3. 2. Минуле України в нарисах Жана Ле Лабурера про Русь і козаків

Луняк Євген

В 1647 р. у французькій столиці побачила світ праця культурного та релігійного діяча Жана Ле Лабурера сіра де Блеранваля «Повідомлення про подорож королеви Польщі та про повернення мадам де Гебріан, дружини маршала, жінки, що виконувала повноваження надзвичайного посла та супроводжувала королеву». Цей твір являє собою надзвичайну цікавість в контексті розвитку історичних досліджень козацької України у Франції. Між іншим, його автор підкреслював, що писав свою роботу саме як історик. Серед вітчизняних науковців, що побіжно торкалися розгляду даної праці можна назвати Наливайка [401] та Дашкевича [402]. Але, на жаль, цей твір залишається ще недостатньо вивченим у вітчизняній історіографії, тож варто зупинитися на роботі цього автора більш уважно.

Хоча сам твір, що складається з трьох частин, є, по суті, докладною реляцією про відправлення французького посольства до Польщі для супроводу Марії де Гонзаги, яка стала нареченою Владислава ІV, його друга частина представляє собою детальний опис історії та географії Речі Посполитої. Ле Лабурер, якого у вітчизняній історіографії частіше називають просто Лабурер, відзначає, що те, що його співвітчизники звикли називати Польщею, насправді є об’єданнням різних держав під егідою польського короля.

«Я залишаю космографам, – пише він, – труд підрахувати межі кожної з цих провінцій, але з погляду історика я обмежуся лише вказівкою, що вся вона [Річ Посполита – Є. Л.] має більше п’ятисот льє вздовж і майже стільки ж вшир» [403].

Далі Ле Лабурер занотовує основну мету свого дослідження:

«Перші королі володіли колись лише стародавньою Польщею, сьогодні вона втричі більше й складається не тільки з королівської частини, але й з інших земель, які були приєднані завдяки зброї чи шлюбам. Це Велике князівство Литовське, також Великі князівства Руське, Пруське, Мазовецьке, Жемайтійське, Ливонське та Чернігівське, що в свою чергу поділяються на інші князівства. Я збираюся показати окремо кожну з цих держав, які, власне кажучи, складають країну сарматів європейських разом з частиною Московії» [404].

Заслуговує на щирий подив та обставина, що ця книга, створена молодим автором (Ле Лабуреру було лише 24 роки, коли вона вийшла), містить таку докладну й деталізовану інформацію про володіння польських королів, яка дозволяє визнати її своєрідною енциклопедією тогочасної Речі Посполитої. Наливайко називає працю Ле Лабурера одним з «кращих зразків західної політичної літератури XVII ст. про Річ Посполиту» [405].

Велику увагу французький автор приділяє у своєму описі землям і населенню України, яку у відповідності до усталеної традиції він називає Руссю, визнаючи її однією з найважливіших провінцій польської корони. Географічна локалізація Русі для Ле Лабурера викликала певні труднощі, зважаючи на розмитість уявлення про цю територію в тогочасній літературі та картографії. Намагаючись пояснити, які саме землі він розуміє під цим поняттям, автор зазначає на початку глави «Про Русь»:

«Я розумію тут під словом «Русь» країну, яка власне зветься Роксоланією і є лише маленькою часткою тієї великої країни Русь, що складає головну частину держави великого князя московського, який визначає себе, зазвичай, великим володарем русинів, а інколи імператором та володарем всієї Русі (J’entens sous le mot de Russie, le pays proprement appellé alors Roxolanie, qui ne fait qu’une petite partie de ce Grand pays de Russie qui est le principal Estat du Grand Duc de Moscovie, qui se qualifie ordinairement Grand Seigneur des Russies, & quelquefois Empereur & dominateur de toute Russie)» [406].

