5. 8. Віддзеркалення питань історії козацької України в творах Сіпрієна Робера, Жуля Мішле та Віктора де Марса в контексті розвитку французької історіографії середини ХІХ ст.

Луняк Євген

Французька історіографія даного питання у вказаний період перебувала під значним впливом праць, що походили з кіл польської політичної еміграції. Значну роль в ній, як вже зазначалося, в середині ХІХ ст. відігравали історичні концепції Духінського. Стосунки урядів Луї-Філіппа Орлеанського, а потім Луї-Наполеона Бонапарта (з 1852 р. – Наполеона ІІІ) з Росією часів Миколи І завжди були напруженими, якщо не сказати ворожими. Таке ставлення досить сильно відбивалося й у місцевій суспільній думці. Як можна було побачити, французькі поляки досить часто у своїх творах зверталися до козацького минулого України, стимулюючи тим самим вивчення історії цієї країни у Франції.

Зважаючи на значне поширення в той час ідеології панславізму, багато французьких науковців зверталося до вивчення минулого слов’янських країн, найголовнішими з яких були Росія та Польща. Оскільки історія України була тісно пов’язана з розвитком цих країн, дослідники приділяли значну увагу розгляду і її минулого. Серед кола цих істориків насамперед слід згадати ім’я одного з зачинателів французької славістики Сіпрієна Робера (1807-після 1860/1865?). Саме Робер посів у 1845 р. місце Міцкевича в Колеж де Франс після відсторонення того від викладацької роботи через пропаганду ідей товянізму.

Французький дослідник читав тут курс історії слов’янських літератур до 1857 р., коли, як вже зазначалося, його наступником став Ходзько. Близький до середовища польської еміграції, Робер активно займався вивченням історії слов’янських народів [2485]. Серед кола тісних знайомств французького науковця бачимо, між іншим, Михайла Олександровича Бакуніна (1814-1876), одного з зачинателів анархістського руху й народництва, котрий сам згадував про свої дружні взаємини з Робером [2486].

Відзначимо, що, ставши одним з родоначальників французької славістики, цей науковець може бути зарахований до числа перших західноєвропейських балканістів. В 1842-1845 рр. він написав серію статтей під узагальнюючою назвою «Греко-слов’янський світ», головним чином присвячену життю балканських народів, яке він особисто досліджував в 1836-1840 рр., здійснивши подорож слов’янськими країнами. У своїх лекціях з слов’янознавства, адресованих до французьких студентів, Робер, між іншим, відзначав вагомий доробок на цій ниві Ізмаїла Івановича Срезневського й Осипа Максимовича Бодянського (1808-1877), маючи з останнім, вочевидь, особисте знайомство й зауважуючи його панславізм проросійського спрямування. Про Бодянського французький дослідник говорив: «Це зараз найздібніший і найзавзятіший зі славістів: однак, істинний московит, він волів би абсорбувати всіх слов’ян до російської народності» [2487]. Відмітимо також, що Робер був знайомий з творчістю Миколи Васильовича Гоголя (1809-1852), знав про діяльність Маркіяна Шашкевича (1811-1843) та Якова Головацького (1814-1888) в Галичині [2488].

У середині ХІХ ст. слов’янознавчі студії зацікавили багатьох французьких дослідників. Серед їх числа був, зокрема, вже згадуваний Іпполіт Депре, знайомий і колега Робера [2489].

В 1842 р. Робера було включено до редакції популярного й солідного науково-літературного часопису «Revue des Deux Mondes» («Ревю де Де Монд» – «Огляд двох світів»), з яким співпрацювали такі відомі письменники й науковці як Жуль Мішле, Віктор Гюго, Оноре де Бальзак, Александр Дюма, Теофіль Готьє, Проспер Меріме, Едгар Кіне, Жорж Санд (1804-1876), Шарль Бодлер (1821-1867), Ернест Ренан (1823-1892) та ін. З того часу впродовж 12 років, Робер був одним з найактивніших дописувачів цього періодичного видання, публікуючи матеріали, які стосувалися переважно слов’янознавчої тематики.

На 1857-й рік припадає загадкове зникнення цього видатного історика-славіста з Франції, мотиви якого до сих пір не вияснені. На думку польського історика Лешека Кука, котрий покладався на інформацію з архівів Олександра Ходзька, Робер, можливо з релігійних мотивів, переїхав до США, залишивши свою родину й нікому не повідомивши про причини свого вчинку. В 1860 р. він на короткий час повернувся до Франції, проте далі його сліди знову губляться [2490]. Відомий славіст Луї Леже (1843-1923), згадуючи про раптове таємниче зникнення Робера з Франції, припускав, що той захопився ідеями кабетизму (ученням Етьєна Кабе (1788-1856), основаним на засадах утопічного комунізму) і вирушив до Америки в пошуках Ікарії [2491].

