5. 4. Вивчення історії козацької України в добу Реставрації й Орлеанської монархії

Луняк Євген

Говорячи про наукові заслуги Лезюра, треба згадати, що в період Реставрації він не полишав історичної ниви. В 1818 р. він заснував науковий часопис «Annuaire historique universel» («Аннюер історік універсель» – «Щорічник всесвітньої історії») – одне з перших періодичних видань в галузі історичної науки у Франції. Цей часопис виходив до 1861 р., переживши творця. Роботу над продовженням «Annuaire historique universel» проводили учні й послідовники Лезюра – історики, літературознавці та публіцисти Арман Фук’є (1817-?) й Іпполіт Депре (1819-1898).

На постаті останнього варто зупинитися докладніше. Депре цікавий тим, що не лише наслідував редагування видання, започаткованого Лезюром, але й неодноразово звертався у своїх розвідках до східноєвропейської тематики, торкаючись в тому числі й минулого України [2106]. Хоча більшість його праць присвячена аналізу пробудження національної самосвідомості в країнах Східної Європи, головним чином слов’янських, а також вивченню панславізму, котрий стрімко набирав сили, в працях Депре бачимо екскурси й у більш ранні періоди історії. Наприклад, торкаючись питання про утворення військових поселень у Російській імперії, він вважав, що, так би мовити, прообразом цих структур було запорозьке козацтво, реорганізоване Катериною ІІ [2107].

Цікаво відзначити, що з творчим доробком Депре частково були ознайомлені деякі члени Кирило-Мефодіївського товариства. Принаймні, відомо, що під час арешту Василя Михайловича Бiлозерського в нього були знайдені виписки з статті цього французького дослідника «Спогади про Східну Європу», де той аналізував іллірійське національне відродження [2108].

Після завершення наполеонівських війн і аж до періоду Кримської війни історія українського козацтва перестала бути для французів актуальною. За цей час не бачимо жодного значного окремого наукового дослідження, присвяченого вивченню козацької доби в Україні. Звичайно, українські справи не зникають з поля зору французьких науковців, проте здебільшого вони розглядаються в ракурсі сьогодення або ж у вигляді коротких розрізнених епізодичних екскурсів до діяльності українського козацтва, як правило, в контексті досліджень минувшини Польщі чи Росії. Саме в такому вигляді рецепція козацького періоду в історії України знайшла своє відображення на сторінках французьких шкільних підручників з всесвітньої історії.

Наприклад, в підручнику відомого історика та лінгвіста, перекладача Біблії з староєврейської на французьку, Самюеля Каена (1796-1862), виданому в 1836 р., в главі, присвяченій розгляду Північної війни, цілком у вольтерівському дусі згадується «авантюрний козацький гетьман Мазепа (якого один ображений ним поляк наказав прив’язати до коня з України, що привіз його до цієї провінції)», намовивший Карла ХІІ до відомого всім фатального рішення, а в ракурсі походу Наполеона І в Росію розглядаються рейди козацьких загонів по тилах французьких військ [2109].

В іншому підручнику з всесвітньої історії, що вийшов у 1842 р. й автором якого був правник та історик Огюст Отт (1814-1903), знов-таки згадується про «завоювання» в 1708-1709 рр. України Карлом ХІІ в союзі з «вождем козаків» Мазепою й «обернення на ніщо» всіх тріумфів шведської зброї поразкою під Полтавою, а також про довгі війни між Польщею, Росією та Туреччиною за володіння Україною з середини ХVІІ ст. [2110]

Такі фрагментарні згадки про події в Україні козацької доби в контексті вивчення минулого Польщі та Росії зберігаються у французьких підручниках з історії до нашого сьогодення. Не можна сказати, що українська минувшина повністю проігнорована в шкільному курсі вивчення всесвітньої історії. Проте на сторінках цих підручників місцю України відведено такий мізер, що наша країна фактично залишається за межами увaги школярів. Оскільки сучасна Україна є найбільшою європейською державою, окрім Росії, її територія яскраво виділяється на історичних картах. Однак, здається, єдине, що може винести допитливий французький школяр з свого підручника про Україну, це те, що її землі постійно ділилися між сусідніми великими державами – Польщею, Росією, Туреччиною й Австрією [2111].

Прикладом спорадичного інтересу до минулого України козацької доби може бути «Історія трьох розчленувань Польщі, яка має слугувати продовженням «Історії анархії в Польщі» Рюльєра» [2112]. Книга з такою назвою побачила світ у Парижі в 1820 р. Доволі цікавою є постать її автора – графа Антуана-Франсуа-Клода-Шарля де Феррана (1751-1825), відомого політичного діяча, драматурга й історика, члена Французької академії. Вихідець з давнього аристократичного роду, він, будучи напередодні 1789 р. прибічником скликання Генеральних штатів, вже в 1790 р. розчарувався в революційних змінах і став емігрантом. Згодом, скориставшись оголошеною Наполеоном амністією, повернувся. В період Реставрації входив до королівського уряду. Був покровителем родини Бальзаків і молодого Оноре.

Подібно до Мальт-Брюна, де Ферран задумував свою книгу, як продовження й доповнення праці де Рюльєра. Хоча граф доволі стриманий в оцінках стосовно Росії, яка звела на трон Людовіка ХVІІІ, можна чітко побачити, що його симпатії на боці барських конфедератів та інших антиросійськи налаштованих польських політичних угруповань. Висвітлюючи занепад Речі Посполитої перед розподілами, де Ферран зауважує, що вже сходження на престол Станіслава-Августа Понятовського означало абсолютну перемогу позиції Росії в Польщі. Автор, зокрема, підкреслює, що в 1764 р. польським урядом було визнано за Катериною ІІ титул «всеросійської» імператриці, що Річ Посполита відмовлялася зробити впродовж кількох століть [2113]. Таким чином, поляки визнавали за царями моральне та політичне право на всю спадщину Давньої Русі. Вочевидь, де Ферран був знайомий з текстом «заповіту Петра Великого», оскільки згадує про «план Петра І», який виконували його наступники [2114].

Розкриваючи суть політичних процесів у Речі Посполитій до самого її зникнення, природно, дослідник часто звертається до подій в Україні. Подекуди в нього можна побачити згадки про участь у військових діях козаків: наприклад, у боях проти барських конфедератів чи штурмі Перекопу в 1771 р. [2115] Проте ні окремих екскурсів до українського минулого, ні детального розгляду військової діяльності козацтва в творі де Феррана немає. Єдиний козак, якщо можна так сказати, на долі якого докладно зупиняється автор – це один з популярних полководців Барської конфедерації Юзеф Сава-Цалинський. До його постаті звертався свого часу й де Рюльєр. У де Феррана, як і у де Рюльєра, його названо просто – Сава (Sawa). Де Ферран у подробицях розкриває обставини загибелі цього воєначальника, котрий, тяжко поранений 26 квітня 1771 р. гарматним ядром у ногу під Шренськом, де виступив проти військ Суворова, намагався до кінця керувати боєм. Зазнавши поразки, Сава переховувався, проте був взятий у полон росіянами, де незабаром і загинув від отриманих поранень. Автор наводить припущення, що переможці могли свідомо дати загинути цьому уславленому командиру, який створював їм стільки проблем [2116].

В «Історії трьох розчленувань Польщі» наводиться дуже багато важливих історичних документів другої половини ХVІІІ ст.: листів, реляцій, постанов, указів, маніфестів тощо. Деякі з них безпосередньо пов’язані з Україною, як, наприклад, польський «Універсал про заколоти в Україні» від 18 квітня 1789 р. [2117]

Якщо історична праця де Феррана України торкалася мимохідь, то виданий одночасно з нею твір іншого француза був цілковито пов’язаний з теренами нашої теперішньої держави й вирізнявся діаметрально протилежним ставленням до Російської імперії. Мова йде про тритомне дослідження маркіза Габріеля де Кастельно (1757-1826)

«Досвід про давню та сучасну історію Новоросії. Статистика провінцій, які її утворюють. Заснування Одеси, її розвиток, сучасний стан та особливості комерції. Подорож до Криму з інтересу землеробського та торгівельного. З додаванням карт, видів, планів і т. п. Присвячено Й[ого] Імператорській В[еличності] Олександру І» [2118].

Як зазначає жінка-історик Полевщикова, Кастельно, котрий в роки Великої Французької революції, втративши все майно на батьківщині, став емігрантом, у 1797 р. на запрошення імператора Павла І приїхав до Росії, де жив деякий час при дворі. Прагнучи збільшити прихильність цього володаря до себе, француз-вигнанець з прагматичних міркувань плекав намір написати «Історію Мальти» і присвятити свій твір Павлу І. Цей задум залишився нереалізованим через скору загибель царя, хоча саме тоді Кастельно відзначився кількома літературними опусами [2119]. В 1803 р. маркіз на заклик герцога Рішельє переїжджає до Одеси, де проживав до 1814 р. Герцог став його покровителем і саме він, оцінивши його літературний хист та історичні пізнання й відповідально ставлячись до дорученого йому регіону, замовив земляку-французу написання «Історії Новоросії» [2120]. На той час в Одесі зосередилась досить велика французька громада [2121].