Отже, Русь-Роксоланію Ле Лабурера можна географічно визначити приблизно територією сучасної України, виключаючи причорноморські землі, що належали туркам і татарам. Хоча французький дослідник і розумів, що це лише частина від великого масиву руських земель, левову частку яких він відносив до володінь великого князя московського. Всі руські володіння польської корони Ле Лабурер об’єднує під сукупною назвою Чорної Русі:

«Та Русь, що належить королю Польщі, зветься Чорною, або Південною (Russie Noire, autrement meridionale). Головним серед її міст є Львів (Leopoly)» [407].

Звернімо увагу на те, що Чорну (Південну) Русь Ле Лабурер розташовує практично на тих самих теренах, на яких за кілька років потому Боплан розмістить Україну. Це буде останнім відзначено навіть у повній назві свого твору «Опис Укранії, яка складається з кількох провінцій королівства Польського, розташованих від кордонів Московії до меж Трансільванії» [408].

Відмічаючи провідну роль Львова серед руських міст того часу, Ле Лабурер вказує, що стародавньою столицею Русі є Київ [409]. У відповідності до адміністративно-територіального поділу Речі Посполитої Ле Лабурер відносить до Русі-Роксоланії територію п’яти воєводств.

«Ця країна ділиться, – пише він, – на чотири воєводства: Брестське, Київське, Брацлавське (в тексті – Inowladislavie), Руське, до них можна додати також і Подільське. Русь – це, можливо, найкраща та найбагатша країна світу (La Russie est peut etre le pais du monde le meilleur, & le plus fertil)» [410].

Відзначимо, що в цьому переліку автор чомусь пропустив Волинське воєводство, включення якого було б логічним, зважаючи на те, що воно оточене землями Берестейщини, Київщини, Поділля та Галичини.

Звичайно, сам Ле Лабурер знав про цю територію лише з інших слів, що невигідно відрізняє його від Боплана, який довгий час прожив в Україні особисто й знав про неї не з чуток. Проте Ле Лабурер сумлінно ознайомився з найновішими свідченнями про описувані ним землі й старанно занотував інформацію, отриману ним під час безпосереднього перебування в Польщі. Серед авторів, праці яких найбільше прислужилися французькому історику в описі української минувшини та сучасності, можна назвати в першу чергу його сучасника Павла Пясецького, єпископа кам’янецького, холмського та перемиського, свідченнями з хроніки якого він постійно користувався, а також більш ранніх польських хроністів, таких як Ян Длугош, Мацей Меховіта й Алессандро Гваньїні [411].

Минуле Русі французький дослідник розглядає в контексті історії Польщі. Історія Польської держави тут подається крізь призму її очільників – князів і королів. Цікаво, що вихідною точкою для початку історичного екскурсу Ле Лабурера стало правління гунського вождя Аттіли, ім’я якого було добре відоме у Франції з античних часів.

Патріотизм автора до своєї батьківщини проявився при розгляді діяльності королів Польщі, де Генріху Валуа, що правив тут близько року й майже нічим не відзначився, відведено місця більше, ніж, наприклад, його попереднику Сигізмунду ІІ Августу чи багатьом іншим видатним польським правителям. Щоправда, значна частина нарису про Генріха містить детальний виклад обставин, які привели його на престол Речі Посполитої, а згодом повернули на трон Франції, й не присвячена аналізу його короткочасного правління [412].

Сприймаючи на віру погляди польських і західноєвропейських хроністів, Ле Лабурер розглядає Русь як бунтівну та норовливу провінцію Польщі, яка завжди була васальною державою останньої, хоча час від часу відпадала від впливу своєї метрополії. Польські королі, в його викладі, завжди наводять лад на Русі, обкладають її князів даниною. Так Болеслав Хоробрий «поновив на престолі князя русинів Святополка, якого Ярослав, його брат, позбавив влади (Il restablit le Duc des Russiens Stopolcus, que Iaroslaus son frere avoit despouillé)», а Болеслав Сміливий повернув трон своєму кузену Ізяславу, князю київському (Izaslaus prince de Kiovie), з роду руських князів, якого кияни вигнали з міста під час повстання [413].

