3. 4. Віддзеркалення подій Хмельниччини в творах П’єра Лінажа де Восьєнна

Луняк Євген

Торкаючись Хмельниччини, слід зауважити, що цей потужний соціальний вибух на сході Європи належав до цілої низки подібних феноменів в інших європейських країнах, що мали місце під час і по завершенні Тридцятилітньої війни. По суті, це перше загальноєвропейське протистояння розсипалося на кілька окремих локальних конфліктів меншої чи більшої сили й тривалості. Національно-визвольну війну українського народу під проводом Хмельницького подекуди відносять до періоду шести «одночасних революцій» [497]. Можна згадати, що саме на цей період, крім загальновідомої Англійської революції (1640-1660), припадають війни за незалежність в Португалії (1637—1668) та Каталонії (1640—1652), повстання Мазаньєлло в Неаполі та Джузепе д’Алесі на Сицилії (1647), безкровна революція в Голландії (1650), конституційна криза у Швеції, пов’язана з правлінням королеви Христини (1632-1654), та посилення боротьби за незалежність Бранденбургa-Прусії від Польщі в часи правління Фрідріха-Вільгельма (1640-1688).

Франція в цей період також була охоплена спалахами соціальних протиріч, які увійшли в історію під іменем Фронди. Незважаючи на це, уряд Мазаріні намагався за будь-яку ціну посилити гегемонію своєї держави в Європі. Саме тому Франція брала активну (дипломатичну, економічну чи військову) участь майже в усіх локальних війнах, що спалахували в різних закутках Європи. Українсько-польське протистояння в середині ХVІІ ст. потенційно могло призвести до переустрою східноєвропейських країн і послаблення традиційного союзника Французького королівства Речі Посполитої на фоні зростання могутності Московського царства та подальшої експансії в Європу османів. Тому важливість таких змін зумовлювала підвищену цікавість французів до перебігу військових дій на терені України, про які постійно повідомляла тогочасна преса.

Одним з найвідоміших нарисів про початковий період Хмельниччини у французькій історіографії є твір П’єра Лінажа де Восьєнна «Дійсна причина повстання козаків проти Польщі», що побачив світ у Парижі в 1674 р., і який, на жаль, ще не перекладено ні українською, ні російською мовою. Хоча момент виходу цієї книги був віддалений від початків національно-визвольної війни більш ніж на чверть століття, в основу твору була покладена детальна записка автора, написана наприкінці 1649 р. (тобто хронологічно навіть раніше за вихід праці Боплана), що зберігається у рукописних фондах Національної бібліотеки Франції в Парижі й має назву «Пояснення щодо повстання козаків і вторгнення татар у Польщу в 1647 р. (Eclaircissement sur la revolte des Cosaques et l’irruption des Tartares en Pologne en l’annee 1647)». Проте можна погодитися з припущенням Дашкевича, що Боплан міг бути причетним до написання цієї грунтовної записки Лінажа де Восьєнна [498]. Її оригінальний текст з російським перекладом і поясненнями разом з перекладом уривку про козаків з книги 1674 р. був опублікований російським дослідником Дмитрієвим, що дозволило краще ознайомитися з цими документами вітчизняним історикам [499].

Відзначаючи загалом якісний переклад французького тексту Дмитрієва й підкреслюючи важливість його роботи, слід зауважити, що він не зміг уникнути певних хиб і помилок, які ускладнюють правильне розуміння творів Лінажа де Восьєнна. Насамперед, це стосується топонімічних термінів, які російський історик подає, здебільшого наслідуючи оригінальну французьку орфоепію і не перекладаючи географічні назви у відповідності до сучасності. Це викликає утруднення при ідентифікації згаданих у тексті топографічних об’єктів. Серед таких вад перекладу можна навести наступні: Тищов (Tiszow) – тобто сучасне польське місто Тишовце, Шчурвице (Szczurwice) – тобто сучасне українське село Щуровичі на Львівщині. Ці назви чітко можна бачити, наприклад, на голландській мапі Великого князівства Литовського 1649 р. [500]

Щодо магната Лещинського, який у французькому оригіналі названий «evesque de Culm», Дмитрієв невпевнено зазначає «епископ Кульма [Хелмна?]», хоча, як відомо, Кульм – це німецька назва польського Хелмно. А Андрій Лещинський дійсно був хелмінським єпископом з 1645 р. [501] Ототожнення позначеного в книзі Лінажа де Восьєнна чорноморського міста Козлова (Coslow) з Азовом, яке припускає Дмитрієв, є відверто помилковим, оскільки Козлов-Гезлев – це середньовічна назва Євпаторії [502].

Французьке слово tymbales (tіmbales), яке означає «литаври», російський дослідник перекладає у відповідності до співзвуччя як «цимбали». Але це позбавлено сенсу, бо, оскільки в тексті ясно йдеться про похідні музичні інструменти, такі як барабани та сурми, то логічно припустити, що козаки брали в похід саме литаври, а не цимбали, які використовувались переважно на святах. До того ж Лінаж де Восьєнн дає опис цього інструменту, який наводить і сам Дмитрієв, «шкіряний, круглий знизу», що відповідає литаврам, а не зробленим з дерева струнним цимбалам [503].

І вже зовсім кумедно виглядає наступний переклад згаданого автора фрагменту про козаків, які «отступают на морское побережье в районе Запорожья [Zabarche]» [504]. Віддаленість морського узбережжя від «району Запоріжжя» очевидна. Проте в тексті Лінажа де Восьєнна йшлося зовсім не про Запоріжжя, а про «la mer de Zabarché», тобто сучасне Азовське море [505]. Цю італійську назву, дану генуезцями, можна побачити на багатьох середньовічних картах [506].

Також попутно слід виправити ім’я козацького отамана Семена Забузького, прізвище якого Дмитрієвим подано як «Забусeй» (у французькому тексті – Zabusej) [507]. Однак, незважаючи на окремі неточності перекладу Дмитрієва, слід віддати йому належну шану за публікацію, опрацювання та переклад записки Лінажа де Восьєнна, яка є важливим джерелом для вивчення історії України й презентує рівень знань про цю країну у Франції середини ХVІІ ст.