Робота зі збору документів, їх перекладу, узагальнення й перероблення у докладну історичну працю тривала майже десять років і була в цілому завершена навесні 1812 р. Дослідник не лише користувався письмовими матеріалами, працями попередників, які надходили в його розпорядження, але й занотовував усні свідчення очевидців і старожилів, вивчав безпосередньо пам’ятки минувшини на місцях. Так, він, зокрема, відвідав руїни Ольвії, дніпровські пороги, поле Полтавської битви, палац кримських ханів у Бахчисараї. Серед авторів, твори яких були використані Кастельно при написанні «Історії Новоросії», відмітимо імена Герберштейна, Ле Лабурера, Шевальє, Манштейна, Куає, Баєра, Ломоносова, Щербатова, Пейссонеля, Левека, Шерера, Массона, Богуша-Сестренцевича, Антуана.

Французький дослідник не забуває робити точні посилання на кожне джерело інформації. Одним з небагатьох виключень стали тут «Секретні записки про Росію» Массона, свідчення з яких Кастельно точно використовував, але не вказував ні твір, ні імені автора, вочевидь, тому, що і те, і інше не користувалися прихильністю при царському дворі через гостру критичну оцінку Массоном російських порядків [2122]. У випадку, коли історичне джерело мало унікальність (наприклад, приватні листи, свідчення очевидців) і могли бути сумніви стосовно його автентичності, Кастельно подає його характеристику. Так, говорячи про Суворова він зазначає:

«Ми спробували змалювати даний портрет маршала Суворова у відповідності до свідчень великого числа офіцерів, які служили під його проводом. Його кореспонденція, яку нам було довірено в оригіналі, додала нам багато рис його характеру» [2123].

Описуючи підготовку до штурму Ізмаїла, де він відзначає й важливу роль у ньому козаків, автор зазначає:

«Лист князя Потьомкіна Суворову був дуже коротким. Він добре характеризує обох цих персонажів. Ось весь його зміст: «Ви маєте взяти Ізмаїл за будь-яку ціну». Повторюємо, що всі ці листи знаходяться в наших руках» [2124].

Доволі часто, торкаючись подій кінця ХVІІІ ст., Кастельно посилається на усні повідомлення своїх інформаторів, як правило, наводячи їхні імена. Розуміючи, що ступінь довіри до цих свідчень ще менший, ніж до матеріальних джерел через трудність перевірки їхньої достовірності й більшу можливість перекручень, він підкреслює авторитетність особи свідка. Розповідаючи, наприклад, про смерть Потьомкіна, історик зазначає, що йому повідомляв про неї «небіж цього князя мсьє граф Самойлов, чоловік достойний віри, котрий був присутній при цій події» [2125], а ось про обставини штурму Хаджибея 14 вересня 1789 р. він дізнався від його активного учасника російського офіцера Семена Аркудинського (1760-1820) [2126]. В рідких випадках з об’єктивних або суб’єктивних причин Кастельно не розголошує імені свого інформатора, тоді він просто зазначає: «Ми взяли ці деталі від одного очевидця» [2127] або «це копія слово в слово з рукопису, …автор якого заслуговує на довіру» [2128].

З початку ХІХ ст. в якості безпосереднього свідка виступає й сам маркіз, який детально занотовує всі речі, які йому видаються важливими для нарису про Новоросію: діяльність герцога Рішельє, російсько-турецька війна 1806-1812 рр., чума в Одесі в 1812 р., свої подорожі південними окраїнами імперії, спостереження за життям місцевих мешканців і т. п. Можна цілком визнати слушною тезу Борового про те, що згаданий твір в багатьох випадках представляє інтерес не тільки як зразок історичної думки, але й як історичне першоджерело [2129].

Достовірності наведених ним свідчень Кастельно надавав надзвичайної ваги. Вже на початку своєї книги він зауважував:

«Істина, яку часто любов до дивного спотворює, повинна бути, попри все, душею історичного нарису. Найрозумніше зупинитися тоді, коли бракує матеріалів, ніж споруджувати химерну будівлю, засновану на мареннях її автора» [2130].

Саме тому він подекуди ставиться з недовірою до отриманих повідомлень, маючи сумнів у їхній правдивості й не маючи змоги для їх перевірки [2131].

«Історія Новоросії», написана цим чужинцем, дійсно вражає. Подібного докладного регіонального нарису минувшини до нього не існувало. Француз сам усвідомлював, що став, по суті, першим істориком цього краю [2132]. Щоправда, географічно Кастельно доволі часто виходить за межі власне Новоросії, охоплюючи регіон майже всієї теперішньої України, Молдавії, Дону, Кубані, Кавказу, хоча ядром його зацікавлень були саме землі тодішнього російського Північного Причорномор’я, насамперед, Криму. Хронологічно в даній праці охоплено період від античності до актуального автору часу. Зауважимо, що «Історія Новоросії» Кастельно була завершена за кілька років до того, як Бантиш-Каменський взявся за написання своєї «Історії Малої Росії», а, отже, може з певними обмовками розглядатися як перший цілісний нарис історії України, створений у Російській імперії ХІХ ст.

До речі, українців-малоросів Кастельно сприймав як окрему від великоросіян націю, доволі точно визначаючи її етнографічні межі. За його словами, малоросіяни

«складають частину тієї чисельної нації, яка розтяглася від кордонів Орловської губернії до угорських володінь, займаючи, майже без змішення, Харківську губернію, частину Курської, Воронезької, всю Полтавську, Чернігівську, Київську, Подільську, Волинську, частину Мінської, більше половини Галичини, і все це без великої відмінності у звичаях і поведінці» [2133].

Як було видно з повної назви цієї книги, маркіз присвятив її імператору Олександру І. За свою «Історію Новоросії» він був нагороджений орденом Святої Анни ІІ ступеня [2134]. Виданню даної праці в Росії у 1812 р., коли її загалом було закінчено, завадив бурхливий вир воєнних подій. З усталенням Реставрації Кастельно разом з Рішельє вирушив до Парижа, де працював в архіві департаменту іноземних справ, користуючись ласкою свого вельможного покровителя [2135]. Саме в Парижі в 1820 р. й була нарешті надрукована ця багатостраждальна «Історія Новоросії» в доопрацьованому та відкорегованому вигляді, а в 1827 р. її було перевидано.

Природно, пишучи свою розвідку, француз не міг обійтися без допомоги місцевих знавців. Найголовнішим з них став Іван Олексійович Стемпковський (1788/1789-1832), російський дворянин з польським корінням, ад’ютант герцога Рішельє, історик, археолог і нумізмат (його колекцію монет придбав згодом Ермітаж, а завдяки старанням Стемпковського в 1820-х рр. в Одесі та Керчі були утворені музеї) [2136].

Кастельно неодноразово відзначав важливий внесок цього російського дослідника у створення його «Історії Новоросії». Доробок Стемпковського в даній праці не обмежувався лише роллю порадника та консультанта, деякі розділи цього твору були написані повністю ним (зокрема, доволі змістовна глава, присвячена чорноморським козакам), про що зазначено у самій книзі [2137]. Цікаво, що в «Історії Новоросії» згадується шляхтич Стемпковський, який у середині ХVІІ ст. воював проти Хмельницького й відзначився у битві під Берестечком. Вочевидь, це був далекий родич згаданого дослідника [2138].

Однак в цілому твір був написаний саме французьким істориком. Характеризуючи його, Кастельно відзначав велику складність своєї роботи, адже історія даного великого регіону – це історія 80-ти народів, переважно бродячих [2139]. Це вимагало, як ретельного вивчення маси різнорідних джерел, так і значної вже на той час історіографічної бази.

Напевно, одним з перших Кастельно спробував навести лад у хаосі різних назв для одних і тих самих географічних об’єктів. Він створив таблицю, де подав різні варіанти старих назв у відповідності до сучасних [2140]. У нього навіть відсутня плутанина з Лембергом (l’Emberg) – Львовом (Lvof) [2141].

Всю історію Новоросії Кастельно поділив на три періоди, або, якщо слідувати його термінології, «епохи». Перша з них включає в себе античність і середньовіччя до кінця ХV ст., тобто до завоювання Північного Причорномор’я османами. Друга охоплює час турецького панування, яке закінчилося наприкінці ХVІІІ ст. з приєднанням його до Росії. Саме це й дало початок третій «епосі» [2142]. В плані вивчення козацької доби в Україні, згідно періодизації Кастельно, найбільшу цікавість має друга «епоха». Однак, торкаючись дискусійного впродовж вже кількох століть питання про витоки козацтва, автор розглядає набагато раніші часи – період Давньої Русі.

