав іменуватися в Росії Антон Антонович Дегуров (1765-1849). Варто звернути увагу на ту обставину, що прізвище Дегуров (інколи вказують Дюгуров) цей чоловік отримав за власним клопотанням в 1811 р., переінакшивши на російський манер своє французьке прізвище du Gour або de Gour. Таку зміну француз аргументував тим, що Росія стала для нього другою батьківщиною. Звернімо увагу на те, що така суто прагматична трансформація прізвища відбулася напередодні 1812-го року в умовах посилення антифранцузьких настроїв у Російській імперії.
Будучи професором Харківського університету в 1806-1816 рр., Дегуров здійснив кілька поїздок між Харковом і Одесою. Результатом цих мандрівок стала його франкомовна розвідка «Про цивілізацію ногайських татар на півдні Європейської Росії», опублікована у Харкові в 1816 р. й передрукована в 1819 р. у паризькому науковому часописі «Nouvelles annales des voyages, de la géographie et de l’histoire» («Нувелль анналь де вуаяж, де ля жеографі е де лістуар» – «Нові аннали про подорожі, географію й історію»), редагованому спільно географами Мальт-Брюном, про якого вже йшлося вище, та Жаном-Батістом-Бенуа Ейріє (1767-1846) [2218].
Хоча в цілому об’єктом розгляду Дегурова були ногайські татари, як видно з назви, автор побіжно згадував і про козацькі військові формування на півдні Російської імперії, а також про переселенців з Малоросії, котрі перебували в постійному тісному контакті з ногайськими татарами. Цей харківський професор-француз у своєму творі всіляко намагався підкреслити цивілізаторську доброчинну роль царського уряду стосовно опіки диких народів півдня.
Зауважимо, що Дегурову, зокрема, завдяки возвеличенню ним у своїх творах царизму та захисту ідей самодержавства, пощастило зробити блискучу наукову кар’єру. В 1826-1836 рр. він удостоївся честі стати ректором Петербурзького університету, згодом вийшов на пенсію й переїхав до Одеси, де й помер.
Треба зазначити, що в тому ж томі «Nouvelles annales des voyages, de la géographie et de l’histoire», де була вміщена згадана розвідка Дегурова про ногайських татар, можна побачити анонімну статтю під назвою «Побіжний погляд на колонії Південної Росії французького мандрівника, який відвідав їх в 1818 р.», де також йдеться, між іншим, про взаємини ногайських татар і чорноморського козацтва [2219].
Набагато цікавішими в контексті досліджень козацької України місцевими французами є «Альбоми» самобутнього художника й етнографа Домініка-П’єра (Дем’яна Петровича) де ля Фліза (1787-1861). Будучи військовим медиком за фахом, де ля Фліз взяв участь у трагічному для наполеонівської Великої армії поході на Москву й потрапив у листопаді 1812 р. до російського полону. Після звільнення він не захотів повертатися на батьківщину й назавжди осів у Російській імперії, переїхавши до України, де одружився з Софією Володимирівною Маркевич, родичем якої був відомий історик Микола Андрійович Маркевич [2220].
Француз, який пов’язав свою долю з Україною, відзначився серією замальовок українського народного життя та побуту першої половини ХІХ ст. Свої малюнки він супроводжував пояснювальними нотатками. В 1996 і 1999 рр. Інститутом української археографії та джерелознавства імені Михайла Грушевського було підготовлено до друку й опубліковано два томи «Альбомів» де ля Фліза [2221]. В цьому виданні безпосередньо козацької минувшини торкаються перемальовки французьким художником зображення козака Мамая [2222], портретів Хмельницького та Мазепи [2223], старовинної зброї, знайденої на Київщині [2224]. В історіографічному плані цікавість складають його нариси про Білгородку [2225] та Вишгород [2226], де йдеться, зокрема, й про козацькі часи.
Необхідно також згадати, що де ля Фліз склав франкомовний «Словник більшості людей, яких я бачив і знав у Європі протягом цілого століття у різних класах і суспільствах» (1861). Серед відомих французькому досліднику людей згадуються прізвища Скоропадських, Гудовичів, Кочубеїв, Маркевичів, Галаганів [2227]. Крім цього, де ля Фліз склав також для власного користування «Українсько-російський словник», який налічує 1152 терміни різних явищ культури і побуту українців [2228]. В 1861 р. де ля Фліз помер у Ніжині й похований або в самому місті, або ж у селі Синяки (нині Григоро-Іванівка) під Ніжином, де був його маєток [2229].
В українознавчому плані цікавість представляють і «Спогади про сучасну історію: військові та політичні епізоди» французького дипломата та військового барона Поля-Шарля-Амабля де Бургуена (1791-1864), який в 1812 р. брав участь в російському поході Наполеона І, а згодом у 1828 р. перебував в Україні із спостережницькою місією в якості секретаря французького посольства під час російсько-турецької війни. Ця праця була видана в Парижі у 1864 р.