Торкаючись питань розуміння тексту Лінажа де Восьєнна, необхідно відмітити складність правильної ідентифікації деяких зазначених ним географічних назв, з чим зіштовхнувся Дмитрієв. Зрозуміло, що для французького автора українська, як і загалом слов’янська, термінологія викликала значні труднощі. Тому більшість топонімів, наведених ним, мають спотворений вигляд й ототожнити їх з конкретним місцем не завжди легко. Мабуть, найскладнішим в цьому плані є фрагмент, де автор повідомляє, що «козаки приходять з острова на Дніпрі, який має назву Cirehes й знаходиться у чотирьох днях шляху вище [у Дмитрієва чомусь останнє слово перекладено «нижче» – Є. Л.] Vosia» [508]. Логічно припустити, що вказані Лінажем де Восьєнном об’єкти розташовані по Дніпру. Якщо назву Vosia ще можна якось ідентифікувати, то про поняття Cirehes можна лише гадати.

Під нетиповою для тогочасної західноєвропейської картографії назвою Vosia слід розуміти Очаків, турецьке найменування якого Özü. Румуни ж називали його саме Vozia [509]. Залишається незрозумілим, чому Лінаж де Восьєнн не скористався однією з більш звичних назв цього міста Oczakow, Orczakow, Orzakow, Ozahow, які можна бачити на майже на всіх географічних мапах цього регіону ХVІ-ХVІІ ст. [510]

Набагато складніше зрозуміти, що приховується під назвою Cirehes. Враховуючи інформацію, подану автором, про те, що це острів на Дніпрі в чотирьох днях шляху від Очакова, можна припустити, що він міг би знаходитися в районі Запоріжжя. Найбільш відомими козацькими островами тут були безперечно Хортиця, Томаківка та Чортомлик. Якщо Томаківка за звучанням назви відпадає відразу, то Хортиця (Chortica) і Чортомлик (Czertomelik), назви яких подані за Бопланом [511], мають досить віддалену співзвучність, яка однак не дозволяє щось стверджувати з певністю. Слово Cirehes ближче за звучанням до назви Черкас, згадаймо також, що «черкасами» часто називали й самих козаків. Місто Черкаси географами, істориками та космографами ХVІ-ХVІІ ст. часто позначалося схожим чином. Наприклад, у Андре Теве Circasses [512], а у Жака-Огюста де Ту – Circassie [513]. Проте місто Черкаси, хоча й розташоване на Дніпрі, по-перше, не є островом, по-друге, перебуває на великому віддаленні від Очакова, по-третє, сумнівно, щоб така загальновідома тоді назва, як «Черкаси», була перекручена в книзі до Cirehes. Можна припустити, що слово Cirehes, подане Лінажем де Восьєнном, є одним з перших варіантів написання незрозумілого французам поняття «Січ» і в першопочатковому оригіналі могло писатися як Citches, а остаточного вигляду набуло при помилці письма або друку. Втім, це лише припущення.

В цьому контексті буде доречно згадати, що саме в цей час інший козацький історіограф Шевальє дорікав багатьом своїм землякам за те, що вони часто перекручують і переінакшують складну для вимови слов’янську орфографію так, що впізнати власні назви в них стає просто неможливо [514].

Аналізуючи текст цього цікавого документу, необхідно відмітити, що про його автора майже нічого невідомо. Очевидно, Лінаж де Восьєнн був деякий час чиновником дипломатичного відомства в адміністрації одного зі стовпів французького абсолютизму П’єра Сег’є (1588-1672), який обіймав посаду канцлера Франції з 1635 р. і був членом Французької академії. Такий висновок можна зробити із переднього слова записки, адресованого Сег’є. Документ було складено на замовлення останнього для ефективнішого проведення дипломатичної діяльності власного королівства з урахуванням внутрішньо- та зовнішньополітичного становища Речі Посполитої. Зокрема, дана записка мала прислужитися французькому послу в Швеції П’єру Шаню. Однак Лінаж де Восьєнн через незалежні від нього обставини не зміг завершити свою роботу вчасно, тому закінчив цей текст уже після того, як Шаню вирушив до Швеції.

Про добру інформованість Парижа щодо справ польського короля свідчать наведені латиною тексти листа Владислава ІV до султана Ібрагима І (березень 1647 р.) та польсько-татарського мирного договору, укладеного 19 серпня 1649 р. під Зборовом [515].

Як зазначав сам Лінаж де Восьєнн у передмові до свого «Пояснення», головним джерелом для нього стали свідчення інформатора, писані польською мовою, якої французький автор не розумів. Імені цього інформатора, який перебував на військовій службі у короля Речі Посполитої, бо називає себе «солдатом» [516], Лінаж де Восьєнн не називає. Як не називає він і імені француза, який допоміг йому з перекладом цих відомостей, позначаючи лише, що це «один з моїх друзів, який, правду кажучи, не дуже вправний у володінні мовами, хоча й прожив 14 чи 15 років у Польщі» [517].

Можна погодитися з думкою Дашкевича, що на роль такого посереднього перекладача цілком може підійти Боплан, який сам відзначав власний брак літературного хисту та свою більшу призвичаєність до військового мистецтва, ніж до вишуканої словесності, й прожив у Польщі більше 16 років, а на той момент саме повернувся до Франції [518].

Цілковито покладаючись на свідчення свого польського візаві, Лінаж де Восьєнн вбачає головною причиною козацького збурення інтриги великого коронного канцлера Юрія Оссолінського, який підмовляв короля Владислава ІV використати козаків, щоб спровокувати війну з турками та татарами. Вже з перших рядків своєї нотатки польський автор відкрито звинувачує Оссолінського у початку війни з козаками: «Треба бути хіба що чужинцем у Польщі, щоб не зрозуміти, що теперішня війна, яка призводить до таких спустошень в державі, є наслідком згубних порад канцлера Оссолінського» [519]. Саме канцлер «закликав до двору найповажніших козаків, привабив їх гарними обіцянками, й поміж них Хмельницького (Chmielniski), якому пообіцяв підтримку Речі Посполитої в їхніх заходах, і навіть видав йому 60 тисяч ліврів на будівництво кораблів, а для сприяння їхньому задуму надав їм великі привілеї, затверджені канцлерською печаткою» [520].