Взагалі козакам на сторінках «Історії Новоросії» відведено дуже багато місця. Напевно, буде доречно відмітити, що й сам автор твору був безпосередньо знайомий з тогочасними козаками. Зокрема, він згадував, як у 1812 р. 500 козаків дуже прислужилися Рішельє для запровадження в 30-тисячній Одесі карантину внаслідок епідемії чуми та бортьби з нею [2143]. А під час своїх дослідницьких подорожей Кримом Кастельно навіть квартирував у козацького полковника [2144].

Розглядаючи походження козаків, історик зауважує, що бродячі загони озброєних людей з давніх-давен обжилися в степах, проте монгольська навала, зруйнування Русі й загроза загибелі чи неволі призводила до поступової консолідації цих розрізнених груп. Найпотужнішим поштовхом до виникнення українського козацтва, як організованої збройної сили, на думку Кастельно, стали походи Менглі-Гірея. Хоча ці козаки мали місцеве руське походження й сповідували «грецьку» релігію, до них у значній масі вливався також польський і татарський елемент. Дослідник пише:

«Потрясіння, що відбувалися в Польщі, приводили до запорожців велике число шляхтичів, яких супроводжувала сила-силена народу. Полишивши свою службу, багато татар приєднувалися до цього незалежного товариства, яке утвердилося у цій вільній країні. Ці татари, що звикли жити за рахунок грабунків, якнайкраще прийшлися до цього натовпу войовничої нації, яка основувала свій добробут на пограбуванні» [2145].

При висвітленні історії українського козацтва Кастельно переважно спирається на свідчення своїх земляків: Ле Лабурера, Шевальє, Левека, Шерера, Массона. Однак головним у цьому переліку для нього слід визнати все-таки Шерера. Більшість звісток про козаків, наведених в «Історії Новоросії», є запозиченням саме з «Анналів Малоросії» цього автора.

По суті, створений Кастельно в межах своєї праці козакознавчій нарис є стислим і не завжди точним переказом твору Шерера з додаванням подекуди коментарів та уточнень. Проте, критично ставлячись до всіх отриманих ним свідчень, Кастельно інколи не погоджується зі своїм попередником. Дослідник не просто запозичував факти з різних джерел, а дійсно намагався розібратися у їхньому хитросплетінні. Так, великі труднощі у ясному баченні ним картин минулого викликали події після смерті Хмельницького.

«Я не можу уловити справжнього ходу подій у цій частині історії запорожців, – занотовує Кастельно. – Отже, або історики допустили помилки в датах, або ж козаки-таки не мали загальної згоди. Згідно цим фактам, обидва гетьмани були противниками, обидва укладали союз з поляками, обидва вели війну з царем, а цей володар протегував козакам Лівобережжя, які залишалися вірними Хмельницькому [Юрію – Є. Л.]! Як узгодити все це?» [2146].

Дослідник також ставить під сумнів чернецтво Юрія Хмельницького:

«Історія гетьманів нам презентує ще такі протиріччя: вона каже, що Хмельницький, розчарований втратами, яких він зазнав, зрікся гетьманського достоїнства і зробився ченцем. Трохи згодом вона додає, що польський король відкликав Юрія Хмельницького із заслання. Тож, заслання чи чернецтво? – два твердження дуже відмінних одне від одного. Ми побачимо в наступній главі, що цей гетьман буде взятий у полон, засланий, але не пішов ні в який монастир» [2147].

Одним з найбільш яскравих проявів критичного мислення Кастельно є наведення ним шляху потрапляння молодого Мазепи до козаків. Безумовно, історику була відома ефектна розповідь Вольтера, й він не спростовує загалом цієї амурної історії, проте подає її у більш вірогідному, на його погляд, ракурсі:

«Народжений в Малоросії, Мазепа умів у своїй молодості добре користуватися своєю показною зовнішністю й отримувати великі милості від прекрасної статі. Вміючи отримати успіх, він не вмів його приховати. Паж польського короля, він зумів завоювати серце однієї дами, близької до королеви. Його інтрига могла б залишитися нерозкритою; самолюбство й необережність, проявлені тут, її викрили. Він швидко розкаявся у тому, що занадто багато говорив. Оскільки в ті часи залишалася повага до звичаїв, він був змушений тікати й податися до козаків» [2148].

Пишучи про українських і запорозьких козаків, Кастельно не розрізняє їх, подібно до Шерера. Вони в його уяві змішуються. Саме тому в «Історії Новоросії» можна побачити пасажі типу надання султаном Юрію Хмельницькому «титулу князя Малоросії та гетьмана запорожців» [2149], визнання Іскри та Кочубея «найвизначнішими запорозькими начальниками» [2150] або твердження про активну участь запорожців у складі військ Петра І під час Прутського походу [2151].

Часто у словах Кастельно проявляються дещо спрощені візії української минувшини. Так, зруйнування Умані й розправа над її мешканцями в 1674 р. у нього подається як виключно акція Дорошенка [2152], а перехід Мазепи на бік Карла ХІІ, як абсолютизована справа, що дозволила «козакам відкрито полишити сторону царя» [2153]. Проте в більшості випадків твердження французького автора є правдивими й точними.

Велику проблему для Кастельно, як і для більшості його співвітчизників, склали українські імена. Якщо прізвище Хмельницького, якого він називає то «Сhmelnizki», то частіше «Schmelnizki», автор досить легко освоїв, то прізвище Дорошенка (Doroz-Chensko) виявилося для нього доволі складним, тому Кастельно постійно використовує його усічену форму – Дорош (Doroz). А ім’я Петра Конашевича-Сагайдачного він взагалі сприймає як єдине ціле – Perkonaschewitsch-Sagaїdantschitff – й наводить це імпозантне невимовне ім’я лише один раз [2154].

Намагаючись бути об’єктивним, французький історик, втім, не приховує своєї симпатії до українських козаків, «чиї подвиги здавалися б казковими, якби не були констатовані різними людьми» [2155]. Він згадує про їхні зухвалі чорноморські походи, про їхню самовіддану боротьбу з турецько-татарською експансією, про їхнє завзяте відстоювання своїх прав перед Річчю Посполитою та Російською імперією. Кастельно завжди підкреслює незалежність і демократичність козацької «республіки». Як і багато інших авторів, він не утримується від порівняння запорожців з амазонками навпаки [2156].

В поглядах дослідника на минуле козацтва позірно проявляється його романтична ідеалізація. Хоча козаки й визнаються розбійниками та піратами, але головне для них – захист свого народу, своєї віри, своєї вітчизни. Вони виявляються носіями примітивних, дикунських, але шляхетних чеснот. Взагалі у більшості випадків можна чітко побачити симпатії чи антипатії автора до тієї чи іншої історичної особи. Найбільш видатним серед козаків для Кастельно, вочевидь, є Богдан Хмельницький. Історик дає захоплену характеристику його розуму та здібностей [2157].

Одними з найголовніших критеріїв визнання дослідником значущості історичної постаті є патріотизм, пов’язаний з отриманням реального блага для своєї батьківщини, і любов народу. Крім Хмельницького такі якості Кастельно визначає, наприклад, у Семена Палія [2158]. Історику дуже імпонує самопожертва Павла Полуботка, й у своїй «Історії Новоросії» він навіть повністю наводить текст промови, поданої свого часу Шерером, начебто виголошеної цим гетьманом перед Петром І на захист прав своєї країни [2159]. «Чи не правда тут проявлено істинну любов до батьківщини, ви не знаходите?» – адресує риторичне запитання своїм читачам автор [2160].

З благоговінням Кастельно ставиться до російських самодержців. Такий пієтет до царів був не просто підлабузництвом вигнанця на чужині, а щирим монархізмом автора. Вихваляючи діяльність Романових, він часто з неменшою повагою та симпатією ставиться до їхніх коронованих супротивників – Яна ІІІ Собеського, того ж самого Карла ХІІ чи Селім-Гірея І. Фатальною помилкою шведського короля, що зруйнувала всі його героїчні справи, на думку історика, стало надання можливості Меншикову зруйнувати Батурин, що й потягло за собою весь ланцюг бід для шведів [2161].

А ось згаданого кримського хана, француз вважає ледь чи не ідеалом монарха: «Блискучій філософ, терплячий, розважливий, він залишав трон без жалю і сходив на нього без погорди» [2162]. Перебуваючи в Бахчисараї, Кастельно навмисно відвідав ханський цвинтар, щоб вшанувати місце поховання цього правителя.

«Я захотів відвідати могилу Селіма, щоб висловити йому свою пошану. Він скромно спочиває поряд з горделивими мавзолеями, зведеними на честь інших володарів, опис справ яких я дам у реляції про свою подорож.