У своїх «Спогадах про сучасну історію» барон де Бургуен неодноразово торкається українських справ, зокрема, й діяльності козацтва. Як згадує автор, йому особисто доводилося у складі наполеонівської Молодої гвардії зіштовхуватися з козаками на російській службі, а також з військовими підрозділами, набраними в Україні. Так, між іншим, він відзначає гусарів Охтирського й Ізюмського полків, а також пікінерів з Волині [2230].
Згодом, вже як секретар французького посольства, проїжджаючи через Волинь і прямуючи до ставки російської армії в 1828 р., де Бургуен у своїх подорожніх нотатках детальніше звертається до українського козацтва, зазначаючи наступне: «Малоросіяни говорять однією мовою, що й ті люди, котрі називають себе козаками. Вона є чимось посереднім між російською та польською» [2231]. Буде доречно відзначити, що це твердження автора подано не з чужих слів, а на підставі власного розуміння російської та польської мов, котрими барон володів в обсязі, достатньому для проведення розмов, приклади яких він подекуди наводить у тексті власної книги, в тому числі й мовою оригіналу. Отже, де Бургуен бачив культурну єдність між малоросіянами та українськими козаками.
Говорячи про своє перебування на Дунаї в 1828 р., звідки він потім вирушив до Одеси, дипломат неодноразово згадує про своє особисте знайомство з хоробрими українськими та російськими козаками, кількох з яких йому надали в якості провідників по данній місцевості [2232]. Мабуть, найбільш цікавими в українознавчому плані є повідомлення де Бургуена про повернення запорожців з-за Дунаю під російську владу та їхню активну участь у сприянні переправи царських військ на протилежний берег ріки.
«Цей люд землеробів і човнярів в одну мить перетворився на вправних понтонерів, – пише про задунайських козаків барон. – Їхні човни перевезли з одного берега на інший під обстрілом турецьких батарей послідовно більше 5 000 чоловік. Крім того, вони надали величезну допомогу при створенні моста з човнів, який дозволив всій армії цілковито досягнути ворожого берегу. Також вони діяли як допоміжні частини для підтримки флотилії з російських канонерських шлюпів» [2233].
Тож, як зазначає де Бургуен, наступальний успіх російської армії на Дунаї значною мірою ґрунтувався на підтримці задунайських козаків. Важливу роль задунайців у переправленні росіян на турецький берег відзначав і французький військовий спостерігач в 1828 р. генерал граф Жак-Жан-Марі-Франсуа Буден де Тромелен (1771-1842) [2234].
Але, звичайно, праця де Бургуена, яка є важливим історичним джерелом, не може претендувати на роль історичного дослідження про Україну.
Подібне можемо сказати й про твір іншого його сучасника Огюста-Фредерика-Луї-Вієсса де Мармона, герцога де Рагюза (1774-1852), який залишив свої спогади про відвідини ним України в 1834 р., де також торкався минувшини та сьогодення українського козацтва. Ці мемуари були видані в Парижі в 1837 р. під назвою «Подорож маршала герцога Рагузького до Угорщини, Трансільванії, Південної Росії, Криму та до берегів Азовського морі, в Константинополь, деякі частини Малої Азії, Сирію, Палестину та Єгипет» [2235]. Майже слідом за французьким виданням в 1840 р. у Москві був надрукований його російський переклад, виконаний Ксенофонтом Олексійовичем Полевим (1801-1867) [2236].
Нагадаємо, що саме маршалу Мармону в 1814 р. Наполеоном було доручено оборону Парижа й саме після його капітуляції російська армія зі своїми козацькими підрозділами вступила до французької столиці. З того часу ім’я Мармона для багатьох французів стало синонімом зради, тим більше, що одразу після зречення свого імператора цей воєначальник перейшов на службу до Людовіка ХVІІІ, а згодом Карла Х й залишався відданим монархістом до кінця Реставрації. Власне повалення Бурбонів і зумовило його еміграцію в 1830 р., в ході якої він на деякий час опинився в Україні.
Мандруючи австрійськими володіннями, Мармон через Буковину (зупиняючись у Чернівцях) та Бессарабію дістався Одеси, де був зустрінутий з великою пишністю й урочистістю вищою місцевою адміністрацією. Звідти він здійснив поїздку українськими землями, відвідавши Умань, Софіївський парк, Єлизаветград, Миколаїв, Очаків і знову повернувся до Одеси, звідки на пароплаві відплив до Криму.
