3. 7. Висвітлення минулого України в контексті французької полоністики та русистики останньої третини ХVІІ ст.
Луняк Євген
Історія «козацької війни» стала неодмінною складовою будь-яких досліджень Польщі ХVІІ ст. В цьому плані значну цікавість являє праця французького історика Мішеля Руссо де ла Валетта «Казимир, король Польщі», що побачила світ у Ліоні в 1679 р. Цей твір було написано незабаром після смерті у французькому Невері Яна ІІ Казимира. Очевидно, замовником цього біографічного нарису виступив відомий політик, ерудит і меценат граф де Месм, якому цей твір і було адресовано автором. Про останнього, на жаль, нічого невідомо.
У своїй розвідці про померлого польського короля Руссо де ла Валетт, природно, весь час звертає увагу на події в Україні. Він подає історію «козацької війни» від 1648 і до 1668 рр., тобто часу зречення Яна ІІ Казимира. В основі даного твору, очевидно, лежало якесь польське джерело. Таке припущення можна зробити на підставі того, що імена й географічні назви, про які йде мова, тут часто подано в родовому відмінку: Скидан (Skidana), Вороньків (Wroncowa), Глухів (Glukowa) тощо.
Перебіг Хмельниччини французький історик подає дуже схематично й неточно. Так, за його словами, великі чвари у Польщі, виникли «з приватної суперечки одного польського шляхтича з Хмельницьким (Chilmilenski), генералом козаків» [671]. Не кажучи вже про утрированість такого судження, зауважимо, що далі історія цього конфлікту розкривається ще більш неточно. Виявляється, «генерал козаків» (тобто Хмельницький) «був сином одного мірошника, однак перемоги, отримані ним над турками та татарами, зробили його таким відомим, що він увійшов до низки найвеличніших полководців століття» [672].
Звернімо увагу на ту обставину, що уявне низькородне походження не заважає автору (безсумнівно дворянину) давати якомога кращу рекомендацію Хмельницькому й захоплюватися його хоробрістю, здібностями та талантом, сприймаючи його в цілому за одного з найвидатніших людей своєї епохи. Однак він акцентує увагу на тому, що неблагородність «козацького генерала» не раз спричиняла проблеми у проведенні тим своєї політики. Так, пропозиція одруження свого сина з дочкою князя Валахії (так помилково названо Василя Лупула, котрий правив у Молдавії) була зустрінута останнім вороже саме з цієї причини, і згаданий володар погодився на такий шлюб лише під тиском загрози війни з козаками та обумовивши, що наступним вождем козаків неодмінно стане його зять, що було погоджено на козацькій раді [673].
Суперечка «козацького генерала» з Чаплинським, прізвище якого наводиться неправильно – Jarinski, і цей варіант буде використовуватися в подальшому деякими французькими істориками, за Руссо де Валеттом, спалахнула саме через млин, вода з якого спричиняла незручності цьому польському шляхтичу [674]. Коли Хмельницький проігнорував пересторогу, бо мав підтримку від короля, поляк «наказав спалити його млин і будинки та позбиткувався над його дружиною і сином, котрі хотіли цьому завадити» [675]. Саме це й спричинило в душі козацького ватажка задум страшної помсти, метою якої було «щонайменше знищення усієї шляхти» [676]. Своє занадто спрощене уявлення про причини «козацької війни» в Україні Руссо де ла Валетт не забуває підкреслювати й надалі. Наприклад, говорячи про жахливе розорення шляхетських маєтків і міст, він, вдаючись до контрастності, резюмує: «Так за один спалений млин було зруйновано більше 60 міст» [677]. В той же час історик наголошує, що повстанці старанно обходили королівські володіння, не чинячи їм жодної шкоди [678].
Ймовірно, тут можна побачити натяк на події недавньої Фронди у Франції, яку зміг побороти абсолютизм. Автор постійно підкреслює, що козаки (в його уявленні – простий народ України) любили свого короля й були йому віддані, проте ненавиділи шляхту, котра їх гнобила. Між іншим, і конфлікт Хмельницького з Чаплинським, у його трактуванні, має ті ж самі риси. Плебей Хмельницький, відзначений своїми заслугами й прихильністю короля, вступає в суперечку з дворянином Чаплинським, котрий хвалиться лише своєю знатністю й при цьому ігнорує волю свого монарха.
Ось як описує Руссо де ла Валетт Україну та козаків:
«Цей народ складається з багатьох чужинців, головним чином з польських селян, котрі, щоб вивільнитися з-під шляхетського кріпацтва, полишають свої краї й рушають до України, провінції сусідньої з татарами й турками та сповненої у достатку всім тим, що необхідне для життя… Козаки, маючи обов’язок захищати вхід до королівства від невірних, змушені були працювати, не випускаючи ніколи з рук зброї, щоб не бути заскоченими зненацька. Вони не отримували жодної платні ні від короля, ні від Речі Посполитої, і, великодушно жертвуючи своїми життями, задовольнялися тільки здобиччю, котру могли захопити у ворогів корони.
Вони були дуже прив’язані до короля, проте їхня ненависть до шляхти була такою сильною, що найменші суперечки змушували їх братися за зброю й відплачувати жорстокою помстою за отримані ними від тієї образи. Вони ніколи не мали над собою іншого вождя, крім того, якого самі обрали поміж себе, і нехай він був навіть простим пастухом, головне, щоб він був сміливим і удачливим у боях. Вони тоді підкорялися йому з надзвичайно відданістю та надавали йому велику пошану» [679].
Кидається у вічі авторське захоплення демократичними традиціями козацтва, у середовищі якого навіть простий пастух може стати начальником, завдяки своїм умінням. Водночас Руссо де ла Валетт у позначеному соціальному протиріччі підтримує позицію козаків, до яких відчуває неприховану симпатію. Він показує, що Ян ІІ Казимир всіляко намагався уладнати згубний для держави конфлікт миром, пішовши на поступки козакам і звинувачуючи в розпалюванні протистояння саму шляхту. Король тут завжди виступає у ролі миротворця, котрий намагається заспокоїти обидві воюючі сторони, а ініціатором продовження війни кожного разу виставляється недолуга знать [680].
Відображення подій Хмельниччини в даному життєписі Яна ІІ Казимира рясніє неточностями. Так, захоплення Києва в 1651 р. поляками, за словами автора, відбулося саме тоді, коли Хмельницький з козаками святкував там весілля свого сина з дочкою князя Валахії й цей напад для них виявився несподіваним [681]. Тут нічого не сказано ні про Берестечко, ні про Білоцерківський мир, як і про багато інших важливих подій. З іншого боку, багато місця відведено висвітленню особистого конфлікту між королем і Радзейовським, про який писав свого часу Лінаж де Восьєнн [682].
Значно точніше відображено події останніх років правління Яна ІІ Казимира, інформацію про які він міг отримати від людей, котрі оточували того у Польщі та Франції. Особливу увагу тут слід звернути на висвітлення автором обставин походу короля в 1663-1664 рр. на Україну. В даному випадку «Казимир, король Польщі» може розглядатися не тільки з історіографічного боку, але й як цікаве історичне джерело, що містить низку фактичних даних про цю військову кампанію. Руссо де ла Валетт розповідає тут про поєднання польських військ з загонами Павла Тетері під Білою Церквою, про захоплення ними Воронькова, Борисполя, Остра, Козельця, Мени, Сосниці, Нових Млинів тощо. Історик доволі яскраво показує трагічну долю мешканців Салтикової Дівиці (la Ville de Dewicze) на Чернігівщині, які вчинили спротив військам короля й за це всі були перебиті, а їхнє містечко спалене [683].
Найбільш детально він описує облогу Глухова на початку 1664 р., де відзначилися його співвітчизники – двоє синів герцога де Граммона [684]. Автор відзначає, що після підведення міни під стіни Глухова та кількох запеклих штурмів городяни вже були готові до капітуляції. Однак цьому не дав здійснитися керівник оборони міста – «бунтівний козак» Дворецький (Dworiski), котрий «наказав підробити листи великого князя [московського – Є. Л.], де той начебто обіцяв скору підмогу, а також повелів відтяти голови більш ніж сорока міщанам, які наполягали на здачі» [685].
Як повідомляє далі біограф Яна ІІ Казимира, не здобувши успіху під Глуховом, поляки зазнали також невдачі при спробах заволодіти Батурином і Новгородом-Сіверським. Між іншим, Руссо де ла Валетт згадує, що в останньому місті король мав свого чоловіка, котрий мав відчинити перед ним міську браму. Проте з наближенням до цього міста Ян ІІ Казимир дізнався, що його людину викрито й повішено, і весь план зруйнувався [686]. Мимохідь автор згадує про арешт під Новгородом-Сіверським козацького начальника Богуна, однак не висвітлює його подальшу долю [687]. Наближення московитів і військ Брюховецького змусило короля відступати з Лівобережжя Дніпра, хоча саме в цей час до полону потрапив козацький начальник Скидан, котрий присягнув королю й обіцяв тому «захопити всі міста України, у яких перебували московські залоги» [688].
Водночас Руссо де ла Валетт не забуває відзначити успіх польських загонів на Правобережжі, де Чарнецьким було захоплено Ставища, а «поважний поміж бунтівників полковник Гоголь, побачивши такі дуже великі перемоги, повернувся у підпорядкування до короля, передавши на підтвердження своєї відданості міста Брацлав, Немирів і Ладижин з усією країною, навколо них» [689].
Остання велика подія в Україні, згадана у цьому творі, це Підгаєцька битва, де яскраво спалахнула полководницька зірка Собеського. Руссо де ла Валетт не тільки висвітлює хід цієї битви, але й наводить умови миру, укладеного після неї [690].