«Королі Польщі, – пише він, – часто проводили свої переможні війська через усю Русь, яка їм сплачувала данину, зокрема, й князівство Київське, що часто переходило на бік ворога й за це несло покарання. Місто Київ, яке багато разів витримувало облогу, було, врешті-решт, підкорене, а Ярослав, його князь, був змушений визнати свою залежність. Період міжкоролів’я після Казимира І дав їм [русинам – Є. Л.] можливість отримати свободу, проте Болеслав ІІ підкорив нарешті майже всю Русь в 1074 р. і захопив Київ, Перемишль і Луцьк» [414].

Траплялося, що й Русь йшла війною на Польщу, як це було в 1205 р., коли Роман, «князь Володимирії та Галичини» (Romain Duc de Wlodimirie & de Halicie), вторгся до володінь Лешка Білого з величезним військом. Але польський король безстрашно зустрів нападника під Завихвостом. Романове військо зазнало нищівної поразки й змушене було рятуватися втечею, а сам князь наклав головою [415]. В подальшому русини стали частими компаньйонами татар при грабунках Польщі. Ле Лабурер відзначає кілька таких великих набігів в другій половині ХІІІ – на початку ХІV ст.: в 1258 р. «татари разом з русинами повернулися, щоб грабувати Польщу», за кілька років – «нове нашестя русинів і татар» і захоплення ними Любліна, походи Лева, сина Данилового, у супроводі татар на Польщу в 1277 і 1285 рр., набіг на Сандомирщину в 1302 р. [416]

Виходячи з логіки викладу, саме захист своєї держави та християн в цілому від руйнівних нападів татар, підтриманих русинами, держава яких майже розвалилась, став одним з головних спонукальних мотивів, що підштовхнули Казимира ІІІ Великого перетворити Русь на провінцію свого королівства [417]. Важливо відмітити, що тональність цих нарисів однак не є вже такою зневажливо-недбалою щодо Русі, як це можна було бачити в працях багатьох французьких авторів за півстоліття до цього. Ле Лабурер намагається дотримуватися об’єктивних нейтральних позицій стосовно взаємин двох держав, уникаючи возвеличення однієї сторони за рахунок приниження іншої. Хоча, ознайомлений здебільшого з матеріалами польських хроністів, він залежав від їхніх історичних концепцій. До цього треба додати, що, будучи католиком, він, як правило, поділяв позиції єдиновірців.

Ле Лабурер ретельно фіксує всі династичні зв’язки польської корони, зокрема, й укладання шлюбів з Руссю, яка завжди відігравала важливе місце в політиці королівства: одруження Казимира І з Доброгнівою, «дочкою Володимира, князя Русі, та Анни, сестри Василя, імператора Константинопольського, яка була сестрою князя Ярослава», шлюби Болеслава Сміливого, сина Доброгніви, з «руською князівною Вишеславою», Болеслава ІІІ Кривоустого із Збиславою, «дочкою Михайла князя чи герцога Київського», Лешка Білого з Гремиславою, «дочкою князя Ярослава» [418]. Зважаючи на важливість генеалогії для знатних родин у тогочасній Європі, Ле Лабурер наприкінці книги наводить детальні родоводи монархів Польщі та Великого князівства Литовського, а також великих магнатських сімей королівства [419].