Серед публікацій Робера в «Ревю де Де Монд» найбільше вивчення української минувшини торкаються розвідки, опубліковані в 1846 р., «Про викладання слов’янських літератур» [2492], «Панславістична змова та польське повстання» [2493], «Два панславізми» [2494]. Звертаючись до українського минулого та сьогодення Робер повсякчас акцентує національну єдність «русинів України й Галичини», яких називає історичними «фундаторами» тієї імперії, що була згодом названа Російською [2495]. Слід відмітити, що поняття «Україна» він подає не в традиційному для французів вигляді – l’Ukrainе, а в ближчому до його слов’янського звучання – l’Oukraine. Французький дослідник підкреслює також важливе значення вивчення місцевого фольклору для кращого розуміння сутності народу, його історії та культури.

Робер постійно наголошує на етнічній єдності українського козацтва з тим народом, який звикли називати «малоросами», «русинами», «рутенами», а також іншими іменами [2496]. На його думку, цей народ є набагато ближчий до поляків, ніж до росіян. Славіст зазначає:

«Політично, козацькі племена змішуються з малоросійським народом, мілітарним відображенням якого вони є. Малоруси чи червоноруси, котрі іменують самі себе русинами, рутенами або ж руснаками, нараховують 13 150 000 душ, з яких 2 774 000 в Австрії. Майже всі вони живуть у Південній Русі…

Розташовані поміж християнами Туреччини та московитами, між татарами та поляками, рутени, за своїм положенням, можуть слугувати сполучниками між всіма греко-слов’янськими народами. Ставши землеробами на Україні, Волині, Поділлі, вони, щоправда, зазнали в цих провінціях ярма кріпацтва; але на Дону, Волзі, Чорному морі, вони зберігають свій первісний характер, свою дику натуру та кочові нахили, які перетворюють їх на арабів слов’янського світу. Ці вільні сини степу, ці азійські слов’яни ще й сьогодні є тими, ким були їхні предки, союзники Польщі» [2497].

В поглядах французького дослідника бачимо романтичну ідеалізацію українського козацтва та його минулого. Втім, він справедливо вважає, що саме завдяки своїй унікальності козаки були нездоланим бар’єром, що обороняв Європу від азійських навал, а їхня територія – «невидимим захистом Європи від Азії» [2498].

Аналізуючи перебіг польського повстання 1846-го рр., яке щойно відбулося, у своїй розвідці «Панславістична змова та польське повстання», Робер торкається питань козацького минулого України, згадуючи про важливе місце козаків в історії Польщі. В цій роботі він виразно обстоює ідеї українсько-польського братерства й акцентує потребу згуртування поляків і малоросів навколо спільних політичних інтересів, спрямованих на їхнє національне визволення. Робер зауважує, що польські повстанці закликали козаків України виступити спільно проти російського самодержавства, помститися за свої кривди й здобути волю. За його словами, поляки

«сподівалися, що ці войовничі племена, у яких імператор Микола відібрав всі їхні віковічні привілеї та їхню чудову демократичну слов’янську систему, котрими користувалися їхні предки, не забаряться скористатися нагодою, щоб відвоювати свій старовинний устрій, поєднавшись з поляками» [2499].

Втім, як зазначає далі Робер, ефект від польської пропаганди в Україні виявився нульовим, а козаки, які начебто підтримували на словах дії повстанців, до них не долучилися. Автор окремо зупиняється на долі запорожців, «найретельніших зберігачів старовинної козацької національності», традиційний осередок яких був знищений Росією, що змусило їх шукати притулку в Туреччині, й лише після 1830-го року їхні нащадки змогли повернутися на рідні землі, де потрапили під повний контроль царату.

Проголошуючи популярні тоді серед поляків лелевелівські ідеї українсько-польського єднання та спільної визвольної боротьби, Робер закликає обидві нації пробачити взаємно давні образи, визнати національні права одна одної й відновити той союз, який існував століттями. Як зауважує автор, приклади такого братерства вже виразно проявилися під час цього повстання:

«Листи, які надходять з цих провінцій, стверджують, що там бачили в народних виступах схизматичних попів, благословляючих польських солдатів, і в одних і тих самих церквах грецькі хрести змішувалися з хрестами латинськими з вигуками спільності та братерства між усіма дітьми Христовими» [2500].

Розвитку ідей українсько-польського братерського єднання в цілому присвячена й праця Робера «Два панславізми», яка здобула значного поширення. Ця праця цікава тим, що французьким автором чи не вперше було окреслено етнографічні кордони України-Рутенії. Виокремлюючи в руській словесності два окремих потужних говори – російський і рутенський (автор зауважує, що третій – білоруський менш чітко виражений і має дуже обмежений ареал ходження), Робер визначає межі поширення рутенського діалекту, яким говорять «тринадцять мільйонів найрозумніших слов’ян». Дослідник зауважує, що «рутенський діалект може стати літературною мовою першого порядку. Але, пригноблений нині мовою московитів і поляків, він щодня втрачає своє підґрунтя» [2501].

Географічні простори, де говорять по-рутенськи чи малоруськи, за Робером є наступними:

«Рутенський або малоруський діалект в усякому разі залишається розмовною мовою в південних провінціях. Цей діалект панує в степах від Кубані до Карпат, і від Одеси та Криму до Галичини. Цей діалект зберігає своєрідну національну літературу, презентовану піснями селян, воїнів і нижчих класів. Різновид рутенського діалекту, під назвою руснацького, поширено по Буковині на північ аж до Угорщини, в комітатах Мармарош, Унг і Берег» [2502].