Активними дійовими особами з козацького боку, згаданими у творі, є гетьмани Хмельницький, його син Юрій, Тетеря, Брюховецький, козацькі начальники Богун, Гоголь, Скидан, Дворецький та ін. Згадується тут також і лідер аріан Юрій Немирич (Georges Niemeritz) [691]. Відмітимо, що досить часто власні імена й назви, наведені французьким автором, являють собою справжню головоломку. Наприклад, прізвище Гоголя ним подано як Kapol, важко побачити також в імені Bizukowelki – Брюховецького. В той же час Руссо де ла Валетт постійно використовує вже звичну для його сучасників дефініцію «Україна» щодо земель наддніпрянського козацтва. Важливо відзначити, що, широко вживаючи поняття «Московія» і «московити», історик подекуди називає останніх росіянами (les Russiens). Так, генерал Шереметєв (Skemeret) очолював полки, складені саме з росіян [692]. Це цікаво ще й тому, що традиційно поняття «Русь» історик асоціює не з землями Московського царства, а з Руським воєводством Речі Посполитої [693].
Але якщо Руссо де ла Валетт мав про українські справи доволі приблизне уявлення, інший його сучасник з власного досвіду знав про перебіг подій в Україні в середині ХVІІ ст. Йдеться про французького дипломата та письменника Гаспара де Танда (1618-1697), який був інтендантом при дворі польської королеви Марії-Луїзи де Гонзаги, а також контролером у короля Яна ІІ Казимира, разом з яким він виїхав до Франції після зречення того. Згодом де Танд ще кілька разів приїжджав до Польщі, зокрема, на обрання королем Яна ІІІ Собеського [694].
В 1688 р. де Танд опублікував «Історичне повідомлення про Польщу» під псевдонімом де Отвілль (яким ми і будемо надалі користуватися), що було перевидане в 1697 р. одразу після його смерті. Як видно з контексту, твір в цілому було завершено наприкінці 1670-х – на початку 1680-х рр. У передмові говориться, що автор прожив на теренах Речі Посполитої більше чверті століття й був очевидцем більшості речей, описаних ним у своїй книзі. Природно, багато уваги у своєму творі де Отвілль приділяє козацькій Україні. Саме та обставина, що «Історичне повідомлення про Польщу» було створене свідком описаних подій і наведені ним повідомлення мають оригінальний характер, значно підвищує його цінність в якості історичного джерела.
По суті, можна уподібнювати дану працю до відомих творів Боплана і Шевальє. Звичайно, як освічена людина свого часу, яка до того ж цікавилася історією Польщі, де Отвілль був ознайомлений з багатьма працями про цю країну й серед них, імовірно, з творами Боплана та Шевальє. Однак запозичення інформації з робіт інших авторів в нього рідкість. Серед подібних випадків можна згадати наведення яскравого факту про замерзаючих турків, котрі гріються наостанок теплом своїх вмираючих коней, залізши до їхніх нутрощів, як повідомляв колись Гербурт [695]. Однак в цілому де Отвілль писав самостійно, покладаючись на свої знання, переконання та достовірні свідчення очевидців.
Де Отвілль широко використовує поняття «Русь» і «Україна», які для нього є позначеннями двох сусідніх провінцій на південному сході Речі Посполитої. Подібно до Боплана, де Отвілль жодного разу не ототожнює Московію з Руссю. Натомість він доволі часто вживає дефініцію «Чорна Русь» для Польської Русі, і столицею останнього регіону, звичайно, є Львів [696], а столицею України – Київ [697]. Щодо населення цих провінцій, то для де Отвілля, умовно кажучи, Русь населяють русини, а Україну – козаки, хоча чіткої відмінності між цими спільнотами автор не бачить, бо «козаки походять від руських селян», котрі оселилися на Бористені [698].
Віддаючи данину космографічним описам, дослідник наводить детальний географічний та історичний опис кожної провінції. Він чітко зазначає межі кожного з позначених регіонів. Наприклад, Русь «обмежується Литвою на півночі, горами Угорщини та Трансільванії на півдні. Вона має Верхню Волинь та Верхнє Поділля на сході й Малопольщу на заході» [699]. Подібний же опис де Отвілль подає й стосовно Волині, Поділля, Підляшшя та інших руських провінцій, в тому числі й України [700]. Де Отвілль конкретизує, який саме в географічному відношенні регіон слід вважати Україною.
«Нижню Волинь і Нижнє Поділля, пише він, – називають Україною, що на слов’янській мові означає «окраїну», бо ці провінції є прикордонними перед землями турків і татар, які є найстрашнішими ворогами поляків. Ця країна є дуже просторою, бо вона має більше ста французьких льє зі сходу на захід та більше шестидесяти – з півночі на південь. Столицею її є Київ, розташований на Бористені, який був колись одним з найбільших міст Європи. Однак впродовж довгого часу він зазнавав великих збитків від татар, тож зараз тут можна побачити хіба що хатинки та халупи разом з фортецею, де московити тримають залогу» [701].
Важливо відзначити, що велику увагу де Отвілль приділяє описам і народів, що населяють терени Речі Посполитої чи мешкають по сусідству з нею. Доленосними для цієї держави він вважає дії козаків і татар. Саме тому розгляду і тих, і інших він приділяє окремі глави в своїй книзі. Зауважимо, що в главі «Про татар» де Отвілль детально зупиняється на висвітленні історії Криму та його ханів з ХІІІ ст., здійснюючи один з перших екскурсів у французькій історіографії до кримської минувшини [702].
Теми нашого дослідження найбільше стосується наступна V глава, що має назву «Про Україну та козаків». Як вже зазначалося, на думку де Отвілля, козацтво сформували руські селяни-втякачі, які осіли на островах Бористену. Перший їхній осідок був утворений на острові Томаківка (Tomahovka), а згодом, займаючись мисливством і рибальством, вони розселилися по всій Наддніпрянщині [703]. Не забуває дослідник відмітити й провідну роль Баторія у становленні козацтва, котрий почав використовувати його загони в якості міліції для захисту кордонів [704].
Говорячи про звитяги козаків, де Отвілль найбільше підкреслює їхній героїзм у Хотинській битві, щоправда, помилково датуючи її 1620-м роком. На думку історика, саме козаки являли найбільшу загрозу для турецького війська, тому саме їх у першу чергу й намагався розгромити султан Осман:
«Отже, ці люди є такими хоробрими, що під час війни між Сигізмундом ІІІ і Османом, імператором турків, в 1620 р. 400 з них, котрі прийшли на службу в армію Польщі, через недогляд опинилися окремо від своїх людей і були атаковані всім військом Османа, проти якого боронилися впродовж трьох днів. І турки змогли їх подолати тільки з великими зусиллями, втративши багатьох своїх воїнів. Перемігши їх, армія Османа, яка була величезною, намагалася завадити іншим козакам приєднатися до поляків, напавши на них на підході. Битва тривала вісім днів, протягом яких турки намагалися зашкодити їх прибуттю до польської армії. Загалом в цій кампанії козаки творили дива. Однак, коли християни вигравали битву, вони загрожували покинути військо, через те що їм бракувало хліба» [705].
В уявленні французького автора козаки дійсно постають мужніми невтомними загартованими солдатами, влучними стрільцями, котрі «мають на озброєнні аркебузи, з яких стріляють так вправно, що майже завжди влучають у те, що бачать» [706].
Відмічаючи козацьку доблесть, де Отвілль водночас не забуває вказати, що причиною турецько-польських конфліктів якраз і була діяльність козаків, котрі постійно грабували султанські володіння. Коли поляки намагалися цьому перешкоджати, спалахували повстання, як, наприклад, повстання Наливайка (Nalevaik). Про останнього історик зазначає, що це був чоловік з черні, обраний козаками за свого начальника, але їх було розбито, а ватажка забрано до Варшави, де йому відтяли голову [707]. Згадує де Отвілль і про повстання 1630-го року, коли козаки взяли до рук зброю проти Польщі, «під’южувані якимось київським ченцем», та розбили кілька польських загонів, але згодом були розгромлені Конецьпольським [708]. Саме наглядом за козаками й було продиктоване рішення польського уряду про будівництво на Бористені фортеці Кодак (Kudack, Kudac) [709].
Останню подію де Отвілль уподібнює до спорудження «греблі, яка перетинаючи велику ріку, щоб зупинити течію її вод, призводить лише до їх розлиття по сусідніх теренах, так і фортеця Кодак жодним чином не зупинила схильність козаків робити набіги на невірних і призвела тільки до того, що вони стрімко розлилися по польських землях» [710]. З цим своєрідним потопом історик порівнює повстання 1637-1638 рр. під проводом Павлюка (Pauluc) та Гуні, або, як називає його автор, Дмитра Тимошевича (Demetrius Timoszevits), що його з великими зусиллями вдалося придушити [711].
Власне кажучи, весь цей детальний екскурс в минуле козацтва слугував своєрідним підведенням до головної теми козацької історії – Хмельниччини, яка була загалом досить відомою на заході. Розповідаючи читачу в подробицях про походження і значення козаків у Польщі, де Отвілль отримував змогу докладніше охарактеризувати причини, що зумовили спалах тієї війни на сході Речі Посполитої, яка ледь не занапастила цю державу. Серед головних причин «козацької війни» історик називає бездумне насадження шляхтою на руських землях унії, приниження православної церкви, урядову заборону козакам здійснювати походи на землі турків і татар, посилення кріпацького тягаря для руських селян, здирства євреїв-орендарів і лихварів [712].
Загалом треба визнати не тільки гарну поінформованість автора про причини Хмельниччини, але також і його незаангажованість та об’єктивність. Належачи до верхівки феодального суспільства та будучи католиком, історик співчував православним українським селянам і козакам, польське ярмо для яких стало нестерпним. Головну відповідальність за руйнацію своєї держави де Отвілль покладав на свавільну польську шляхту. Згодом, підсумовуючи нищівний для Речі Посполитої характер «української війни», він зазначав: «Ось яким був ефект занадто великого насильства польських шляхтичів над своїми кріпаками» [713].