Події на Русі ХІV-ХVІ ст., викладені в творі Ле Лабурера, стають ще більш фрагментарними. Він згадує лише про постійні напади татар на ці землі та підкорення їх польськими королями й великими князями литовськими, зупиняючись на правліннях Ольгерда, Ягайла та Вітовта, якого іменує Вітольдом [420]. Також автор детально розглядає повстання Михайла Глинського, яке було однією з найрезонансніших подій ХVІ ст. [421]

Багато уваги Ле Лабурер відводить питанням релігії. Не слід забувати, що сам він не лише був щирим католиком, але й належав до священицького сану й згодом посів місце особистого духівника Людовіка ХІV. Автор відзначає, що русини «дотримуються грецької віри» [422], тож, хоч вони і є християнами, їхню релігію Ле Лабурер визнає неістинною, хибною: «Християнська релігія сюди була принесена греками, разом з тією оманою, яку продовжують ще сповідувати більшість міст та приватних осель» [423]. Його тішить, що католицтво поширюється в цій країні й усе більше людей, особливо знатних, навертаються до віри, яку він вважає справжньою:

«…Просвітлення мало помалу надходить. Більша частина їхніх єпископів вже повернулися до лона римської церкви в 1595 р., багато знатних родин зробили те ж саме, тож скоро вся провінція стане римо-католицькою» [424].

Впродовж всього викладу подій Ле Лабурер неодноразово наголошує на важливій цивілізаторській ролі Ватикану на землях Русі. Це, зокрема, стосується відзначення важливості серед православних культу святого папи Григорія І Діолога (Двоєслова), щодо якого історик наводить слов’янське найменування «Беседник» (Byessednic), коронації Данила Галицького папою римським, навернення населення Русі до католицтва польськими королями, визнання православними ієрархами верховенства апостольського престолу на Флорентійському соборі в 1439 р. [425] Останній тріумф католицької віри Ле Лабурер вбачає у Берестейській унії, хоча й відзначає, що перемога «істинної» релігії є неповною через несприйняття її більшістю населення Русі:

«Року 1595-го число прихожан збільшилося через повернення в лоно римської церкви єпископів грецької секти, що підпорядковувались митрополитам Київським, зокрема, Полоцького, Володимирського, Луцького, Холмського та Пинського, але ні населення, ні знать не схвалили цієї унії, що була зроблена без їхньої згоди» [426].

Головною силою, що чинить найбільший опір покатоличенню Русі, автор небезпідставно вважає козацтво, походження якого виводить від магометанських народів, очевидно, татар.

Ідея походження козаків від татар була досить популярною в тогочасній історіографії. Зокрема, відомий французький історик і географ П’єр Бержерон (бл. 1580-1657) у своєму творі «Трактат про татар, їхнє походження, країну, населення, звичаї, релігію, війни, завоювання та простір їхнів володінь. У відповідності до їхніх ханів і володарів. Різноманітні держави та орди до сьогодення. Зібрані з різних авторів спогади та повідомлення давні та сучасні», виданому в Парижі у 1654 р., щодо козаків зазначає:

«Що стосується козаків (Cozaques), народу, який проживає вздовж Бористену чи Дніпра і є підвладним королю Польщі, буде досить правильно вважати їх за одну з орд татар перекопських (une de ces hordes Tartaresques des Precopites) або інших, що осіла тут під час їхніх набігів на Русь чи Польщу, оскільки вони ведуть життя кочовиків, волоцюг і розбійників і це довершує їх подібність» [427].

Ле Лабурер з сумом констатує, що козаки є найзапеклішими ворогами католицизму:

«Залишаються тільки козаки, які належать до секти магометанської (il n’y a que les Cosaques qui sont de la Secte de Mahomet) та не бажають нічого змінювати через свою дику вдачу, що не дозволяє їм зрозуміти нічого іншого, ніж завзято дотримуватись релігії свого народження» [428].

Водночас Ле Лабурер не без гордості відзначає успіхи козаків у боротьбі з турками і татарами та важливість їхнього війська у християнській протидії наступу магометанства, що суперечить щойно проголошеному ним мусульманському віросповіданню козацтва. Він погоджується зі словами Пясецького, що «жодна з військових сил християнських не мала такого славетного та величного імені» [429].