У ХІХ ст. не доводиться сумніватися, що це був один з найвеличніших людей, які правили колись у татар. Селім Великий, незнаний істориками, або через погану інформованість, або через упередженість, був позбавлений тієї данини поваги, яку наступні покоління надають тільки тим, кого знають», – читаємо в «Історії Новоросії» [2163].

В той же час відверту відразу Кастельно відчуває до Петра Дорошенка, котрий призвів свою країну до руйнування, а особливо до Юрія Хмельницького та Івана Мазепи. Син великого Богдана

«затьмарив своїми жорсткостями ім’я, прославлене його батьком. Він довів, що слава героїв є особистою й не поширюється на тих, хто знаходиться поряд, інакше, ніж у вигляді відблисків, які поступово згасають, втрачаючи причину, що змушувала їх блищати» [2164].

Серед цих трьох негідників Мазепа є найбільш обдарованим і не позбавленим патріотичних прагнень, однак Кастельно ставиться до нього негативно, оскільки той проявляв егоїзм, лицемірство, був винний у загибелі вірних і відданих цареві Іскри та Кочубея, а також у засланні до Сибіру справжнього народного героя Палія. Зрештою, гетьман-зрадник сам став жертвою своїх гріхів [2165].

Незважаючи на очевидну симпатію автора «Історії Новоросії» до козаків, він не тільки не засуджує скасування гетьманства й ліквідацію Січі всупереч укладеним угодам, але й виправдовує ці акти Катерини ІІ, називаючи їх «благом». Визнаючи велику роль козаків в утвердженні та зміцненні імперії, Кастельно наголошує, що ті являли собою не тільки значну військову, але й політичну міць, фактично «утворили республіку в межах монархії» [2166]. Російським правителям з цим доводилося довгий час миритися, зважаючи на те, що козаки утворювали надійний рубіж на півдні від зазіхань татар і турків. Після підкорення собі чорноморського узбережжя потреба в козаках для Росії відпала.

Подіям, пов’язаним з ліквідацією Січі, Кастельно присвятив окрему главу своєї праці, що має назву «Знищення запорозького козацтва». Тут він чітко стає на бік самодержавства. Французький автор наголошує, що існування де факто незалежної козацької республіки заважало розвитку імперії й спочатку Катерина ІІ намагалася підпорядкувати козаків мирним шляхом. Тільки коли всі ці засоби виявилися марними, вона вдалася до репресій.

«Це не є жодним чином привід вигукувати про деспотизм, – пише історик, – чи звинувачувати російський уряд у проявленій жорстокості. Його поміркованість була проявлена попереднім поводженням. Більше того, вона полягала навіть у переговорах з тими, хто взагалі мав лише підкорятися. Пропонувати малесенькому шматочку величезної імперії дотримуватися спільних законів, як і решта земель, не було проявом несправедливості» [2167].

До активних дій проти запорожців царицю підштовхнули як зовнішні чинники, так і діяльність самих козаків. За словами історика, ті свавільно захоплювали землі, які їм не належали й не хотіли їх віддавати, «сприяли інвазії кримського хана» в 1768-1769 рр. Їхня недисциплінованість, грабунки вимагали суворих мір [2168]. До того ж козаки своєю волелюбністю подавали поганий приклад іншим громадянам імперії. Також не варто забувати, що все це відбулося після того, як «один козак з Дону» сколихнув всю країну [2169]. Мудра імператриця зробила цю велику політичну справу без кровопролиття, а знищення Запоріжжя принесло користь всій імперії. Підсумовуючи політичне та моральне право влади на здійснення цього кроку, Кастельно занотовує:

«Дійсно, козаки багато разів добре прислужилися Росії; дійсно, вони користувалися привілеями, підтвердженими санкціями багатьох правителів; але ж ці послуги були добре оплачені; але ж ці привілеї були лише умовними. Не виконуючи встановлених приписами обов’язків, козаки самі відмовилися від тих вигід, які надавали їм ці привілеї. Ми гадаємо відповісти цією главою на всі ті памфлети, спрямовані проти Росії, з приводу знищення запорозького козацтва» [2170].

В іншому місці, торкаючись останніх років існування Запорозької Січі, Кастельно підкреслював, що запорожці вже багато в чому відійшли від заповітів своїх предків, багато з них вже були одруженими, хоча й

«селилися в окремому окрузі; місто Новомосковськ (Nowomoskowski), що раніше називалося Новоселиця (Nowoselitza), стало головним містом даного округу… Торгівельні оборудки змішувалися як попало з брязкотом зброї, запорожці вели велику торгівлю з Тавридою» [2171].

В цей час козаки активно займалися соляними промислами [2172]. Отже, поступово перетворювалися з військового стану на господарський.

Згодом Кастельно знов-таки відзначатиме участь відновлених козацьких загонів у війнах Росії й згадуватиме про їх вагомий внесок у перемогу в російсько-турецькій війні 1787-1891 рр., коли козаки прославилися при взятті Очакова, Хаджибея й Ізмаїла. Зокрема, автором «Історії Новоросії» було відмічено, що в розробці та здійсненні останньої військової операції, що принесла славу російській зброї, брав участь Захарій Чепіга (1725-1797) – Tchépéga – і саме козаки відзначилися в Ізмаїлі найбільшими звірствами стосовно мирного населення [2173].

Як відмічає історик, розквіт Росії, започаткований Петром І, відбувався на фоні ослаблення інших держав регіону. Між іншим, Кастельно згадує цікавий факт про занепад Кримського ханства в середині ХVІІІ ст., де великий вплив на політику держави захопила в свої руки ханша-анабеї, «дочка малоросійського селянина, забрана в неволю татарами», своєрідна «кримська Роксолана» [2174].

Значну увагу приділяє Кастельно економічному розвитку Новоросії й особливо комерції. Подібно до Пейссонеля й Антуана, він подає інформацію про товари, які реалізовуються чи можуть реалізовуватися через чорноморські порти, ціни, митні обмеження, аналізує перспективи розвитку торгівельних зв’язків і підкреслює велике значення, яке матиме Україна для європейської торгівлі. На прикладі нових міст Новоросії автор доводить стрімке зростання промисловості та сільського господарства в даному регіоні, в тому числі й за рахунок іноземної колонізації [2175].

Одним з перших французьких науковців Кастельно звернувся до вивчення української етнографії. Він розглядав життя, побут, одяг, звичаї, пісні, танці мешканців Новоросії. Зокрема, маркіз відзначав велику поширеність відомого «танцю козаків» [2176]. Проте в даному випадку значну частину етнографічних матеріалів він запозичив у шотландського дослідника Метью Гютрі, французький переклад праці якого «Дисертації про російські старожитності» було видано у Петербурзі в 1795 р. [2177]

Ще однією історичною розвідкою доби Реставрації, зміст якої був тісно пов’язаний з вивченням минулого козацької України, є праця науковця, літератора, політичного та військового діяча графа Нарциса-Ахілла де Сальванді (1795-1856) «Історія Польщі до та під час правління Яна Собеського», опублікована вперше у 1827 р. Ця книга мала успіх і витримала багато перевидань ще за життя свого автора.

Народжений в родині ірландського походження, Сальванді замолоду розпочав кар’єру військового в наполеонівській армії, відзначившись в 1813-1814 рр. у боях в Німеччині та Франції. З початком Реставрації він перейшов на військову, а згодом і цивільну службу до Людовіка ХVІІІ, різко виступав проти іноземної окупації, за що мав конфлікт з королівським урядом. В 1820-х рр. Сальванді співпрацював з ліберальною газетою «Журналь де деба». Підтримав революцію та сходження на трон Луї-Філіппа Орлеанського, а в період Липневої монархії посідав вагомі посади в уряді, зокрема, був міністром народної освіти. Був обраний також до Французької академії. Після 1848 р. він відійшов від політичного життя.

Над вдосконаленням своєї історичної розвідки про Яна ІІІ Собеського Сальванді працював до самої смерті, вносячи правки в кожне наступне перевидання. Він не приховував політичного контексту свого історичного дослідження. Жваво цікавлячись польськими питаннями, він уважно спостерігав за революційними рухами на розділених між трьома державами колишніх теренах Речі Посполитої. Цього монарха-полководця історик вважав тією видатною постатю, котра зуміла втримати Польщу в ХVІІ ст. на краю прірви й зупинити її тотальне руйнування. Пишучи про діяльність Собеського, автор завжди мав на увазі також поточні польські справи, аналізом яких завершував кожне видання своєї праці.

Природно, в книзі Сальванді вагомим є українознавчий аспект.