Зауважимо, що час, коли писав де Отвілль, був добою Просвітництва, одним з піонерів якого можна визнати даного автора. Він відверто критикував зашкарублі феодальні порядки та станову несправедливість. Власне тому історик з розумінням ставився до мотивів, що зумовили вибух великої «козацької війни». Звичайно, як і інші автори, де Отвілль згадує про маєток Хмельницького й особисту причину, що підштовхнула того до боротьби. Однак цей епізод є скоріше побіжним, ніж визначальним. Натомість автор підкреслює гарну освіту та виховання майбутнього повстанського лідера, котрий «добре розумівся на війні та був військовим секретарем. Був людиною освіченою й навчався у Львові у єзуїтів. Добре знав слабкі місця польського двору, бо його присилали сюди багато разів» [714].
Проявом далекоглядності та мудрості Хмельницького де Отвілль вважає те, що той зміг поєднати разом козаків і татар, які раніше були непримиренними ворогами [715]. Хмельницького історик характеризує наступними словами: «Він багато разів укладав угоди з Річчю Посполитою. Проте ніколи їх не виконував. Це був чоловік неспокійний за своєю натурою, що тримав завжди своїх людей напоготові до війни з Польщею та розглядав на всі боки ті могутні держави, з якими він міг би укласти союз для своєї підтримки та свого посилення. Він змінював союзників у відповідності до стану справ» [716].
Серед подій Хмельниччини найбільшу увагу автор приділяє бойовим діям під Пилявцями, Львовом, Замостям, Збаражем, Зборовом, Берестечком. Зокрема, розповідаючи про перебіг битви під Пилявцями, він згадує, що козаки вдалися тут до військової хитрощі. Знаючи, що польські загони складаються з новобранців і поляки повідомлені про скоре прибуття до козаків сильного татарського підкріплення, повстанці «зчинили великий галас увечері в своєму таборі, гуркотом барабанів і звуком сурм, стріляючи з багатьох гармат. Новонабрані польські загони подумали, що ті радіють прибуттю татар, на яких вони очікували. Це ще більше налякало цих новобранців, котрі не думали більше ні про що інше, крім втечі. Заледве офіцери могли їх втримати. Розгром був таким великим і нищівним, що козаки навіть цілий день вважали це пасткою, зробленою для того, щоб виманити їх з укріпленого місця… Ось яким згубним може бути ефект від панічного переляку, який вражає новонабрані загони» [717].
Доволі докладно де Отвілль розкриває також хід переговорів між Хмельницьким і королівськими посланцями у Переяславі в 1649 р., де гетьман ультимативно «повідомив тим артикули, які скоріше були цілковитими наказами, ніж мирними умовами», вимагаючи покарати Вишневецького й видати йому Чаплинського [718]. Історик зазначає, що Хмельницький почувався в Україні фактично самостійним володарем. Гетьман «підтримав татарського хана у поході на черкесів, не маючи на це дозволу короля», загрожував напасти на Молдавію, вів переговори про союз із Портою і «таким чином, скинув ярмо Польської Речі Посполитої, а козаки захопили всю Україну» [719]. Саме в якості незалежного правителя Хмельницький уклав «альянс з московитами» [720].
Після смерті Хмельницького, яка в творі помилково датована 1658-м роком, автор зосереджує увагу на діяльності Виговського (Vihowski). Він коротко позначає умови укладеної з козаками Гадяцької угоди, згідно якої «всіх їхніх воєначальників було визнано польськими шляхтичами, а Виговського, їхнього генерала, київським воєводою; шляхтичі, які належали до віросповідання грецької релігії, допускалися до найголовніших посад, а київський митрополит отримував ранг сенатора. Більше того, було надано Виговському староство Любомльське, а Нечаю Бобруйське (la Starostie de Lubomliana à Vihowski, & celle de Bobrois à Nieczaio), з обов’язком тримати свій феод за умов служби Речі Посполитої… Таким чином, козацькі воєначальники з нікчемних селян Русі, котрими вони були від народження, перетворилися одним махом на польських шляхтичів» [721].
В подальшому про події в Україні де Отвілль говорить переважно в контексті згадок про перебіг польсько-турецької війни 1672-1676 рр. Серед подій, на які він звертає увагу, захоплення Кам’янця турками, звіряче знищення ними Умані, військові успіхи Собеського в 1673-1676 рр. Втім, здобутки останнього автор оцінює реалістично й стриманно, не перебільшуючи, подібно до інших авторів. Так, він вважає, що полякам найближчим часом, незважаючи на всі старання, не вдасться повернути собі Кам’янець [722]. Говорячи про «запеклу» битву під Львовом, яка відбулася в 1675 р., де Отвілль зазначає, що значний татарський корпус, відправлений до цього міста, так і не наважився напасти. «Тож вся та велика маса татар, яка, як було опубліковано, була перебита 24 серпня 1675 р. в атаці на львівський табір, зводилася тільки до одного пораненого стрілою коня, оскільки татари відступили, не втративши жодного чоловіка й не поранивши жодного поляка» [723], – констатує автор. Тут доречно згадати, що, наприклад, у де Шасполя, де йдеться про цю ж битву, яку названо битвою під Лисиничами (Lisianik), повідомляється про «значні втрати» серед татар [724].
Загалом де Отвілля варто зарахувати до найкращих знавців українських справ у Франції. Йому вдалося уникнути тих хибних уявлень про Україну, її минуле та її видатних діячів, які стали популярними серед французьких авторів. Подані ним факти, хоча й доволі скупі, вирізняються високою точністю. Те ж саме можна сказати і про наведені ним українські імена та назви, які ідентифікуються досить легко, що є саме по собі явищем унікальним в тогочасній французькій літературі. Глави з його «Історичного повідомлення про Польщу», де йдеться про Україну та козаків, можна визнати одними з кращих подібних нарисів у французькій історіографії кінця ХVІІ ст.
Розгляду Хмельниччини в контексті полоністичних студій торкався й ще один французький історик – Мішель-Давід де ла Бізардьєр. В 1697 р. в Парижі побачила світ його праця «Історія польських сеймів щодо обрання королів». Вихід даної розвідки був доволі актуальним, зважаючи на те, що після смерті Собеського польський престол знову виявився вакантним і ціла низка претендентів задекларувала своє прагнення його посісти. Таким чином, книга де ла Бізардьєра стала своєрідною реакцією на літературний попит про елекцію польських монархів. Оскільки обрання Яна ІІ Казимира було зумовлене подіями «козацької війни», природно, багато місця автор відводить саме її розгляду. На жаль, про самого де ла Бізардьєра нам не вдалося розшукати жодних свідчень. Автор «Історичного словника, або Всесвітньої біографії знаменитих людей» Франсуа-Ксав’є Феллер (1735-1802) не зміг знайти про цього чоловіка жодної певної звістки, окрім опублікованих ним праць [725]. Можна лише припустити, що належав той до збіднілого французького дворянства, заробляючи на життя в тому числі й літературним трудом.
Де ла Бізардьєр доволі наглядно показує картини великої народної війни в Україні. Він вважає, що основними її причинами стало нелюдське ставлення шляхти і євреїв до козаків і селян. Отже, боротьбу останніх за свої права дослідник визнає цілком справедливою. Більше того він відкрито визнає кріпацтво «за одне з найбільших зол» [726].
Богдан Хмельницький, ім’я якого наведено абсолютно точно, щоправда, в польському звучанні – Bogdan Chmielnicki (факт майже унікальний), наділений у де ла Бізардьєра всіма необхідними якостями народного вождя. Французький історик зазначає, що це був «бравий, безстрашний, вмілий, хитрий і дуже мстивий чоловік. Він говорив турецькою і татарською мовами, що було річчю незвичною для таких неотесаних людей, як ті, що мешкають в Україні. Він знав також латину. Його заслуги не були, втім, значними, він командував ротою та був полковим писарем. Козаки відрядили його в 1638 р. депутатом до сейму, де він зміг побачити як сильні, так і слабкі сторони двору та польського уряду. Його батько мав походження з Литви (son père étoit оriginaire de Lithuanie). Їх обох було захоплено в полон турками. Матері вдалося викупити свого сина у татар, і після свого повернення він взяв у своє володіння шматочок землі, залишений його батьком неподалік від міста Чигирин в Україні» [727].
Як легко здогадатися, далі йдеться про конфлікт між Хмельницьким і Чаплинським, «королівським намісником у Чигирині». До речі, ім’я останнього теж наведено правильно – Czaplinski. Суть суперечки де ла Бізардьєр висвітлює наступним чином:
«Тож кожен з них почав обґрунтовувати своє право на майно, яке їм не належало. Вони звернулися по розсуд до Владислава: один обстоював своє право через отриманий раніше маєток, а інший – через свою шляхетність. Король присудив на користь Чаплинського і наказав йому віддати 50 флоринів у якості відшкодування. Такий дар його [Хмельницького – Є. Л.] зовсім не задовольнив, і його злість вилилася в нові скарги. Його син проявив ще менше стриманості, ніж його батько, з Чаплинським, за що той наказав його відшмагати на загальній площі. Хмельницький не міг винести такого відчутного приниження, він вирушив на острови, які утворює Бористен у своєму гирлі. Запорозькі козаки його тут прийняли, й, зважаючи на його обурення та недостойне поводження, виявлене стосовно нього, а також його вміння, яким він не мав змоги раніше скористатися, вони обрали його своїм командиром» [728].
Безумовно, в цьому конфлікті симпатії автора не на боці свавільного шляхтича, а на стороні його незнатного, але талановитого опонента. Однак, визнаючи справедливість мотивів боротьби Хмельницького та українських козаків і селян, де ла Бізардьєр водночас не поділяє їхньої жорстокості. Він зауважує, що повстанці пройшли вогнем і мечем «крізь Поділля, Волинь і Русь», несучи жах і розорення, а депутати елекційного сейму, який зібрався в той час у Варшаві, побоюючись наступу Хмельницького, навіть пропонували перенести його до Данцига [729]. Говорячи про розправи повстанців на поляками та євреями, французький історик повідомляє, як ті «змушували католицьких священиків одружуватися зі своїми прихожанками та жити за законом греків-схизматиків», а євреїв присилювали до охрещення, вбиваючи тих, хто відмовлявся [730].