Неприхована ворожість польського інформатора до великого коронного канцлера свідчить про те, що він належав до опозиційних Оссолінському кіл шляхти. Саме така упередженість дозволяє йому звинувачувати високого урядовця в усіх бідах свого королівства. На противагу Оссолінському автор підносить архієпископа Андрія Лещинського, на той час призначеного підканцлером коронним, князя Ярему Вишневецького та краківського воєводу Юрія Любомирського. Усім трьом даються улесливі характеристики. Мудрість Лещинського в тексті вихваляється кілька разів. Він визнається набільшим захисником інтересів держави. До речі, саме Лещинський перебере пост Оссолінського після смерті останнього 9 серпня 1650 р. Очевидно, автор належав до прибічників архієпископа. Відповідно, вибух козацького невдоволення на Україні подається як результат політичних прорахунків канцлера, коли козаки, невдоволені тим, що їм заборонили похід на турків і татар, почали воювати з поляками. Інші причини Хмельниччини не згадані.

Українське козацтво в цьому творі подається як слабокероване знаряддя політичних махінацій Оссолінського, недолуге врядування котрого призвело до потужного повстання, яким не оминули можливості скористатися татари, щоб разом з козаками пограбувати країну.

Можна припускати, що автор польської записки під час вибуху повстання в Україні перебував у Варшаві. На таку думку наштовхують його докладні описи засідань сейму та обставин, що сприяли сходженню на престол Яна ІІ Казимира. Серед баталій 1648 р. він лише мимохідь згадує поразки від козаків під Корсунем і Пилявцями. Проте, вочевидь, він був безпосереднім учасником походу польського війська на Зборів, деталі якого подає досить яскраво. Загальна концепція твору підводить до логічного висновку, що головною причиною невдачі королівської армії під Зборовом стало бездарне керівництво Оссолінського [521].

Цікавою особливістю твору є відсутність відвертої критики повсталих козаків, які згадуються побіжно. Найстрашнішим ворогом поляків у записці постають саме татари, по допомогу до яких постійно звертається Хмельницький. Відзначається повага до козацького гетьмана і проводиться думка, що, якби недолугий Оссолінський не віддав гетьманську булаву Семену Забузькому та не оголосив Хмельницького ворогом держави, той міг порозумітися з королем і припинити повстання [522].

Даний твір Лінажа де Восьєнна завершується укладанням Зборівського миру та поверненням польської армії додому. Негативна оцінка діяльності Оссолінського в документі, який був адресований французькому канцлеру Сег’є, дозволяла зробити висновок у хиткості позицій його польського колеги й можливу відставку. Однак, як відомо, цього не сталося через скору смерть того.

Значно детальніше перебіг українсько-польського протистояння розглядається в пізнішій книзі Лінажа де Восьєнна «Дійсна причина повстання козаків проти Польщі». Безпосереднім поштовхом до написання грунтовнішої книги про «козацьке повстання» для Лінажа де Восьєнна стало перебування в Парижі у 1653-1654 рр. польського політичного емігранта Ієроніма Радзейовського (1612-1667), колишнього коронного підканцлера. Саме він дав найбільше відомостей Лінажу де Восьєнну про хід війни на Україні та своє трактування цих подій.

Сама постать Радзейовського є доволі цікавою. Належачи до старовинного шляхетського роду гербу Юноша, а також завдяки здібностям дипломата та політика, він входив до найближчого оточення короля Владислава ІV, а згодом і Яна ІІ Казимира, був двоюрідним братом Яна Собеського, майбутнього короля. Підтримував ідеї Оссолінського та Владислава ІV про війну з Османською імперією спільно з козаками. Брав участь в битві під Пилявцями й був звинувачений у втечі. Згодом взяв участь у битві під Берестечком. На цей час приходиться його особистий конфлікт з королем. Проти Радзейовського виступили новий канцлер Андрій Лещинський і великий коронний маршалок Юрій Любомирський. Серед звинувачень, які йому були висунуті, фігурувало листування з Хмельницьким і Виговським.

Радзейовський був звинувачений у державній зраді, засуджений до інфамії та баніції й змушений був рятувати своє життя втечею на початку 1652 р. Деякий час перебував у Швеції, потім у Німеччині та Данії, а згодом дістався Франції, де намагався отримати прихильність і заступництво кардинала Мазаріні через посередництво свого знайомого, герцога Луї д’Арпажона (бл. 1600-1679), якого добре знав з того часу, коли останній був французьким послом у Варшаві. Саме в паризькому будинку д’Арпажона в той час проживав і Лінаж де Восьєнн, який виконував обов’язки його особистого секретаря та помічника й розмови котрого з Радзейовським стали одним з основних джерел книги, побудованої головним чином у формі діалогу між ними, що більше нагадують довгі монологи польського шляхтича, які зрідка перериваються репліками його французького співрозмовника.

Слід зазначити, що цей твір Лінаж де Восьєнн закінчив наприкінці 1650-х – на початку 1660-х рр. До такого висновку підштовхують слова королівського привілею, датованого 12 жовтня 1673 р., який допускав книгу до друку, наведені на останній її сторінці, де зазначено, що рукопис було подано автором за десять років до того. Останні події, зазначені в творі, вторгнення військ шведського короля Карла Х Густава у Польщу та втеча Яна ІІ Казимира з дружиною до Сілезії, відносяться до 1655-1656 рр. Очевидно, твір було завершено десь в той час, тому що про подальші події нічого не сказано. Автор лише доповнив його пізніше передмовою безпосередньо перед публікацією книги.