Козаки у Ле Лабурера є головними героями подій на Русі, починаючи з ХVІ ст. Значення їх у Європі відкривається вже з перших рядків присвяченої їм окремої глави «Про козаків запорозьких»: «Весь світ знає їхнє ім’я, проте мало хто відає про їх походження» [430]. Історик спростовує поширену на заході думку, «що це якийсь народ». Йдучи за словами Пясецького, Ле Лабурер визначає їхню сутність наступним чином: «Це розбійники без закону та військової організації, які скупчилися на кордонах Русі, щоб робити набіги на турецькі краї через Чорне море» [431].

Походження назви козаків Ле Лабурер пояснює традиційним для польських хроністів чином: «вони виявляють велику прудкість при своїх набігах на турецькі володіння, а «kosa» польською мовою означає «коза». Ось чому легкі вершники, що несуть охоронну королівську службу, отримали назву козаків» [432]. У французькій історіографії ХVІІ-ХVІІІ ст. виведення назви козаків від «кози» стало дуже поширеним. Таке пояснення цієї назви можна побачити, наприклад, в творах Шевальє [433] та Стрюйса [434].

Головну роль в організації козацького війська, яке відігравало роль щита від турецько-татарської експансії, зважаючи на доступні йому джерела інформації, Ле Лабурер, зрозуміло, відводить польським королям, і насамперед Стефану Баторію. В своєму творі французький історик кілька разів наголошує на провідній ролі цього короля у формуванні козацтва. Історик зазначає, що саме Баторій «зібрав до купи тих грабіжників і волоцюг, що походили з усіх куточків держави», й «дав їм устрій і закони, якими вони мають керуватися у випадку війни та захищаючи від нападів Русь в часи миру», а також надав їм у володіння замок Трахтемирів. Крім того, частину козаків вищезгаданий король розмістив

«на островах Бористену, звідси їх і прозвали козаками запорозькими або запорожцями (les kosaques Zaporowski, autrement Zaporowiens). Ця ріка, що починається в двохстах німецьких льє шляху в провінціях Московії, тече через Сіверщину (Severie) та Литву, протікає в п’ятидесяти льє нижче Києва через протоку, усіяну підводними скелями, які польською та слов’янською мовою називаються «порогами» (porohi). Прохід тут дуже тісний, тому річка поділяється на кілька маленьких рукавів на цій ділянці, які далі зливаються докупи. В цьому місці є сімдесят островів, які звуться Запоріжжям (Zaporohi), тобто місце після цих сходинок, тому що вода тут тече наче по сходах» [435].

Однак, незважаючи на їх низьке походження та «схизматичну» релігію, французький автор не приховує свого щирого захоплення їхньою відвагою та військовою майстерністю. Особливо його вражають зухвалі походи козаків на володіння турецького султана, а також безстрашна рішучість у боротьбі з набігами татар. Ле Лабурер відзначає, що козаки стали головним ворогом турків і татар. Саме вони стали постійним головним болем Високої Порти, яка, загрожуючи всьому християнству, не могла в той же час захистити свої власні землі. Історик згадує про переможні рейди запорозького козацтва в Крим, морські походи на Синоп і Трапезунд, розголос про які прокотився усією Європою. Та найбільше він був вражений

«їхньою відвагою та зухвалістю, коли вони пограбували передмістя Константинополя на виду в усього міста, самого великого повелителя та його двору. Ніколи раніше турки не мали випадку, щоб їх атакували на морі Евксінському та так їх розгромили» [436].

Ле Лабурер детально описує суднобудування та озброєння козаків, тактику ведення ними морського бою, визнаючи її оригінальною та добре продуманою.

Французький автор по праву визнає козаків однією з найголовніших збройних сил Речі Посполитої, відмічаючи активну участь цих степових воїнів у всіх війнах Речі Посполитої з кінця ХVІ ст. Він зазначає, що козаки успішно воювали на боці польського короля під час походів на Москву на початку ХVІІ ст., відзначилися у битвах з турками та татарами під Цецорою (1620) та Хотином (1621), а також у Смоленській війні (1632-1634) з військами московського царя [437].