Втім, картина народної війни в 1648 р., наведена де ла Бізардьєром є все-таки фрагментарною й схематичною. Багато речей він уявляв занадто спрощено. Так, на його думку, наступ повстанців після перемоги під Пилявцями призупинився виключно через те, що тими було захоплено великий обоз. Через розподіл здобичі спалахнула суперечка між козаками й прибулими щойно татарами, котрі не брали участі в битві. Коли останнім було відмовлено у частці награбованого, ті пішли, ослабивши сили Хмельницького. Як зауважує з цього приводу автор, «ганили тих, хто мав охороняти цей табір, не розпалюючи вогнищ поблизу возів; однак припинили дорікати їм, коли побачили, що ця перерва дала Речі Посполитій час відновитися і більш впевнено провести елекційну процедуру» [731].
Найбільшим героєм з польського боку в 1648 р. де ла Бізардьєр вважає князя Вишневецького, котрий, втративши величезні маєтки в Україні, не пошкодував 1 500 000 ліврів, які було використано для організації протидії повстанцям [732]. Також, на думку автора, саме завдяки військовому керівництву Вишневецького «столицю Русі» Львів не було спустошено [733]. Подальші події Хмельниччини де ла Бізардьєр не розглядає, оскільки його цікавила передусім проблема виборів короля в Польщі.
При висвітленні французьких досліджень історії України в контексті полонознавчих студій, на нашу думку, доречно згадати також «Історію Польщі» Жоллі. На жаль, про цього автора не знаємо навіть його повне ім’я. Втім, незважаючи на доволі розлогі екскурси до минулого нашої країни, необхідно загалом визнати українознавчий доробок Жоллі компіляцією з робіт де Отвілля і де ла Бізардьєра, про запозичення матеріалів з творів яких зазначав і сам автор у передмові до своєї книги [734].
Велику цікавість у вивченні французької історіографії, присвяченої козацькій Україні ХVІІ ст., представляють «Мемуари» шевальє де Божо, написані в середині 1690-х рр., які, на жаль, майже обходяться увагою у вітчизняних історичних дослідженнях. Один з небагатьох винятків тут складає хіба що праця Наливайка [735]. Про самого автора «Мемуарів» відомо мало. Головним свідченням про нього є його власні слова. Очевидно, під псевдонімом «де Божо» приховався військовий офіцер і дипломат, наближений до польської королеви Марисеньки, Франсуа-Полен Далерак, який перебував у Польщі в 1680-х рр. Про тотожність Божо і Далерака зазначав, зокрема, французький історик першої половини ХІХ ст. Нарцис-Ахілл де Сальванді [736]. Таке ж твердження висловлює і український історик Мицик [737]. Згадка про Божо міститься і в «Турецьких війнах» вищезгаданого де ла Круа, де той повідомляє, що шевальє де Божо знаходився в ув’язненні в Константинополі разом з Юрієм Хмельницьким, але, на відміну від останнього, йому пощастило втекти із в’язниці [738]. Цю звістку доповнює інший дипломат, маркіз Жан-Луї д’Юссон де Боннак. Він свідчить, що «мальтійський рицар, який звався де Божо, був невільником у Семи Вежах більше двадцяти років», але, на щастя, зміг втекти звідти, дістатися одного з французьких кораблів і таким чином повернутися на батьківщину [739].
«Мемуари» Божо переважно охоплюють період 1679-1683 рр., коли він був представником Франції при дворі Яна ІІІ. В ході своїх дипломатичних (і розвідувальних) візитів Божо неодноразово відвідував Західну Україну, про що детально розповідає у своїх спогадах. Незважаючи на те, що головною метою його місії був збір точної інформації про поточний військово-політичний та економічний стан Речі Посполитої, а також про настрої при дворі польського короля (наприклад, автор постійно фіксує відомості про відстань між містами, описує рельєф місцевості та вигляд оборонних укріплень фортець, зокрема, Львова, Жовкви, Яворова, свідчить про взаємини Яна ІІІ і королеви Марисеньки з іншими дворами тощо), Божо робить постійні екскурси в минуле України (наприклад, його повідомлення про Кревську та Берестейську унії), виявляючи непогане знання місцевих історичних подій і загальну ерудицію. Так, у своїх «Мемуарах» він цитує таких класиків античної історіографії, як Тацит і Саллюстій, порівнює одяг, побут і звичаї різних народів, згадує події різних історичних періодів, починаючи розгляд минулого цього регіону від стародавньої Сарматії та давньоримської епохи.
Французьку дипломатичну місію в Речі Посполитій тоді очолював маркіз Франсуа-Гастон де Бетюн-Сюлі (1638-1692), вплив якого на польську політику постійно відзначає Божо й під особистим покровительством якого він перебував. Крім того, вагомість французької присутності у Польщі, що стала вже традиційною, була підсилена тим, що популярна серед поляків королева Марисенька, дружина переможного Яна ІІІ Собеського, була француженкою й мала у своєму оточенні багатьох земляків. Про свою близькість до королеви свідчив і сам Божо, зокрема, він був одним з каналів її листування з далекою батьківщиною, а також привозив їй коштовні подарунки з Франції [740].
Маючи досить велику свободу дій на терені Речі Посполитої, Божо практично вільно проводив свої спостереження, намагаючись зібрати для Версаля точну та корисну інформацію. Питання володіння Україною, за яку вже майже півстоліття точилася боротьба, було тоді одним з найнагальніших у європейській політиці. Необхідно відзначити, що термін «Україна» (l’Ukraine, la Province d’Ukraine) Божо використовував лише для земель Середньої Наддніпрянщини, яка належала до вже звичних козацьких володінь. Щодо решти земель сучасної України він використовував традиційні для того часу регіональні назви, у відповідності до назв воєводств королівства: Русь (la Russie), Поділля (la Podolie), Волинь (la Volynie), Чернігівщина (le Palatinat de Chernikovie), Сіверщина (le Duche de Severie), Київщина (la ville & le Palatinat de Kiovie). Однак, треба зауважити, що територію тогочасної «України» Божо поширював досить далеко на захід від Дніпра. Наприклад, міста Кальник (Kalnic), Брацлав (Bratzlaf, Braclaw), Бар (Bar) і «кілька інших менш значних» він відносить до земель України, що межують з «Польщею» [741]. Звернімо увагу, що під «Польщею» автор розумів землі Руського, Волинського і частково Подільського воєводств, частина яких, як відомо, тоді була зайнята турками.
У своєму творі Божо подає наступне визначення «України»: «Провінція Україна може бути названа великим королівством, як через її величезний простір і багаточисельне населення, так і через значну кількість її великих і добре укріплених міст і багатства її території, які полягають в її землі жирній, родючій, багатій. Це справжня земля обітована» [742]. В баченні французького дипломата Україна постає практично як окрема держава під керівництвом козаків, що має свої кордони, владу, військо, релігію і т. п. Разом з тим він відзначає одну цікаву особливість, що козаки «мабуть, є єдиними, хто носять ім’я інакше, ніж називається їхня країна» [743]. Як відомо, етнонім «українці» поширився лише у ХVІІІ ст. й був похідним від назви «Україна», яка на той час вже стала звичною [744].
Першим серед французів Божо звернув увагу на той факт, що термін «Чорна Русь», популярний серед його земляків-космографів і географів для означення південно-східної околиці Речі Посполитої, є невідомим і незрозумілим полякам, які вживають традиційне поняття «Русь» без епітету «Чорна». Описуючи Руське воєводство, Божо пояснює походження такого словосполучення у французькій літературі наступним чином: «Русь складає єдине воєводство, яке вважається додатком Малопольщі. Тут є чотири каштеляни, що називаються за назвами чотирьох найголовніших міст: Львова (Leopol), Галича (Alichz), Перемишля (Primislie) та Сянока (Sanok). Французькі географи називають його Чорною Руссю, ймовірно тому, щоб відрізнити її від Русі Білої, якою є Московія (pour la distinguer de la Russie Blanche, qui est la Moscovie). Однак такого прозвання не знають у Польщі» [745].
Зауважимо, що Мицик, який досліджував творчість Божо-Далерака, не зовсім справедливо зазначає, що той «плутається в термінології, називаючи, наприклад, Червону Русь Чорною» [746]. Як доводить щойно наведений фрагмент, цей французький автор добре усвідомлював недоречність такої назви, однак використовував її, оскільки вона була традиційною для французької літератури. Згаданий уривок бачимо й у перекладі, підготовленому до друку Мициком [747]. Слід відмітити, що інший сучасник і співвітчизник Божо Філіпп Авріль, котрий також залишив свої свідчення про наші землі, які особисто відвідував, називав «Чорною Руссю» зовсім інший регіон. Так, за його словами, «Мінськ є одним з найбільших міст Чорної Русі» (Minsko, qui est une ville des plus considérable de la Russie Noire) [748].
Кілька разів Божо повторює, що «столицею Русі є Львів» (Leopol, capitale de Russie), причому наводячи щодо цього міста одразу польський, німецький, латинський і французький варіанти назви, щоб уникнути можливої плутанини серед західних читачів, яка неодноразово виникала стосовно Львова [749]. Знаменно те, що, наводячи різні польскі й українські поняття, Божо завжди намагається наслідувати у французькому викладі складну й незручну для французів місцеву орфоепію, що зберігає природне звучання слів.