Звернімо увагу, що теперішнє Закарпаття, яке раніше майже цілковито ігнорувалося французькими дослідниками, також включено в сферу панування української мови. Про віднесення карпатських русинів до рутенсько-малоруської спільноти Робер зазначав і в розвідці «Панславістична змова та польське повстання». «Дві повсталі нації – поляки та малороси – мають в цих горах свої найпервісніші племена – гуралів і гуцулів» – читаємо в цій роботі [2503].

«Два панславізми», надруковані в «Ревю де Де Монд», здобули популярність і в наступному році були видані в якості окремої книги [2504]. Мабуть, доречним буде згадати, що під час обшуку в 1847 р. виписки з цього твору було виявлено в паперах Білозерського разом з конспектом праці Депре «Спогади про Східну Європу» [2505]. Отже, можна говорити про певний вплив, який мали погляди цих авторів на ідеологію кирило-мефодіївців.

Відзначимо, що української історії Робер торкався і в інших своїх працях. Так, він опублікував велику розвідку «Слов’янські витоки», де досліджував походження різних слов’янських народів, серед яких і українців [2506]. Великий успіх в наукових колах мав його твір «Слов’янський світ, його минуле, теперішнє та майбутнє» [2507]. Основою для цих книг стали роботи, опубліковані раніше в «Ревю де Де Монд». В праці Робера «Слов’янський світ, його минуле, теперішнє та майбутнє» підкреслюється те велике значення, яке українське козацтво відігравало в історії Росії. Автор вважає, що козаки й у теперішній час залишаються найдієвішим родом військ російської армії.

«Секрет російської єдності, – пише він, – пояснюється козаками. Ці невтомні вершники здатні рушити в путь численними військами й зі швидкістю блискавки переміщуватися з місця на місце… Козак – це omnis homo [вселюдність – Є. Л.] царів» [2508].

Робер також брав участь у підготовці до друку та публікації книги англійського письменника, підприємця-зброяра та мандрівника Чарльза-Фредерика Хеннінгсена (1815-1877) «Спростування про Росію або імператор Микола в 1844», автор якої поміж іншого звертався до історії українського козацтва та, зокрема, діяльності Мазепи [2509].

Очевидно, з подіями Кримської війни пов’язана робота Робера над опублікуванням «Заповіту Петра Великого, або плану європейського домінування, залишеного ним своїм нащадкам і спадкоємцям російського престолу» зі своїми коментарями. Цей документ французький дослідник сприймав за достовірний, наголошуючи на постійній російській загрозі для Європи. Автор наводив також тексти ще кількох документів, які, на його думку, яскраво ілюстрували агресивні наміри Росії в історичній ретроспективі. Серед них найбільшу цікавість для нас викликає указ, начебто виданий 20 червня 1768 р. Катериною ІІ кошовому отаману Січі Петру Калнишевському, де російська цариця закликає запорожців підтримати дії Максима Залізняка на Правобережжі, куди той був відправлений для того, щоб «викорінити й вибити з Божою поміччю всіх поляків і євреїв, які чинять наругу над нашою святою релігією» [2510]. Звичайно, йдеться про текст так званої «золотої грамоти», опублікованої французькою в 1770 р. Міхалом Вієльгорським [2511]. Робер вважав і цей «указ» автентичним і сприймав його за ще один доказ російської жорстокості, агресивності та лицемірства. Опублікування «Заповіту Петра Великого» стало останнім проявом дослідницької активності Робера. Надалі його творчий шлях раптово уривається.

Поза всяким сумнівом, найяскравішим представником французької історіографії середини ХІХ ст., який звертався до проблем вивчення української історії козацького періоду, слід визнати Жуля Мішле. Хоча він і не створив жодного цілісного твору, присвяченого Україні, його спорадичні екскурси до минулого «козацької країни», розкидані в багатьох працях, заслуговують на увагу вже тому, що цей науковець відіграв надзвичайно важливу роль у розвитку французької історичної науки. Про науковий внесок Мішле як історика можна говорити багато. Значною мірою завдяки його творчому доробку в історіографії на передній план почали виходити ідеї народності, народної історії, революційної боротьби народних мас, побуту, простої людини, важливої ролі жінки (відомо, що успіх праці Мішле, присвяченої Жанні д’Арк, сприяв канонізації цієї народної героїні у Франції).

Мішле можна вважати одним з перших систематизаторів історії Франції, який створив універсальну, повну й всеосяжну історію своєї країни. Своїми творами він вплинув на весь наступний розвиток історичної науки. Засновники відомої французької школи «Анналів» Марк Блок і Люсьєн Февр, вважали Мішле своїм учителем, психологічність історіописання якого наштовхнула їх на пошуки нових шляхів розвитку історичної науки. Задовго до Фрейда Мішле звернув увагу, щоправда, в аспекті минулого, на сферу сексуальності, табуйовану в суспільстві до того через жорсткий церковний тиск.