Створюючи книгу, автор переслідував претензійний задум розкрити, як він вважав, справжні причини козацько-польської війни, зазначаючи в передмові, зверненої до прем’єр-президента паризького парламенту, очевидно, Гійома де Ламуаньйона (1617-1677): «Впродовж вже двадцяти років говорять про війну Польщі з козаками. В багатьох історіях розглядають хід цих видатних подій, що відбуваються в даному королівстві, руйнуючи його. Проте жоден не знає їх справжніх причин, які, однак, є суттєвою частиною історії. Тацит повчав нас у своїх «Анналах»: causas eventusq rerum [лат. «причинами породжуються діла» – Є. Л.]. Потрібно не просто описати речі, що відбулися, але й зрозуміти їх причини» [523].

Величний задум Лінажа де Восьєнна розкрити історичну правду майже цілковито базувався на свідченнях двох його польських інформаторів – Радзейовського та аноніма 1649 р. Наслідуючи традиції тогочасної космографії, автор значне місце у своїй книзі відводить опису історії, природи та географії тих країн, що оточують «землі козаків» – Польщі, Трансільванії, Молдавії, володінь турецького султана та Московії. Французький історіограф досить добре орієнтується в минулому цього географічного простору. Наприклад, описуючи землі кримського хана, він згадує, що «цей правитель володарює в країні, яку раніше називали Малою Скіфією, а тепер Перекопською Татарією» і тут були колись грецькі колонії, а з 1475 р. Крим підкорився султану [524].

Проте головними героями книги є, звичайно, козаки, волелюбність, мужність, міць і великий авторитет яких постійно відзначаються автором, котрий захоплюється їхньою майстерністю ведення бою, як на морі, так і на землі. Великий уривок твору, присвячений козакам, був перекладений російською мовою Дмитрієвим [525]. Лінаж де Восьєнн вустами Радзейовського зауважує: «Багато хто про них каже, але, без сумніву, мало хто їх знає, і варто було б мати з ними справи та провести певний час у їхній країні, щоб говорити про них належним чином» [526]. Стосовно козаків автор використовує цілу низку різнорідних дефініцій: «народ», «нація», «грабіжники», «воїни», «волоцюги» тощо, не намагаючись пояснити належним чином ці етнічні чи соціальні визначення. Він лише зауважує: «Ті, хто називають їх «козаками» (Cosaques), говорять, що це слово русинське (un mot Ruthenien), а ті, хто звуть їх «казаками» (Cаsaques), кажуть, що це слово татарське (un mot Tartare). Але всі погоджуються, що ці поняття означають людину підлеглу, найману, яка сама дбає про свій харч і тиняється з місця на місце» [527].

Важливе значення має в тексті локалізація «козацької країни» у відповідності до географічних орієнтирів. Щодо західної межі козацьких володінь автор занотовує: «Частина цього народу проживає неподалік Карпатських гір (des Monts de Crapak), які простяглися між Угорщиною та Польщею в бік Поділля та Молдавії. Інша проживає на островах, які утворює Дністер (Niester), звідки нападає на сусідні країни». Втім, вочевидь, в оригіналі мався на увазі не Дністер, а Дніпро (Niesрer), написання назви якого дуже схоже [528]. Відповідно, східною межею козаків слід вважати Середнє Подніпров’я. До слова, саме цей регіон від Карпат до Дніпра, як правило, узагальнювався французькими історіографами ХVІ-ХVІІ ст. під назвою Русі, або Південної чи Чорної Русі, як це можна бачити в працях Ле Лабурера [529], Шевальє [530], а також на деяких тогочасних географічних картах, зокрема, на одній з карт України Боплана 1665 р. [531] Не оминає Лінаж де Восьєнн і нового для французів поняття «Україна» (Ukraine), яке почало ширитися на Заході в цей час, означаючи «козацьку країну» [532].

Визнаючи козаків «однією з основних сил Польщі», автор детально зупиняється на їхньому побуті, озброєнні та манері ведення бойових дій. Він наголошує на великому значенні козаків у Речі Посполитій, підпорядкованість котрих державі є досить умовною й полягає хіба що в присязі, яку складає королю їхній ватажок, названий історіографом «шефом їхньої нації» чи «генералом». Лінаж де Восьєнн пише, що, коли Генріх Валуа виїхав з Польщі, вони ледь не домоглися обрання королем свого ставленика [533].

Багато уваги автор відводить походам козаків на турків і татар, згадуючи про їх участь у битвах під Цецорою та Хотином, про спустошення ними міст чорноморського узбережжя, в тому числі й околиць Константинополя, та розорення володінь кримського хана. При цьому козацькі кораблі він називає українським словом «чайки» (caicz) [534].

Але, звичайно, головною ідеєю книги, яка наскрізно проходить через весь твір, є намагання подати «справжню» причину вибуху козацької війни з поляками. Покладаючись на свідчення Радзейовського та у відповідності до концепції польської записки 1649 р., Лінаж де Восьєнн вважає, що приводом до козацького повстання стало прагнення Владислава ІV, підбурюваного Оссолінським, спровокувати війну з Туреччиною. За цим планом, козаки мали, імітуючи непокору королівській владі, спричинити створення потужної польської армії та посилення позицій короля перед сеймом, щоб у кінцевому підсумку об’єднаними українсько-польськими силами розпочати наступ на землі турків і татар, який неодмінно мав би привести до перемоги.

Автор кілька разів підкреслює, що заколот козаків, спочатку був несправжнім, удаваним, а самі вони лише виконували таємний наказ короля, але оточення Владислава ІV «не відрізнило удаване повстання козаків від справжнього, трактуючи його як дійсний заколот» [535]. Шляхта вирішила раз і назавжди приборкати непокірних козаків, тому вони «були змушені обернути свою зброю проти власної батьківщини, щоб захистити себе» [536]. Розуміючи неминучість жорстокої розправи з ними, козакам нічого не залишалося як звернутися по допомогу до свого вічного супротивника – Високої Порти, яка «вирішила скористатися цим і помститися за втрати, заподіяні їй під час останніх війн, зустріла з радістю депутатів від козаків, завірила їх у протекції Його Високості [султана – Є. Л.] й віддала наказ татарському хану вступити на Україну, щоб приєднатися до них» [537].