Описуючи Львів, де він певний час проживав і де неодноразово перебував король зі своїм двором, Божо подає інформацію про заснування міста, що «було побудоване й назване на честь якогось Лева, князя Русі (certain Leon Duc de Russie)» [750]. Цікаво, що як фахівець з військової справи, автор велику увагу звертає на недоліки місцевої фортифікації. Подає він і історію Жовкви, родинного гнізда тодішнього короля. Постать цього монарха викликає неприховане захоплення Божо, котрий постійно звертається до його державної діяльності та військових походів проти турків і татар, антипатія до яких, очевидно, була підсилена особистими причинами, пов’язаними з неволею.
Аналіз протистояння Польщі з Туреччиною, Кримом і Московією постійно ставить в центрі уваги Божо українські справи. Щоб зробити зрозумілим західній аудиторії сутність цього конфлікту, автор робить короткий екскурс в історію України, створюючи, по суті, невеличкий нарис минулого козацтва, хоча й без подробиць і деталізації, й дещо сумбурний і хаотичний. В синтезованому вигляді він виглядає так: після приходу татар, які постійно нападали на ці землі й забирали в полон людей, для оборони України виникло козацтво. Під його захистом край почав активно розвиватися, приваблюючи польську шляхту, яка намагалася закріпачити вільних селян і приборкати козаків. Це спровокувало Хмельниччину, що призвела до кровопролитної та багаторічної «української війни» (la guerre d’Ukraine), в ході якої цей багатий край був майже вщент зруйнований, а Річ Посполита втратила контроль над більшою частиною своїх східних володінь, частково захоплених Московією, а частково – Туреччиною.
Походження козаків Божо пояснює досить реалістично: «козаки – це колишні селяни й васали польських панів» [751]. В іншому випадку він конкретизує цей соціальний статус наступним чином: «козаки, як я вже казав, були лише селянами-трударями, такими підданими, котрих давні римляни називали Adjectos Gleba [тобто «прикріпленими до землі» (лат.) – Є. Л.]» [752]. Тікаючи від шляхетської сваволі на пониззя Дніпра, ці люди осіли на Запоріжжі (Zaporoges), де обрали поміж собою ватажка. Автор традиційно його іменує «генералом». Божо зазначає, що козаки завжди «діяли на свій розсуд, як союзники та конфедерати, а не як піддані цієї корони» [753].
Захоплюючись військовою славою козаків, він пише: «Колись вони славилися надзвичайною хоробрістю. Вони самі виробляли свою зброю, свій порох, свої кулі. Своїми походами та нападами вони спричиняли незручності багато-кому. Гарні партизани, чудові піхотинці, безстрашні солдати, навіть трохи жорстокі» [754]. Таке визначення дуже контрастує з досить популярними тоді на заході уявленнями про козаків, як дикунську, варварську, грубу силу. Опис, поданий Божо, відповідає критеріям професійної армії, яка постійно дбає про своє оснащення. Як згадує він, подібно багатьом європейським авторам, козаки прославилися своїми походами на татар і турків, доходячи подекуди «аж до передмість Константинополя», й були надійним щитом Речі Посполитої на півдні та сході.
Причиною, що зумовила повстання козаків, на думку цього автора, став нестерпний гніт з боку польської шляхти та єврейських наглядачів. Особливо Божо відзначає жорстоке поводження з населенням України магната Яреми Вишневецького (Wiestnieviski), який жахливо «тиранив своїх підданих», а скарги на жорстокість панів польським королем «відкидалися, як це робиться, зазвичай, зі скаргами селюків і простого люду. Але чаша терпіння врешті переповнилася, і козаки скинули тоді ненависне ярмо поляків» [755]. Цікаво, що в той же самий час, як зазначалося вище, Вишневецького возвеличував де ла Бізардьєр.
Козацьке повстання, у викладі Божо, спричинила наступна подія: «Один млин, забраний у селянина шляхтичем, став останнім сигналом до бунту» [756]. Тут неточно передано історію конфлікту між Хмельницьким і Чаплинським, хоча саме прізвище козацького лідера в цьому випадку він не згадує. Проте особа Хмельницького (Chmielnicki) була добре відомою тоді на заході, й сам Божо називає гетьмана «тим козаком, який колись підняв повстання під час правління Владислава» [757]. Принагідно відзначимо, що Божо, здається, вперше у французькій історіографії навів легендарну фразу, нібито виголошену Владиславом ІV обуреній савіллям шляхти козацькій депутації: «Хіба ви не маєте шабель? (Est-ce que vous n’avez point de sabre?)» [758].
За свідченням Божо, король вигукнув ці слова через особисту «таємну образу» на зарозумілість і пихатість шляхти, яка фактично керувала державою, постійно обмежувала його повноваження й змусила розпустити королівське військо, побоюючись за свої вольності. Отже, Владислав ІV певним чином сам підштовхнув козаків до повстання, щоб посилити свою владу в країні [759]. Звернімо увагу, що подібну тезу про провокування королем Хмельниччини наводили перед тим у своїх працях Лінаж де Восьєнн і Шевальє. Користуючись переважно польськими джерелами, Божо відзначає жорстокість повстанців стосовно поляків:
«Козаки вирізали всіх поляків, згодом виграли кілька битв, у яких перебили за раз більше двадцяти тисяч чоловік. Кожен начальник наказував стинати голови взятим полоненим поблизу свого намету» [760].
Божо відзначає, що вперше в історії на допомогу козакам прийшли татари та турки, «що було нечуваним раніше в Польщі до цього часу». Однак незалежності України, на яку сподівався Хмельницький, отримано не було, її землі були спустошені, «за виключенням кількох областей перед і за Бористеном, врятованих московитами, які їх приєднали до себе» [761].
Складні перипетії доби Руїни Божо розглядає побіжно, наголошуючи переважно на жахливому спустошенні краю, насамперед татарами і турками, які перетворили «найбільш квітучу область Європи на пустельні поля, де трава вкриває зруйновані міста» [762]. Автор зазначає, що мусульманські завойовники залишили в ній «керувати управителя під іменем князя України (sous le nom de Prince d’Ukraine), що перебував у залежності від них подібній тій, яку мають господарі Валахії, Молдавії та Трансільванії» [763]. Щоправда, він вважав, що першим з гетьманів, який прийняв турецький протекторат, був Юрій Хмельницький, можливо, знайомий йому по стамбульському полону, ігноруючи при цьому Петра Дорошенка. Хоча постать останнього йому була добре відома. Цікаво, що, наводячи, зазвичай, власні назви та імена у декількох варіантах, Божо прізвище Дорошенка подає як Dorosensko, а ось у примітці позначає його вимову як Dorochenko. Це повністю співпадає з його українським звучанням. Нечастий випадок у французьких текстах. Наприклад, прізвище Хмельницького в нього зустрічається у варіантах Chmielnicki, Chuminsko і навіть Schmielnieski [764].
Ставлення Божо до Дорошенка зневажливо-скептичне, оскільки він вважає цього гетьмана людиною підлою та підступною, що, користуючись довірою Польщі, й, зокрема, особисто Собеського, принесла згубу у вигляді турецько-татарської навали як на Річ Посполиту, так і на свою батьківщину – Україну. В «Мемуарах» Божо наведено цікавий факт. Коли Дорошенко, будучи полковником козаків, збунтувався проти «їхнього генерала Тетері (leur General Tetera), людини великого достоїнства і надзвичайної поваги», той наказав розстріляти заколотника, прив’язавши його до гармати. Проте на захист приреченого до страти став Ян Собеський, який умовив гетьмана пожаліти Дорошенка. Неохоче погодившись, Тетеря начебто сказав майбутньому королю пророчі слова, що колись той розкається у порятунку «цього злочинця, котрий може стати причиною згубного спустошення його батьківщини». Ставши «генералом козаків», Дорошенко згодом повстав проти законного монарха й піддався султану, а потім – і московському царю, занапастивши країну й справдивши пророцтво Тетері [765].
Як і належить зрадникові, доля Дорошенка, у викладенні Божо, була сумною: «Дорошенко, ставши генералом козаків, підняв їх на заколот, закликав турків на Україну й, погубивши цю провінцію, приніс цю згубу на Поділля та до Кам’янця, його столиці. Він врятувався згодом у московитів в Чигирині, куди польський король його відігнав під час своєї відомої кампанії, що слідувала за його обранням. Там він нарешті помер» [766]. Бачимо явну фактичну помилку. На момент написання цієї книги Дорошенко ще був живий, очевидно, переживши самого автора «Мемуарів».
Цікавим також є повідомлення Божо про отруєння турками Юрія Хмельницького, доля якого залишається дискусійною дотепер [767].
Але головну увагу автора, звичайно, привертає «українська війна» (la guerre d’Ukraine), де в повній мірі розкрився військовий талант Яна ІІІ. Перемога військ Собеського у битві під Хотином 11 листопада 1673 р., хід якої та наслідки детально описує Божо, дозволили Польщі трохи підняти занепалий військовий престиж, підірваний поразками 1672 р. і ганебним Бучацьким миром [768]. Божо з захопленням відзначає, як король-полководець «відвоював взимку майже всю Україну (presque toute l’Ukraine), пройшовши за десять днів аж до Чорного моря». Заключним акордом цієї переможної ходи стала перемога над османами під Журавном [769].
В той же час Божо відзначає, що турецька експансія розповсюджувалася й у іншому напрямку. Він яскраво змальовує жахливі картини спустошення й руйнування в 1674 р. Умані (Oumaing), «котра славилася своїми багатствами та торгівлею. В цьому місті було вбито більше трьохсот тисяч душ і знищено краму на вісім мільйонів. Подібне вони вчинили і в наші дні [1678 р. – Є.Л.] у Чигиринській фортеці (à la Forteresse de Cherim), яку вони відвоювали у московитів під час останніх війн і мури якої були підірвані» [770]. На противагу військовому таланту Собеського Божо протиставляє бездарну організацію оборони Чигирина московським воєводою Ромодановським, який не зміг відстояти місто під натиском армії Кара-Мустафи.