Вивчаючи життя та діяльність Яна Собеського, дослідник ознайомився з творами Пясецького, Пасторія, Анджея-Хризостома Залуського, Коховського, Пуфендорфа, Авріля, Божо-Далерака, Куає, Вольтера, Мальт-Брюна та ін. Проте найбільшу цікавість являє те, що в якості історичних джерел Сальванді використав також повідомлення французьких і голландських газет стосовно польських, в тому числі й українських, справ досліджуваного періоду. Наприклад, повідомляючи про битву під Підгайцями та похід в цей час запорожців Сірка до Криму, автор посилається при цьому на звістку з газети від 7 грудня 1667 р. [2178] Ще одне посилання на повідомлення старовинної газети бачимо при розгляді битви під Хотином в 1673 р. [2179]

Описуючи події ХVІІ ст. в Україні, історик постійно вживає дещо застарілі топоніми «Червона Русь», «Чорна Русь», що змушує його пояснювати значення цих термінів, які вже мало використовувалися в ХІХ ст., для сучасних йому французьких читачів, щоб не ввести їх в оману. Сальванді конкретизує, що слова «la Russie» («Русь»=«Росія») і «les Russes» («русини»=«росіяни») відносяться до «Червоної Русі» або Київщини та її населення, тоді як «Чорна Русь» – це земля навколо Львова [2180]. В той же час в його творі широко вживаються вже також архаїчні для тогочасних французів поняття «московити» та «Московія».

Звичайно, Україна для Сальванді міцно асоціюється з «країною козаків», а самі козаки постають в його «Історії Польщі до та під час правління Яна Собеського» як окрема нація. Автор постійно використовує поняття «козацька нація» у своєму творі. Отже, поняття «козак» тут є не стільки соціальним, скільки етнічним. Це тим більше цікаво, оскільки на теренах Червоної та Чорної Русі, за уявленнями історика, проживали русини (=росіяни), споріднені з московитами. Ці русини були ще однією нацією, окремою від козаків, однак близькі до них за духом і спільною релігією, що робило інтереси цих двох сусідніх націй спільними. Власне кажучи, всі повстання і війни в Україні козаки вели спільно з русинами. Останні були автохтонними мешканцями цих земель з домонгольських часів. «Козацька» ж нація, на думку Сальванді була новотвором і виникла наступним чином:

«Відтоді [йдеться про 1648 р. – Є. Л.] мешканці України стали відомими. Їх з незапам’ятних часів називали козаками, унікальним народом, що походив з усіх рас, котрі завоювували ці області, але головним чином з суміші босняків і татар (les Kosakes, peuple singulier, issu de toutes les races qui envahirent ces contrées, mêlé principalement de Bosniaques et de Tatars), яка розросталася завдяки кріпакам-втікачам, шляхтичам-вигнанцям або тим людям, що мали дурну славу в навколишніх державах. Сюди потрапляли навіть німецькі, іспанські, французькі авантюристи, призвичаєні до військового ремесла.

Ці люди сформували під ярмом польських сеньйорів, володіючих маєтками, та сюзеренітетом корони, котра володіла більшістю укріплених місць, незалежну республіку диких пастухів і солдатів-землеробів.

Ці пастухи, ці землероби, завжди напоготові до війни, виснажили своїм опором народ Чінгісхана і, роблячи безперервно свої напади, вони відтіснили мало-помалу Татарську імперію на край Європи – до Бессарабії та Криму, резиденції султанів з дому Гіреїв» [2181].

Якщо уявлення про татарський компонент в основі українського козацтва було думкою досить традиційною в західній історіографії, то згадку про «босняків» у Сальванді пояснити непросто. Що ж стосується авантюристів з Західної Європи, то тут можна згадати, що подібне до цього твердження висловлював перед тим і де Лагард [2182].

Розгляд подій Хмельниччини займає в книзі Сальванді дуже важливе місце. Вважаючи козаків дикою нацією, а їхнього найголовнішого ватажка Богдана Хмельницького називаючи «варваром», Сальванді відчуває велику симпатію до цих волелюбних степовиків. Всю відповідальність за вибух народного невдоволення в Україні у 1648 р. він покладає на польську шляхту, котра нехтувала не лише інтересами простого люду, але й своєї держави. Цілковито в дусі романтизму історик інтерпретує ідею народності, коли Хмельницький, «полководець досвідчений і хоробрий», підштовхуваний власною трагедією, береться за зброю, щоб помститися не лише за свої кривди, але й за страждання своєї нації. В іншому місці він згадує про справжніх народних героїв – трьохсот козаків під Берестечком, які прикривали відступ своїх товаришів і полягли всі до одного. Не забуває Сальванді згадати й про подвиг останнього з цих оборонців – козака з косою, котрий впродовж трьох годин воював один проти цілої польської армії [2183].

Автор переказує історію конфлікту між Хмельницьким і Чаплинським, підкреслюючи, що Владислав ІV сам підлив масла у вогонь, підштовхнувши козаків до виступу проти шляхти, котрий він прагнув використати для зміцнення своєї влади. Сальванді наводить і легендарну фразу короля «Чи не маєте ви шабель?», якою той заохочував козаків до повстання [2184].

Аналізуючи політичну ситуацію на момент вибуху Хмельниччини, французький дослідник приходить до висновку, що виступ козаків відбувався за максимально сприятливих для них умов. Король був зацікавлений у повстанні, щоб приборкати шляхту. В Європі ще не була завершена Тридцятирічна війна. Крім того, козаки мали негласну підтримку з боку польського уряду, оскільки планувалася десантна операція до Константинополя, який ті мали блокувати з 600 кораблями, в той час як Владислав ІV, підтриманий венеціанцями, мав розпочати війну з османами [2185]. В умовах тотального обурення свавіллям польської шляхти в Україні козаки, підтримані русинами та в союзі з татарами, як веде далі Сальванді, стали грізною силою для Речі Посполитої. Обрання Яна ІІ Казимира королем було здійснено саме під їх тиском.

Говорячи про успіхи повстанських військ в 1648 р., Сальванді наводить приклади жорстокості як з українського (коли було вбито 30 000 шляхтичів і вчинено наругу над католицькою релігією та духовенством), так і польського боку. Особливо він наголошує на звірствах, здійснюваних за наказом Яреми Вишневецького, котрого за це називає «монстром» [2186]. Цей магнат, на думку історика, несе персональну відповідальність за посилення бойових дій і тисячі загублених невинних життів. Жорстокість польських каральних загонів лише ще більше роздмухувала вогонь заколоту.

Сальванді зазначає, що згодом саме відраза та ненависть до Яреми Вишневецького в Україні призвела до несприйняття його сина на польському престолі козаками та стала однією з причин переходу Дорошенка під турецький протекторат [2187].

Завдяки своїй продуманій політиці та безглуздій жорстокості поляків Хмельницький, як зазначає Сальванді, незабаром «мав під своїм прапором всю Україну та Русь» [2188]. Головною метою козацького лідера, на думку історика, було утворення в Україні самостійної держави, однак при цьому не розриваючи історичного зв’язку з Польщею. Навіть йдучи в 1654 р. на союз з царем, згідно баченню Сальванді, Хмельницький не полишав сподівань утвердити незалежну Україну, яка в майбутньому могла б укласти федеративну злуку з Польським королівством, подібно до Литви. Французький історик пише:

«Богдан волів створити незалежну державу, поєднану зв’язками тісної федерації з Польщею. Його підпорядкування Москві було не більше, ніж загроза полякам. Після нього [тобто після смерті Хмельницького – Є. Л.] це стало реальністю… Козацьку націю було першою поневолено. Вона невідворотно потрапила під ярмо царів» [2189].

Сальванді яскраво показує, як Хмельницький, спираючись на допомогу татар, турків, московитів, втручаючись у молдавську політику, намагався втілити свій грандіозний задум у життя. Дослідник доволі детально висвітлює військову та політичну діяльність козацького гетьмана. Французький історик значну увагу приділяє висвітленню битв під Зборовом і Берестечком, а також польсько-українським мирним угодам 1649-го і 1651-го років, які виразно довели дипломатичний хист великого Богдана. До речі, Хмельницького Сальванді називає переважно саме так, по імені – Богдан.

Як зазначає автор, Хмельницький до останніх днів виношував різні комбінації, які б допомогли йому утвердити незалежність вже фактично самостійної козацької держави. Проте міжнародна ситуація не дозволила очільнику України цього зробити. На боці Польщі був весь католицький світ, в тому числі й Франція, роль якої у цьому конфлікті Сальванді неодноразово підкреслює. Також, як він зауважує, утвердження незалежної України не було вигідним навколишнім державам, які прагнули просто прилучити її землі до себе, але мудрішим за всіх виявився Олексій Михайлович. Зрозумівши, що цар дбає лише про власні інтереси й байдуже ставиться до прагнень козацької нації, Хмельницький не полишав ідею знайти нового, більш вигідного покровителя для України. Саме це й стало, по суті, політичним заповітом гетьмана.