Щире співчуття проявляє Ле Лабурер до козаків, описуючи дискримінаційне ставлення до них з боку шляхти: «Року 1632-го вони просили у З’єднаних держав [мається на увазі Річ Посполита Корони Польської та Великого князівства Литовського – Є. Л.] дати їм право голосу при виборах короля, в чому їм брутально відмовили, оскільки вони не належать до шляхетного стану (dont ils furent rebutez comme ignobles), хоча ці солдати явно потребують такої речі. Все тут створено для блага шляхти (en faveur des Nobles), яка полишаючи військову службу отримує чини та посади в своєму воєводстві. Козаки ж просять лише захисту прав грецької релігії, яку дехто з них сповідує (la Religion Grecque que quelques-uns d’entr’eux suivoient), а їм тільки відповідають, що врахують це за умов вірної служби» [438].

Закономірним наслідком цієї недалекоглядної політики шляхти, спрямованої на посилення релігійного та соціального гніту козаків і селян, стали великі повстання кінця ХVІ – першої половини ХVІІ ст., які всі були жорстоко придушені, а їхні лідери страчені. Серед найбільших козацьких ватажків Ле Лабурер називає Підкову (Podkowa), «генерала» Наливайка (General Nalewayko) та Павлюка (Paulucus). Як зазначає історик, особливо нищівною та кровопролитною для козаків виявилася остання каральна акція польського війська на чолі з Миколою Потоцьким (Nicolas Potoki) в 1637-1638 рр. Про її руйнівний характер для козацтва свідчать наступні слова Ле Лабурера: «Багатьох було вбито солдатами з армії [Потоцького – Є. Л.], частина втекла до Московії, інші – до татар, де вони були досить прихильно зустрінуті» [439].

Висновок, зроблений Ле Лабурером у виданні 1647 р., здавався тоді досить логічним, зважаючи на катастрофічні наслідки польських репресій стосовно козацтва, хоча подальший хід подій повністю довів його неправомірність і передчасність: «Отже, ця сила, яка створила таку велику славу королівству, яка нічого йому не коштувала та яка його захищала від нападів татар, тепер майже знищена» [440].

Загалом, характеризуючи історичні свідчення Ле Лабурера про терени України, треба визнати їх досить велику точність, хоча водночас уривчастість, стислість і непослідовність, особливо стосовно давньоруського періоду. Звичайно, автор не зміг уникнути окремих похибок і помилок у викладі подій минулого. Наприклад, він повідомляє про вбивство москвичами митрополита Ісидора після повернення того з Флорентійського собору, що не відповідає дійсності. Сучасного йому турецького султана він називає Сулейманом, тоді як насправді в цей період на чолі Османської імперії був Ібрагім І (1640-1648). Рік страти Івана Підкови позначено як «1587», тоді коли ця подія відбулася в 1578 р. [441] Втім, щодо останнього випадку, можливо, йдеться про банальну помилку друку коли цифри «7» і «8» в даті переплутали місцями. Але, по-перше, зазначені хиби є нечисленними, по-друге – несуттєвими. Важливе значення має те, що Ле Лабурер одним з перших розпочав у Франції історичне дослідження українського козацтва й зробив доступними для широкого загалу більш-менш правдиві свідчення про нього.

Примітки

401. Наливайко Д. Очима заходу: Рецепція України в Західній Європі… – С. 229-232.

402. Дашкевич Я. Гійом Ле Вассер де Боплан. Перспективи досліджень // Боплан і Україна… – С. 11-12.

403. Le Laboureur S. de Bleranval J. Relation du voyage de la royne de Pologne… – Partie 1. – Р. 2.

404. Ibid.

405. Наливайко Д. Очима заходу: Рецепція України в Західній Європі… – С. 229.