Хоча після падіння Чигирина в «українській війні» запанував відносний спокій, всі протиборствуючі сторони переключилися на активну дипломатичну діяльність, готуючісь до нового сплеску військових дій. Як професійний дипломат, Божо дуже ретельно відстежує хід міждержавних переговорів Польщі, Туреччини, Московії, Австрії, Криму та Швеції, підкреслюючи також важливе місце і роль Франції у цій дипломатії. Головним чином він зосереджує увагу на міжнародній активності Яна ІІІ, яка дозволила йому зміцнити армію та державу, що в свою чергу сприяло славнозвісній перемозі під Віднем (1683), утворенню Священної ліги (1684) та початку повномасштабного наступу християнських військ на мусульман з метою витіснення їх з Європи.
Як зазначає Божо, ведучи тяжку війну з османами, Ян ІІІ змушений був піти на підписання Вічного миру з Московією, щоб припинити протистояння з нею в Україні. Однак проти його умов, загальний сенс яких французький дипломат наводить, виступила потужна магнатська опозиція. Лише надзвичайно щедрі подарунки від імені московських царів (Івана V та Петра І) та особистий авторитет короля дозволили схилити шальки терезів шляхти у бік підписання угоди [771].
Подальший хід військових дій Польщі та Росії проти Османської імперії Божо майже повністю залишає поза розглядом, лише побіжно згадуючи про напади татар на Галичину та Волинь в 1685 і 1688 р. та відзначаючи несамовиту звірячу жорстокість кримців, які «відрубали голови навіть старим, жінкам і дітям, якщо бачили, що не можуть їх увести» [772].
Таким чином, довівши виклад подій до сучасного йому періоду, Божо наступним чином змальовує жахливий стан зруйнованої війнами і поділеної між державами України:
«…Сьогодні залишилася лише назва тих козаків і тієї України. Ці люди зараз розпорошені чи то в околицях Бористену, чи по його берегах на стороні московитів, у підвладних їм землях. Інші вибиті турками чи уведені в полон татарами… Тож, на Україні залишилося, як я вже говорив, лише кілька міст поблизу кордонів Польщі, поміж якими Кальник, колишня столиця, Брацлав, Бар і кілька інших менш значних… Нині залишається тільки тінь суверенітету над козаками» [773].
В той же час Божо відзначає, що Ян ІІІ прихильно ставиться до козаків і намагається їх підтримувати, незважаючи на опір шляхетської опозиції.
Божо наводиться цікавий, але малознаний факт, відомий йому, очевидно, з урядових джерел, де йдеться про переговори між Польщею та Голландією про можливість колонізації останньою земель України [774].
Що ж стосується Східної України, то, як зазначає Божо, її «єдиними господарями залишилися московити», які утворили з козаків військо, як це робили раніше поляки, призначивши на його чолі гетьмана. «Того, хто зараз служить царям, звуть Мазепа (Mazépa), й він був шляхтичем при дворі польського короля Казимира» [775]. Здається, Божо першим у французькій історіографії звернувся до постаті цього гетьмана, подавши про нього коротку звістку. Тут необхідно згадати, що про Мазепу деякі відомості подавала тодішня преса. Зокрема, вже 6 грудня 1687 р. «Газетт де Франс» повідомляла про обрання начальником запорозьких козаків «сеньйора Муссапи (sieur Mussapa)» після того, як було заарештовано його попередника «генерала Самойловича (General Samuelowitz)» [776].
Коли французький автор писав «Мемуари», гетьманування Мазепи лише почалося, але вже незабаром ця особа приверне до себе значну увагу дослідників, які будуть звертатися до вивчення її життя та діяльності.
Великий інтерес у контексті нашого дослідження представляє також ще одна праця Божо-Далерака «Анекдоти про Польщу, або секретні мемуари про володарювання Яна Собеського, третього цього імені» [777]. Тут очима свідка розкривається перебіг польсько-турецької війни 1672-1676 рр., обставини віденського походу 1683 р., військові кампанії подальших років. Автором також змальовуються картини засідань ратифікаційного сейму у Львові з приводу Вічного миру з Московією, а також висвітлюється резонанс, який мав у Польщі невдалий Кримський похід 1687 р.
Загалом у працях Божо-Далерака міститься багато фактичних даних з історії України, ретельно зібраних автором, який часто виклад подій супроводжує своїми роздумами. Його свідчення вирізняються досить високою точністю та правдивістю. І хоча Україна була не єдиною країною, події в якій він розглядав, вона постійно залишалася в полі його зору, зважаючи на важливість політичних змін у Європі, що були з нею пов’язані. Праці Божо не стали бестселером, як, наприклад, твори Боплана чи Шевальє, але водночас вони інформативно збагатили уявлення зацікавлених читачів про «козацьку Україну» та її минуле.
Спустошення України в другій половині ХVІІ ст. відзначалося всіма сучасниками. Але, якщо у Божо правдиво відзначається спустошення в основному лише Правобережжя, в той час як Гетьманщина та Запоріжжя навіть мали економічне та військове піднесення [778], інший його сучасник, який побував в Україні, але був далекий від дослідження минулого цього краю, подавав інакші картини Руїни. Йдеться про вже згаданого Філіппа Авріля (1654-1698), французького єзуїта, відправленого з проповідницькою та розвідувальною місією в Китай (1686-1689). Проте в Москві йому було відмовлено у проходженні до цієї великої східної імперії.
В Західній Україні Авріль провів кілька місяців. Спочатку, за сприяння французького посла в Речі Посполитій маркіза де Бетюна, він був прихильно прийнятий Яном ІІІ у Яворові. Король навіть дозволив єзуїту поцілувати свою руку й обіцяв своє сприяння у здійсненні цієї місії [779]. Згодом у Львові він користувався протекцією Станіслава-Яна Яблоновського (1634-1702), руського воєводи, і з його ласки побував у Яблунові, родинному замку Яблоновських. Через Кам’янець на Поділлі та Покуття Авріль вирушив до Молдавії [780], щоб звідти дістатися Константинополя, звідки згодом повернувся до Франції.
Свої мандри він докладно описав у книзі «Подорож до різних країн Європи та Азії, здійснена з метою відкриття нового шляху до Китаю, з описом багатьох цікавих відомостей про фізику, географію, гідрографію та історію» (1692), яка швидко стала популярною в Європі й була перекладена кількома мовами. Авріль повідомляв про все, що бачив у країнах, які проїжджав. Зокрема, він залишив цікавий опис Московії, де спостерігав за протистоянням царівни Софії та її фаворита Голіцина з одного боку і юного царя Петра І з іншого. Єзуїт навіть став свідком весілля останнього з Євдокією Лопухіною в січні 1689 р. [781] Авріль був добре знайомий з працями своїх попередників, що писали про країни Східної Європи. Зокрема, в його книзі містяться посилання на твори Тевено, Стрюйса та ін.
Свідчення, подані Аврілем про Україну, є стислими і побіжними. Мабуть, найцікавішим з них є повідомлення про те, як запорозькі козаки (les Cosaques Zaporoges), «переможені московитами» (vaincus par les Moscovites), вирушили на схід і колонізували Сибір, де заснували Тобольськ [782]. Попри очевидну помилковість подібного твердження, можна побачити в цій тезі певні історичні реалії, які тоді були загальновідомі пересічним європейцям: козаки, як волелюбні люди, завжди переходили на вільні землі, де облаштовувалися у відповідності до своїх порядків; козацька колонізація мала потужний східний вектор (донські, яїцькі, терські, сибірські козаки тощо); значна частина козацьких земель, в тому числі й Запоріжжя, були тоді підпорядковані в адміністративному плані Москві. Що ж стосується розгрому, вчиненому «запорозьким козакам московитами», тут йдеться про неправильне витлумачення Аврілем недавніх подій придушення повстання Степана Разіна, у якому брали участь і українські козаки. При чому вони відзначилися з двох боків, оскільки проти разінців був відправлений гетьманом Многогрішним тисячний загін осавула Матвія Гвинтовки [783].
Авріль також згадує про зустріч з козацькими чайками у Чорному морі та морські походи козацтва, що на той час були фактами загальновідомими. Автор називає козаків «небезпечними піратами» (ces dangereux pirates) і повідомляє про великий страх перед ними місцевих мореходів. Цей фрагмент доповнено красномовною ілюстрацією, що зображує напад чайок на турецьку галеру. Щоправда, козацькі судна на ній більше нагадують одномісні човни для комфортних прогулянок [784].
В контексті французьких зацікавлень Україною наприкінці ХVІІ ст. згадаємо ще один твір – «Реляцію про подорож до Польщі, зроблену в 1688-му і 1689-му роках» [785]. На жаль, про постать автора, який приховався за ініціалами «F. de S.», можна тільки здогадуватися. Повідомляючи про своє перебування при дворі Яна ІІІ Собеського, цей емісар згадує, зокрема, про відвідини ним Жовкви (Zoulkiuf) та Яворова (Jouarouf) й подає досить докладний опис цих міст [786]. Описуючи реалії Речі Посполитої, західний дипломат окремо зупиняється на конфесійній ситуації в державі, в тому числі на становищі «руської релігії» (la Religion des Russiens). Щоправда, головну увагу він зосереджує на відмінностях між православною та католицькою обрядністю [787]. Свідчення цієї «Реляції» доповнюють наше уявлення не лише про життя тогочасного королівського двору на Галичині, але й загалом про побут західноукраїнських міст.
Торкаючись питань активності французької дипломатії в Україні, слід зазначити, що емісари Версаля в той період досить часто відвідували територію нашої держави, курсуючи між Варшавою, Москвою та Константинополем. Деякі з них відвідували Мазепу, як очільника України й особи, що користувалася великим впливом на молодого Петра І. Досить добре відомий візит до гетьмана французького посланця Фуа де ла Невілля (1689).