Велике значення наукової та суспільної діяльності цієї людини відзначали такі корифеї комуністичної ідеології як Карл Маркс (1818-1883), Фрідріх Енгельс (1820-1895), Луї Блан (1811-1882). Водночас і сам Мішле певною мірою не цурався соціалістичних поглядів і навіть підтримував дружні взаємини з діячами І Інтернаціоналу та Паризької комуни, хоча й відкидав радикалізм комунізму та ідею ліквідації приватної власності, вважаючи її основою людської цивілізації, а потяг людини до приватної власності – природним бажанням, закладеним в психології кожної особистості.

Вочевидь, початкові зацікавлення минулим козацтва виникли у Мішле ще в дитинстві, коли він став безпосереднім свідком вступу козацьких підрозділів до Парижа в 1814 р. і їх квартирування у французькій столиці, про що часто згадував [2512].

Вже в своїх перших наукових працях «Хронологічна таблиця сучасної історії» (1825) і «Нарис сучасної історії» (1827), Мішле згадував основні віхи історії українського козацтва в ХVІІ-ХVІІІ ст. в контексті розгляду минулого Польщі та Росії [2513].

До 1839-го року треба віднести початок тісної дружби між Мішле та Міцкевичем, яка тривала до самої смерті останнього. Безумовно, звернення французького науковця до серйозного вивчення історій Польщі та Росії відбулося під значним впливом польського поета-революціонера, що сприяло розвитку в поглядах Мішле полонофільства й антиросійськості, якщо не сказати русофобії. Ці ідеї найкраще відбито в публіцистичному трактаті історика, написаному в 1851 р., «Польща та Росія. Легенда про Костюшка», що побачив світ у наступному році. Тут можна, зокрема, прочитати наступний пасаж, присвячений росіянам:

«Греки називали росіян «очима ящірки», але набагато краще сказав Міцкевич зазначивши, що справжні росіяни мають очі комах, блискучі, проте без жодної людяності в погляді» [2514].

Цей неприглядний національний портрет росіян Мішле тут же доповнює узагальненням, що росіяни постійно брешуть і крадуть.

«Я кажу, я стверджую, я присягаюся і я доведу, що Росії не існує, – пише в цьому творі Мішле. – … Росія не складається ні з чого російського, немає ніякої нації, маємо лише трон і батіг; трон – це німець, а батіг – це козак. Це дозволяє дуже просто зробити розподіл: Росія – це уряд, що не має нації, Польща – це нація, яка не має уряду» [2515].

Говорячи про негативний вплив переважно азіатської держави Романових, пронизаної духом рабства, на цивілізовану Європу, автор метафорично співставляє Російську імперію з холерою, яка загрожує поширюватися все далі й далі [2516].

Зауважимо, що після знайомства в 1851 р. з Олександром Івановичем Герценом (1812-1870), з яким у Мішле виникли дружні взаємини, його тон по відношенню до росіян став трохи поважнішим і він навіть звернувся до вивчення історії декабризму [2517], однак історик і надалі залишався ворогом царського самодержавства, нещадно критикуючи всі його прояви.

Мішле загалом був ознайомлений з історією України. Він згадує, між іншим, амурну історію Мазепи, прив’язаного до нестримного коня, яка в Європі вже стала класичною [2518]. Цікаво, що саме в той же час давній товариш і колега цього історика – Едгар Кіне – використовує метафору, порівнюючи революційну ситуацію у своїй державі з Мазепою, прив’язаним до дикого коня. Подібно до даної популярної сцени, дикий вихор революції, за словами Кіне, несе прив’язану до нього Францію в невідоме [2519].

Мішле добре відомі криваві ексцеси 1768-го року, влаштовані за сприяння «цариці-філософа» Катерини ІІ, які дослідник називає «Українською Варфоломіївською ніччю» [2520]. Українців в цілому історик сприймав за парость польської нації, відокремлення якої визначилося після прийняття нею православ’я.

Розмірковуючи над минулим Польщі та Росії, Мішле погоджується з тезою, що ключовим моментом, який визначив занепад Речі Посполитої та зростання могутності «імперії царів» став перехід українського козацтва під владу Москви. За його словами, «Польська республіка дала тоді своєму ворогу меч, котрий мав прохромити її серце» [2521]. При цьому вільне войовниче непокірне степове товариство козаків історик порівнює з «гордим неприборканим українським конем», вочевидь, знов-таки натякаючи читачам на загальновідому тоді історію Мазепи [2522].

В «Польщі та Росії», як і в багатьох інших творах, яскраво проявляються антиклерикальні погляди Мішле. Згадаймо, що в 1843 р. він разом з Кіне написав гучний трактат «Єзуїти», який здобув відомість і викликав резонанс у суспільстві. На думку історика, саме єзуїти несуть головну відповідальність за те, що розсварили польське суспільство з їхніми братами-козаками, що дотримувалися грецького обряду в своїй релігії.

Оскільки цей твір Мішле ще не перекладався російською чи українською мовою, дозволимо собі навести фрагмент звернення істориків до польської громади, де він торкається проблеми українсько-польських конфліктів ХVІІ-ХVІІІ ст.:

«Зробіть ласку, не втрачайте з виду первинного джерела ваших страждань. Ви були у шістнадцятому столітті найтолерантнішим, найдобрішим народом, рівно як і найбільш войовничим. Навала єзуїтів на Польщу, їхні переслідування, поділили вас, перетворили на ваших ворогів ваших братів грецького обряду, козаків. Та сила, що дозволила проштрикнути серце Польщі й віддати її Росії, хіба не католицизм?