Отже, автор книги повністю відкидає звинувачення козаків, до яких відчуває велику долю симпатії, у віроломстві й знімає з них відповідальність за початок повстання проти законної влади. Згідно зі свідченнями Радзейовського, який особисто вів переговори від імені короля з козаками, кілька разів зустрічався особисто з Хмельницьким і мав з ним дружні взаємини, представники козацької верхівки взагалі довгий час не хотіли дослухатися таємного королівського наказу, тому що «добре пам’ятали останній заколот своїх батьків і кари, які його супроводжували. Вони побоювалися, що це може бути пастка, щоб дізнатися чи здатні вони тримати в руках зброю» [538].

Між тим, тезу про те, що початок Хмельниччини цілковито лежить на совісті королівського уряду Речі Посполитої, виголошував і інший співвітчизник і сучасник Лінажа де Восьєнна історик і публіцист Жедеон Таллеман де Рео (1619-1692). У своїх «Історіеттах» («Історійках» або «Маленьких історіях») останній зазначав, що війна з козаками спалахнула через бажання «покійного короля [Владислава ІV – Є. Л.], котрий хотів мати абсолютну владу й тому власноруч розпалював це козацьке повстання, щоб отримати привід для набору війська» [539].

Слід зазначити, що представлена у книзі Лінажа де Восьєнна позиція Радзейовського, спрямована в першу чергу на власне виправдання, оскільки на батьківщині він був державній зраді через прихильне ставлення до повсталих козаків і дружні стосунки з їх ватажками. Тому необхідно розглядати його свідчення крізь призму упередженості, тенденційності. В той же час треба визнати рацію Лінажа де Восьєнна, який на розповідь знатного поляка зауважив: «Ви мене так добре переконали своїм оповіданням про причину повстання ваших козаків, що я не маю підстав думати інакше. Ви повідомили мені обставини настільки особисті, що неможливо в них сумніватися й бути в них невпевненим. Це правда, тому що мсьє герцог д’Арпажон мені розповідав подібні речі також, коли говорив про польські справи та своє посольство» [540]. Тож немає підстав вважати наведений у цій книзі матеріал неправдивим. Хоча, звичайно, глибинних причин, які підняли весь український народ на боротьбу з пригноблювачами, автор так і не розкрив.

В той же час Лінаж де Восьєнн відзначає великий позитивний вплив французів на розвиток Речі Посполитої, зокрема, королеви Марії де Гонзаги та посла д’Арпажона. Останньому, як своєму патрону та благодійнику, автор відводить багато місця на сторінках книги. Він докладно висвітлює, як той після прибуття до Варшави в момент смерті Владислава ІV підтримав його дружину, сприяв сходженню на престол його брата й був одним з ініціаторів й організаторів одруження Марії де Гонзаги з Яном ІІ Казимиром. Історіограф не без гордості повідомляє, що шальки терезів польської шляхти на бік брата покійного короля схилилися саме після того, як герцог виступив на сеймі з блискучою латинською промовою на його користь. А, коли козацьке повстання розгорілося по всій країні, посол був одним з небагатьох, хто зберігав спокій на фоні загального сум’яття та хаосу, і з метою наведення ладу в державі закликав до Польщі значний контингент французьких найманців, щоб допомогти королю [541].

Лінаж де Восьєнн є палким прихильником абсолютизму й вважає, що обмеженість влади короля Речі Посполитої шкодить інтересам його держави. На думку історіографа, тільки централізація влади в руках освіченого монарха може убезпечити країну від зовнішніх і внутрішніх бід, яких перед тим зазнала і його батьківщина внаслідок соціальних катаклізмів викликаних релігійними війнами, а в сучасний йому період через Фронду.

Хоча праця Лінажа де Восьєнна спиралася на обмежене коло джерел і до того ж тенденційних, а відомий дослідник Наливайко вважав, що вона скоріше належить «до белетристики, ніж до серйозної історіографії» [542], треба визнати заслугу французького автора, який подав важливі свідчення про історію Хмельниччини та доповнив розуміння її передумов фактами з життя варшавського двору.

Події великої «козацької війни» під проводом Хмельницького розглянуті також ще в одній праці, видання якої підготовив саме Лінаж де Восьєнн. Маються на увазі «Мемуари про те, що відбулося у Швеції та сусідніх провінціях», видані в 1676-1677 рр. На жаль, цей твір поки що не знайшов достатнього висвітлення в українській і російській історіографіях, хоча представляє для них безумовний інтерес. Побіжний його аналіз був здійснений Наливайком [543]. Основу матеріалів для цієї праці склали листи, звіти та реляції очільника французької дипломатичної місії при дворі шведської королеви Христини П’єра Шаню (1601-1662). Останній відомий, зокрема, тим, що був одним з ініціаторів та організаторів переїзду до Стокгольма Рене Декарта, де той невдовзі помер. У детальній дипломатичній документації Шаню, ретельно опрацьованій Лінажем де Восьєнном, значне місце відводиться повсталим козакам і Хмельницькому, оскільки ця тема була однією з найголовніших у європейській політиці того часу.

Докладно занотовуючи всі важливі події, які впливали на формування державної політики Шведського короліства, а також чутки, що ходили при королівському дворі, Шаню неодноразово повідомляє про той резонанс, який спричиняв хід «козацької війни» у Стокгольмі. Він відзначає, що початок козацько-селянського повстання в Україні був з тривогою зустрінутий у Швеції, оскільки уряд королеви Христини на чолі з Акселем Оксеншерною трактував його як можливу хитрість з боку польського короля, який, узгодивши попередньо свої дії з «козацьким генералом» Хмельницьким, хотів за допомогою цієї містифікації раптово вторгнутися у південні області шведської держави, щоб повернути собі землі, втрачені поляками під час попередніх війн, і взяти під повний контроль Гданськ, польська влада над яким була майже номінальною.