Його загадкова постать викликає дискусії до сьогодні. Певний час його ототожнювали з письменником Адріаном Бає (1649-1706), який походив з містечка Ла Невілль і також використовував псевдонім «де ла Невілль». Втім, сучасні дослідження, зокрема, Мацьківа [788], Ізабель де Мадаріяги [789] та Лаврова [790], доводять, що Фуа де ла Невілль – конкретна історична особа, яка виконувала в Росії дипломатичні функції одночасно від імені королів Франції та Речі Посполитої. Про його діяльність містяться згадки, зокрема, й у вищезгаданого Далерака-Божо [791].
Свій вояж до Москви де ла Невілль здійснив приблизно за рік після того, як цим шляхом пройшов Авріль, і провів у Росії другу половину 1689-го року. Не випадково, що, готуючи до друку свою розповідь про подорож до Московії в 1698 р., де ла Невілль використав у якості джерела працю Авріля, яка вийшла за кілька років до того. Цікаво, що часто в їхніх творах є згадки про тих самих людей, з якими їм доводилося зустрічатися: Яна ІІІ, маркіза де Бетюна, Василя Голіцина, Івана Мусіна-Пушкіна та ін.
Незважаючи на те, що повідомлення де ла Невілля є цінним джерелом з історії Росії, чим пояснюється значна кількість їх російських перевидань [792], вони містять важливу інформацію й про Україну. Французький посланець часто наводить отримані ним детальні і досить правдиві свідчення про поточні справи Гетьманщини (Вічний мир 1686 р., кримські походи 1687 і 1689 рр., позбавлення гетьманства Самойловича, його арешт і заслання до Сибіру, прихід до влади Мазепи), хоча згадує й події більш раннього часу, зокрема, Хмельниччину. В Москві він особисто познайомився з Мазепою, відзначивши його прекрасне володіння латиною та зауваживши, що колись той був придворним Яна ІІ Казимира. За словами де ла Невілля, він запевняв гетьмана у прихильності до нього та його козаків короля Яна ІІІ й намагався схилити очільника України на бік Польщі.
Згадуючи про прихід Мазепи до влади, де ла Невілль зосереджує значну увагу на подіях 1687 р. і позбавленні гетьманства Самойловича (в опублікованій французьким дипломатом праці ім’я гетьмана подано як Jwan Samuelerrich, вочевидь, у рукописному оригіналі було – Samuelewich). Де ла Невілль повідомляє, як завдяки інтригам князя Голіцина, підтриманим вищою козацькою старшиною, того було звинувачено у зносинах з ханом і підпалі степу, що начебто й стало головною причиною провалу походу на Крим. Дипломат яскраво змальовує картини урядового перевороту в Гетьманщині, коли за наказом Голіцина було заарештовано Самойловича, котрого полковник Димитрашко (Dimitrouki) [мається на увазі Дмитрашко (Думитрашко) Райча (?-бл. 1705) – Є. Л.] навіть хотів зарубати шаблею, й зробив би це, якби Голіцин його не зупинив. Де ла Невілль співчутливо зазначає, що старий гетьман, якого ще вчора величали епітетом «вельможний» (Vielmozny), сьогодні чув лише брутальне звернення «скурвій син, тобто син путани» (Scourwecin c’est-à-dire, fils de putain) [793]. Як можна побачити, згадане лайливе висловлювання автор передає саме в українському звучанні.
Дипломат переповідає також звістку про арешт гетьманича Григорія окольничим Леонтієм Романовичем Неплюєвим (Akalnik Levanti Romanorrick Nepleuvan). Він зауважує, що той заповзято намагався виконати цей наказ, щоб реабілітуватися після своєї поразки від військ нураддін-султана поблизу Кам’яного Затону (Kamiston). Однак, як засвідчує де ла Невілль, виконати це доручення Неплюєву виявилося непросто, бо син гетьмана мав популярність серед рядового козацтва й був попереджений про небезпеку. За словами дипломата, коли компанійці (les Compachiks), що були поряд з гетьманичем, погодилися на його видачу, сердюки (les Sardouchiks) були сповнені рішучості захищати командира, й тільки завдяки улесливим переконанням вони, зрештою, також погодилися на його видачу Неплюєву [794]. Як відомо з історичних фактів, подальша доля Григорія Самойловича була дуже сумною. Його було звинувачено в державній зраді, піддано тортурам і 11 листопада того ж року страчено в Севську.
Завдяки російським перекладам, найкращим з яких є переклад Лаврова, інформація, наведена де ла Невіллем, стала тепер загальнодоступною для вітчизняних науковців. Відзначаючи важливий внесок щойно згаданого російського дослідника, зауважимо, що не завжди він правильно розумів термінологію, наведену французьким автором. Наприклад, вже вищенаведений український брутальний вислів «скурвій син» (Scourwecin) Лавров перекладає російською, як «скуренный сын», що звучить доволі кумедно й незрозуміло, а назву урочища Кам’яний Затон (Kamiston), він не зовсім точно подає, як Кам’янка [795]. Втім, ці дрібниці перекладу не заважають визнати велику заслугу російського історика-перекладача в ознайомленні російськомовного наукового співтовариства з таким важливим історичним джерелом, як праця де ла Невілля.
Безумовно, цей твір дипломата не є історичним дослідженням. Проте він дозволяє краще зрозуміти тогочасний рівень знань про минуле України. У відповідності до усталеної вже на той час традиції, Україну де ла Невілль постійно називає «країною козаків», хоча її межі він поширює далеко за кордони Гетьманщини. Так, до України він відносить Курськ (Kourska en l’Ukraine [796]). Дуже часто автор висловлює власні судження й дає оцінки подіям. В цілому інформація, подана де ла Невіллем, є досить достовірною, проте в його творі можна побачити низку помилок і неточностей, що цілком є природними для чужинця того часу. Це стосується завищення числа воїнів, що вирушили на Крим (до 400 тис.), повідомлення, що московський патріарх раніше жив у Києві, визнання, що Мазепа першим з гетьманів відвідав Москву (ігноруючи Брюховецького) і т. п.
Праця де ла Невілля була видана в 1698 р. під назвою «Цікаві повідомлення та новини про Московію, що містять звістки про сучасний стан цієї імперії, експедиції московитів у Крим в 1689 р., причини останніх революцій, їхні звичаї та релігію, а також оповідання про сухопутну подорож Спатаруса до Китаю». Цей твір одразу здобув популярність у Західній Європі, будучи кілька разів перевиданим і маючи переклади іншими мовами. Почасти цей успіх пояснюється цікавістю висвітленої тематики на фоні всезростаючої могутності Російської імперії та жвавістю викладу матеріалу, почасти увага читацької аудиторії до книги була прикута поточністю моменту, коли Петро І, один з головних її фігурантів, у складі «Великого посольства» особисто відвідував західні країни.
Крім літератури, писаної французькою мовою, у друкарнях Франції та сусідніх з нею державах, завжди видавалося досить багато перекладних творів. Серед цього величезного масиву перекладів були присутні й праці, де розглядалося минуле України. Наприклад, «Цікаве повідомлення про сучасний стан Русі. Переклад твору одного англійського автора, що дев’ять років пробув при дворі великого царя» (1679) [797]. Хоча в цій книзі йдеться про Московське царство, яке тут постійно називається «Руссю», що на той час було ще не досить типовим для французької літератури, автор постійно згадує про діяльність козаків, котрі брали активну участь у війнах з московитами та османами й завдяки підтримці яких на московський престол зійшов Лжедмитрій І.
Отже, підводячи підсумок, слід зазначити, що, незважаючи на велику увагу, приділену подіям в Україні наприкінці ХVІІ ст., у французькій літературі того періоду бракує серйозних історичних досліджень, присвячених нашій країні. Здебільшого твори, що лише торкаються окремих епізодів з історії України, представлені повідомленнями військових, спогадами мандрівників, реляціями дипломатів, котрі самі по собі представляють важливий комплекс історичних джерел, і, переважно, не являються дослідженнями минулого. Втім, цей масив пізнавальної літератури відіграв значну роль у подальшому накопиченні історичної інформації про Україну у Франції, що передувало створенню фахових досліджень про минуле нашої країни.
Примітки
671. Rousseau de la Valette M. Casimir roy de Pologne… – T. 1. – Р. 3.
672. Ibid. – P. 5.
673. Ibid. – P. 9-10.
674. Ibid. – P. 5-6.
675. Ibid.
676. Ibid. – P. 6.
677. Ibid. – P. 7.
678. Ibid. – P. 8.
679. Ibid. – P. 3-5.
680. Ibid. – P. 7-12.
681. Ibid. – P. 10-11.
682. Ibid. – P. 14-38, 92-101, 102-117.
683. Ibid. – T. 2. – Р. 176.
684. Ibid. – P. 178-180.
685. Ibid.
686. Ibid. – P. 182-183.
687. Ibid. – P. 183.
688. Ibid. – P. 186.
689. Ibid. – P. 194-195.
690. Ibid. – P. 248-258.
691. Ibid. – P. 163.
692. Ibid. – P. 154-156.
693. Ibid. – P. 235.
694. Biographie universelle ou dictionnaire historique / M. de Weiss. – P.: Furne et C-ie, 1841. – T. 6. – 640 p. – P. 37.
695. Herburt de Fulstin J. Histoire des roys et princes de Poloigne… – P. 212-212v.
696. Hauteville de [Tende G. de]. Relation historique de la Pologne… – Р. 149.
697. Ibid. – P. 61, 157.
698. Ibid. – P. 62.
699. Ibid. – P. 9-10.
700. Ibid. – P. 22-23.
701. Ibid. – P. 61.
702. Ibid. – P. 46-61.
703. Ibid. – P. – 62.
704. Ibid.
705. Ibid. – P. 63-64.
706. Ibid. – P. 68.
707. Ibid. – P. 65.
708. Ibid. – P. 66.
709. Ibid.
710. Ibid. – P. 66-67.
711. Ibid.
712. Ibid. – P. 68-73.
713. Ibid. – P. 86.
714. Ibid. – P. 73.
715. Ibid.
716. Ibid. – P. 74-75.
717. Ibid. – P. 76.
718. Ibid. – P. 79.
719. Ibid. – P. 81.
720. Ibid. – P. 83.
721. Ibid. – P. 83-84.
722. Ibid. – P. 87-88.
723. Ibid. – P. 249.
724. Chassepol F. de. Continuation de l’histoire du grand vizir… – T. 3. – Р. 194-195.
725. Feller F.-X. de. Dictionnaire historique: ou, Biographie universelle des hommes qui se sont fait un nom par leur genie, leurs talents, leurs vertus, leurs erreurs ou leurs crimes, depuis le commencement du monde jusqu’a nos jours. – P.: E. Houdaille, 1836. – T. 3. – 500 p. – P. 318.