Знов-таки, це католицизм, який у середині минулого століття, усунувши дисидентів від виборів короля, дав привід Росії й прославив її в Європі як захисницю релігійної свободи проти польського клерикалізму.

Ті, хто хотіли б сьогодні грунтувати вашу національність на тому, що ви втратили, є вашими найгіршими ворогами. Розуміють вони це чи ні, вони вас втратили. Подаючи католицизм як найголовнішу рису польської національності, вони віддаляють назавжди від вас ваших молодших братів на Дунаї, слов’ян – синів грецької церкви, котрі, якщо Польща проголосила себе чужою по відношенню до них через заперечення їхньої віри, слухатимуть Росію.

Нещасні священики, чи не достатньо вам залишати впродовж двох століть відкритим фланг Польщі, роззброївши її хоробрий бар’єр – націю козаків: сьогодні ви позбавили її цих братів, цих нових союзників, які ще нещодавно створювали для неї силу Провидіння. Ці слов’яни, народжені учора як народ, дивляться на всі боки, шукаючи родичів; вони мають бажання любити велику націю, вони шукають собі братів. І що Польща їм скаже: «Я не ваша сестра… Я маю свого Бога, а ви – шукайте своїх Богів?».

Я не пропоную вам зректися ваших віровчень, поляки. Я знаю, що ви їм дуже вірні, ви ніколи від них не відступалися. Від цієї віри я не прошу вас відрікатися, але зрозуміти її, розгорнути її та розширити її. Ви вже довгий час як діти повторюєте слова: люди для життя та страждань. Час зрозуміти цю ідею. Бога, образ якого хтось вам поставив до олтаря у вигляді кам’яного істукана, треба зараз відчути в роді людському, в його тілесному образі. Світова релігія не є більше вірою егоїстів, які ведуть своє життя окремо та порізно йдуть на небо. Це життя всіх для всіх, братнє прийняття людством людства. В особистому ж втіленні – Бог на всіх і всі є Месіями!» [2523].

Ми навмисно навели цей обширний фрагмент, щоб показати розвиток думки Мішле. Поза всяким сумнівом, тут можна побачити прояви месіаністичних ідей Міцкевича. Однак процитоване французьким істориком начебто звернення козацької нації до своїх братів-поляків, прагнення поєднання України з Польщею, як «сестри з сестрою», заперечення егоїзму є дуже близьким за духом до ідеології Кирило-Мефодіївського товариства. Ці слова мають суттєву подібність до закликів з відозви кирило-мефодіїців, адресованої до великоросіян і поляків [2524]. В цьому контексті можна ще раз згадати про контакт між Савичем і Міцкевичем, який мав місце в 1847 р. в Парижі, та нездійснений тоді ж візит до паризького емігранта Куліша.

Припускаємо, що, якщо Мішле не був особисто ознайомлений з ідеологічними засадами українського патріотичного товариства, то, принаймні, знав про них від Міцкевича, з яким, як ми вже не раз підкреслювали, він мав тісну дружбу.

Варто звернути увагу також на сам час виходу в світ згаданої праці Мішле. Саме тоді чітко окреслився гострий політичний конфлікт між Францією та Росією, який незабаром вилився у Кримську війну. Як і раніше в подібних випадках у суспільстві розігрівалися пропольські й антиросійські настрої. Історик відгукнувся на них книгою «Демократичні легенди півночі», де знов-таки наголошував ідеї, викладені в попередній праці. В 1863 р. у розпал польського повстання «Демократичні легенди півночі» було перевидано під назвою «Польща-мучениця».

Передмову до цього видання Мішле написав під враженням щойно прочитаної ним книги Владислава Міцкевича «Польща та її південні провінції: рукопис одного українця». Французький історик тоді занотував: «Ось, Україна, країна козаків, у дуже гарній книзі, проголошує, обстоює своє давнє право бути польською» [2525]. Історик підкреслює, що козаки не отримали для себе жодного блага, приєднавшись до Росії [2526]. Попри все, козаків він вважає тією надійною силою, яка, по суті, дозволила Росії стати світовою імперією. Тут у поглядах Мішле на минуле України можна побачити чітке відбиття популярних тоді у Франції історичних ідей Духінського.

Важливу роль українського козацтва у військовій і політичній історії Європи Мішле відзначав і в інших своїх творах. Наприклад, в його «Історії ХІХ ст.», де часто згадуються козаки у зв’язку з їхньою участю в боях проти Наполеона, можна прочитати наступне: «Ці войовничі племена, братні полякам, колись так довго ходили під польськими прапорами проти турків» [2527]. Як значну збройну силу на службі Росії у ХVІІІ ст. бачимо козаків на сторінках його «Історії Франції» [2528].