Тут він побував, зокрема, у Євпаторії, Севастополі, Феодосії, Бахчисараї, Сімферополі, Алушті, Массандрі, Ялті, Судаку, Керчі. Побував високоповажний французький емігрант і на Кубані. Зі слів Мармона чітко видно, що він дуже цікавився колишнім і теперішнім станом українського козацтва. Воєначальник досить добре розумівся на місцевій історії, починаючи з часів античності, й постійно торкався різних її аспектів. Наприклад, він, між іншим, згадував, що Україна колись належала Польщі й зазнавала постійних нападів з боку татар і турків [2237].
Обравши ще в дитинстві для себе кар’єру військового, Мармон серед головних кумирів мав Карла ХІІ, про що згадував, описуючи своє перебування в Бендерах [2238]. Безумовно, він був добре ознайомлений з перипетіями походу свого героя в Україну та ролі в цих подіях Мазепи. Перебуваючи в Україні, Мармон, природно, досить часто згадує про козаків. Як полководця, його передусім цікавив склад, озброєння козацького війська, тактика його ведення бою. Так, наводячи реєстр збройних формувань Російської імперії, значну увагу француз приділяє козацьким полкам, кількість яких визначає у 146 одиниць, чисельністю по 800 осіб. Серед них Мармон називає 21 полк чорноморських козаків, 2 полки – дунайських, 1 – азовських, 2 – малоросійських [2239].
Відзначаючи вправне володіння козаками зброєю, яке було добре продемонстровано ними під час наполеонівських війн, про що маршал знав не з чуток, він наголошує на можливій великій ефективності застосування піки в якості озброєння важкої кавалерії, що ігнорувалося у французькій армії. Майстерне володіння списом робило раптові наскоки козаків дуже згубними для неприятеля [2240]. На думку іноземця, таке переозброєння значно б посилило кавалерійський натиск.
Хоча козаків Мармон вважає в цілому дикунським народом і порівнює їх з арабами, він не може не визнати особливій ролі козаків в кожній військовій кампанії, веденій Росією.
«Козаки формують військо, аналогів якому не можна побачити в жодній частині Європи і достоїнства якого походять від особливих обставин, що є результатом звичаїв та способу життя людей, котрі його складають» – занотовує автор [2241].
Мармон подає короткі звістки про бузьких, чорноморських та азовських козаків. Стосовно Бузького козацького війська, на той час вже ліквідованого, він зазначає:
«Бузьке козацтво складалося колись з 3 іррегулярних козацьких полків, залишків запорозького козацтва, такого відомого своїми безчинствами та грабунками, а також з доволі великого числа волохів, молдаван і болгар, які залишили Туреччину, … також ще з малоросіян, українців і селян середини імперії, котрим бракувало землі» [2242].
Далі французький автор повідомляє, що на основі цього розформованого козацького війська було утворено одну кірасирську дивізію та дві пікінерські – Бузьку й Українську, а також утворено військові поселення, опис яких він досить детально наводить [2243]. Мармон з жалем констатує, що в ході своїх подорожей на півдні Росії йому не довелося побувати на землях азовських козаків, хоча історію цього війська він знав досить добре, згадуючи, як ці колишні задунайці перейшли на бік Росії й допомогли армії Миколи І переправитися через Дунай, за що й отримали від царя землі поряд з Азовським морем [2244].
В той же час мандрівнику пощастило добре познайомитися з життям Чорноморського козацького війська на Кубані. Він зупинявся на деякий час у вдови тутешнього козацького полковника та мав знайомство з її сином, теж козацьким офіцером. Знов-таки історія переселення сюди козаків Катериною ІІ була автору добре відома. Маючи досвід знайомства з різними козацькими підрозділами Російської імперії, Мармон відзначає кращу бойову підготовку саме чорноморців, котрі, на його думку, є неперевершеними вершниками й переважають своїх донських побратимів у військових навичках, оскільки ведуть перманентну війну з кавказькими горцями [2245].
Втім, не лише військова майстерність козаків захоплювала високоповажного закордонного гостя, його дуже вразили сумні й мелодійні козацькі пісні, які він чув в різних закутках України, про що згадував у своїх мемуарах [2246]. Як і всі вищезгадані автори, Мармон подавав цінні свідчення про тогочасну Україну. Маючи гарну освіту й будучи ознайомленим з історією колишньої «країни козаків», він часто виявляв цю свою обізнаність, і перебуваючи в Україні, постійно цікавився її минулим. Втім, знов-таки, його праця не може бути визнана науковим історичним дослідженням, хоча й містить низку цікавих спостережень стосовно минулого козацької України.
Всі зазначені факти звернення до козацького минулого французькими мандрівниками свідчать головним чином про той інтерес, який мала західна публіка до України та козаків, що створювало підґрунтя до продовження наукового вивчення українського козацтва, як історичного феномену, а також країни, де він існував.