«Козацька нація, неспокійна та войовнича, як Польща, – пише Сальванді, – як і та малокерована та погано визначена, з останніх сил боролася проти фатального впливу, котрий її заводив у рабство. Богдан зумів підтримувати її незалежність, проте не зміг її утвердити. Звільнена ним з-під польського ярма, вона знову зазнала після нього небезпеку поневолення від альянсу з московитом. Скинувши з себе загрозливі пута, вона почала шукати навсібіч руку підтримки, котра не була б такою тяжкою» [2190].

Найкращими продовжувачами справи Хмельницького історик вважає гетьманів Виговського та Дорошенка. Перший, перебравши булаву від недосвідченого Юрія Хмельницького, намагався реалізувати задум Богдана про федеративний союз з Річчю Посполитою та «відтворення старовинного Руського королівства у вигляді незалежного князівства на кшталт Литви», що й стало основним положенням Гадяцького трактату в 1658 р. [2191] Проте розгромлений росіянами (про битву під Конотопом Сальванді не згадує, очевидно, не знаючи про неї) та власною козацькою опозицією на чолі з Юрієм Хмельницьким, Виговський змушений був тікати до Польщі, де згодом був підступно розстріляний за наказом Яна ІІ Казимира. Цей злочин Сальванді вважає великою помилкою польського уряду, яка лише підірвала його становище [2192].

Юрія Хмельницького у політичному плані дослідник вважає бездарним. На його думку, той своїми діями посприяв руйнуванню величного задуму свого батька. Цікаво відзначити, що практично єдиний серед французьких авторів Сальванді подає історію турецького полону Юрія та спробу його втечі, наведену свого часу Божо [2193]. А ось до Дорошенка, який в цілому продовжував політику Богдана, історик ставиться з більшою прихильністю. Головними чинниками, що зумовили протурецьку орієнтацію цього гетьмана, згідно Сальванді, стала ворожість до нього уряду Михайла Вишневецького, сина ненависного козакам Яреми, приклад існування під османським протекторатом автономних православних князівств, а також політичний вплив Йосипа Тукальського з його опертям на Константинополь. «Дорошенко прийняв рішення вдатися до протекції великого правителя, подібно до дунайських князів. Київський митрополит Тукальський підбадьорював його обернути свої погляди до столиці східної церкви», – занотовує Сальванді [2194].

Цікаво відзначити, що діяльність Дорошенка, як і Богдана Хмельницького та інших гетьманів, французький історик намагається розглядати крізь призму політичних інтересів України. Він аналізує державотворчі прагнення та заходи Дорошенка, висвітлюючи головні причини, що завадили цьому козацькому лідеру утвердити самостійність української держави, створеної славетним Богданом. Такими причинами, на думку Сальванді, були не лише зовнішні, які полягали в протидії намірам Дорошенка з боку Речі Посполитої чи Московії, але й внутрішні, що визначалися діями місцевої козацької опозиції. Зокрема, дослідник зазначає, що поляками був підтриманий Ханенко, який зумів привернути на свій бік значну частину козацтва; а, коли Дорошенко в союзі з татарами обложив у 1667 р. польську армію Яна Собеського під Підгайцями, запорожці здійснили успішний і зухвалий рейд до Криму, що змусило татар, союзників гетьмана, негайно повертатися додому [2195]. Згодом Сальванді зауважує, що потужним конкурентом у козацькому середовищі для Дорошенка став «гетьман запорожців» Сірко, котрий заздрив його славі [2196].

Як випливає з «Історії Польщі до та під час правління Яна Собеського», турецько-татарський вектор політики Дорошенка був в цілому продовженням політичних Богданових комбінацій. Втім, як зазначає далі Сальванді, мусульманським володарям були байдужі бажання України. Декларативно підтримавши козаків і «грецьку» релігію, вони піддали їхню країну нещадному спустошенню та руйнуванню. Дуже велику увагу Сальванді приділяє польсько-турецькій війні 1672-1676 рр., коли в повну силу й проявився полководницький талант Собеського. Серед подій цього періоду, розглянутих французьким науковцем, можна згадати, зокрема, захоплення Кам’янця-Подільського турками, похід на Львів, укладення Бучацького миру, битву під Хотином, оборону Паволочі від поляків козаками Андрія Дорошенка, зруйнування Умані турками, похід Сірка проти татар і турків, битву під Львовом, облогу Теребовлі турками, битву під Журавном й укладення тут миру [2197].

Варто відзначити, що окрему увагу Сальванді приділяє різнобою в найменуваннях Львова. Він використовує переважно німецький варіант його назви – Lemberg, як це було позначено на більшості тогочасних західноєвропейських карт. В той же час він подає польську назву цього міста (Lwów) та латинську (щоправда у варіанті Leopold). Говорячи про цю старовинну столицю Чорної Русі історик зазначає, що її була названо на честь князя Лева «сина Данила Галицького, короля Русі, від якого, як кажуть пішли Даниловичі, предки по материнській лінії Собеського» [2198].

Зважаючи на те, що Україна в політиці Яна ІІІ Собеського посідала надзвичайно важливе місце, Сальванді не випускає її з поля зору свого дослідження й надалі. Між іншим, він згадує, що після переходу Дорошенка до московитів турки віддали гетьманську булаву своєму в’язню Юрію Хмельницькому, а, коли той не виправдав їхніх сподівань, молдавському господарю – Георгію Дуці [2199].

Звичайно, найчільніше місце у висвітленні військовій діяльності Собеського посідає порятунок Відня у 1683 р., проте й тут автор не забуває згадати про козацький чинник. Він відзначає, що польський король всіляко намагався залучити якомога більшу кількість козаків до віденського походу й дуже журився через їхнє запізнення [2200].

Сальванді показує, що до кінця своїх днів його герой намагався витіснити турків і татар з українських земель Речі Посполитої й заради цього навіть пішов на укладення Вічного миру з Москвою.

Відзначимо також, що Сальванді був цілком сприйнятий вольтерівський образ Мазепи. Французький історик згадує про штрихи з біографії цього керманича України, наведені колись «королем філософів», як факти загальновідомі. Так, він зауважує, що в почеті Марії-Луїзи де Гонзаги «був один паж королеви, більш відомий своїми галантними справами, ніж військовими, приречений долею з’явитися за 60 років потому поміж Карлом ХІІ і Петром Великим, як вождь козаків, всупереч волі яких він хотів проявити свою хоробрість. Це був Мазепа» [2201].

Характеризуючи загалом «Історію Польщі до та під час правління Яна Собеського», треба відмітити, що, хоча більшість наведених Сальванді свідчень була запозичена ним з праць інших авторів, науковець зміг віднайти цікаві історичні джерела досліджуваного періоду, зокрема, старовинні французькі та голландські газети другої половини ХVІІ ст., а також досить призабуті праці Божо-Далерака, постать якого він логічно ідентифікує, як одну й ту саму особу.

Намагаючись не повторювати працю Куає, присвячену Яну Собеському, Сальванді створює своє бачення діяльності цього полководця та монарха. Прикметною рисою поглядів історика стало прагнення розглянути діяльність українських лідерів у відповідності до політичних і національних інтересів самої України. Сальванді наголошує, що спочатку Хмельницький, а потім Виговський і Дорошенко намагалися утвердити самостійність козацької держави, що, зрештою, не було втілено у життя, як внаслідок зовнішньої агресії, так і внутрішніх міжусобних чвар у середовищі козаків. Останньою спробою відродження незалежної України, щоправда, вже без значної підтримки з боку козаків, згідно Сальванді, був виступ Мазепи в 1708-1709 рр.

Оскільки праця Сальванді здобула великий успіх на заході, його бачення подій в Україні ХVІІ-го ст. мало значний вплив на розвиток подальшої французької історіографії історії України.

Серед узагальнюючих історичних нарисів доби Реставрації, де зачипається козацьке минуле України, згадаємо також «Історію Росії та Петра Великого», видану в Парижі у 1829 р. [2202] Постать її автора доволі цікава. Це граф Філіпп-Поль де Сегюр (1780-1873), відомий політик, науковець і військовий, член Французької академії, пер Франції. Він був сином згаданого раніше французького посла при дворі Катерини ІІ. Найбільшу відомість де Сегюр отримав як автор «Історії Наполеона та його Великої армії в 1812 р.» – праці, яка значною мірою базувалася на особистих спогадах автора, учасника цього походу та близької до Наполеона людини. «Історія Наполеона» мала шалений успіх і за три роки витримала десять перевидань.