Звичайно, в творчому доробку Мішле, який багато в чому став визначальним для подальшої французької історіографії, відсутня жодна систематизована історична праця, присвячена українському минулому. Проте його погляди стосовно України та козаків, розпорошенні в різних працях, дозволяють нам скласти синтезоване уявлення про бачення науковцем нашої вітчизняної історії. Він розглядав її крізь призму польської суспільно-політичної думки своєї доби. Вважаючи українців, котрих постійно в силу традиції іменував «козацькою нацією», частиною польської спільноти, Мішле в той же час симпатизував становленню українського національного руху. Звернення такого метра історії як Мішле до козацької тематики об’єктивно сприяло посиленню цікавості до минулого України у Франції.

Між іншим, потрясіння суспільства від польського повстання 1863-1864 рр. було таким сильним, що французький культурний бомонд буквально вибухнув різноманітними есе з приводу Польщі та її історичних прав. Однією з найбільш цікавих в даному відношенні є велика стаття «Польща, її давні провінції та її справжні кордони», написана й опублікована відповідальним редактором «Ревю де Де Монд» Віктором-Етьєном-Гійомом де Марсом (1817-1866) в 1863 р. [2529]

Посилаючись на праці багатьох істориків (зокрема, Міллера, Карамзіна, Соловйова, Погодіна, Трубецького, Лелевеля, Міцкевича, Духінського), автор даної розвідки обґрунтовує законність прав Польщі на володіння Рутенією, Литвою та іншими землями. Він підкреслює той факт, що Польща не завойовувала дані території, а вони до неї були включені добровільно й залишалися у складі даної держави впродовж кількох століть. Приєднання українських земель до польської корони і їхнє існування у складі Речі Посполитої де Марс розглядає, якщо можна так висловитися, крізь «польські окуляри».

Французький автор ідеалізує братерське єднання поляків та рутенів і підкреслює їхню рівноправність у складі єдиної держави.

«Унія між Польщею та Рутенією, – занотовує він, – презентує особливий характер, який прислужився для послідовного відновлення двох держав. Рутенія, як ми знаємо тепер, жадала поєднатися з Польщею, бо відчувала прив’язаність до неї через більш високий розвиток морального життя. Вона не помилилася в своїх сподіваннях. Жодних зв’язків підлеглості, жодної моральної підпорядкованості не проявлялося між рутенським боярином і польським шляхтичем. Обидва брали участь в рівній мірі і в однаковій пропорції в політичному житті, у вільному вирішенні справ воєводства, рівно як і в дискусіях з приводу вищих інтересів держави. В долинах Дністра та Дніпра, так само як і по берегах Вісли, індивідуальна свобода була не тільки гарантована законами, але й скрупульозно поважалася на практиці. Хіба це не пояснює, чому Литва та Рутенія увійшли в ХІV ст. до духовної й інтелектуальної спільноти з заходом і чому вони в ній залишилися?» [2530].

Де Марс підкреслює, що багато славетних і відомих родів Речі Посполитої мають руське походження від Рюриковичів або Гедиміновичів, серед яких Чарторийські, Вишневецькі, Острозькі, Потоцькі, Жолкевські, Собеські [2531]. В той же час французький автор наголошує на важливій ролі української складової в сучасній польській культурі, що, на його думку, доводить природність історичного зв’язку між Україною та Польщею. Він пише:

«Майже всі письменники, які дали нове життя польській літературі, є литовцями чи рутенами, як, наприклад, Адам Міцкевич, Залеський, Словацький, Мальчевський, Гощинський та ін. Поеми Залеського є не тільки, ми вважаємо не зайвим це повторити, невмирущими пам’ятками польської літератури, але й продуктами, по суті, й насамперед українськими. Залеський, Мальчевський, автор «Марії», Гощинський у «Канівському замку» знайшли та висловили поезію власне України, не просто поезію всіх класів суспільства, але поезію території, української природи» [2532].

Прикметно те, що в переліку відомих оспівувачів козацького минулого України, де Марс оминає ім’я Гоголя, хоча мимохідь згадує про «російського письменника, котрий зміг підібрати такі барви, щоб поетизувати й оживити цю слов’янську землю» [2533]. Вочевидь, сюжет «Тараса Бульби», побудований на кривавому й непримиренному протистоянні між поляками та козаками не дуже вписувався в логіку викладу автора даної статті.

Приєднання України до Московії де Марс розглядає схематично й не зовсім точно. Так, козаки у нього звернулися до московського царя після того, як «були цілковито розгромлені Яном-Казимиром» [2534]. Автор залишає поза розглядом питання: а чому власне козаки повстали проти Речі Посполитої, якщо в цій державі панував такий дух братерської любові та злагоди. Цікаво, що акт 1654-го року він називає «унією» і підкреслює, що «автор цього договору розкаявся в ньому на своєму смертному ложі» [2535]. Де Марс акцентує увагу на тому, що козаки уклали свою унію-союз з московитами добровільно й на певних умовах, які всі згодом були порушені царями, а саме українське козацтво знищено в 1775 р. Він зауважує, що частину козаків було переселено на Кубань й утворено з них чорноморське військо, а решта «подалася до Туреччини у Добруджу, де й перебуває досі» [2536].