406. Le Laboureur S. de Bleranval J. Relation du voyage de la royne de Pologne… – Partie 2. – Р. 221-222.

407. Ibid. – P. 222.

408. Beauplan. Description d’Ukranie, qui sont plusieurs Provices du Royaume de Pologne, contenues depuis les confins de la Moscouie, iusques aux limites de la Transilvanie… – 1660.

409. Le Laboureur S. de Bleranval J. Relation du voyage de la royne de Pologne… – Partie 2. – P. 224.

410. Ibid. – P. 223.

411. Ibid. – P. 216-218, 225, 229.

412. Ibid. – P. 176-178.

413. Ibid. – P. 140, 143.

414. Ibid. – P. 222.

415. Ibid. – P. 152-153.

416. Ibid. – P. 155-157, 223,

417. Ibid. – P. 158.

418. Ibid. – P. 143, 145, 148, 152-153.

419. Ibid. – P. 271-280.

420. Ibid. – P. 210, 212, 223.

421. Ibid. – P. 172.

422. Ibid. – P. 15.

423. Ibid. – P. 224.

424. Ibid. – P. 118.

425. Ibid. – P. 222-225, 229.

426. Ibid. – P. 17.

427. Bergeron P. Voyages faits principalement en Asie dans les XII, XIII, XIV, et XV siecles. Traite des Tartares, de leur origine, paїs, peuples, moeurs, religion, guerres, conquetes, empire, & son estendue. De la suite de leurs chams et empereurs. Etats & Hordes diverses jusqu’aujourd’hui. Le tout recueilli de divers auteurs, memoires, et relations antiques & modernes. – La Haye: Chez Jean Neaulme, 1735. – 140 p. – Р. 93.

428. Le Laboureur S. de Bleranval J. Relation du voyage de la royne de Pologne… – Partie 2. – Р. 118.

429. Ibid. – P. 229.

430. Ibid. – P. 225.

431. Ibid.

432. Ibid. – P. 226.

433. Chevalier P. Histoire de la guerre des Cosaques contre la Pologne… – Рart 1. – Р. 1, 6; Шевальє П. Історія війни козаків проти Польщі… – С. 23, 26.

434. Путешествия по России голландца Стрюйса / Подгот. изд., авт. предисл. П. Юрченко // Русский архив. – 1880. – Кн. 1. – С. 88; Struys J. Les voyages de Jean Struys en Moscovie, en Tartarie, en Perse, aux Indes, & en plusiers autres pais etrangers. Accompagnez de remarques particulieres sur la qualite, la religion, le gouvernement, les coutumes & le negoce des lieux qu’il a vus; avec quantite de figures en taille-douce; dessinees par lui-meme, & deux lettres qui traitent a fond des malheurs d’Astracan. Par Mr Glanius. – Amsterdam: Chez la Veuve de Jacob van Meurs, 1681. – 360 p. – P. 170; Struys J. Les voyages de Jean Struys en Moscovie, en Tartarie, en Perse, aux Indes, & en plusiers autres pais etrangers. Accompagnez de remarques particulieres sur la qualite, la religion, le gouvernement, les coutumes & le negoce des lieux qu’il a vus; avec quantite de figures en taille-douce; dessinees par lui-meme, & deux lettres qui traitent a fond des malheurs d’Astracan. Par Mr Glanius. – Amsterdam: Au depens de la Companie, 1720. – Т. 2. – 300 p. – Р. 26.

435. Le Laboureur S. de Bleranval J. Relation du voyage de la royne de Pologne… – Partie 2. – Р. 225-226, 229.

436. Ibid. – P. 187-188, 228-229.

437. Ibid. – P. 186-188, 190-194, 200-201.

438. Ibid. – P. 229.

439. Ibid.

440. Ibid.

441. Ibid. – P. 224-226, 229-230.

Подається за виданням: Євген Луняк Козацька Україна 16 – 18 ст. у французьких історичних дослідженнях. – К.-Ніжин: Видавець Лисенко М.М., 2012 р., c. 88 – 96.