Занепокоєння у Стокгольмі посилилося, коли незабаром було викрито пропольську змову в Ризі, яка до 1621 р. належала Польщі. Передбачалося також, що цей уявний військовий план міг бути спрямований і проти Московського царства [544]. Принагідно слід зауважити, що ці положення тексту дуже сильно нагадують концепцію причин «козацької війни», викладених у попередніх творах Лінажа де Восьєнна. Щоправда, там було чітко вказано, що секретний задум Владислава ІV був спрямований саме проти Османської імперії.

В очікуванні можливого спільного козацько-польського наступу, підтримку якому могли надати татари, на території південного узбережжя Балтики, перетвореної тоді на «Шведське озеро», уряд Христини поспішно зміцнював прикордонні міста та фортеці. Проте саме в цей час надійшли чутки про вторгнення татар у землі московського царя, тому шведське керівництво почало розробляти план можливих дій у випадку нової війни між Польщею та Московією: «Швеція була немало стурбована тим, що їй доведеться робити, якщо Московія зазнає нападу. Чи варто допомогти тій у боротьбі з нападниками, щоб не допустити посилення Польщі, чи стати їй на бік завойовників, щоб захопити всю область цієї країни [Московії – Є. Л.], що простяглася від Фінляндії до Крижаного [Білого – Є. Л.] моря, включаючи Архангельськ, єдиний торгівельний порт московитів» [545]. Тільки усвідомлення того, що «війна козаків», підтриманих татарами, вибухнула насправді й носить чітко виражений антипольський характер, дозволило шведському уряду зітхнути з полегшенням. Хоча причини цього конфлікту в Стокгольмі тоді уявлялись досить туманно [546].

Поразки, завдані полякам повсталими козаками та селянами, змусили Варшаву шукати порозуміння із Стокгольмом. Автор неодноразово відмічає велике значення, яке мав перебіг українсько-польського конфлікту на ведення польсько-шведських мирних переговорів (між цими державами на той період діяло так зване Штумсдорфське перемир’я, укладене в 1635 р. на 26-річний термін). В той же час уряд королеви Христини ясно розумів, що затягування «козацької війни» з поляками шведській стороні лише на руку, тому що знекровлює та послаблює Річ Посполиту. Як позначено в повідомленнях Шаню, Швеція «вважала козаків настільки могутніми, що Польща навряд чи зможе їх приборкати. І, якщо їх підтримувати, вони будуть її дуже відчутно знесилювати, тоді Швеція матиме перевагу при вступі у війну на боці Прусії» [547].

Дуже цікавою в реляціях Шаню є досить критична оцінка значення битви під Берестечком, детальний аналіз військово-політичної ситуації, незважаючи на окремі неточності, навколо України, названої автором саме так, і глузування з ейфорії, яку перемога армії Яна ІІ Казимира спричинила в польських колах [548]. Щоправда, автор помилково вважає особисто Хмельницького організатором відступу українських сил з-під Берестечка.

Аналізуючи наслідки даної битви, французький дипломат відзначає оманливість і перебільшеність польського тріумфу. Велика триденна битва показала міць і добру організованість повстанського війська та крихкість, погану контрольованість і нестійкість польської армії, а також взаємні чвари та недовіру між шляхтою та королем [549]. Одним з провідників шляхетської опозиції до короля та прибічником порозуміння з козаками, як уже зазначалося, виступив Радзейовський, який незабаром змушений був залишити Польщу й тікати до Швеції, де був ласкаво прийнятий королевою, що також знайшло докладне відображення в реляціях Шаню [550]. Як відомо, хиткість і невизначеність становища Речі Посполитої після Берестечка змусили Яна ІІ Казимира укласти з переможеними козаками мир, який, однак, як зазначає французький автор, «погано виконувався, йшла чутка про великі невдоволення у Польщі» [551]. Розуміючи, що війна триває, обидві сторони конфлікту посилюють дипломатичну діяльність, шукаючи собі союзників.

На даний момент у вітчизняній історіографії ще недостатньо вивчена участь Швеції у цій війні. Проте звіти Шаню, оприлюднені Лінажем де Восьєнном, дозволяють зрозуміти значну роль Стокгольма у перебігу українсько-польського протистояння середини ХVІІ ст. Як зазначалося, Швеція була зацікавлена у посиленні та продовженні «козацької війни», яка послаблювала її головного давнього супротивника – Річ Посполиту. Шведський уряд навіть розглядав можливість підтримати козаків. Відомо, що в 1657 р. українсько-шведські переговори дійсно мали місце, й велися вже новим шведським урядом Карла Х Густава, проте свідчення Шаню доходять лише до 1655 р. Однак розгортання «козацької війни», яка поставила Польщу на межу політичної катастрофи, стимулювало безпосередню участь Швеції у цьому конфлікті. Особливо ситуація загострилася після того як козацька держава Хмельницького отримала підтримку Москви. Ось як свідчить про це Шаню, покладаючись на позицію Стокгольма:

«Великий князь [московський – Є. Л.] прийняв рішення взяти під свій захист козаків, оскільки мав з ними спільну релігію, й оголосив війну Польщі. Він просив Швецію не втручатися в цю війну, але посприяти Московії й дозволити великому князю закупити в Швеції двадцять тисяч мушкетів. Йому не було дано жодної відповіді, особливо на ці прохання, тому що саме тоді польський король відправив до цього двору посла, щоб просити допомоги проти московитів, і тут хотіли вислухати пропозиції, які він мав би зробити» [552].

Як відомо, подальше втручання Швеції у війну проти Польщі отримало в історіографії назву «Потопу» (1655-1660), яскраво змальованого в однойменному творі Генрика Сенкевича. Однак ці події не знайшли свого висвітлення на сторінках «Мемуарів» Шаню у зв’язку з завершенням його посольської місії. Попри все, свідчення французького дипломата й оцінка ним ходу українсько-польської війни, хоча вона і не є головним об’єктом його уваги, сприяли не лише кращому ознайомленню європейської публіки (зауважимо, що цей твір видано у Кельні) з перебігом епохальних подій в Україні, але також і з історією закулісної боротьби зовнішньополітичних відомств найвпливовіших держав, пов’язаної з намаганнями відстояти свої інтереси чи отримати зиск від цієї війни.