Звертаючись до історії Росії, де Сегюр ретельно опрацював джерела та літературу (переважно франкомовні) з предмету його наукових зацікавлень. Серед авторів, твори яких були використані ним, можна побачити й таких, що описували минуле України: Маржере, Пасторій, де ла Невілль, Перрі, Нестезюрануа, де Гінь, Манштейн, Вольтер, Міллер, Соліньяк, Штраленберг, де Рюльєр, Левек, Леклерк, Шерер, Паллас, Шторх, Мальт-Брюн та ін. Втім, українознавчий аспект в «Історії Росії та Петра Великого» де Сегюра є несуттєвим і не йде далі побіжних згадок.

Мабуть, буде доречним згадати, що в 1826 р. у Парижі, як переклад з російської, була опублікована книга під назвою «Доба Петра Великого та діяння й величні звершення його полководців і міністрів, котрі прославилися в царювання цього імператора; твір написаний за актами та рукописами московських архівів» [2203]. На титульній сторінці цього видання бачимо ім’я автора книги – Бантиш-Каменський.

Звичайно, тут йдеться про видатного історика Дмитра Миколайовича Бантиша-Каменського (1788-1850) та його працю «Деяния знаменитых полководцев и министров, служивших в царствование Государя Императора Петра Великого», видану в Москві у 1812-1813 рр. [2204] Дана праця значною мірою була пов’язана з розглядом подій кінця ХVІІ – початку ХVІІІ ст. в Україні й, зокрема, з діяльністю Мазепи. Хоча в працях Леклерка та Шерера вже здійснювався переклад твору Грабянки та «Короткого опису Малоросії», гадаємо, саме Бантиша-Каменського можемо назвати першим істориком України, твір якого повністю був перекладений французькою.

Серед тогочасних французьких перекладів з російської відзначимо також статтю «Український філософ Григорій Савич Сковорода» (1828) історика, етнографа, фольклориста й літературознавця Івана Михайловича Снегірьова (1793-1868), опубліковану у французькому часописі «Bulletin du Nord: journal scientifique et littéraire» («Бюллетен дю Нор: журналь с’янтіфік е літтерер» – «Північний бюлетень: науковий і літературний журнал»), що видавався у Москві під редакцією Жоржа Лекуанта де Лаво [2205]. Російський оригінал даної статті було опубліковано в журналі «Отечественные записки» (1823) [2206].

Ще одним твором, фактично перекладного характеру, пов’язаним з Україною, стала праця відомого французького лексикографа й орієнталіста Армана-П’єра Косcена де Персеваля (1795-1871) «Короткий історичний нарис про війну турків з росіянами від 1769-го по 1774-й рік, запозичений з анналів турецького історика на ім’я Вассіф-Ефенді» [2207]. Дана розвідка Коссена де Персеваля побачила світ у Парижі в 1822 р.

Автор, син перекладача, сходознавця й викладача східних мов Жана-Жака-Антуана Коссена де Персеваля (1759-1835), деякий час жив у Стамбулі, практикуючись в знанні турецької й арабської мов у султанського драгомана. В столиці Оттоманської Порти він отримав змогу познайомитися з турецькими архівами. Наслідком цих його студій і стала вищезгадана праця, предметом якої став перебіг бойових дій російсько-турецької війни 1768-1774 рр., яка точилася переважно на землях сучасної України. Розглядаючи перипетії цього збройного протистояння, Коссен де Персеваль використовував праці своїх земляків – Кераліо, де Тотта, Левека, де Рюльєра. Проте головну інформацію, як було вже видно з назви його твору, він черпав зі свідчень зазначеного турецького історика.

«Короткий історичний нарис про війну турків з росіянами» Коссена де Персеваля цікавий тим, що на відміну від праці Кераліо, який розглядав цей конфлікт під російським кутом зору, дозволяє побачити війну очима турків. Досить незначною на сторінках цієї книги є козацька присутність. Хоча тут подекуди згадуються козаки, яких царські воєначальники використовували з розвідувальною чи сторожовою метою, часто йдеться не про запорожців, а про донців, але в цілому згадки про участь козаків у війні тут скоріше виняток, ніж правило.

Примітки

2106. Desprez H. Souvenirs de l’Europe orientale // Revue des Deux Mondes. – 1847. – T. 17. – P. 1007-1029; Desprez H. La Moldo-Valachie et le mouvement roumain // Revue des Deux Mondes. – 1848. – T. 21. – P. 105-133; Desprez H. La Turquie et l’Alliance austro-russe // Revue des Deux Mondes. – 1849. – T. 4. – P. 542-551; Desprez H. La Russie et la crise europeenne // Revue des Deux Mondes. – 1850. – T. 5. – P. 1100-1123; Desprez H. Litterature slave // Revue des Deux Mondes. – 1850. – T. 6. – P. 524-542.

2107. Desprez H. Des colonies militaires de l’Autriche et de la Russie // Revue des Deux Mondes. – 1847. – T. 19. – P. 722-735.

2108. Desprez H. Souvenir de l’Europe Orientale // Revue des Deux Mondes. – 1847. – T. 17. – P. 1007-1029; Кирило-Мефодіївське товариство: У 3 т. / АН УРСР. Археографічна комісія та ін.: упорядники М. І. Бутич, І. І. Глизь, О. О. Франко; головний редактор П. С. Сохань. – К.: Наукова думка, 1990. – Т. 1. – 544 с. – С. 377-384.

2109. Cahen S. Manuel d’histoire universelle, resume-raisonne des faits et evenemens les plus importans: des inventions les plus utiles et des hommes les plus remarquables, depuis le commencement du monde jusqu'en 1836. – P.: Librairie encyclopedique de Roret, 1836. – 418 p. – P. 252, 309.

2110. Ott A. Manuel d’histoire universelle: Histoire du moyen age et histoire moderne. – P.: Chez Paulin, Libraire, 1842. – T. 2. – Partie 2. – 543 p. – P. 495-496.

2111. Darier J.-M., Doyon J., Henri D., Leon E., Sot V., Louis F., Potin Y. Histoire 2-de. Programme 2010. Manuel de l’eleve. Collection Guillaume Le Quintrec. – P.: Nathan, 2010. – 320 p.; Berneron-Couvenhes M.-F., Culerrier P., Grevy J., Lascar F., Louaas T., Matheron-Ruel V., Nielen A., Walch A. Histoire 2-de. Les fondements du monde contemporain / Sous la direction de J. Grondeux. – P.: Bordas, 2005. – 304 p.; Bartoli J., Cottet O., Gasnier V., Poincet M., Polton J.-C., Tissier A., Ziegler V. Histoire-Geographie 5-e / Sous la direction de M. Ivernel. – P.: Hatier, 2001. – 334 p.; Bartoli J., Carol A., Cottet O., Gasnier V., Poincet M., Polton J.-C., Tissier A., Ziegler V. Histoire-Geographie 5-e / Sous la direction de M. Ivernel. – P.: Hatier, 2005. – 352 p.; Bartoli J., Carol A., Cottet O., Gabion A., Gasnier V., Guerber E., Henri G., Poincet M., Polton J.-C., Prevost H. Histoire-Geographie 6-e / Sous la direction de M. Ivernel. – P.: Hatier, 2000. – 318 p.; Bartoli J., Carol A., Cottet O., Gabion A., Gasnier V., Guerber E., Henry G., Poincet M., Polton J.-C., Prevost H. Histoire-Geographie 6-e / Sous la direction de M. Ivernel. – P.: Hatier, 2004. – 336 p.; Bacuvier M.-F., Biaggi C., Bourens C., Bourquin L., Caruso O., Chaudron E., Clement M., Dalmasso A.-M., Garcia P., Knafou R., Ruhlmann J. Histoire-Geographie 4-e / Sous la direction de E. Chaudron et R. Knafou. – P.: Belin, 2002. – 336 p.; Carol A., Lecouvey-Guerin H., Panouille J.-P., Polton J.-C., Steinbock F., Tardy E., Ziegler V. Histoire-Geographie 4-e / Sous la direction de M. Ivernel. – P.: Hatier, 2006. – 384 p.; Martinez J.-C., Chastrusse C., Roussy D. Histoire-Geographie 4-e. 32 fiches d’activite. Avec une initiation progressive au brevet. – P.: Hatier, 2006. – 32 p.; Carol A., Fremont A., Marchand L., Martinetti F., Mougenet P., Muller D., Olive V., Pasqualini P., Richard Y., Rubio-Daumas A.-M., Ruhlmann J., Vautier S., Widemann T. Histoire-Geographie 4-e / Sous la direction de M. Ivernel et B. Villemagne. – P.: Hatier, 2011. – 384 p.

2112. Ferrand A.-F.-C.-Ch., comte de. Histoire des trois demembrements de la Pologne pour faire suite l’Histoire de l’anarchie de Pologne par Rulhiere. – P.: Chez Deterville, 1820. – T. 1. – XLIV+494 p; T. 2. – 472 р.; T. 3. – 602 p.