Доводячи цинічність політики царів, де Марс показує певну еволюцію трактування ними приєднаних до своєї імперії західних територій: якщо для Катерини ІІ – це були законні землі Речі Посполитої, Олександр І вже називав їх «захопленими» колись поляками, а нині, зазначає французький дослідник, російська влада кваліфікує їх як «повернені» – («vozvrastchennyé») [2537].

Свій історичний аналіз де Марс підсумовує наступним висновком:

«Неправильно казати про те, що росіяни легітимно відібрали у поляків в 1772 р. провінції, які ті колись завоювали у Росії та володіли ними несправедливо чи тимчасово. Правдою є те, що Польща нічого не віднімала у Росії, нічого не здобувала силою і що вона навпаки на законних підставах володіла впродовж чотирьох століть цими старовинними провінціями, котрі до 1772 р. ніколи не складали частини «імперії царів». Тож, лише одна точка зору є найбільш прийнятною для політичної історії Європи: стан володіння землями в Польщі на 1772-й рік був найлегітимнішим і найсприятливішим з тих, які тільки можна уявити» [2538].

Характерною рисою розвідки де Марса є те, що, використовуючи штучне поняття «рутени» та «Рутенія», невідомі на землях, до яких вони відносяться, автор виправдовує себе тим, що поняття «la Russie» і «les Russes» стали на заході асоціюватися лише з Московією і московитами. Утрируючи, він саркастично зауважує, що, якщо всіх уродженців руських земель називати росіянами, тоді «ми змушені були б визнати тут, що Собеський є росіянином, і Костюшко також» [2539].

Працю де Марса «Польща, її давні провінції та її справжні кордони» можна визнати певною мірою симптоматичною в політичній ситуації, що склалася у Франції в добу польського повстання. Подібну до цього автора позицію тоді поділяла більшість французьких інтелектуалів.

Відзначимо, що в умовах актуалізації польського питання в 1863 р. даній проблемі окрему главу в своєму памфлеті «Хіба угоди 1815-го року припинили існувати?» присвятив відомий діяч міжнародного робітничого руху П’єр-Жозеф Прудон (1809-1865). Втім, він не спішить, подібно до більшості своїх співвітчизників, висловити симпатію до Польщі й звинуватити у всіх її трагедіях росіян. Виступаючи з позицій критики приватної власності, у всіх політичних бідах Польщі він прямо звинувачує її власну шляхту і наводить історичні приклади негативного впливу тієї на долю своєї держави. «Війну на знищення в ХVІІ ст. з запорозькими козаками», з якої почався занепад Речі Посполитої, він називає «непробачним злочином Польщі» [2540].

Необхідно зауважити, що Прудон вдається також до аналізу історичних і расових концепцій про неповноцінність росіян-московитів, спопуляризованих Духінським, і нещадно критикує їхню неспроможність:

«Нехай мене назвуть русофілом, я до цього готовий; нехай мене називають як завгодно, я через це не дуже засмучуся. Але я червонію від сорому за свою країну та своїх співвітчизників, коли не знаходиться жодної людини, щоб протестувати проти польського жонглювання… Я чекав стільки, скільки міг; зрештою, чому цією людиною не можу бути я? Отже, я заявляю, що, на моє переконання, всі людські раси мають однакове право на існування, однакове право на входження до цивілізованого кола, і що це злочин претендувати на виключність однієї; а що стосується московитів, то я розглядаю їх як справжніх слов’ян, і, за моїм судженням, вони мають чудове право носити ім’я росіян» [2541].

В той же час поміж слов’янських націй Прудон згадує і рутенів [2542].

Історичні ідеї Робера, Мішле та де Марса стосовно нашої країни в ХVІ-ХVІІІ ст. стали яскравим віддзеркаленням впливу польської еміграційної історіографії цього питання. Згадані французькі автори цілковито сприймали бачення минулого козацької України, відображене в роботах польських істориків і публіцистів і фактично повторювали їхні головні тези. В той же час доробок цих французьких науковців яскраво доводить, наскільки великим був вплив цих ідей на місцеве суспільство й науковий загал, зокрема.

Примітки

2485. Kuk L. Cyprien Robert, slavisant angevin et la Grande emigration polonaise // Annales de Bretagne et des pays de l’Ouest. – 1992. – T. 99. – № 4. – P. 505-515.

2486. Бакунин М. А. Исповедь. – М.: Азбука, 2010. – 256 с.

2487. Robert C. De l’enseignement des literatures slaves // Revue des Deux Mondes. – 1846. – T. 13. – Р. 365-375.

2488. Robert C. Le monde slaves, son passe, son etat present et son avenir. – P.: Passard, 1852. – T. 1. – 384 p. – Р. 188, 367.

2489. Kuk L. Cyprien Robert, slavisant angevin et la Grande emigration polonaise… – P. 506.

2490. Ibid. – P. 508-515.

2491. Leger L. Monde slave. Voyages et litterature. – P.: Didier et C-ie, 1873. – ХХХIII+339 p. – Р. XXVI.

2492. Robert C. De l’enseignement des literatures slaves… – Р. 365-375.

2493. Robert C. La Conjuration du panslavisme et l’insurrection polonaise // Revue des Deux Mondes. – 1846. – T. 13. – Р. 1110-1127.