Примітки
2207. Caussin de Perceval A.-P. Precis historique de la guerre des Turcs contre les Russes, depuis l’annee 1769 jusqu’a l’annee 1774, tire des Annales de l’historien turc Vassif-Efendi. – P.: Chez le Normant, 1822. – ХVІ+284 р.
2208. La Garde-Chambonas A.-L.-Ch., comte de. Voyage de Moscou a Vienne par Kiow, Odessa, Constantinople, Bucharest et Hermanstadt… – Р. 134-135.
2209. Ibid. – P. 137.
2210. Ibid. – P. 138-139.
2211. Ibid. – P. 130.
2212. Ibid. – P. 131-135.
2213. Ibid. – P. 129.
2214. Ibid. – P. 138.
2215. Ibid. – P. 132-133.
2216. Ibid. – P. 137-138.
2217. Ibid. – P. 139-140.
2218. Degouroff A. De la civilisation des tatars-nogais dans le midi de la Russie Europeenne // Nouvelles annales des voyages, de la geographie et de l’histoire. – P.: Librairie de Gide fils, 1819. – T. 2. – P. 249-306.
2219. Coup d’oeil sur les colonies de la Russie Meridionale; par un voyageur francais qui les a visitees en 1818 // Nouvelles annales des voyages, de la geographie et de l’histoire. – P.: Librairie de Gide fils, 1819. – T. 2. – P. 97-157.
2220. Іваненко О. А. Українсько-французькі зв’язки: наука, освіта, мистецтво (кінець ХVІІІ – початок ХХ ст.)… – С. 41.
2221. Фліз Д. П. де ля. Альбоми де ля Фліза. – К.: Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. Грушевського НАН України, 1996. – Т. 1. – 256 с.; Фліз Д. П. де ля. Альбоми де ля Фліза. – К.: Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. Грушевського НАН України, 1999. – Т. 2. – 688 с.
2222. Там само. – Т. 1. – С. 94.
2223. Там само. – С. 131, 171.
2224. Там само. – С. 123-128, 171.
2225. Там само. – С. 96-99, 168-169.
2226. Там само. – С. 103-109, 169-171.
2227. Наулко В. Альбоми Д. П. де ля Фліза як джерело етнографічного дослідження України // Діалог. Історія, політика, економіка: Україна-Франція. – К., 2002. – С. 130-133.
2228. Там само.
2229. Зозуля С. Поховання представників родини Де ля Флізів в Україні: до проблеми локалізації // Ніжинська старовина. – Ніжин, 2007. – Вип. 5 (8). – С. 155-160.
2230. Bourgoing P.-Ch.-A., baron de. Souvenirs d’histoire contemporaine: Episodes militaires et politiques. – P.: E. Dentu, 1864. – IV+599 p. – P. 239-241.
2231. Ibid. – P. 421.
2232. Ibid. – P. 440, 463.
2233. Ibid. – P. 435.
2234. Tromelin J.-J.-M.-F. Boudin, comte de. Observations sur les routes qui conduisent du Danube a Constantinople a travers le Balcan ou mont Hoemus, suivies de quelques reflexions sur la necessite de l’intervention des puissances du midi de l’Europe dans les affaires de la Grece. – P.: Pelicier et Chatet, 1828. – 36 p. – P.15.
2235. Marmont A.-F.-L.-V. de, duc de Raguse. Voyage du marechal duc de Raguse en Hongrie, en Transylvanie, dans la Russie Meridionale, en Crimee, et sur les bords de la mer d’Azoff, a Constantinople, dans quelques parties de l’Asie-Mineure, en Syrie, en Palestine et en Egypte. – P.: Chez Ladvocat, Librairie, 1837. – T. 1. – 402 p.
2236. Мармон О.-Ф.-Л.-В. де. Путешествие маршала Мармона, герцога Рагузского, в Венгрию, Трансильванию, Южную Россию, по Крыму и берегам Азовского моря, в Константинополь, некоторые части Малой Азии, Сирию, Палестину и Египет. – М.: В типографии Николая Степанова, 1840. – Т. 1. – 331 с.
2237. Marmont A.-F.-L.-V. de, duc de Raguse. Voyage du marechal duc de Raguse… – Р. 271.
2238. Ibid. – P. 172.
2239. Ibid. – P. 188.
2240. Ibid. – P. 255-261.
2241. Ibid. – P. 258.
2242. Ibid. – P. 197-198.
2243. Ibid. – P. 198.
2244. Ibid. – P. 347-348.
2245. Ibid. – P. 340-343.
2246. Ibid. – P. 269, 336-337.
Подається за виданням: Євген Луняк Козацька Україна 16 – 18 ст. у французьких історичних дослідженнях. – К.-Ніжин: Видавець Лисенко М.М., 2012 р., c. 520 – 528.