726. Bizardiere M.-D. de la. Histoire des dietes de Pologne pour les elections des rois. – P.: Chez Jean Jombert, 1697. – 255 p. – P. 136.
727. Ibid. – P. 137-138.
728. Ibid. – P. 137-138.
729. Ibid. – P. 139-141.
730. Ibid. – P. 141.
731. Ibid. – P. 142-143.
732. Ibid. – P. 144.
733. Ibid.
734. [Jolli J. G.] Histoire de Pologne, et du Grand duche de Lituanie. Depuis la foundation de la Monarchie jusques a present. Ou l’on voir une relation fidele de ce qui s’est passe a la derniere election. – Amsterdam: Chez Daniel Pain, 1698. – /XIV/+457+/XIV/ p.; [Jolli J. G.] Histoire des rois et du Royaume de Pologne, et du Grand duche de Lituanie. Depuis la foundation de la Monarchie jusques a present. Ou l’on voir u/ne relation fidele de ce qui s’est passe a la derniere election. – Amsterdam: Chez Daniel Pain, 1699. – T. 1. – /XIII/+284 p.; [Jolli J. G.] Histoire des rois et du Royaume de Pologne, et du Grand duche de Lituanie. Depuis la foundation de la Monarchie jusques a present. Ou l’on voir une relation fidele de ce qui s’est passe a la derniere election. – Amsterdam: Chez Daniel Pain, 1699. – T. 2. – /2/+256 p.
735. Наливайко Д. Очима заходу: Рецепція України в Західній Європі… – С. 352-353.
736. Salvandy N.-A. de. Histoire de Pologne avant et sous le roi Jean Sobieski. – Bruxelles: N.-J. Gregoir, V. Wouters et C-e, 1841. – T. 1. – Р. 121.
737. Мицик Ю. Французький мемуарист Ф.-П. Далерак – про Україну ХVІІ ст. … – С. 92.
738. De la Croix. Guerres des Turcs avec la Pologne, la Moscovie et la Hongrie… – La Haye, 1689. – P. 107.
739. Bonnac J.-L. d’Usson, marquis de. Memoire historique sur l’ambassade de France a Constantinople par le Marquis de Bonnac. – P.: Ernest Leroux, 1894. – 370 p. – P. 26.
740. Beaujeu. Memoires… – Р. 262-269, 340-341.
741. Ibid. – P. 92-93.
742. Ibid. – P. 89.
743. Ibid. – P. 90.
744. Луняк Є. М. Еволюція терміну «українці» // Література та культура Полісся. – Ніжин, 2007. – Вип. 35. – С. 74-85.
745. Beaujeu. Memoires… – Р. 224.
746. Мицик Ю. Французький мемуарист Ф.-П. Далерак – про Україну ХVІІ ст. … – С. 93.
747. Далерак Ф.-П. Спогади про Україну (вибір, передмова і коментарі Ю. Мицика)… – С. 99.
748. Avril Ph. Voyage en divers etats d’Europe et d’Asie… – Р. 283.
749. Beaujeu. Memoires… – Р. 4, 165, 228, 243.
750. Ibid. – P. 228.
751. Ibid. – P. 94.
752. Ibid. – P. 100.
753. Ibid. – P. 89-90.
754. Ibid. – P. 90.
755. Ibid. – P. 94-95.
756. Ibid. – P. 95-96.
757. Ibid. – P. 91.
758. Ibid. – P. 95.
759. Ibid. – P. 98-99.
760. Ibid. – P. 96.
761. Ibid.
762. Ibid. – P. 90.
763. Ibid. – P. 91.
764. Ibid. – P. 91, 220.
765. Ibid. – P. 220-221.
766. Ibid. – P. 221.
767. Ibid. – P. 91.
768. Ibid. – P. 234-242.
769. Ibid. – P. 16.
770. Ibid. – P. 91-92.
771. Ibid. – P. 87-88.
772. Ibid. – P. 212-213.
773. Ibid. – P. 91-94.
774. Ibid. – P. 100-101.
775. Ibid. – P. 100.
776. Мацьків Т. Гетьман Іван Мазепа в західноєвропейських джерелах 1687-1709… – С. 101, 109.
777. Dalerac F.-P. Les Anecdotes De Pologne, ou Memoires Secrets Du Regne De Jean Sobieski III. Du Nom. – Amsterdam: Chez Henry Desbordes, 1699. – T. 1. – 340 p.; T. 2. – 410 p.; Dalerac F.-P. Les Anecdotes De Pologne, ou Memoires Secrets Du Regne De Jean Sobieski III. Du Nom. – T. 1-2.– P.: Chez Pierre Aubouyn, Libraire de Nosseigneurs les Enfans de France, Et Charles Clouzier, Quay des Augustins, a la Croix d'Or, du cote du Pont saint Michel, 1700. – 454 p.
778. Beaujeu. Memoires… – Р. 96-97, 100.
779. Avril Ph. Voyage en divers etats d’Europe et d’Asie… – Р. 239-240.
780. Ibid. – P. 327-337.
781. Ibid. – P. 314-320.
782. Ibid. – P. 166-167.
783. История СССР с древнейших времен до наших дней. Превращение России в великую европейскую державу. Народные движения ХVІІ-ХVІІІ вв. – М.: Наука, 1967. – Т. 3. – 748 с. – С. 95-97; Бантыш-Каменский Д. Н. История Малой России… – С. 285.
784. Avril Ph. Voyage en divers etats d’Europe et d’Asie… – Р. 356.
785. F. D. S. (l’abbe). Relation d’un voyage de Pologne fait dans les annees 1688 et 1689. – P.: Librairie A. Franck, 1858. – Х+146 р.
786. Ibid. – P. 28-30.
787. Ibid. – P. 93-95.
788. Мацьків Т. Гетьман Іван Мазепа в західноєвропейських джерелах 1687-1709… – С. 23.
789. Madariaga I. de. Who was Foy de la Neuville? // Cahiers du Monde Russe et sovietique. – Vol. 28. – No. 1 (Jan. – Mar. 1987). – P. 21-30.
790. Лавров А. С. «Записки о Московии» де ла Невилля (преобразовательный план В.В. Голицына и его источниіки) // Вестник Ленинградского государственного университета. – Серия 2. – 1986. – Вып. 4. – С. 88-91; Лавров А. С. «Записки» де ла Невилля как источник по истории России в последней четверти XVII в. // Материалы XXIV научной студенческой конференции «Студент и научно-технический прогресс». История. – Новосибирск, 1987. –С. 26-29; Лавров А. С. «Записки о Московии» де ла Невилля: автор, рукописи, печатное издание // Книга в России XVI — середины XIX в. Материалы и исследования. – Л., 1990. – С. 62-72; Невилль де ла. Записки о Московии / Предисл., подгот. текста, пер. и комм. А. С. Лаврова. Отв. ред. В. Д. Назаров, Ю. П. Малинин. Центр гуманитарного образования Петр Великий МФТИ; ИРИ РАН. Науч.-издат. серия: Россия и российское общество глазами иностранцев. XV-XIX вв. Вып. первый. – М.-Долгопрудный: Изд-во Аллегро-пресс, 1996. – 304 с. – С. 7-53.
791. Dalerac F.-P. Les Anecdotes De Pologne, ou Memoires Secrets Du Regne De Jean Sobieski III… – 1699. – T. 2. – Р. 81-99.
792. Любопытные и новые известия о Московии 1689 года. Соч. де ла Невилля // Русский вестник. – 1841. – Т. 3. – № 9. – С. 596-614; Т. 4. – № 10. – С. 95-157; Невилль де ла. Записки о Московии 1689 г. Перевел с французского и сообщил А. И. Браудо // Русская старина. – 1891. – Т. 71. – № 9. – С. 419-450; Т. 72. – № 11. – С. 241- 281; Невилль де ла. Любопытные и новые известия о Московии // Русское государство XV-XVII вв. глазами иностранцев. Подготовка текстов, вступительная статья и комментарии Ю. А. Лимонова. – Л.: Лениздат, 1988. – С. 471-529, 540-542 [Переиздание перевода А. И. Браудо]; Невилль де ла. Записки о Московии… – 1996.
793. Neuville Foy de la. Relation curieuse, et nouvelle de Moscovie… – P. 78; Невилль де ла. Записки о Московии… – 1996. – С. 142.
794. Neuville Foy de la. Relation curieuse, et nouvelle de Moscovie… – P. 78; Невилль де ла. Записки о Московии… – 1996. – С. 142.
795. Невилль де ла. Записки о Московии… – 1996. – С. 142.
796. Neuville Foy de la. Relation curieuse, et nouvelle de Moscovie… – P. 56; Невилль де ла. Записки о Московии… – 1996. – С. 136, 138.
797. Relation curieuse de l’estat present de la Russie. Traduite d’un auteur anglois qui a este neuf ans a la Cour du Grand Czar. – P.: Chez Claude Barbin, 1679. – 440 p.
Подається за виданням: Євген Луняк Козацька Україна 16 – 18 ст. у французьких історичних дослідженнях. – К.-Ніжин: Видавець Лисенко М.М., 2012 р., c. 146 – 170.