Про великий інтерес освічених французів до перебігу бойових дій в Україні свідчать повідомлення особистого секретаря польської королеви Марії-Луїзи де Гонзаги П’єра де Нуає. В 1859 р. були опубліковані його листи до відомого науковця та дипломата Ісмаеля Буйо. Останній відомий насамперед в галузі астрономії, де відзначився не лише як один з палких прибічників копернікіанства, але й першим сформулював закон всесвітнього тяжіння, доведений та обгрунтований пізніше Ісааком Ньютоном. В 1657 р. Буйо виконував обов’язки секретаря французького посольства в Голландії. Опубліковані 237 листів Нуає до Буйо охоплюють період від жовтня 1655 до грудня 1659 р.

Враховуючи очевидність того, що Буйо був не єдиним кореспондентом Нуає, та зважаючи на інтенсивність відправки повідомлень (один лист щотридня), слід визнати, що війна між українцями та поляками, яка була однією з головних тем всіх цих повідомлень, надзвичайно цікавила французьке суспільство. Нуає детально інформує свого візаві про військову та політичну ситуацію в Польщі, яка складалася тоді для неї катастрофічним чином, а також наводить копії повідомлень дипломатичної переписки королівського двору з іншими державами, в першу чергу з Кримським ханством. В листуванні відображені найголовніші битви цього періоду, зокрема, наведені досить детальні свідчення про битву під Конотопом (1659), переговори уряду з Хмельницьким, його смерть, обрання гетьманом Виговського та втрата ним булави тощо.

Деякі факти, наведені Нуає, мають цілком оригінальний характер, наприклад, передача через посередництво свого посланця Любовицького польською королевою у подарунок дружині Хмельницького персня з діамантом [553], намагання шведського короля стрімким маршем захопити Львів навесні 1656 р., щоб місто не дісталося Хмельницькому [554], чутки про смерть Хмельницького в серпні 1656 р. [555], існування в шведській армії великого козацького загону, який «добре проявив себе» на полі бою [556], сварка між Москвою та Україною через вимогу першої, щоб митрополит київський Діонісій Балабан отримав висвячення саме від патріарха московського, а не константинопольського [557] тощо. У листах Нуає відображається діяльність багатьох активних учасників Хмельниччини Павла Тетері (Tettera), Юрія Немирича (Niemiericz), Івана Нечая (Nieczay) [558].

Цікаво, що повідомляючи про смерть Хмельницького в 1657 р., Нуає називає його «протектором козаків» (protecteur des Kosaks), що викликає асоціації з іншим лідером революції того часу, з яким часто порівнювали українського гетьмана, лордом-протектором Кромвелем [559]. Наступника Хмельницького Івана Виговського Нуає характеризує як «людину освічену», яка була «канцлером покійного» та отримала булаву через малолітство сина гетьмана [560].

В той же час Нуає писав Буйо про все, що могло зацікавити його знайомого: про рідкісне атмосферене явище 4 січня 1657 р., коли на небі йому довелося бачити три сонця [561], про упирів [562], в існуванні яких був твердо переконаний тощо.

Але, якщо листи Нуає були опубліковані в часі віддаленому на два століття від моменту написання, дипломатичні повідомлення його іншого земляка, сучасника та колеги Гуго де Терлона (бл. 1620 – бл. 1690) вийшли друком невдовзі після їх написання. Терлон був французьким послом при дворі шведського короля Карла Х Густава і був особисто знайомий з Нуає, про що є неодноразові свідчення в листах останнього [563]. Книга Терлона представляє собою спогади про діяльність його дипломатичної місії. Виконуючи доручення свого уряду, він збирав інформацію, яка могла зацікавити Париж. Події в Україні знайшли істотне відображення в цій праці. Одним з інформаторів Терлона був його друг Немирич. Значну цікавість представляє вже згадане повідомлення французького емісара про переговори з козаками через посередництво Немирича щодо залучення на службу до Людовіка ХІV 4-тисячного козацького загону, який планувалося використати у конфлікті з іспанцями [564].

Безумовно, повідомлення французьких дипломатів таких як Нуає чи Терлон не є історичними дослідженнями, присвяченими Україні. Проте ці твори відіграють роль важливих історичних джерел і дозволяють нам краще усвідомити рівень інформації стосовно України часів Хмельниччини, якої володіли представники тодішнього французького політикуму.

Примітки

497. Чухліб Т. Козаки та яничари… – С. 110.

498. Дашкевич Я. Гійом Ле Вассер де Боплан. Перспективи досліджень // Боплан і Україна… – С. 12-13.

499. Дмитриев М. «Прояснение, касающееся восстания казаков и вторжения татар в Польшу в 1647 г.»… – С. 332-353.

500. Вавричин М. Г., Дашкевич Я. Р., Кришталович У. Р. Україна на стародавніх картах… – С. 198.

501. Дмитриев М. «Прояснение, касающееся восстания казаков и вторжения татар в Польшу в 1647 г.»… – С. 345, 347; : 08/02/2011.

502. Дмитриев М. «Прояснение, касающееся восстания казаков и вторжения татар в Польшу в 1647 г.»… – С. 350.

503. Linage de Vauciennes P. L’origine veritable du soulevement des Cosaques contre la Pologne… – Р. 82; Дмитриев М. «Прояснение, касающееся восстания казаков и вторжения татар в Польшу в 1647 г.»… – С. 351.

504. Дмитриев М. «Прояснение, касающееся восстания казаков и вторжения татар в Польшу в 1647 г.»… – С. 353.

505. Linage de Vauciennes P. L’origine veritable du soulevement des Cosaques contre la Pologne… – Р. 86.

506. Вавричин М. Г., Дашкевич Я. Р., Кришталович У. Р. Україна на стародавніх картах… – С. 87, 141, 142, 145, 163, 164-165, 166-167, 169, 174-175, 182-183.