2494. Robert C. Les deux panslavismes // Revue des Deux Mondes. – 1846. – T. 16. – Р. 452-483.

2495. Robert C. De l’enseignement des literatures slaves… – Р. 365-375.

2496. Robert C. Les deux panslavismes… – Р. 452-483.

2497. Robert C. Le monde slaves, son passe, son etat present et son avenir… – T. 1. – Р. 59.

2498. Ibid. – P. 63.

2499. Robert C. La Conjuration du panslavisme et l’insurrection polonaise… – Р. 1110-1127.

2500. Ibid.

2501. Robert C. Les deux panslavismes… – Р. 458.

2502. Ibid.

2503. Robert C. La Conjuration du panslavisme et l’insurrection polonaise… – Р. 1110-1127.

2504. Robert C. Les deux panslavismes. Situation actuelle des peoples slaves vis-a-vis de la Russie. – P.-Leipzig: Leopold Michelsen, 1847. – 63 p.

2505. Кирило-Мефодіївське товариство… – Т. 1. – С. 377-384.

2506. Robert C. Des origins slaves. – P.: Passard, 1852. – II+216 p.

2507. Robert C. Le monde slaves, son passe, son etat present et son avenir… – T. 1. – 384 p.; T. 2. – II+370 p.

2508. Ibid. – T. 1. – P. 58.

2509. [Henningsen Ch.-F.] Revelations sur la Russie, ou l’empereur Nicolas et son empire en 1844 par un resident anglais. Ouvrage traduit de l’anglais par M. Noblet et annote par M. Cyprien Robert. – P.: Jules Labitte, 1845. – T. 3. – 388 p. – Р. 23-49.

2510. [Robert C.] Testament de Pierre le Grand, ou Plan de domination europeenne, laisse par lui a ses descendants et successeurs au trone de Russie, depose dans les archives du Palais de Peterhoff, pres Saint-Petersbourg. – P.: Passard, 1860. – 28 p. – P. 21-22.

2511. Wielhorski M. Manifeste de la Republique confederee de Pologne. – P. 261-262.

2512. Мишле Ж. Народ / В. Г. Дмитриев (подгот.), Ф. А. Коган-Бернштейн (подгот.). – М.: Наука, 1965. – 207 с. – С. 15, 52.

2513. Michelet J. Tableau chronologique de l’histoire moderne. – P.: Chez Louis Colas; Dondey-Dupre Pere et Fils, 1825. – 168 p. – P. 125-126, 153-154; Michelet J. Oeuvres completes. Edition definitive, revue et corrigee. Precis d’histoire moderne. Introduction a l’histoire universelle. – P.: Ernest Flammarion, 1897. – 562 p. – P. 327, 376-377.

2514. Michelet J. Pologne et Russie. Legende de Kosciusko. – P.: Librairie Nouvelle, 1852. – 144 p. – Р. 45.

2515. Ibid. – P. 17, 108.

2516. Ibid. – P. 57.

2517. Michelet J. La Pologne martyre. – P.: E. Dentu; Bruxelles-Leipzig: A. Lacroix, Verboeckhoven, 1863. – XVI+365 p.

2518. Michelet J. Pologne et Russie. Legende de Kosciusko… – Р. 62.

2519. Quinet E., Mars V. de. College de France. Cours de litterature etrangere // Revue des Deux Mondes. – 1842. – T. 29. – P. 692; Quinet E. Les revolutions d’Italie. – P.: Chamerot, 1848. – XII+216 p. – P. 75.

2520. Michelet J. La Pologne martyre… – P. 205.

2521. Michelet J. Pologne et Russie. Legende de Kosciusko… – Р. 23.

2522. Ibid.

2523. Ibid. – P. 139-140.

2524. Кирило-Мефодіївське товариство… – Т. 1. – С. 172.

2525. Michelet J. La Pologne martyre… – P. VII.

2526. Ibid. – P. XIV.

2527. Michelet J. Histoire du XIXe siecle: Jusqu’au Waterloo. – P.: C. Marpon et E. Flammarion, 1880. – T. 3. – 386 p. – P. 46.

2528. Michelet J. Histoire de France. XVIII. Louis XV (1724-1757). – P.: C. Marpon et E. Flammarion, 1879. – 386 p. – P. 15.

2529. Mars V. de. La Pologne, ses anciennes provinces et ses veritables limites // Revue des Deux Mondes. – 1863. – T. 45. – P. 497-527.

2530. Ibid. – P. 523-524.

2531. Ibid. – P. 524-525.

2532. Ibid. – P. 524.

2533. Ibid.

2534. Ibid. – P. 516.

2535. Ibid.

2536. Ibid.

2537. Ibid. – P. 521.

2538. Ibid. – P. 527.

2539. Ibid. – P. 524-525.

2540. Proudhon P.-J. Si les traites de 1815 ont cesse d’exister? Actes du futur Congres. – P.: E. Dentu, 1863. – 108 p. – P. 78.

2541. Ibid. – P. 97.

2542. Ibid. – P. 96.

Подається за виданням: Євген Луняк Козацька Україна 16 – 18 ст. у французьких історичних дослідженнях. – К.-Ніжин: Видавець Лисенко М.М., 2012 р., c. 586 – 598.