2113. Ibid. – T. 1. – P. 125.

2114. Ibid. – T. 3. – P. 577.

2115. Ibid. – T. 1. – P. 342, 451.

2116. Ibid. – P. 178, 281-284, 295-300.

2117. Ibid. – T. 2. – P. 471-472.

2118. Castelnau G. de. Essai sur l’histoire ancienne et moderne de la Nouvelle Russie… – T. 1. – VI+351 p.; T. 2. – 387 p.; T. 3. – 347 p.

2119. Полевщикова Е. В. Неизвестное и известное о маркизе де Кастельно… – С. 17-19.

2120. Там само. – С. 19-21.

2121. Полевщикова Е. В. Французы в учебных заведениях Одессы. 1803-1822 гг. – С. 110-126; Траверсе О. Французи в Україні: герцог Рішельє, граф Ланжерон, маркіз де Траверсе // Діалог. Історія, політика, економіка. – К., 2002. – № 2: Україна і Франція. – С. 83-89.

2122. Castelnau G. de. Essai sur l’histoire ancienne et moderne de la Nouvelle Russie… – T. 2. – Р. 195; Masson Ch.-F.-Ph. Memoires secrets sur la Russie… – 1802. – T. 3. – Р. 135.

2123. Castelnau G. de. Essai sur l’histoire ancienne et moderne de la Nouvelle Russie… – T. 2. – Р. 179.

2124. Ibid. – P. 205.

2125. Ibid. – P. 225.

2126. Ibid. – T. 3. – P. 6.

2127. Ibid. – T. 2. – P. 152.

2128. Ibid. – P. 201.

2129. Боровой С. Я. Франция и внешнеторговые операции на Черном море в последней трети XVIII – начале XIX в. – С. 502-503.

2130. Castelnau G. de. Essai sur l’histoire ancienne et moderne de la Nouvelle Russie… – T. 1. – Р. 6.

2131. Ibid. – T. 2. – P. 164.

2132. Ibid. – T. 1. – P. 1.

2133. Ibid. – T. 2. – P. 339.

2134. Полевщикова Е. В. Неизвестное и известное о маркизе де Кастельно… – С. 15-26.

2135. Там само. – С. 21-22.

2136. Федосеев Н. Ф. Судьбы керченских археологов // Материалы юбилейной конференции, посвященной 175-летию музея (Керчь, 27-29 июля 2001 г.). – Керчь, 2001. – С. 20-21.

2137. Castelnau G. de. Essai sur l’histoire ancienne et moderne de la Nouvelle Russie… – T. 1. – Р. 212; Т. 2. – P. 347-352.

2138. Ibid. – T. 1. – P. 299-300.

2139. Ibid. – P. 4.

2140. Ibid. – P. 203-205.

2141. Ibid. – P. 292.

2142. Ibid. – P. 4.

2143. Ibid. – T. 3. – P. 323, 325.

2144. Ibid. – P. 282.

2145. Ibid. – T. 1. – P. 236.

2146. Ibid. – P. 312-313.

2147. Ibid. – P. 315.

2148. Ibid. – T. 2. – P. 5-6.

2149. Ibid. – T. 1. – P. 319-320.

2150. Ibid. – T. 2. – P. 8.

2151. Ibid. – P. 27.

2152. Ibid. – T. 1. – P. 319.

2153. Ibid. – T. 2. – P. 9.

2154. Ibid. – T. 1. – P. 271.

2155. Ibid. – P. 7.

2156. Ibid. – P. 240.

2157. Ibid. – P. 288.

2158. Ibid. – T. 2. – P. 6-7, 13, 17.

2159. Scherer J.-B. Annales de la Petite-Russie… – T. 2. – Р. 207-210; Шерер Ж.-Б. Літопис Малоросії… – С. 283-284.

2160. Castelnau G. de. Essai sur l’histoire ancienne et moderne de la Nouvelle Russie… – Т. 2. – P. 37-38.

2161. Ibid. – P. 10.

2162. Ibid. – T. 1. – P. 318.

2163. Ibid. – P. 336.

2164. Ibid. – P. 315.

2165. Ibid. – T. 2. – P. 5-22.

2166. Ibid. – P. 35.

2167. Ibid. – P. 144.

2168. Ibid. – P. 145.

2169. Ibid. – P. 148.

2170. Ibid. – P. 146.

2171. Ibid. – T. 1. – P. 237, 240.

2172. Ibid. – T. 2. – P. 251.

2173. Ibid. – P. 207-219.

2174. Ibid. – P. 86.

2175. Ibid. – P. 333-344; T. 3. – P. 131-317.

2176. Ibid. – T. 2. – P. 372-383.

2177. Guthrie M. Dissertations sur les antiquites de Russie. Contenant l’ancienne mythologie, les rites paїens, les fetes sacrees, les jeux ou ludi, les oracles, l’ancienne musique, les instrumens de musique villageoise, les coutumes, les ceremonies, l’habillement, les divertissemens de village, les marriages, les funerailles, l’hospitalite nationale, les repas, etc. etc. des Russes; compares avec les memes objets chez les anciens, & particulierement chez les Grecs. Avec six planches de figures et de musique. – Saint-Petersbourg: De l’Imprimerie du Corps Imperial des Cadet Nobles, 1795. – 240 p.

2178. Salvandy N.-A. de. Histoire de Pologne avant et sous le roi Jean Sobieski. – Bruxelles: N.-J. Gregoir, V. Wouters et C-e, 1841. – T. 1. – Р. 206.

2179. Ibid. – P. 273-280.

2180. Ibid. – P. 126.

2181. Ibid. – P. 117-118.

2182. La Garde-Chambonas A.-L.-Ch., comte de. Voyage de Moscou a Vienne par Kiow, Odessa, Constantinople, Bucharest et Hermanstadt… – Р. 131-132.

2183. Salvandy N.-A. de. Histoire de Pologne avant et sous le roi Jean Sobieski. – Bruxelles: N.-J. Gregoir, V. Wouters et C-e, 1841. – T. 1. – Р. 142.

2184. Ibid. – P. 121-122.

2185. Ibid. – P. 122.

2186. Ibid. – P. 124.

2187. Ibid. – P. 230.

2188. Ibid. – P. 133.

2189. Ibid. – P. 163-164.

2190. Ibid. – P. 235.

2191. Ibid. – P. 164.

2192. Ibid. – P. 166, 187.

2193. Ibid. – T. 2. – P. 62-63.

2194. Ibid. – T. 1. – P. 235.

2195. Ibid. – P. 206, 237, 257.

2196. Salvandy N.-A. de. Histoire du roi Jean Sobieski et du royaume de Pologne. – P.: Didier et C-e, 1855. – T. 2. – P. 18.

2197. Ibid. – P. 12-50; Salvandy N.-A. de. Histoire de Pologne avant et sous le roi Jean Sobieski. – Bruxelles: N.-J. Gregoir, V. Wouters et C-e, 1841. – T. 1. – Р. 243-248.

2198. Salvandy N.-A. de. Histoire du roi Jean Sobieski et du royaume de Pologne. – P.: Didier et C-e, 1855. – T. 2. – P. 22.

2199. Ibid. – P. 62-64.

2200. Ibid. – P. 118.

2201. Salvandy N.-A. de. Histoire de Pologne avant et sous le roi Jean Sobieski. – Bruxelles: N.-J. Gregoir, V. Wouters et C-e, 1841. – T. 1. – Р. 132.

2202. Segur Ph.-P. de. Histoire de la Russie et de Pierre le Grand. – P.: Chez Baudouin Freres, 1829. – VIII+584 p.

2203. Bantisch-Kamensky D. Siecle de Pierre-le-Grand, ou actions et hauts faits des capitaines et des ministres qui se sont illustres sous le regne de cet empereur. Ouvrage ecrit d’apres les actes et manuscrits des archives de Moscou. Traduit du russe et orne de portraits. – P.: Chez Ponthieu et Guiraudet, 1826. – 408 p.

2204. Бантыш-Каменский Д. Н. Деяния знаменитых полководцев и министров, служивших в царствование Государя Императора Петра Великого. – М.: Типография Н. С. Всеволожского, 1812. – Ч. 1. – XV+290 с.; 1813. – Ч. 2. – 352 с.

2205. Sneguirew I. M. Gregoire Savitch Skovoroda, philosophe de l’Ukraine // Bulletin du Nord: journal scientifique et litteraire / Par Georges Lecointe de Laveau. – Moscou, 1828. – Cahier IX (septembre). – P. 149-156; Cahier XI (novembre). – P. 270-275.

2206. Снегирев И. M. Украинский философ Григорий Саввич Сковорода // Отечественные записки. – 1823. – Ч. 16. – № 42 – С. 96-106; № 43 – С. 249-263.

Подається за виданням: Євген Луняк Козацька Україна 16 – 18 ст. у французьких історичних дослідженнях. – К.-Ніжин: Видавець Лисенко М.М., 2012 р., c. 499 – 520.