507. Дмитриев М. «Прояснение, касающееся восстания казаков и вторжения татар в Польшу в 1647 г.»… – С. 340, 348.

508. Linage de Vauciennes P. L’origine veritable du soulevement des Cosaques contre la Pologne… – Р. 77; Дмитриев М. «Прояснение, касающееся восстания казаков и вторжения татар в Польшу в 1647 г.»… – С. 350.

509. : 10/02/2011.

510. Вавричин М. Г., Дашкевич Я. Р., Кришталович У. Р. Україна на стародавніх картах… – С. 63, 86-87, 93, 95, 98-99, 112, 125, 127, 129-133, 140-142, 145, 149, 153, 162-163, 166, 169, 174, 176, 189.

511. Beauplan Guillaume Le Vasseur de. Description d’Ukranie. – 2002. – P. 144.

512. Thevet A. Cosmographie Moscovite… – P. 68.

513. Thou J.-A. de. Histoire universelle. Traduite sur l’edition Latine de Londres. – Т. 6. – Р. 673.

514. Chevalier P. Histoire de la guerre des Cosaques contre la Pologne… – Рart 1. – S. P. /Р. VIII+IX/; Шевальє П. Історія війни козаків проти Польщі… – С. 21-22.

515. Дмитриев М. «Прояснение, касающееся восстания казаков и вторжения татар в Польшу в 1647 г.»… – С. 349.

516. Там само. – С. 335, 343.

517. Там само. – С. 334.

518. Beauplan Guillaume Le Vasseur de. Description d’Ukranie. – 2002. – P. 144; Боплан Гійом Левассер де. Опис України; Меріме П. Українські козаки та їхні останні гетьмани; Богдан Хмельницький. – 1990. – С. 114; Дашкевич Я. Гійом Ле Вассер де Боплан. Перспективи досліджень // Боплан і Україна… – С. 12-13.

519. Дмитриев М. «Прояснение, касающееся восстания казаков и вторжения татар в Польшу в 1647 г.»… – С. 335, 343.

520. Там само. – С. 336, 343-344.

521. Там само. – С. 341, 349.

522. Там само. – С. 340, 348.

523. Linage de Vauciennes P. L’origine veritable du soulevement des Cosaques contre la Pologne… – S. P. – Epistre.

524. Ibid. – P. 54, 56.

525. Дмитриев М. «Прояснение, касающееся восстания казаков и вторжения татар в Польшу в 1647 г.»… – С. 350-353.

526. Linage de Vauciennes P. L’origine veritable du soulevement des Cosaques contre la Pologne… – P. 76.

527. Ibid. – P. 78.

528. Ibid. – P. 79, 85.

529. Le Laboureur S. de Bleranval J. Relation du voyage de la royne de Pologne… – Partie 2. – Р. 222.

530. Chevalier P. Histoire de la guerre des Cosaques contre la Pologne… – Рart 1. – Р. 47.

531. Перналь А., Ессар Д. Гійом Ле Вассер де Боплан військовий інженер, картограф, автор // Боплан і Україна… – С. 34-35.

532. Linage de Vauciennes P. L’origine veritable du soulevement des Cosaques contre la Pologne… – P. 79.

533. Ibid. – P. 84.

534. Ibid. – P. 86.

535. Ibid. – P. 104.

536. Ibid. – P. 35.

537. Ibid. – P. 92.

538. Ibid. – P. 18.

539. Tallemant des Reaux G. Les Historiettes de Tallemant des Reaux. Memoires pour servir a l’histoire du XVIIe siecles, publies sur le manuscript inedit et autographe; avec des eclaircissements et des notes, par messieurs Monmerque, member de l’Institut, de Chateaugiron et Taschereau. – P.: Alphonse Levavasseur, 1834. – T. 2. – 443 p. – P. 435.

540. Linage de Vauciennes P. L’origine veritable du soulevement des Cosaques contre la Pologne… – P. 108.

541. Ibid. – P. 96-101, 145-149.

542. Наливайко Д. Очима заходу: Рецепція України в Західній Європі… – С. 316.

543. Там само. – С. 281-282.

544. Linage de Vauciennes Р. Memoires. De ce qui s’est passe en Suede et aux provinces voisines depuis l’annee 1649 jusqu’a l’annee 1652. Tires des depeches de Monsieur Chanut, ambassadeur pour le roy en Suede, par Linage de Vauciennes. – Cologne: Chez Pierre Marteau, 1677. – Т. 2. – 490 p. – Р. 178, 408.

545. Ibid. – P. 178-179.

546. Ibid. – P. 182-183.

547. Ibid. – P. 185.

548. Ibid. – P. 247.

549. Ibid. – P. 294.

550. Ibid. – P. 458-461.

551. Ibid. – P. 408.

552. Linage de Vauciennes Р. Memoires. De ce qui s’est passe en Suede et aux provinces voisines depuis l’annee 1649 jusqu’a l’annee 1652. Tires des depeches de Monsieur Chanut, ambassadeur pour le roy en Suede, par Linage de Vauciennes. – Cologne: Chez Pierre Marteau, 1677. – Т. 3. – 496 p. – Р. 280.

553. Noyers Pierre des. Lettres de Pierre des Noyers… – Р. 69.

554. Ibid. – P. 113-119.

555. Ibid. – P. 242.

556. Ibid. – P. 334.

557. Ibid. – P. 363.

558. Ibid. – P. 460, 462, 504.

559. Ibid. – P. 345.

560. Ibid. – P. 349, 363.

561. Ibid. – P. 292.

562. Ibid. – P. 561.

563. Ibid. – P. 465, 487, 560.

564. Terlon H. de. Memoires du chevalier de Terlon… – Т. 1. – Р. 69-71.

Подається за виданням: Євген Луняк Козацька Україна 16 – 18 ст. у французьких історичних дослідженнях. – К.-Ніжин: Видавець Лисенко М.М., 2012 р., c. 107 – 121.